«Кухня старого Харкова»: з городу і саду до столу
Озвучено за допомогою ШІ (Google Cloud).
Текст перекладу
“The Cuisine of Old Kharkiv”: From Garden and Orchard to the Table
The cuisine of old Kharkiv owes its remarkable variety not solely to its trade fairs, merchant shops, and bustling bazaars stocked with exotic spices and seasonings. An equally vital factor was the townspeople’s dedicated cultivation of vegetables and fruit in their own kitchen gardens and orchards. This tradition, rooted in the very first years of the Kharkiv Fortress, was later enriched by foreign expertise, agricultural technologies, and imported plant cultivars. By the 18th century, head lettuce, eggplants, tomatoes, artichokes, and asparagus were already being grown locally. Who drove this transformation, and how did they achieve it?
From the earliest days of Kharkiv’s existence, every homestead included its own riverside meadow (levada), orchard, hemp patch, and vegetable garden (often equipped with cold frames)—functioning essentially as a miniature farmstead within the suburbs or surrounding settlements. As urban development grew denser, townsfolk first gave up their meadows and then their hemp patches, yet they fiercely held onto their orchards and kitchen gardens.
The decision to abandon homegrown hemp is easily explained by basic economics. Cultivating hemp required substantial labor and expense; buying ready-made hempseed oil (then known as "fasting oil") was far simpler and cheaper, particularly during seasonal fairs when prices dropped significantly.
Unlike rural peasants, who tended their kitchen gardens as an afterthought because harvesting grain in the fields took absolute priority, Kharkivites never neglected vegetable gardening. Growing their own produce yielded substantial savings for the household budget, which in turn made it easier to pay taxes. Moreover, Kharkivites across all social classes loved boasting about their homegrown fruits and vegetables, virtually staging informal competitions over whose harvest was finest. A segment of the burghers, state peasants, and even merchants pursued gardening and horticulture professionally, eagerly tracking advancements in agronomy and acquiring newly bred cultivars.
The earliest orchards of the Kharkiv Cossacks were quite modest, featuring hardy apple trees and pear varieties such as bergamots and duli, whose fruit was largely foraged from nearby woods. Over time, however, grafted varietal saplings became accessible. Wallachian settlers who moved into the Kharkiv district introduced sour cherries, sweet cherries, and wild plums (for prunes), while townsfolk learned to cultivate various types of currants from the local Cossack officer elite (starshyna) and monasteries.
Beyond private orchards belonging to the Cossacks—who were formally reclassified as "military inhabitants" (viiskovi obyvateli) in 1765—there were also communal orchards growing semi-wild apples and pears, blackthorn, blackberries, and even wild and cultivated strawberries. Kholodna Hora and Lysa Hora were once entirely blanketed in blackthorn, wild steppe cherry, hawthorn, wild peach, and wild quince, though over time these trees and shrubs were cleared or burned to make way for grain cultivation.
With the arrival of German settlers in Kharkiv, local horticulture leaped to an entirely new level. The regional elite began ordering acclimatized fruit cultivars, and several enthusiasts personally took up acclimatizing southern varieties. The Kharkiv estates of Gustav von Buxhoeveden, Johann Hjorth, Georg von Münster, Fedir Kvitka, and other prominent landowners boasted professionally landscaped orchards, heated orangeries, cold frames, and private nurseries. Foreign botanists also acclimatized exotic plants at the Kharkiv University Botanical Garden, eventually selling both saplings and seeds to the public.
By the mid-19th century, roughly two dozen well-tended, productive private orchards in the city belonged not only to wealthy nobles, but also to civil servants, merchants, university professors, and even state peasants. Several estates cultivated wine grapes and produced their own vintages. By this point, Kharkiv housed multiple commercial nurseries—mostly founded by Baltic Germans—distributing dozens of tree and shrub varieties, including apples, pears, sour and sweet cherries, plums, apricots, peaches, white and black mulberries, quince, raspberries, gooseberries, currants, and cornelian cherries.
Vegetables grown in Kharkiv fell broadly into two categories: fresh produce eaten from spring through autumn, and hardy crops harvested for winter storage. The first group—assorted culinary herbs (parsley, parsnip leaves, celery, lovage, dill, garden cress, sorrel), early cucumbers, scallions, radishes, and frame-grown watermelons and melons—was raised strictly in home gardens.
