Героиновый шик 90-х
Женщина последнего десятилетия ХХ века получила в наследство рост, объёмы и полный чемодан несуразного великолепия 80-х. Но почти ничего из этих богатств ей не пригодилось. Мировой кризис конца столетия внёс в «чёрный список» излишества как таковые и безжалостно потрепал «иконы стиля», которые в прошлом десятилетии служили ориентиром для женщин и локомотивом для модной индустрии. Бизнес-вумен не справились с обвалом рынка, а супермодели оказались не по карману потерявшим богатых заказчиков модным домам. Минимализм — на марше. Но вы удивитесь, как много нового можно придумать в этой, казалось бы, безвыходной ситуации.
Перекладено та озвучено за допомогою ШІ (Google Cloud). Можливі неточності.
Текст перекладу
Героїновий шик 90-х
Жінка останнього десятиліття ХХ століття отримала у спадщину зріст, об'єми і повну валізу безглуздої пишноти 80-х. Але майже нічого з цих багатств їй не знадобилося. Світова криза кінця століття внесла до «чорного списку» надмірності як такі і безжально потріпала «ікони стилю», які в минулому десятилітті служили орієнтиром для жінок та локомотивом для модної індустрії. Бізнесвумен не впоралися з обвалом ринку, а супермоделі виявилися не по кишені модним будинкам, що втратили багатих замовників. Мінімалізм — на марше. Але ви здивуєтеся, як багато нового можна придумати в цій, здавалося б, безвихідній ситуації.
На початку 90-х пишногруді ідоли «порношику» ще твердо стоять на ногах — і, дивлячись на них, нікому й на думку не спадає, що до зміни еталона краси залишилися лічені роки. У зеніті слави — співачка та акторка Мадонна, яка, починаючи з 80-х, рік у рік примудряється шокувати своїми вбраннями все менш і менш поважну публіку. У 1990 році Мадонна вирушає у масштабне світове турне, озброєна повним комплектом сценічних костюмів від Жана-Поля Готьє, включаючи знаменитий корсет — модну відповідь дизайнера на народжену співачкою в минулому десятилітті ідею позбавити інтимності нижню білизну.
[У 1990 році Жан-Поль Готьє розробив для Мадонни кілька костюмів для її концертного турне “Blond Ambition”, у тому числі знаменитий бюстгальтер, чашки якого були виконані у вигляді конусів. Ця задумка великого провокатора відіграла важливу роль в іміджі співачки та її успіху у публіки.]
Але це вже остання луна не в міру розкішних та безцензурних 80-х. «Епоха споживання» закінчилася. Модельний світ заповнили плоскогруді красуні, а «шик» (здавалося б, що може бути гіршим за приставку «порно», яку прикріпили до нього в минулих десятиліттях) тепер став «героїновим». Попри те, що регулярні заняття спортом у 90-ті досі залишалися в трендах, зовнішній вигляд багатьох ікон стилю рекламував, швидше, алкогольну та наркотичну залежність. Звичайно, нова політика скорочення ресурсів стала випробуванням і для дизайнерів, і для модних будинків загалом. Але ті, хто зміг прийняти цей виклик як нове цікаве завдання, зрештою виграли: не втратили колишніх позицій, а дехто навіть зробив стрімку кар'єру.
Похмуре десятиліття
Смерть «епохи споживання» настала внаслідок цілого букету причин, але головних, на мій погляд, було дві — за принципом максимального впливу на поведінку кінцевого споживача моди.
Причина перша: військові дії у Перській затоці. Війна спричинила економічну кризу, безробіття і різкий спад споживання. Перейти на економний режим були змушені навіть ті, хто обслуговував клієнтів класу люкс. Більше того, в 1992 році зарозумілий Синдикат високої моди (haute couture), що узурпував право роздавати звання кутюр'є, був змушений послабити свої жорсткі вимоги, які існували ще з 1945 року. Тепер, щоб приєднатися до Синдикату, отримати офіційний статус дизайнера високої моди і, як наслідок, приписати певну кількість нулів до цін на свої сукні, модний будинок або окремий дизайнер більше не був зобов'язаний розміщувати всі виробничі потужності виключно в Парижі. Ця «поступка», до речі, пішла світовій моді на користь — іноземці, які отримали доступ до Олімпу, ґрунтовно розворушили гранд-даму, що вже починала в'янути в судомних обіймах французів. Щоправда, чванливий Синдикат все ж таки залишив «велику різницю» між кутюр'є зі США чи Італії та «справжнім паризьким кутюр'є». Інші послаблення стосувалися кількості швачок — тепер їх могло бути набагато менше, а також частки колекції, яка шилася вручну (раніше — не менше 70%).
Модні будинки більше не диктують правила. Експерти пророкують крах високої моди. Вперше за майже 50-річну історію модний будинок Dior після показу просто віддає вбрання вартістю сотні тисяч доларів своїм моделям.
[Ізабель Аджані для журналу Egoiste. Ось так представив у 1989 році смерть моди американський фотограф Річард Аведон. Оголена Аджані закутана у видавшу види дублянку автора фото.]
Друга причина кінця споживчого ажіотажу — поява невідомого раніше, спочатку невидимого і тоді однозначно смертельного захворювання. СНІД — моторошне похмілля безшабашного покоління 70-х. Один за одним, часто в самому розквіті сил і кар'єри, йшли з життя найяскравіші зірки шоубізнесу:
Джіа Каранджі — перша у світі супермодель, брюнетка, якій вдалося зламати монополію блондинок у модельному бізнесі кінця 70-х. Завсідниця клубу «Студія 54», вона померла у 26 років від СНІДу. Девід Бові казав про неї: «Вона з тих жінок, що тримають півсвіту на столику біля ліжка, але часто не можуть впоратися з собою, зі своєю красою і владою...»
Фредді Мерк'юрі — легендарний вокаліст рок-гурту Queen. Помер від СНІДу 24 листопада 1991 року, зізнавшись у хворобі лише за день до смерті.
Рок Гадсон — американський актор, перша знаменитість, яка публічно розкрила свій ВІЛ-статус (помер у 1985 році).
Рудольф Нурієв — всесвітньо відомий артист балету та балетмейстер, найзнаменитіший радянський «неповерненець» (помер у Парижі 6 січня 1993 року).
Майлз Девіс (великий джазовий трубач, помер у 1991) та Мішель Фуко (французький філософ, помер у 1984).
Eazy-E (Ерік Лінн Райт) — американський репер, який помер від СНІДу у 1995 році в Лос-Анджелесі.
Надмірність змінилася мінімалізмом в мить ока під гаслом «Просто будьте!». Потрясіння початку десятиліття позбавили зірок від маніакальної одержимості власним зовнішнім виглядом — тепер вони набагато більше зосереджені на особистому житті. Розгубленість в естетиці 80-х у 90-ті змінилася повною зміною орієнтирів: жінки вмилися, пригладили кошмарні начісування і переодяглися. Настав час простих форм — лаконічний крій, чіткий силует, мінімальний декор та пастельні відтінки.
Фінансова криза та «Міс Всесвіт»
У нове десятиліття конкурс прибув не в кращій формі: його залишили як стратегічні спонсори, так і більша частина преси через урізані бюджети ЗМІ. Не допомогли навіть безвідмовні «приманки»: ювілей «30 років на телебаченні» і локація — Голлівуд. До речі, саме 1990 року на конкурсі з'явилася перша «Міс СРСР», а також перша чорношкіра «Міс США». Обидві дівчини з політичних причин потрапили в першу десятку, а «Міс США» дійшла до фіналу.
Журналісти винесли мінімалізм на перші смуги: «Перемогу в конкурсі здобула "Міс Норвегія" у простій сукні всього за $40 і без жодної пластичної операції!». Коронованою красунею стала Мона Грудт, а її візуальним прототипом була супермодель Елейн Ірвінг.
Розрахований на масову аудиторію конкурс, на відміну від високої моди, бідствував недовго. Уже 1991 року в Лас-Вегасі більша частина спонсорів повернулася. Корону вдягла мексиканка Лупіта Джонс (двійник австрійської моделі Ірен Пфайфер), а у трійці найкращих опинилася делегатка із СРСР.
У 1992 році конкурс вперше приймав Таїланд. Цей захід за очі називали «високим»: середній зріст учасниць становив близько 180 см на тлі 150 см у місцевих жінок. Корону відвезла «Міс Намібія» Мішель Маклін (копія Карен Мюлдер, одного з перших «ангелів» Victoria's Secret). У 1993 році перемога дісталася 18-річній Даяанарі Торрес із Пуерто-Рико. Преса епатувала: «Обличчя неймовірне, але як можна було перемогти з целюлітом?!», що не завадило їй стати успішною моделлю та акторкою, схожою на Стефані Сеймур.
У 1994 році стався дивовижний дубль: перемогу в «Міс Світу» та «Міс Всесвіт» одночасно здобули індіанки — Сушміта Сен та Айшварія Рай. Перша версія перемоги — геополітична: Індія саме претендувала на постійне членство в Раді Безпеки ООН за підтримки Франції та Великої Британії, тож отримала дві корони як знак поваги від світової спільноти. Друга версія — модна: Жан-Поль Готьє ввів тренд на східну етніку та презентував культову колекцію «Тату» з пірсингом та принтами під шкіру.
1994 рік: Великий перелом
Календарний поділ на десятиліття мода не дуже впевнено зауважує. Перелом відбувається посередині епохи. Для 90-х доленосним став 1994 рік, а його символом — стьобний фільм «Висока мода» (Prêt-à-Porter) Роберта Олтмена. Саме він розділив час царювання супермоделей на «до» та «після», показавши неймовірну втому світу від диктату фешн-індустрії.
[Софі Лорен. Кадр із фільму «Висока мода», 1994 рік.]
«Міс Всесвіт» 1995 року підтвердила кінець диктатури подіумних богинь: шведка Петра Хултгрен (двійник Клаудії Шиффер) отримала лише 48 місце, а корона дісталася Челсі Сміт зі США, яка була копією поп-співачки Джанет Джексон. Це був рік, коли Джанет та Майкл Джексони випустили найдорожчий кліп в історії на пісню «Scream» за 7 мільйонів доларів.
Своє 45-річчя у 1996 році конкурс відзначав у Лас-Вегасі. Мультимільйонер Дональд Трамп щойно став його совладельцем, щоб догодити дружині Марлі Мейплс. Корону завоювала Алісія Мачадо з Венесуели, схожа на зірку «Рятувальників Малібу» Памелу Андерсон. У 1997 році перемогла американка Брук Лі, яка підкорила всіх гумором, заявивши, що якби правила дозволяли, вона б «їла все на світі тричі на день», а її візуальним близнюком була Демі Мур.
У 1998 році Трамп переніс конкурс на Гаваї, вливши колосальні гроші. Корону під скандування залу завоювала Венді Фіцуїльям із Тринідаду і Тобаго (копія топмоделі Варіс Діріє), чиє фото вперше в історії опублікував National Geographic. Фінальний конкурс тисячоліття у 1999 році виграла Мпуле Квелагобе з Ботсвани — копія Вітні Г'юстон, яка в цей час тріумфувала з хітом «My Love Is Your Love».
Новий центр моди: Нью-Йорк та унісекс
Саме в 90-х Нью-Йорк стає третьою модною столицею і починає домінувати над Парижем та Міланом. Перемогу американському стилю забезпечили джинси та спортивна уніформа: «футболка, кросівки та вазелін на губах». Ральф Лорен, Донна Каран та Кельвін Кляйн підкорили Олімп завдяки поєднанню креативу та потужного маркетингу.
Вони ж вивели в маси стиль унісекс. Кельвін Кляйн у 1992 році підірвав пуританську Америку постерами з напівоголеними репером Маркі Марком та юною Кейт Мосс у джинсах Calvin Klein. (Нагадаю, у 1980 році він проробив те саме з 15-річною Брук Шілдс під гаслом «Ти знаєш, що між мною та моїми джинсами нічого немає?»). З цього моменту молодь почала одягатися абсолютно однаково, а вторинні статеві ознаки перестали підкреслюватися.
Американці також вивели на подіум вуличні субкультури через роботу «тренд-хантерів». Так народився стиль гранж, популяризований у 1991 році кліпом гурту Nirvana «Smells Like Teen Spirit». Неохайність, багатошаровість і вигляд «одягу з заплющеними очима» модельєр Марк Джейкобс перетворив на високу моду у своїй колекції 1993 року для Perry Ellis. Стара гвардія (Версаче та Готьє) відповіла відродженням панку з латексом та шпильками, а у 1995 році фільм «Хакери» з юною Анджеліною Джолі відкрив епоху кіберпанку.
Неагресивну сторону мінімалізму представляв пуризм Жиль Сандер (її називали «папесою пуризму») — чисті лінії, непомітні аксесуари та ставка на підкреслення індивідуальності, що відсилало до стилю Одрі Хепберн.
Обличчя епохи: Героїновий шик проти Еко
Наприкінці 90-х сформувалися два протилежні полюси: героїновий шик та екологічний стиль.
Гранж швидко еволюціонував у героїновий шик. У 1993 році Кельвін Кляйн випустив рекламу аромату «Obsession» з блідою, худенькою Кейт Мосс, яка виглядала як дитина з притулку. Кляйна звинуватили у пропаганді педофілії та наркоманії, а сам стиль публічно засудив президент Білл Клінтон. Проте тренд на моделей-андрогінів став тотальним. Обов'язковими атрибутами стилю стали довгі «майки-алкоголічки», темні легінси, величезні окуляри, що приховували зіниці, розпатлане волосся та синці під очима. У 1996 році фотограф Юрген Теллер шокував світ знімком виснаженої, покритої синцями моделі Крістен Макменамі для Süddeutsche Zeitung, що стало маніфестом жорстокого реалізму проти гламуру.
Паралельно розвивався строго перпендикулярний екологічний стиль — культ натуральності, свіжості та ефекту «щойно з душу». Яскрава косметика вважалася несмаком. «Еко-діви» використовували виключно нюдові, бежеві та оливкові відтінки, повністю відмовившись від блискіток. Головними символами цього напрямку стали голлівудські акторки: Джулія Робертс, Енді Макдауелл, Дженніфер Еністон, Кім Бейсінгер та Шерон Стоун.
Наприкінці 90-х б'юті-індустрія перетворилася на науку з професійними порадами «до» та «після» у кожному журналі. Але щойно мінімалізм устоявся, мода знову рушила до хаосу: на подіуми повернувся шокуючий рожевий від Ельзи Скіапареллі, а у 1998 році фільм «Джіа» з Анджеліною Джолі повернув на екрани чистий, агресивний секс.
Попереду — «нульові» роки. Епоха тотального гламуру, голих животів, пірсингу в пупку, соляріїв, накладних нігтів та розквіту субкультур готок, емо та анімешників. Маятник повертається назад. Буде весело, зустрінемося в 2000-х!
Heroin Chic of the 1990s
The woman of the final decade of the 20th century inherited the height, proportions, and a suitcase full of the absurd opulence of the 1980s. Yet, almost none of this wealth proved useful. The global economic crisis at the close of the century blacklisted excess as a concept, mercilessly battering the "style icons" who had served as both human blueprints for women and mechanical locomotives for the fashion industry. Businesswomen failed to survive the market collapse, and supermodels proved far too expensive for fashion houses that had lost their high-net-worth clientele. Minimalism was officially on the march. Yet, you would be amazed by how much innovation could be forged in this seemingly hopeless landscape.
In the early '90s, the voluptuous idols of "porn chic" still appeared firmly established—looking at them, no one could have guessed that the standardized ideal of beauty was only a few seasons away from total extinction. At the absolute zenith of her global fame stood Madonna, who, since the mid-1980s, had systematically managed to shock an increasingly cynical public with her boundary-pushing wardrobe. In 1990, Madonna launched her massive world tour, armed with a full suite of avant-garde stage costumes designed by Jean-Paul Gaultier. This included the iconic corset—the designer's brilliant response to the singer's '80s concept of stripping lingerie of its intimacy.
