Повернення ветеранів: від допомоги до партнерства. Ігор Шишко у проєкті «Місто на рівних»

Хто чекає, зустрічає та підтримує ветеранів і ветеранок у цивільному житті? Для Ігоря Шишка це не абстрактне питання. Він сам пройшов військову службу та російську неволю, а тепер працює з людьми, які після фронту, полону чи тяжких поранень намагаються повернутися до цивільного життя.

Після 801 дня російського полону Ігор Шишко повернувся в Україну 31 травня 2024 року. Від початку повномасштабного вторгнення він став добровольцем підрозділу «Кракен», потрапив у полон у травні 2022 року, а після звільнення почав працювати у системі підтримки ветеранів. Нині Ігор Шишко — директор комунального закладу «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч», де допомагають ветеранам, захисникам і захисницям, членам їхніх родин, родинам військовополонених, зниклих безвісти та загиблих.

У розмові з Володимиром Носковим для проєкту MediaPort «Місто на рівних» він розповів, чого бракує системі супроводу ветеранів, чому допомога має приходити до ветерана, а не ветеран — шукати її сам, як цифровізація може змінити цей процес, які стереотипи виникають щодо ветеранів і чому про цей досвід потрібно говорити з дітьми.

Супровід для ветеранів: типові і нетипові проблеми

Володимир: Щоб домовитися з вами про розмову, потрібно писати ледь не після десятої вечора. Чому ви настільки зайняті?

Ігор: Телефонують практично цілодобово: о сьомій ранку це починається і так до одинадцятої вечора. Я навіть у полоні казав хлопцям, що коли повернуся, то буде змога допомагати. Так і сталося.

Володимир: Про що це свідчить? Ще недостатньо стабільна структура супроводу, опіки, турботи про ветеранів? Тому вимушені ті, хто приходить із фронту, до вас телефонувати, щоб ви їм посприяли і допомогли з’ясувати те чи інше питання?

Ігор: На це питання і легко, і складно відповісти. Ветеранів з кожним днем стає все більше, і часу, який треба приділяти ветерану або його родині, родинам полонених, зниклих безвісти або родинам загиблих, потрібно виділяти все більше. Проблемних питань стає також більше. Як медики кажуть, що кожні 10-18 місяців змінюються діагнози, хвороби після лінії бойового зіткнення і змінюється характер поранень, так і в супроводі ветеранів. Вчора були осколкові поранення, сьогодні опікові, завтра ще якісь будуть нові, тому що все модернізується. Так і у нас. Законодавство модернізується.

Володимир: Паралельно зі зброєю, яка постійно трансформується і удосконалюється.

Ігор: Так. І якісь є новітні моменти, які треба постійно узагальнювати, відновлювати. Бувають такі кейси, коли у ветерана виникли якісь питання із законом і йому треба допомагати під час того, коли він перебуває під запобіжним заходом або вже відбуває покарання, яке йому визначили в судовому порядку. У таких ситуаціях накладається велика кількість питань. 

Володимир: Доводиться працювати в ручному режимі?

Ігор: Воно так завжди буде, це людський фактор. Унормувати дуже складно, тому що в когось проблеми з опорно-руховим апаратом, у когось зі слухом, із зором, фізіологічні, у когось епілепсія, у когось психологічні й психіатричні проблеми, у когось з внутрішніми органами. Виходить, що як ми направляємо людину на лікування, так і юридично, і практично виникає багато питань.

Нещодавно зверталась дівчина, яка вступила до вищого навчального закладу, з питанням щодо оформлення пенсії. Понад рік тому загинув її батько, а там було питання з ТЦК.

Володимир: Попри те, що з’явилися цифрові інструменти, застосунки, сервіси, питання пенсії, оформлення різних допомог усе ще залишаються для багатьох дуже серйозними. І люди в багатьох моментах губляться.