For winter storage, however, townspeople preferred buying onions brought in from around Balakliia or the Vorozhba volost of the Lebedyn district. Kharkivites especially prized red Balakliia onions, which stored exceptionally well and possessed a distinctive flavor, alongside hot chili peppers from Yampil in the Izium district. Pickling cucumbers were typically bought directly from commercial melon fields (bashtany) outside town; in abundant years, an entire wagonload of cucumbers cost just 10 kopecks, making it pointless to spend time and labor growing them at home. Conversely, winter staples such as cabbage, carrots, beets, garlic, parsnip roots, turnips, peas, beans, and maize (pshenycka, introduced by Wallachians back in 1712) were routinely cultivated in private city gardens.
Potatoes merit special mention. Written accounts from the 1780s confirm that townspeople were already growing modest plots of potatoes specifically for the table. Kharkivites quickly mastered making homemade potato starch, potato groats, and potato flour to avoid paying exorbitant prices to foreign merchants at the fairs. By the early 19th century, potatoes had become a dietary staple across all urban social classes. Following the severe famine compounded by the cholera epidemic of 1831–1833, potato cultivation expanded even further, as the crop required minimal acreage while delivering reliable yields—pure practical value.
Melons, squashes, and field cucumbers were cultivated primarily on sandy outlying plots (bashtany). Kharkivites themselves rarely bothered farming pumpkins, watermelons, or muskmelons. The city was ringed by sandy tracts—Moskalivka, Araviia, Osnova, Pisky, and Rashkina Dacha—whose owners gladly leased the land to visiting truck farmers from the Voronezh and Kursk governorates. Local residents avoided bashtan farming because the income was far too unpredictable. In a strong year, when a wagonload of melons fetched 1 silver ruble and a thousand cucumbers sold for 30 to 50 kopecks, tenants could clear up to 200 rubles. Yet a single drought could leave them penniless, and bumper harvests were scarcely better: oversupply drove prices so low that growers often abandoned watermelons, melons, and cucumbers in the fields, letting townsfolk harvest them for free while scraping by on pumpkin sales. Landlords, meanwhile, collected steady rent regardless of the weather.
In the 1860s, Bulgarian gardeners began leasing bashtan lands around Kharkiv, sometimes taking on tracts of 30 to 40 desiatynas (roughly 80 to 110 acres) at Rashkina Dacha, Pisky, and old Osnova. Alongside familiar crops, they introduced sweet bell peppers, Brussels sprouts, cauliflower, red cabbage, broccoli, tomatoes, and eggplants. While tomatoes and eggplants had been known locally since the 1830s—thanks to the gardens of merchants Kuzin and Bezkhodarnyi and the Staats nursery—they had previously supplied only the kitchens of wealthy estates staffed by foreign chefs.
Among the Bulgarian tenants, Mykola Stepanovych, who relocated with his family from Tarnovo to Kharkiv in 1879, deserves particular recognition for pioneering systematic land irrigation. Specialized water-lifting wheels (dolapy) drew water from the Kharkiv River into a network of distribution channels. These channels were divided into two types: along fast-flowing trenches (kavalii), they planted quick-maturing crops like lettuce, carrots, and radishes; along slower channels (fitarii), they planted slower-growing crops such as cabbage, tomatoes, and eggplants. Stepanovych and his family possessed deep agronomic expertise, calculating exact watering volumes and intervals for every species. It was likely Bulgarian growers who introduced several new agricultural implements and systematic composting to the Kharkiv region. Before allowing hired seasonal laborers onto the fields, they trained them how to pinch back squash vines, prune tomato suckers, and stake plants.
Local peasants initially mocked the Bulgarians' unfamiliar planting schedules and crop rotations. Yet when a severe drought left Kharkiv starved of cabbage while Stepanovych’s fields stood filled with 50,000 heads the size of wagon wheels, mockery turned to bitter envy—culminating in the tragic murder of one of Stepanovych’s brothers at the city bazaar. Stepanovych also struggled deeply with the language barrier, lamenting that he could not properly explain his agricultural methods to laborers, converse with neighbors, or deal effectively with buyers. Tellingly, when the Kharkiv zemstvo invited him to participate in a regional agricultural exhibition, Stepanovych merely smiled and declined: every single vegetable in his fields grew uniform and top-grade, whereas other exhibitors cherry-picked only their largest, showiest specimens—a practice he considered dishonest and pointless.
By the 1880s, Osnova landowner Andriy Valerianovych Kvitka was cultivating specialized vegetable varieties both for his own table and for commercial sale, including purple, black Peking, and Chinese white and yellow eggplants, alongside King Humbert red, red and yellow currant, and giant red tomatoes. Kharkiv foundry owner and merchant Ivan Ryzhov likewise raised commercial eggplants and tomatoes.