[In 1990, Jean-Paul Gaultier designed several stage costumes for Madonna's “Blond Ambition” tour, including the world-famous bra featuring cone-shaped cups. This calculated provocation by fashion's greatest rebel played a defining role in the singer's image and her massive commercial success.]
Yet, this was merely the final echo of the unbridled, uncensored 1980s. The "era of hyper-consumption" was dead. The modeling market was instantly flooded with flat-chested, waif-like beauties, and "chic"—a term one thought could sink no lower than the prefix "porn" attached to it in previous decades—was now explicitly branded as "heroin." Although physical fitness remained trendy throughout the '90s, the visual aesthetic of the era's primary style icons openly simulated alcohol and chemical dependency. Naturally, this sudden resource-cutting environment served as a brutal trial for designers and fashion houses alike. Yet, those who accepted the challenge as a fascinating creative brief ultimately triumphed, secure in their positions, while a select few executed meteoric career leaps.
A Dark Decade
The demise of consumer frenzy was driven by a complex web of cultural factors, though two stood out for their direct psychological impact on the end consumer.
The first catalyst was the military conflict in the Persian Gulf. The Gulf War triggered an immediate economic crisis, skyrocketing unemployment, and a sharp contraction in retail spending. Even establishments catering to luxury tier clients were forced to pivot toward austerity. Furthermore, in 1992, the notoriously arrogant Syndicate of Haute Couture (established in 1868 to govern designers producing haute couture collections) was forced to dilute its strict, long-standing criteria, which had been set in stone since 1945. To join the Syndicate, capture the official title of couturier, and add an elite string of zeros to dress pricing, a fashion house was no longer legally required to base its manufacturing infrastructure exclusively within Paris. This compromise ultimately rejuvenated global fashion: international designers granted access to the fashion Mount Olympus thoroughly reanimated a grand dame that had begun to wither in the rigid embrace of the French establishment. Granted, the protectionist Syndicate still refused foreign designers full equality, maintaining a distinct hierarchical divide between a couturier from New York or Milan and a "true Parisian couturier." Other compromises targeted labor, significantly lowering the required headcount of seamstresses and reducing the percentage of a collection that had to be stitched entirely by hand (previously mandated at a minimum of 70%).
Fashion houses had officially lost their absolute dictatorial powers, and critics openly predicted the collapse of Haute Couture. In a historic first for the 50-year-old institution, the House of Dior simply gifted dresses worth hundreds of thousands of dollars directly to its runway models following the showcase.
[Isabelle Adjani photographed for Egoiste magazine. This was how the iconic American photographer Richard Avedon visualized the death of fashion in 1989: a nude Adjani wrapped defensively in the photographer's own weathered sheepskin coat.]
The second driver of this consumer retreat was the emergence of a previously unknown, invisible, and at the time, unconditionally fatal disease: AIDS—the brutal cultural hangover of the reckless 1970s. One after another, frequently in the absolute prime of their lives and creative output, show business's brightest stars vanished:
Gia Carangi — recognized as the world's very first true supermodel, this striking brunette broke the blonde monopoly on late-'70s fashion. A fixture of Studio 54, she died at just 26, entering history as one of the first high-profile American women whose cause of death was officially recorded as AIDS. David Bowie remarked: “She is one of those women who hold half the world on her bedside table, but often cannot cope with themselves, with their beauty and power...”
Freddie Mercury — the legendary frontman of Queen, who passed away on November 24, 1991, publicly disclosing his diagnosis a mere 24 hours before his death.
Rock Hudson — the iconic American screen actor and the first major Hollywood celebrity to publicly reveal his HIV status prior to his death in 1985.
Rudolf Nureyev — the iconic Soviet-born ballet master and history's most famous cultural defector, who died in Paris on January 6, 1993.
Miles Davis (the jazz pioneer, d. 1991) and Michel Foucault (the French philosopher, d. 1984).
Eazy-E (Eric Lynn Wright) — the foundational American gangsta rap pioneer, who succumbed to the disease in March 1995 in Los Angeles.
Excess collapsed into minimalism overnight under the collective cultural banner of "Just Be." The traumas of the early decade stripped surviving celebrities of their manic obsession with physical display, shifting their focus toward shielding their private lives from glossy tabloids. The aesthetic madness of the '80s gave way to a total crisis of faith in fashion itself. Surprisingly, this lack of structure pacified consumers: women washed their faces, smoothed out their nightmarish hairdos, and changed their clothes. An era of clean, simple forms took hold—characterized by a laconic cut, sharp silhouettes, minimal ornamentation, and a palette of muted pastel shades.
Financial Crisis and the Miss Universe Stage
The Miss Universe system entered the 1990s in terrible shape, abandoned by corporate sponsors and ignored by a media sector struggling with slashed editorial budgets. Even reliable ratings hooks failed to generate momentum—neither its "30 Years on Television" anniversary nor its Hollywood location moved the needle. Yet, 1990 marked a historic milestone with the debut of the first "Miss USSR" alongside the first Black "Miss USA." Both delegates reached the top ten due to obvious geopolitical currents, with Miss USA advancing directly to the final round.
Print journalists splashed minimalism across front pages, roaring: “Miss Norway captures the crown wearing a simple $40 dress and without a single instance of plastic surgery!”. The victory went to Mona Grudt, whose visual archetype mirrored the rising top model Elaine Irving.
Unlike the Haute Couture establishment, the mass-market Miss Universe apparatus did not languish for long. By 1991, corporate sponsors rushed back for the Las Vegas production staged just months after the conclusion of the Gulf War. Mexico's Lupita Jones captured the crown (a visual double of Austrian model Irene Pfeiffer), while the USSR delegate secured a spot in the top three.
In 1992, the Kingdom of Thailand hosted the delegates for the very first time. Behind the scenes, the edition was dubbed the "tall pageant," as the delegates averaged an imposing 180 cm against the 150 cm average of local Thai women. The title went to Miss Namibia, Michelle McLean, who mirrored the ethereal Karen Mulder, one of the foundational Victoria's Secret Angels. The 1973 crown went to Puerto Rico's 18-year-old Dayanara Torres. The tabloids fumed: “Her face is flawless, but how could she win with cellulite?!”, though she easily leveraged her win into a robust modeling and acting career, channeling the aesthetic of Stephanie Seymour.
The year 1994 delivered an unprecedented double victory for India, with Sushmita Sen capturing Miss Universe and Aishwarya Rai winning Miss World. The first theory behind this sweep is transparently diplomatic: India was aggressively lobbying for a permanent seat on the UN Security Council with backing from Russia, France, and the UK. While Washington blocked the seat, the global establishment offered India two crowns as a glamorous consolation prize. The second theory is stylistic: Jean-Paul Gaultier had fully popularized Eastern ethnic motifs, culminating in his iconic 1994 "Tatu" collection, which merged tribal prints and body piercings with street punk aesthetics.
1994: The Turning Point
Fashion rarely respects strict calendar boundaries; its structural shifts invariably manifest mid-decade. For the 1990s, the line was drawn in 1994 by Robert Altman's satirical film Prêt-à-Porter ("Ready to Wear" / "High Fashion"). The movie crystallized the world's profound exhaustion with the dictatorial onslaught of the fashion industry, marking the precise boundary where the absolute reign of the elite supermodel began to fracture.
[Sophia Loren featured in a still from Robert Altman's Prêt-à-Porter, 1994.]
The Miss Universe class of 1995 confirmed the collapse of the supermodel dictatorship: Sweden's Petra Hultgren, a dead ringer for Claudia Schiffer, was completely buried by the judges in 48th place. The crown went to America's Chelsea Smith, a visual clone of pop icon Janet Jackson. This coincided with Michael and Janet Jackson releasing "Scream," backed by a 7-million-dollar production that entered the Guinness Book of World Records as the most expensive music video ever filmed, capturing a 1995 Grammy Award.
The pageant marked its 45th anniversary in 1996 in Las Vegas, under the newly minted co-ownership of real estate mogul Donald Trump, who acquired the asset to appease his wife, Marla Maples. The title went to Venezuela’s Alicia Machado, who mirrored the reigning American sex symbol and Baywatch icon, Pamela Anderson. In 1997, Hawaii's Brook Lee captured the crown, winning over judges with raw wit when she remarked that if she could break the rules for a day, she would "eat everything in the world twice over." Her aesthetic twin was Demi Moore, then Hollywood's highest-paid actress.
In 1998, Trump moved the production to Hawaii, deploying a massive budget that packed the venue with elite celebrities and international press. Trinidad and Tobago’s Wendy Fitzwilliam captured the crown under roaring chants from the audience, entering history as the first Miss Universe winner featured in National Geographic. The final pageant of the millennium in 1999 concluded in Fitzwilliam’s homeland, crowning Botswana’s Mpule Kwelagobe—the spitting image of Whitney Houston, who was then dominating global charts with her hit “My Love Is Your Love”.
The New Fashion Axis: New York and Unisex
The 1990s witnessed the dramatic rise of New York as the third undisputed fashion capital, actively dominating Paris and Milan. This American victory was engineered entirely by denim and a minimalist street uniform: "T-shirt, jeans, sneakers, and lip balm." Designers like Ralph Lauren, Donna Karan, and Calvin Klein conquered the industry by flawlessly marrying raw design with corporate marketing.
They successfully militarized the concept of unisex fashion. In 1992, Calvin Klein shocked the American establishment with his iconic ad campaigns featuring a half-naked, embracing Marky Mark and a waifish Kate Moss clad in basic denim. (Lest we forget, Klein executed the exact same play in 1980 with a 15-year-old Brooke Shields under the legendary tagline: “You want to know what comes between me and my Calvins? Nothing.”). Overnight, young couples began dressing identically, and secondary sexual characteristics were systematically erased from mainstream apparel.
Furthermore, American runways oversaw the triumph of street subcultures through the rise of professional "trend-hunters." This birthed grunge fashion, a movement cataclysmically accelerated by Nirvana's 1991 music video for “Smells Like Teen Spirit”. This deliberate sloppiness and anti-establishment aesthetic was translated into high fashion by Marc Jacobs in his historic 1993 collection for Perry Ellis. Old guard designers like Versace and Gaultier responded by fusing punk elements with high fashion via leather, latex, and decorative safety pins, while the 1995 film Hackers, starring a young Angelina Jolie, officially launched the cyberpunk era.
The understated, elegant side of this minimalism was defined by the purism of Jil Sander—hailed as the "Popess of Purism"—who championed clean, structural cuts and minimal accessories, echoing the timeless discipline of Audrey Hepburn.
The Aesthetic Bilateralism: Heroin Chic vs. Eco-Style
By the close of the decade, the '90s landscape split into two fiercely opposing factions: heroin chic and eco-style.
Grunge rapidly morphed into heroin chic. In 1993, Calvin Klein launched his campaign for the fragrance “Obsession”, fronted by a painfully thin, pale Kate Moss who resembled a destitute orphan. Klein faced intense public blowback, with critics accusing him of glamorizing pedophilia and drug dependency—an aesthetic explicitly condemned by President Bill Clinton. Yet, the trend toward frail, androgynous models became absolute. The uniform demanded oversized tank tops, dark leggings, and massive sunglasses to mask dilated pupils. In 1996, photographer Juergen Teller delivered the definitive manifesto of this movement, publishing a raw, unpolished photograph of an emaciated, bruised Kristen McMenamy for Süddeutsche Zeitung, successfully cementing brutal realism over industry glamour.
Concurrently, a strictly perpendicular counter-movement emerged: eco-style. It championed absolute naturalness, freshness, and the visual illusion of being "fresh out of the shower." Heavy cosmetics were deemed entirely unrefined. "Eco-divas" utilized strictly organic earthy tones—nudes, beiges, and soft olives—while banishing shimmers and pearlescent finishes. The ultimate icons of this purist movement were Hollywood’s premier leading ladies: Julia Roberts, Andie MacDowell, Jennifer Aniston, Kim Basinger, Michelle Pfeiffer, and Sharon Stone.
By the late 1990s, the art of beauty had effectively transformed into a data-driven science, with professional "before and after" blueprints dominating every television makeover show. Yet, the moment minimalism stabilized, fashion naturally lurched back toward chaos. Shocking fuchsia—the trademark of 1930s icon Elsa Schiaparelli—reappeared on runways, and the 1998 biographical film Gia, starring Angelina Jolie, restored raw, unadulterated sex appeal to the cultural forefront.
The 2000s are officially on the horizon. An era poised to embrace unbridled glamour, low-rise denim, midriff piercings, intense spray tans, acrylic nails, and the absolute explosion of goth, emo, and anime subcultures. The pendulum is swinging back with a vengeance. It is going to be a wild ride—see you in the 2000s!