Ігор: Це починається з перших днів, коли людина мобілізувалась. Або це доброволець, або людину мобілізували на вулиці, іноді майже добровільно, тобто зупинили, подивилися, що немає броні чи питань щодо здоров’я, і просто забрали, відправили на навчання і потім у підрозділ. Іноді мобілізація проходить у нас не дуже правильно. Але часи накладають свої відбитки, професійна деформація завжди залишатиметься і нікуди не подінеться. На це треба впливати постійно і працювати над тим, щоб такого не відбувалось.

Викликів стає дедалі більше. Нещодавно повернувся хлопець з полону. Його рідний брат визнав загиблим. Не знаю, з корисливих чи інших мотивів, не буду давати оцінку, але ось так сталося. Він (звільнений з полону — ред.) спочатку був у Києві, але ж нема ні паспорта, ні коду. Людина поза межами існування в державі. Є довідка з Національного інформаційного бюро про те, що дійсно він обмінений, він службовець такої-то частини, але це довідка. А щоб отримати документи, треба те рішення суду (про визнання загиблим — ред.) визнати вже нечинним. Для цього треба відновити строки (оскарження — ред.) і так далі. Суддя у відпустці. І от такий цікавий кейс. А в цей час людина приїжджає з Києва, з реабілітації до нашого рідного міста і хоче потрапити на лікування. Потрібна реконструкція кісток, у нього осколкові поранення, осколки треба діставати, з’ясовувати, що далі. І він не може це зробити, тому що лікарі починають все робити, додають в систему eHealth…

Володимир: А вона не бачить його, так?

Ігор: Вона його не бачить і, звісно, НСЗУ не може відшкодувати за нього гроші за лікування, яке досить дороговартісне.

Іноді доводиться стикатися з такими нетиповими проблемами. Фахівцям із супроводу складно зрозуміти, як це робити. Я ж це порівнюю із задачкою з права. Коли на першому або другому курсі інституту дають на трьох аркушах завдання, з якого ти маєш виокремити декілька речень або декілька слів у кожному реченні і скласти загальну картину, основне, що тобі потрібно для вирішення цього питання. А все інше — це художня розповідь, і навпаки, тебе заплутує.

Фахівець із супроводу: рівний — рівному чи за покликом серця?

Володимир:  Хотів поговорити з вами про фахівців із супроводу ветеранів. Пам’ятаю слова, що фахівець має зустрічати ветерана у поїзда, водити його всюди за ручку і так далі. А буквально днями почув таку фразу (щоправда, не на Харківщині, але можу припустити, що так відгукується і дехто з чиновників): «навіщо фахівці із супроводу ветеранів, якщо є працівники соціальних управлінь у громадах, адміністраціях різного рівня». І у мене виникло питання, яку роль обрала ця інституція і чи прийняла цей новий фах жорстка чиновницька система?

Ігор: Хто такі фахівці із супроводу? У першу чергу, це принцип «рівний — рівному».

Володимир:  Але чомусь цей принцип стали порушувати і почали говорити, що фахівцями можуть працювати люди з вищою освітою, не обов’язково це має бути ветеран, ветеранка або родич.

Ігор: Так воно і є, якщо людина хоче супроводжувати, хоче допомагати,. Я думаю, що це нормально і так має бути.

Володимир:  Але ветерани більше довіряють своїм.

Ігор: Звісно, багато хто, але не всі. Ветерани нічим не відрізняються від звичайних людей. Хіба що не за віком набутими хворобами і іншими питаннями, які виникли під час захисту нашої держави на передньому краї або в якихось інших умовах. Наведу одну тезу: пів року носіння бронекомплекту з каскою зношує суглоби до такого стану, що людина відчуває себе вже, як у віці. Або треба їх міняти, або постійну підтримуючу терапію робити. Це найпростіше, що тільки може бути: просто людина носила бронекомплект, ніде не була. Якщо вона має поранення, то вже зовсім інша історія. Тут справа не тільки в принципі «рівний — рівному», треба, щоб людина працювала в супроводі за покликом серця. Треба, щоб був відповідний відбір. Зараз ця система модернізується. І скажу, що, у принципі, вона посіла своє місце.

Володимир:  Як би ви визначили це місце?