Head lettuce also arrived via foreign residents—chiefly Germans—sparking a horticultural fashion among the local nobility. By the late 18th century, it was grown by Georg von Münster, Gustav von Buxhoeveden, Johann Hjorth, Fedir Oldenborger, Hryhoriy Shydlovsky, and Fedir Kvitka. Apothecary Fedir Piskunovsky, a close friend of philosopher Hryhoriy Skovoroda, cultivated lettuce year-round both for sale and for his personal table. By the early 19th century, the number of estate owners growing lettuce multiplied rapidly; in 1820 alone, 211 subscribers ordered an instructional manual on its cultivation, and lettuce became a fixture in manor greenhouses.
Naturally, the physical labor was performed not by the nobles themselves, but by their serfs. Once emancipated following the peasant reform of 1861, many former serfs living near Kharkiv turned this expertise into a livelihood. In Zhykhor, Osnova, Oleksiivka, and Mala Danylivka, emancipated villagers supported themselves through market gardening, particularly lettuce cultivation. More than 20 lettuce varieties were widely known in Kharkiv at the time, while dedicated landowners like Valerian Andriyovych Kvitka grew 15 varieties of head lettuce alone in his Osnova greenhouses. Urban demand proved so robust and consistent that by the 1880s, commercial lettuce farming had spread to Derkachi, Tsyrkuny, Velyka Danylivka, and Cherkaska Lozova.
Against this rich agricultural backdrop, it is scarcely surprising that 19th-century Kharkivites were already cultivating artichokes, asparagus, chicory, and rhubarb. While these plants could occasionally be spotted on isolated noble estates across the governorate, residents of smaller county towns dismissed them as bizarre curiosities—viewing Kharkivites and their passion for such refined produce as downright eccentric.
Andriy Paramonov, a researcher of Sloboda Ukraine’s history, is the author of the “Kharkiv Fortress” and “The Cuisine of Old Kharkiv” series. Read the author’s column on MediaPort.
Не ярмаркам єдиним і лавкам із базарами та їхньому багатому асортименту продуктів, спецій та прянощів кухня старого Харкова завдячує своєю різноманітністю. Особливе ставлення містян до овочів і фруктів з власних городів і садів є ще одним, не менш важливим чинником. Традиція, яка сягає корінням із перших років існування Харківської фортеці, згодом збагатилася іноземним досвідом, технологіями і культурами. У XVІІІ столітті тут вже вирощували качанні салати, баклажани, томати, артишоки та спаржу. Хто і як доклався до цього?
Від самого початку існування Харкова кожне дворове місце мало при собі власну леваду, сад, місце під конопляники та городи (часто з парниками), тобто такий собі невеличкий хутір у передмісті чи приміській слободі. З переходом до більш щільної забудови містяни спочатку позбавлялися левад, потім – конопляників, але не відмовлялися від садів та городів.

Те, що харківці не трималися за власні конопляники, легко пояснити з точки зору економіки. Вирощування коноплі вимагало значних витрат. Купувати вже готову конопляну олію (тоді її називали пісною) було і простіше, і дешевше, особливо під час ярмарків, коли ціна на неї суттєво падала.
На відміну від селян, які опікувалися городами за залишковим принципом, бо передусім їм треба було зібрати хліб у полі, харківці вирощуванням овочів не зневажали. Власна городина давала суттєву економію для родинного бюджету, а це, своєю чергою, полегшувало сплату податків. Ба більше! Харківці, незалежно від стану, полюбляли вихвалятися один перед одним своїми овочами і фруктами, ледь не змагання влаштовували, чиї кращі. А частина міщан, державних селян і навіть купців займалися городництвом і садівництвом на професійній основі. Вони цікавилися новинками агротехніки, технологій, стежили за появою нових сортів овочів і фруктів.
Перші сади харківських козаків були досить невигадливими: яблуні, груші та їх різновиди — бергамоти й дулі. Їхні плоди здебільшого збирали у найближчих лісах. Але згодом з’явилася можливість купувати сортові саджанці. Волохи, що оселилися у Харківському повіті, привезли із собою вишні, черешні, дику сливу (чорнослив), а від місцевої козацької старшини й монастирів містяни навчилися вирощувати різні види смородини. Крім садів, що належали козакам, яким із 1765 року було надано стан військових обивателів, були й громадські сади, де росли напівдикі яблуні та груші, терен, ожина і навіть суниця з полуницею. Холодна гора і Лиса гора були повністю вкриті тереном, дикою степовою вишнею, глодом, диким персиком та дикою айвою. З часом всі дерева та кущі або вирубили, або спалили, а місце пристосували під вирощування зернових культур.