В начале 90-х грудастые идолы «порношика» ещё твёрдо «стоят на ногах» — и, глядя на них, никому не приходит в голову, что до смены эталона красоты остались считанные годы. В зените славы — певица и актриса Мадонна, которая, начиная с 80-х, год за годом умудряется шокировать своими нарядами всё менее и менее почтенную публику.
В 1990 году Мадонна отправляется в масштабное мировое турне, вооружённая полным комплектом сценических костюмов от Жана-Поля Готье, включая знаменитый корсет — модный ответ дизайнера на рождённую певицей в прошлом десятилетии идею избавить от интимности нижнее белье.
.jpg)
Но это уже последнее эхо не в меру изобильных и безцензурных 80-х. «Эпоха потребления» закончилась. Модельный мир заполнили плоскогрудые красавицы, а «шик», — казалось бы, что может быть хуже приставки «порно», которую прикрепили к нему в прошлых десятилетиях, — теперь «героиновый». Несмотря на то, что регулярные занятия спортом в 90-е по прежнему оставались в трендах, внешний вид многих икон стиля «рекламировал», скорее, алкогольную и наркотическую зависимость.
Конечно, новая политика сокращения ресурсов стала испытанием и для дизайнеров, и для модных домов в целом. Но те, кто смог принять этот вызов как новую интересную задачу, в конечном счёте выиграли: не потеряли прежних позиций, а кое-кто даже сделал стремительную карьеру.
Мрачное десятилетие
Смерть «эпохи потребления» наступила в результате целого букета причин, но главных, на мой взгляд, было две — по принципу максимального влияния на поведение конечного потребителя моды.
Причина первая: военные действия в Персидском Заливе. Война повлекла за собой экономический кризис, безработицу и резкий спад потребления. Перейти на экономный режим вынуждены были даже те, кто обслуживал клиентов класса люкс. Больше того, в 1992 году заносчивый Синдикат высокой моды (создан в 1868 году, объединял дизайнеров, создающих коллекции haute couture — авт.), узурпировавший право раздавать звание кутюрье, был вынужден ослабить жёсткие требования. А требования эти, на минуточку, существовали с 1945 года.
Теперь, чтобы присоединиться к Синдикату, получить официальный статус дизайнера высокой моды и, как следствие, приписать определённое количество нулей к ценам на свои платья, модный дом или отдельный дизайнер больше не был обязан размещать все производственные мощности исключительно в Париже. (Эта «скидка», кстати, пошла мировой моде на пользу — получившие доступ к Олимпу иностранцы основательно расшевелили уже начинавшую увядать в судорожных объятьях французов гранд-даму.) Правда, чванливый Синдикат всё же не дал иностранным дизайнерам полных прав: в свои ряды принял, но оставив «большую разницу» между кутюрье из США или Италии и «настоящим парижским кутюрье».
Другие послабления касались количества швей — теперь их может быть гораздо меньше, а также доли коллекции, которая шилась «голыми руками» (раньше — не менее 70%).
Модные Дома больше не диктуют правила. Эксперты прочат крах haute couture. Впервые за почти 50-летнюю историю модный дом Dior после показа просто отдаёт наряды стоимостью сотни тысяч долларов своим моделям.