Ігор: Хто такий фахівець із супроводу? Ми проводили дослідження, багато чули, але якщо зробити узагальнення, – це людина, яка має багато особистих зв’язків і може вирішити якісь питання. І їх (фахівців — ред.) дійсно має бути багато. Починаючи від ТЦК та СП, пенсійного фонду, охорони здоров’я, закінчуючи просто психологами, програмами технічної допомоги, волонтерами, небайдужими людьми, які можуть допомогти.

Володимир: Це в ідеалі. Напевно, на практиці має не такий вигляд?

Ігор: Не завжди так виходить, тому що коли йдуть на посаду, не всі розуміють, які виклики стоять перед фахівцем. Іноді доводиться чути таке, особливо від матусь, від родин, від чого заклякає серце, тремтить голос, перехоплює подих. Але ти не маєш права показати, що ти вагаєшся, тремтиш — треба підтримувати людину. І дуже часто після цього потрібен супровід самому фахівцю із супроводу — мається на увазі супервізія.

Володимир: Ви вже думали про те, щоб була підтримка і самих фахівців?

Ігор: Це поки в дуже далекому проєкті. Про це всі говорять, але поки що справа до цього не дійшла. У нас просто не вистачає фахівців – як фізіотерапевтів та ерготерапевтів, так і правильних психологів, супервізорів, які б могли дійсно надавати послуги. Від цього зростає цінник на їхню роботу.

Володимир: Через що не вистачає?

Ігор: Це склалося історично. Таких фахівців була якась кількість. Якась кількість виїхала. Зараз просто їх дефіцит. Зараз всі вищі навчальні заклади йдуть тим шляхом, що через 5 років таких фахівців буде достатня кількість. Усі зусилля Міністерства освіти і науки докладаються для того, щоб такі фахівці з’явилися. Це я саме про психологів, фізіотерапевтів і ерготерапевтів. А от якщо казати про фахівців  із супроводу, наразі в Харківській області їх близько 130. 

Володимир:  А скільки потрібно?

Ігор: У постанові Кабінету міністрів №881, яка внормовує роботу фахівця із супроводу, сказано, що на одного фахівця має приходитись до ста ветеранів.

Володимир: Додаємо і членів їхніх родин?

Ігор: Ні. У кожного члена родини можуть бути свої запити. Якщо брати родину, наприклад, ветеран і ще три члени родини, то виходить 400 або 300, якщо ветеран, дружина або чоловік і дитина. А якщо багатодітна родина, якщо ще є батьки і так далі, це дуже велике навантаження. Тут треба розподіляти, тому що є велике питання ефективності. Є фахівці, які перевантажені і працюють за покликом серця, а є такі, хто «хакнув» систему і лише робить вигляд, що супроводжує. Сьогодні ми стоїмо перед викликом — переосмислити логіку державного супроводу ветеранів і родин. Система фахівців супроводу ветеранів стала важливим елементом ветеранської політики держави, однак вона потребує переходу від моделі реагування на звернення до системи проактивного комплексного супроводу. Мається на увазі, щоб не ветеран або родина до нас приходили і казали, що щось потрібно, а щоб фахівець із супроводу мав доступ до єдиного реєстру ветеранів війни. Держава має приходити до ветерана, а не ветеран шукати якусь державну допомогу.

Модернізація системи супроводу: від паперів до цифровізації

Володимир: Я так розумію, щоб фахівець знав, що з’явився в громаді новий ветеран, який повернувся з фронту, він має отримати цю інформацію. А тут питання невідкритості реєстрів?