З появою у Харкові німців садівництво перейшло на інший рівень. Місцева еліта почала замовляти сорти акліматизованих плодових культур, дехто навіть особисто взявся акліматизувати сорти з південних територій. До харківських садів Густава фон Буксгевдена, Іоганна Гіорта, Георга фон Мінстера, Федора Квітки та інших власників міських садиб входили оформлені професійними садівниками плантації садових культур, оранжереї, парники та власні розплідники.
Іноземці займалися акліматизацією рослин і в ботанічному саду Харківського університету. З часом там почали продавати і саджанці, і насіння. На середину XIX століття зо два десятки приватних садів у місті, що були пристойно облаштовані та добре плодоносили, належали не тільки заможним дворянам, але й чиновникам, купцям, викладачам Університету, навіть державним селянам. У кількох садах вирощували культурну виноградну лозу, з якої потім виготовляли вино.
На той час у Харкові було вже кілька розплідників, також заснованих іноземцями, здебільшого балтійськими німцями, і поширювали десятки видів саджанців дерев і кущів, не лише яблунь та груш, але і вишень, черешень, слив, абрикосів, персиків, білої та чорної шовковиці, айви, малини, аґрусу, смородини та кизилу.

Городину, що вирощувалася у Харкові, можна умовно поділити на дві частини: те, що використовувалося в їжу з весни до осені, і те, що заготовляли на зиму. Перше — різноманітна зелень (петрушка, пастернак, селера, любисток, кріп, крес-салат, щавель), ранні огірки, цибуля, редька, кавуни та дині в парниках — вирощували виключно на власних городах. А на зиму цибулю купували, здебільшого з-під Балаклії або Ворожбянської волості Лебединського повіту.
Харківці дуже цінували саме балаклійську червону цибулю, яка не лише довго зберігалася, але й мала особливий смак. Так само до вподоби їм був стручковий перець з Ямполю Ізюмського повіту. Огірки для квашення, як правило, містяни купували на баштанах поблизу міста. У деякі роки віз огірків коштував там 10 копійок, тож не мало сенсу витрачати на їхнє вирощування час і сили. Натомість капусту, моркву, буряк, часник, пастернак, ріпу, горох, квасолю, пшеничку (кукурудзу, яку привезли з собою волохи ще у 1712 році) з прицілом на заготівлю на зиму харківці вирощували на власних городах.
Окремо варто зупинитися на картоплі. За описами 1780-х років, вже тоді невелику кількість картоплі, саме для приготування їжі, містяни вирощували на своїх городах. Доволі швидко харківці навчились самотужки робити картопляний крохмаль, картопляну крупу та картопляне борошно, щоб не купувати їх втридорога в іноземних купців на ярмарках. Вже на початку XIX століття картопля стала неодмінною складовою раціону різних станів населення міста. Після першого серйозного голоду, посиленого холерою у 1831-1833 роках, вирощування картоплі в Харкові тільки збільшувалося, оскільки вона не потребувала великої площі, проте давала стабільні врожаї. Суцільний зиск!
Баштанні культури вирощувалися переважно на баштанах. Але самі харківці не переймалися не тільки огірками, але і тиквами, і кавунами, і динями. Місто майже з усіх боків оточували піщані землі — Москалівка, Аравія, Основа, Піски, Рашкіна дача, власники яких залюбки здавали їх в оренду всім бажаючим, здебільшого приїжджим городникам із Воронезької та Курської губерній.
Самих харківців праця на баштанах не приваблювала. Надто непевний був заробіток. Дійсно, у вдалий рік, коли ціна на віз динь сягала 1 руб. сріблом, а тисячі огірків — 30-50 коп., орендарі заробляли до 200 руб. Але посуха могла їх залишити без копійки. Та й урожайні роки були не набагато кращі — через велику кількість продукції ціна на неї суттєво падала, тож бувало, що кавуни, дині і огірки навіть до прилавка не довозили — дозволяли містянам збирати їх безкоштовно. Так-сяк заробляли на продажу гарбузів. Натомість орендодавець мав твердий дохід з року в рік, незалежно від врожаю.

У 1860-ті роки землі під баштани в Харкові почали орендувати болгари. Іноді йшлося про ділянки в 30-40 десятин на Рашкіній дачі, на Пісках і старій Основі. Окрім загальновідомих і розповсюджених культур, вони взялися вирощувати солодкий перець, брюссельську, цвітну і синю капусту, броколі, а також томати та баклажани. Хоча останні були відомі ще з 1830-х років завдяки городам купців Кузіна, Безходарного і розпліднику Статса, але постачалися лише на кухні заможної публіки, де панували іноземні кухарі.