Вторая причина конца потребительского ажиотажа — появление неизвестного прежде, поначалу невидимого и тогда однозначно смертельного заболевания. СПИД — жуткое похмелье бесшабашного поколения 70-х. Один за другим, часто в самом расцвете сил и карьеры, уходили из жизни самые яркие звёзды шоу-бизнеса.
Первая в мире супермодель — американка Джиа Канджи. Брюнетка, которой удалось сломать монополию блондинок в модельном бизнесе конца 70-х. Завсегдатай клуба «Студия 54», она умерла в 26 лет. И осталась в истории как одна из первых известных женщин США, чьей причиной смерти был официально назван СПИД.
Дэвид Боуи: «Она из тех женщин, что держат полмира на прикроватном столике, но часто не могут справиться с собой, со своей красотой и властью…»







Чрезмерность сменилась минимализмом в мгновение ока. А минимализм, в свою очередь, также мгновенно сплотил своих современников под лозунгом «Просто будьте!».
Потрясения начала десятилетия избавили звёзд (тех, кому посчастливилось не уйти в мир иной) от маниакальной и ежесекундной одержимости собственным внешним видом. Теперь они — и к их большому неудовольствию журналисты глянца и таблоидов — гораздо больше сосредоточены на личной жизни.
Растерянность в эстетике 80-х в 90-е сменилась полной растерянностью в моде как таковой. Но, на удивление, отсутствие чётких ориентиров подействовало на женщин умиротворяюще — они умылись, пригладили кошмарные начёсы и переоделись.
Наступило время простых форм — лаконичный крой, чёткий силуэт, минимальное количество декора и пастельные оттенки.
Бытовой минимализм отлично иллюстрирует конкурс «Мисс Вселенная», а точнее его победительницы, которых мы продолжаем беззастенчиво рассматривать в качестве отпечатка общественной реакции на предлагаемые каждым десятителием новые эталоны красоты.
Финансовый кризис и «Мисс Вселенная»
В новое десятилетие конкурс прибыл не в лучшей форме: на станции «кризис» вышли не только стратегические спонсоры, но и большая часть прессы (сказались урезанные бюджеты СМИ). Не помогли даже безотказные в прежние времена «приманки»: какой-никакой юбилей — «30 лет на телевидении» и локация — Голливуд, как писали газеты, «единственное место в мире, подходящее для гламурного театрализованного шествия «Мисс Вселенная».
Кстати, именно в 1990 году на конкурсе появилась первая «Мисс СССР». Эта «премьера» была не единственной. В том же году за корону самой красивой девушки Вселенной боролась первая чернокожая «Мисс США». Обе девушки, снова процитирую тогдашние газеты, «по политическим причинам» попали в первую десятку. «Мисс США» дошла даже до финала.