Ігор: Так, єдиного реєстру ветеранів війни — найголовнішого нашого ветеранського реєстру на сьогодні. Тут багато питань саме до цифровізації. Це найперше, що треба зробити. У березні 2025 року до Харкова приїжджала заступниця Керівника Офісу президента Ірина Верещук. Я тоді підняв питання, щоб був інструмент, СRМ-система, яка б і відображала дії фахівців із супроводу в цьому реєстрі, де були б дані про ветерана і було б видно, які запити найчастіші, які проблемні питання і так далі. Така СRМ-система уже запущена з грудня-січня, багато чого зроблено. На останньому Міжнародному форумі ветеранів (22 серпня 2026 року в Києві) президент поставив завдання міністерству, щодо наступних змін у цьому питанні. Новий міністр у справах ветеранів Віталій Кім має на меті змінити ветеранську політику, щоб вона дійсно була ефективною: змінити маршрути, зменшити кількість паперового навантаження, коли людина звільняється, щоб не було довідок, які потрібні державі, а не ветерану. Тобто, якщо людина звільняється, вона має зробити 10 кроків і все отримати .

Бо усі ці проблемні питання, які вирішують фахівці, починаються ще з мобілізації:  десь зарахували не так, десь не так написали прізвище, звання, військово-облікову спеціальність. І від цього все пішло. Потім частина вчасно не передала дані про нарахування до Пенсійного фонду. Потім людина прийшла в іншу частину, це все слідом пішло, і вже вона не знає, що так було. Потім ще в одну частину, в іншу бригаду, в інший корпус і так далі. Отримала поранення, потрапила в шпиталь, лікування, реабілітація, період звільнення. А потім вона дивиться, а в нього чи в неї нема пенсії, щось не нараховано, тому що не передали дані або засекречення, або ще якісь питання. А це ж було ще два роки тому, коли людина про це навіть подумати не могла і не знала, хто, що, де і як подає.

Володимир: І не до цього було.

Ігор: Були завдання із збереження та оборони нашої держави, і людина їх виконувала. Або була нагорода, а її не віддали, вона залишилась десь у тій частині чи бригаді, де людина проходила службу, та перейшла в іншу. Це теж впливає.

Володимир:  На пільги і виплати?

Ігор: Так. Нагороди різні, є які впливають і на пенсію, одноразові виплати. Десь щось не відображено, не вручено. Буває, що вручаємо ці нагороди, які лежали з 2022 року, посмертно. Коли починаєш цю історію розмотувати, як клубок, так накладаються всі ці паперові моменти. І потім це все починають відпрацьовувати суди або просто листування, у тому числі буває потрібна допомога офісу омбудсмена, щоб відновити порушене право людини. Усе отак потихеньку відпрацьовується, але це втрачений час. Людина б лікувалась, по-іншому себе відчувала, не ходила б по владних кабінетах, фондах. От саме фахівець із супроводу — це той провідник, який має все внормувати і допомогти людині, найпершим зустріти в цивільному житті.

Володимир: Мені зрозуміло, як це працює в маленькій громаді, коли всі знають один одного. А яким має бути алгоритм роботи у великих містах, як-от Харків, щоб фахівець бачив людину, з якою він має пройти певний шлях до повної адаптації?

Ігор: У першу чергу цифровізація. Поки що за міжвідомчою угодою ТЦК має передавати фахівцю із супроводу дані про людину, яка звільняється. Але не завжди все буває гладко, тому що людина, наприклад, звільняється в ТЦК Донецької області або десь, де вона була прописана і приписана і має туди прийти, хоча мешкає уже в іншому місці. І дані передаються фахівцю із супроводу місцевому там, де людина перебуває фізично. Або людина не визначилась, де вона буде мешкати, тому що вже немає житла або родини, чи родина поїхала за кордон, а ветеран залишився тут. Всяке буває. Це треба модернізувати, все це має бути в Дії, Ветеран PRO. Потрібна система, яка допоможе фахівцю із супроводу працювати, де будуть алгоритми роботи і зразки документів, які мають сформуватись за запитом.

Володимир:  А чи варто, наприклад, у кожному районі великого міста відкривати свій ветеранський простір, де б працювали фахівці із супроводу ветеранів, щоб вони знаходилися максимально близько до ветерана, ветеранки, їх адреси проживання?