Серед орендарів баштанів на окрему розповідь заслуговує болгарин Микола Степанович, який переїхав з родиною в Харків із Тирнова в 1879 році. Він розпочав використовувати технологію зрошення землі. Особливі підіймачі (водяне колесо, інакше долап) вибирали воду в річці Харків і поставляли її через водорозподільні канали на плантації. Канали були двох типів: вздовж кавалій, де вода текла швидше, саджали те, що росте швидше (салат, морква, редис); а вздовж фітарій з повільнішою водою — те, що повільніше (капусти, томати, баклажани). Степанович із родиною мали величезний досвід і вміли точно вираховувати норму поливу для різних культур та інтервали між поливами.
Найімовірніше, саме болгари запровадили на Харківщині кілька нових видів сільськогосподарських знарядь і такий спосіб заготовки органічного добрива як компост. Коли вони наймали сезонних робітників, то спочатку навчали їх, як прищеплювати верхівки гарбузових, видаляти бічні пагони у томатів та підв’язувати рослини до кілків, і лише потім дозволяли працювати на плантації. Терміни і послідовність висаджування городини, що їх дотримувалися болгари, теж відрізнялися від місцевих.

Наймані селяни спочатку з цього насміхалися, але коли через посуху в місті не вистачало капусти, а у Степановича на плантації стояли 50 тисяч голів розміром із колесо, стали заздрити. Врешті-решт через заздрощі один із братів Степановича був убитий на базарі. Взагалі, сам Степанович скаржився на великі проблеми і непорозуміння через мову: він не міг до пуття ані обґрунтувати свої вимоги робітникам, ані пояснити щось покупцям, ані поспілкуватися із сусідами. Цікаво, що коли Харківське земство запросило Степановича взяти участь у сільськогосподарській виставці, той лише посміхнувся і відмовився. Чому? Та тому що в нього уся продукція була добірна, один в один, а решта учасників, як правило, вибирали лише те, що побільше та покрасивіше. Степанович вважав такий підхід оманливим і не бачив сенсу в тій виставці.
У 1880-ті роки землевласник Основи Андрій Валеріанович Квітка теж вирощував у себе сортові овочі для власного столу і на продаж: баклажани (фіолетові, чорні пекінські, китайські білі й жовті) та томати (Король Гумберт червоний, смородино-подібні червоні та жовті і червоні величезні). Так само вирощував баклажани й томати власник ливарного заводу в Харкові, купець Іван Рижов.
Качанні салати з’явилися тут теж завдяки іноземцям, насамперед німцям, від яких мода на вирощування салату перейшла до місцевих дворян. Наприкінці XVIII століття його вирощували: Георг фон Мінстер, Густав фон Буксгевден, Іоганн Гіорт, Федір Ольденборгер, Григорій Шидловський, Федір Квітка… Аптекар Федір Піскуновський, приятель Григорія Сковороди, вирощував салат увесь рік, і на продаж, і для свого столу. На початку XIX століття кількість поміщиків, які вирощували салати, зросла в рази. Брошуру, як це робити, замовили на 1820 рік 211 осіб.

В оранжереях у поміщицьких маєтках салат став неодмінною рослиною. Звісно, його вирощували не безпосередньо господарі, а їхні кріпаки. Саме вони, ставши вільними після селянської реформи 1861 року, почали вирощувати салати на продаж. Частіше за все цим займалися ті, хто жив неподалік від Харкова. У Жихорі, Основі, Олексіївці та Малій Данилівці колишні кріпаки заробляли на життя городиною, зокрема салатами. У той час у Харкові були загальновідомі понад 20 видів салатів, у тому числі й качанні, хоча були такі землевласники, як Валеріан Андрійович Квітка, який у своїх оранжереях на Основі тільки качаних салатів вирощував 15 сортів! Попит на салати в місті був настільки великий і стабільний, що в 1880-ті роки салати на продаж стали вирощувати й у Деркачах, Циркунах, Великій Данилівці та Черкаській Лозовій.
Після цього зовсім не дивним виглядає те, що у Харкові вже тоді вирощували артишоки, спаржу, цикорій, ревінь… Більшість з них можна було зустріти в деяких дворянських маєтках у різних куточках губернії, проте навіть у повітових містах жителям були нецікаві ці дивакуваті, на їхній погляд, овочі, а харківці зі своєю пристрастю до них видавалися щонайменше чудіями.
Дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов — автор циклу матеріалів «Фортеця Харків» і «Кухня старого Харкова». Читайте колонку автора на MediaPort




Залишити відповідь