Журналисты вынесли минимализм на первые полосы:
«Победу в конкурсе одержала «Мисс Норвегия», в простом платье всего за $40 и без единой пластической операции(!)»
Посмотрите на фото коронованной красавицы. Прототип — супермодель Элейн Ирвинг.
.jpg)
Рассчитанный на массовую аудиторию конкурс «Мисс Вселенная», в отличие от творцов высокой моды, прозябал недолго.
Уже в 1991 году большая часть спонсоров вернулась, несмотря на то, что Война в Заливе закончилась всего за несколько месяцев до открытия занавеса сороковой по счёту «Мисс Вселенной». Место действия — Лас-Вегас. В тройке лучших — делегатка из СССР.
Корону надела мексиканка Лупита Джонс. К чёрту географию: новая «Мисс Вселенная» из Мексики — точно сестра популярной австрийской модели Ирен Пфайфер.
.jpg)
В 1992 году делегаток «Мисс Вселенная» впервые принимало Королевство Таиланд. Конкурс этого года за глаза называли «высоким»: средний рост участниц — около одного метра 80 сантиметров, средний рост местных женщин — около одного метра 50 сантиметров.
Корону увезла «Мисс Намибия» Мишель Маклин. Первоисточник образа — супермодель Карен Мюлдер, одна из первых «ангелов» Victoria`s Secret.