Ігор: Якщо велике місто, то для покращення логістики, думаю, це має бути якнайближче, і невеликі осередки мають бути в кожному районі. Не великий простір, а офіс, де буде працювати фахівець, звідки може прийти до дому, і до нього людина може прийти поговорити, отримати допомогу, наприклад, супровід ветерана на комісію з оцінювання повсякденного функціонування, щоб він отримав забезпечення тими засобами реабілітації, які йому необхідні саме сьогодні. Щоб фахівець міг оцінити потреби ветерана та родини, створити індивідуальний план супроводу, маршрут, направити до державної реабілітації чи до програм, які функціонують за рахунок благодійників, або до міжнародних програм технічної допомоги. Тому й треба, щоб  фахівець із супроводу знаходився до ветерана якомога ближче і не витрачав багато часу на логістику. І ветеран теж міг швидко дістатися до фахівця в разі необхідності.

Коли фахівець матиме доступ до єдиного реєстру ветеранів війни, це має працювати так: людина звільняється, ТЦК та СП передає з «Оборіга» дані в єдину систему Міністерства у справах ветеранів, а ця система видає у відповідності до навантаження (зараз принцип роботи фахівця із супроводу екстериторіальний), який фахівець знаходиться найближче територіально до ветерана, цей фахівець його знаходить, починає працювати з ним і з родиною ветерана. Отака має бути система.

Володимир: А що ми зараз бачимо в Харкові? Достатньо фахівців, на ваш погляд?

Ігор: Звісно, недостатньо. Система зараз модернізується по всій державі. На сьогодні плюс-мінус 2770 фахівців із супроводу, а планувалось що на 1 січня 2025 року, їх мало бути 13 тисяч із розрахунку на ту кількість ветеранів, яка буде демобілізована. Проблема інертності. Якщо завтра, умовно, у нас на одного фахівця буде вже 100 ветеранів на супроводі, треба буде ввести ще одну посаду, провести відповідний конкурс, підібрати людину, потім вона має пройти навчання, стажування і тільки тоді почати працювати. І не факт, що ця посада її влаштує і вона залишиться. Це новий фах для нашої держави. Сьогодні на сьогодні фахівця не візьмеш. Посади фахівців перед демобілізацією мають бути створені завчасно. І вони вже мають працювати й зустрічати тих хлопців і дівчат, які потенційно можуть бути поранені або звільнені.

Ветерани та цивільні: як порозумітися?

Володимир: Мені здається, що наскільки ветерано-френдлі будуть органи влади, бізнес, настільки зменшуватиметься і прірва між ветеранами, учасниками бойових дій і всім суспільством. Коли ми спілкуємося із військовими, з ветеранами, доводиться часто чути саме про нерозуміння. Особливо це загострюється під час масових свят, коли людині, яка пережила травму, складно бачити навколо себе, як люди танцюють, святкують і так далі. А як би ви охарактеризували прірву між воїнами і всім суспільством?

Ігор: Почну з кінця — між діючими військовослужбовцями і ветеранами. На сьогодні є велика проблема у визначенні, хто ж такий ветеран. Якщо брати закон, то там сказано, що той, хто брав безпосередню участь, має посвідчення учасника бойових дій або статус особи з інвалідністю внаслідок війни.

Коли людина має статус учасника бойових дій, а є такі хлопці й дівчата, які продовжують служити і захищати нашу державу попри отриманий статус інвалідності внаслідок війни, попри ампутації, будь-які тяжкі захворювання, на них діють зовсім інші закони. І питання в тому, що є грошове забезпечення, медична допомога, інститут побратимства. Тобто, якщо потрапив у халепу, після поранення чи на реабілітації, то побратими допоможуть, коли вони поряд. Це відбувається спочатку дуже активно, потім не дуже. Рік пройшов, другий, а потім у твоєму підрозділі вже нікого не залишилось: розформували, хтось перейшов, поранений або десь на передньому краї і навіть говорити не може. І людина опиняється без цієї підтримки, а іноді найкраще допомагає поговорити зі своїми, почути рідні голоси, коли і без слів розуміють. І от тепер про суспільство. Коли людина звільняється або приїжджає з «бойовки», що вона бачить? Свята, ілюмінацію, гучні звуки. Гучні звуки іноді лякають, коли ти звик постійно прислухатися, щоб почути гуркіт від якогось БПЛА чи снаряда, який на тебе потенційно може прилетіти. А в місті цей гуркіт постійно. Хтось на майдані «крутить п’ятаки» на машині, а комусь не вистачає палива, щоб поїхати на бойові завдання. Люди бачать два різні світи. Один, коли хтось когось вимушений захищати, і інший, коли, хтось живе на повні груди, все робить для свого сьогодення, своїх дітей, дружин або чоловіків, батьків. І от тут людина думає, навіщо мені це потрібно. І іноді приходить у відчай.