Титул и корона в 1993 году уехали в Пуэрто-Рико вместе с Даяанарой Торрес. По сей день она самая юная участница «Мисс Вселенная», перед началом конкурса ей едва исполнилось 18.
Пресса отжигала: «Лицо невероятно красиво, но фигура… Как можно было победить с целлюлитом?!.»
Самой участнице насмешки не помешали сделать неплохую карьеру. Даяанара Торрес стала фотомоделью, а чуть позже начала сниматься в кино. Пробовала себя и на музыкальном поприще: в конце 90-х вышел её дебютный альбом «Antifaz». По её образу и подобию была даже создана кукла.
Сходство с супермоделью Стефани Сеймур очевидно.

Удивительное рядом: в 1994 году победу сразу в двух самых влиятельных мировых конкурсах красоты — «Мисс Мира» и «Мисс Вселенная» — одержали… индианки. Обе девушки были далеки от стандартов роста и объёмов, обязательных для претенденток на корону.
У меня две версии этого победного дубля. Первая, естественно, политическая: в 1994 году Индия публично заявила о своих претензиях на постоянное членство в Совете Безопасности ООН, но так его и не добилась. И это при том, что её активно поддержали Россия, Франция и Великобритания. Даже Китай не возражал. Вместо постоянного членства в Совете Безопасности Индия получила от мирового сообщества в знак уважения и любви две короны.
Вот они: «Мисс Вселенная» — 19-летняя «Мисс Индия» Сушмита Сен и «Мисс Мира» — «Вице-мисс Индия» Айшвария Рай.
.jpg)
Вторая версия связана с влиянием на конкурс модных тенденций. В 1993 году Жан-Поль Готье увлекся этнической тематикой и ввёл моду на восточных красавиц. А его коллекция «Тату», презентованная в 1994 году, оказала огромное влияние на молодёжную моду. Готье смешал традиционные этнические костюмы Африки и Юго-Восточной Азии с эстетикой панков (татуированная одежда — вот кто это придумал!). Кроме того, Готье активно использовал пирсинг.
Погодим на секунду с «Мисс Вселенной», потому что уж очень тут к слову одно замечание, весьма важное для понимания принципа передачи эстафетной палочки от одной иконы стиля к другой в 90-е.
Календарное деление на десятилетия мода не очень-то соблюдает. Первые годы следующей декады шлейф прошлых десяти лет присутствует иногда даже на равных с новыми тенденциями. Перелом случается примерно посредине. И чаще всего для этого перелома можно подобрать определённый символ.
Для эпохи 90-х судьбоносным был 1994 год. Символ-указатель поворота — стёбный фильм «Высокая мода» Роберта Олтмена. Именно он, на мой взгляд, разделил время царствования супермоделей на «до» и «после». Это фильм о невероятной усталости от натиска модной индустрии, в которой эталоном женской красоты были недостижимые супермодели, самой оплачиваемой профессией — модный дизайнер, а место главного незабываемого шоу всей жизни занимало дефиле.

Теперь снова вернёмся к конкурсу, тем более что «Мисс Вселенная» 1995 года всячески подтверждает, что «диктатура» супермоделей закончилась.
«Мисс Швеция» Петра Хултгрен получила на конкурсе приз зрительских симпатий и звание «Мисс фотогеничность» — ничего удивительного, учитывая её сходство с супермоделью Клаудией Шиффер, которая в том же году стала самой красивой девушкой в мире по версии журнала Paris Match.
А вот борьбу за корону Петра проиграла вчистую, получив от жюри 48 (!) место.

Корона досталась «Мисс США» Челси Смит — девушке, невероятно похожей на Джанет Джексон — одну из самых популярных поп-певиц своего времени.
В 1995 году Джанет и Майкл Джексоны закончили работу над синглом «Scream». Дуэт сразу же занял пятую строчку в чарте Hot 100 singles — впервые в истории дебютная песня так легко запрыгнула в пятёрку лучших.
Позже был снят клип, который попал в Книгу рекордов Гиннеса как самое дорогостоящее музыкальное видео — семь миллионов долларов — и за который Джексоны получили премию Grammy 1995 года. Советую пересмотреть.
.jpg)
Как юбилей, так в казино — 45-летие в 1996 году «Мисс Вселенная» отмечала снова в Лас-Вегасе. Правда, без размаха 1991 года. Мультимиллионер Дональд Трамп только-только стал совладельцем конкурса. Трамп добавил этот актив к своим бизнесам, чтобы угодить очередной жене — Марле Мэйплс Трамп. Миссис Трамп на два года стала соведущей и распорядительницей мероприятия.
Корону завоевала «Мисс Венесуэла» Алисия Мачадо, которая была внешне очень похожа на звезду сериала «Спасатели Малибу» Памелу Андерсон — секс-символ Соединённых Штатов.
.jpg)
В 1997 году «Мисс Вселенная» стала американка Брук Ли (уроженка Гавайских островов) — газеты писали, что она обошла других красавиц благодаря своему чувству юмора и непосредственности.
Из интервью Брук Ли:
— Что бы вы сделали, если бы вам было позволено на один день нарушить все правила?
— Я бы съела всё на свете! А потом сделала бы это ещё! И ещё раз!
Мне же кажется, что корона досталась Брук в том числе и за сходство с актрисой Деми Мур.

1998 год конкурс «Мисс Вселенная» встречал посреди Атлантического океана — на Гавайях, демонстрируя своё обновлённое благодаря наконец взявшемуся за него всерьёз Дональду Трампу лицо. Были потрачены колоссальные деньги, зал ломился от знаменитых гостей, а всё свободное пространство было буквально набито прессой.
Красавица из Тринидад и Тобаго Венди Фицуильям, которая в итоге завоевала корону, с первого дня привлекла внимание фотографов и стала любимицей публики. В финальный день конкурса, в кульминационный момент выбора между тремя финалистками, зал принялся скандировать: «Тринидад! Тринидад! Тринидад!».
Такого «Мисс Вселенная» ещё не видела. Как, впрочем, прежде не случалось и того, чтобы фото коронованной «Мисс» публиковал журнал National Geographic.

На кого она похожа? Вы же это хотели спросить. Вот, знакомьтесь: писательница, модель и общественный деятель сомалийского происхождения Варис Дирие.

Последний конкурс десятилетия, да что там, тысячелетия даже, — прошёл на родине Венди Фицуильям в Тринидад и Тобаго.
Победила Мпуле Квелагобе из Ботсваны. Эта победа чернокожей африканской женщины в конкурсе «Мисс Вселенная» считалась единственной до 2011 года. Выбор судей можно понять — это же вторая Уитни Хьюстон, певица, которая в конце столетия зазвучала по новому: синглы «Heartbreak Hotel», «My Love Is Your Love» и «It’s Not Right But It’s OK», попали в пятёрку лучших чарта Billboard и стали международными хитами.
.jpg)
Новый центр моды
Именно в 90-х Нью-Йорк становится третьей модной столицей. При этом он не просто удовлетворённо располагается рядом с Парижем и Миланом, но начинает доминировать.
Победу «моде по-американски» обеспечили джинсы. На спортивно-минималистичную американскую «униформу» — «футболка-джинсы-кроссовки-вазелин на губах» — в конце века обратили внимание люди по всему миру. Предприимчивые дизайнеры Нового Света вовремя поняли, что для крупномасштабного успеха одних идей недостаточно, — креатив нужно умело сочетать с маркетингом. Хороший отдел маркетинга может «раскрутить» любое имя и возвести в культ любой предмет одежды.
Ральф Лорен, Донна Каран, Кельвин Кляйн — новые покорители вершины модной индустрии.
Именно американские дизайнеры приложили руку к внедрению в массы большинства новых направлений и стилей, которые теперь принято относить к 90-м.
Как, например, стиль унисекс. Историки моды, естественно, начнут занудствовать и указывать на то, что зародился унисекс ещё в 60-х годах ХХ века и что в 70-х андрогинный образ «продвигал» британский музыкант Дэвид Боуи. Но кто превратил вычурную идею для сцены и подиума в ежедневный наряд всех и каждого? Правильный ответ: американский дизайнер и удачливый бизнесмен Кельвин Кляйн.
В 1992-м он в очередной раз потряс пуританскую Америку постерами, на которых сидели обнявшись полуобнажённые начинающая модель Кейт Мосс и рэппер Марки Марком. Оба, естественно, в джинсах от Calvin Clein. (Не могу удержаться, чтобы не рассказать, пусть хоть в скобках, о первой подобной выходке Кельвина Кляйна. В 1978 году, создав первые в истории моды дизайнерские джинсы, два года спустя он выпустил к ним рекламный плакат — фотомодель и актриса Брук Шилдс и подпись: «Ты знаешь, что между мной и моими джинсами ничего нет?…»)
С этого момента большинство молодых пар начали одеваться одинаково. Элементы мужского костюма проникают в женский гардероб и наоборот — по женским лекалам моделируется мужская одежда. Вторичные половые признаки вообще перестают подчёркиваться.

Американцам обязана мода и триумфом субкультур на подиуме. Существовали специальные тренд-бюро, которые принимали заказы на исследование уличной моды. Тренд-хантеры работали (и, кстати, до сих пор работают) по всему миру. Их главная задача — собирать информацию о новых молодёжных группировках и подмечать на улицах и не только едва зарождающиеся тенденции с предполагаемым потенциалом. Всё очень серьёзно: фото, видео, примечания, эскизы, образцы тканей — заказчик получает идеально отобранное сырьё для коллекции.
Кто знает, может быть, идея появившегося в 90-е стиля гранж была подсмотрена тренд-хантерами в какой-нибудь из республик бывшего СССР. Уж очень похожа одежда дизайнеров этого направления на то, что мы носили по бедности после развала Союза.
Популярная версия отдаёт «авторство» гранжа на подиуме американской группе Nirvana, а ещё точнее — вышедшему в 1991-м видеоклипу на их песню «Smells Like Teen Spirit».
Неряшливость, нагромождённость, несочетаемость, впечатление, что наряд создавался с закрытыми глазами, — вот и весь гранж. Ах да, понадобилось ещё умение молодого американского модельера Марка Джейкобcа преподнести всю эту случайность как моду. В 1993 году Джейкобс создал первую гранж-коллекцию, которая произвела фурор.

Модные «старики» тоже не дремали и, пытаясь быть в тренде, но всё же гнуть свою линию, взялись за панк. Впервые эту субкультуру вытащила на подиум в 70-х англичанка Вивьен Вэствуд. В 90-е панк на подиуме возродили Версаче и Готье. В моду вернулись искусственная кожа и латекс, а обязательное для минимализма отсутствие украшений компенсировалось татуировками и тем, что выдавалось за пуговицы.

Одновременно сам панк в 90-е «выбросил новую ветку». В 1995 году на экраны вышел фильм «Хакеры», снятый в стиле киберпанк — начинается эра цифровых технологий. В главной роли ещё совсем юная Анджелина Джоли.

Неагрессивную сторону минимализма представлял пуризм, который ближе к середине 90-х становится одним из самых значимых стилистических направлений. В его основе — чистые и простые минималистские модели. Главная задача — не украсить человека, а подчеркнуть его индивидуальность. Допустимы очень неброские аксессуары, а украшениями считаются очки, сумки и обувь знаменитых фирм — в зависимости от материальной возможности того, кто это носит.
Истоки пуризма — ещё в 60-х годах: его «проводниками» в повседневной жизни были актриса Одри Хепберн и Джеки Кеннеди, жена американского президента. Пуризм 90-х на подиуме представляет робкая немка Жиль Сандер. Этого дизайнера называют «папессой пуризма».

Облик десятилетия
Облик 90-х, окончательно сформировавшийся ближе к концу десятилетия, характеризуется двумя направлениями, которые были полной противоположностью друг другу: героиновый шик (в него в итоге тренсформировался гранж) и экологический стиль (результат развития пуризма).
Гранж был очень быстро освоен модной индустрией и запущен в массы — модели с обложек выглядели так, как будто их подобрали в первой попавшейся подворотне или только что сняли с электрички: со смазанным гримом, в платьях, больше похожих на обноски. К середине 90-х гранж достиг пика. Нужно было развивать тему.
Первое предложение поступило в 1993 году от Кельвина Кляйна (помните, он очень любит постеры). С рекламы нового, а теперь уже культового аромата от Calvin Clein «Obsession» смотрела очень худенькая и бледная девочка с огромными тёмными глазами, напоминавшая, скорее, ребёнка из приюта, чем модель. Это была Кейт Мосс. Кельвина Кляйна немедленно обвинили в пропаганде наркомании, педофилии и порнографии (чего, я думаю, он и добивался).
«Процесс пошёл». С этого момента уже необратимый ничем, включая публичное осуждение эстетики дизайнера лично президентом США Биллом Клинтоном. В моду мгновенно вошли тщедушные модели-андрогины.
Очень скоро героиновый шик перестал означать только стиль в одежде — он стал определять стиль всей жизни и требовать в качестве обязательных атрибутов реки алкоголя, невероятное количество наркотиков и беспорядочных сексуальных связей.

В моду вошли длинные футболки и майки-алкоголички как минимум на пару размеров больше, в комплекте к ним шли леггинсы тёмных цветов, подчёркивающие худобу ног, и очки в пол-лица, которые должны были скрыть от посторонних глаз расширенные наркотиками зрачки. Завершали образ всклочённые волосы. Роль макияжа выполняли круги под глазами и нездоровый цвет лица.
В 1996 году фотография обнажённой топ-модели Кристен МакМенами шокировала всю мировую общественность. Фотограф Юрген Таллер выставил на всеобщее обозрение её истощённое, покрытое синяками и шрамами тело. Этот снимок для журнала Süddeutsche Zeitung Magazin считается иконой героинового шика.
Юрген Теллер о МакМенами:
«Я выбрал Кристен, потому что я сыт по горло работой с прославленными моделями. Вы видите её в очень многих журналах гламурную и отполированную, но она не такая».
Вот такой вот он, жестокий реализм против гламура.

Покончим с кошмарами и на закуску посмотрим на другое направление, которое развивалось параллельно с вышеописаным стилем, но, по сути, строго перпендикулярно ему. Экологический стиль 90-х подразумевал натуральность и свежесть, женщины старались выглядеть так, как будто только что из душа.
Среди тех, кто исповедовал этот стиль, создавать иллюзию привлекательности яркой косметикой считалось неприличным. «Эко-дивы» конца столетия используют в макияже тени натуральных оттенков: телесный, бежевый, коричневый, оливковый и серый. Блёстки и перламутр — в опале. Тональные средства — только в крайних случаях (когда нужно скрыть пигментные пятна, например) и натуральных цветов. Главными символами экологического стиля в 90-е становятся голливудские актрисы: Джулия Робертс, Энди Макдауэлл, Дженнифер Энистон, Ким Бесинджер, Мишель Пфайффер и Шерон Стоун.

Вот ещё что хотелось подчеркнуть. Именно в конце 90-х искусство красоты становится наукой: красота теперь больше зависит от интеллекта и информации, чем от количества денег. Масс-маркет тут как тут: практически в каждом модном журнале или на телешоу теперь транслируются профессиональные советы, с конкретными примерами «до» и «после».
Если бы это была сказка, с этого места все бы зажили долго и счастливо, но это мода, которая, как и любое сложное явление, едва устаканившись, немедленно начинает снова стремиться к хаосу. Общая минималистская картина уже в конце 90-х то тут, то там просвечивает чем-то подозрительным. Вдруг на подиумах появляется шокирующий розовый — цвет-находка кутюрье 30-х годов Эльзы Скиапарелли. Истинно, говорю вам, — верный знак того, что происходит поворот к экстравагантности.
Что же до эталонов женской красоты, мужчины (несколько отчаянных, точно знаю, читают эту статью) могут наконец-то расслабиться: всё вернётся, — и сверху, и снизу.
И вот неоспоримое доказательство. В 1998 году киноиндустрия решила почтить память супермодели 80-х Джиа Каранджи, которая, как я писала выше, была одной из первых знаменитостей, умерших от СПИДа. Главную роль в телефильме получила Анджелина Джоли. Киберпанк-хакер изменился до неузнаваемости. Вместо унисекса — один сплошной секс.

Вот-вот стартуют «нулевые». Где мода, кажется, решила начать сначала и прожить заново все возможные радости прежних десятилетий. Маятник набирает обратный ход. Начинается эпоха «гламура»: фигуристые и шикарные «голые» женщины с ярким пирсингом в пупке. Секс, секс и ещё раз секс — на улице, на сцене, на подиуме. Приходите, будет весело! Через две недели вспомним также накладные ногти, «кожи крокодила» и обязательный солярий. Подивимся готам, эмо и анимешникам, а ещё попытаемся разобраться, как мир докатился до того, что эталоном красоты стали персонажи компьютерных игр.
, но это последнее эхо порожденные звёздами шоу бизнеса, которые оголяли все возможные места на грани цензуры. Но уже ближе к середине десятилетия правят плоскогрудые модели, представительницы «героинового шика» — измождённые нездоровым образом жизни, алкоголем и наркотиками.
Модным становится облик, который эксплуатировал самое сильное тайное желание женщины: желание похудеть. А из потребления остается спорт — ему уделяется значительно больше свободного времени, чем когда-либо. И точно так же, как и десять лет назад судейский состав конкурса «Мисс Вселенная» отдает предпочтение девушкам «в тренде».




.jpg)