Володимир: А ви вже змогли впоратися з цим чи теж буває, що накриває?

Ігор: Дуже часто. Коли я дивлюся, думаю: що ж ви робите? Іде війна. Якби ці гроші пустили на якийсь дрон, це б зберегло 2-3 життя, це б допомогло комусь реабілітуватися. Але з іншого боку, розумію, що людям якось треба відволіктися і показати нашому ворогу, що ми не впали духом. З іншого погляду, розумію, що на нас дивляться наші міжнародні партнери і кажуть: навіщо вам гроші, ви там самі заможні, а ви до нас приїжджаєте. Тут потрібен баланс .

Володимир: А може бути золота середина в цьому?

Ігор: 100%. Треба дотримуватися в усіх процесах принципу розумної достатності. Десь провести заходи, усе показати, але не перебільшувати і не давати змогу перебільшувати.

Я радію, що багато людей не відчули на собі біль і горе, але це завдяки тим, хто віддав своє життя, здоров’я, сили. Навіть час, який мав бути проведений зі своїми діточками, батьками, втрачено — його не повернеш. Він відданий задля того, щоб хтось мав змогу ось так проводити час. Це позитив. Негатив: ветерани або захисники зневірюються, у них бувають напади від гучних звуків, болить голова. І суспільство теж має пристосовуватися до тих людей, які їх захищають.

Ветерани дітям: як зберегти пам’ять?

Володимир: 6-го вересня в Харкові в межах акції на підтримку військовополонених та зниклих безвісти відкрили скриньку надії. Зрозуміло, це для тих, хто зараз чекає своїх найрідніших, вони тепер можуть написати їм листа. Також ця акція для міжнародної спільноти, щоб питання залишалося незабутим у публічній площині. Але, можливо, треба думати про комунікаційні акції для ширшої аудиторії? Чи треба людям більше розповідати такі страшні історії, як ви пережили? 801 день полону, 5 російських катівень — це дуже коротко, але між цими цифрами пекло.

Ігор: Треба в першу чергу звертати увагу на наших діточок. Ми іноді проводимо великі змагання серед ветеранів, родин. На це все теж витрачаються кошти, а в мене на думці постійно: а де ж наші діточки? Найголовніше — це вкласти зараз усі сили (гроші — це вже другорядне) в те, щоб вони розуміли, що все ж таки відбувалося, що відбувається зараз. Згодом, через декілька років, маю надію, що у вільній нашій державі, яка переможе ворога, вони будуть це все знати і  утримувати. Ми відійдемо у вічність, а якщо наші нащадки це не збережуть? Хтось передав нашу незалежну державу, а ми не цінували, що в 91-му році Україні дісталася  свобода без крові.

Володимир: Можливо, більше тоді треба розповідати тут, у Харкові, у містечках і селах про те, що ви на собі відчули, пережили?

Ігор: 100%. У першу чергу в освітній програмі. Не так, як у радянські часи з’їзди партії вивчали, історію КПРС чи щось таке. А щоб для діточок було національно-патріотичне виховання в гарному сенсі цього слова. Щоб вони розуміли, як ці здобутки далися їхнім батькам і дідусям. І щоб попри часи, попри покоління, це все передавалося, і вони зберігали свою автентичність, значимість і розуміли, що вони частинка цього, яка вже пішла далі. І їм треба зберігати і не давати шансу на те, щоб зруйнувати нашу державу. От тільки тоді у нас щось буде попереду. Бо ми можемо 10 разів здобути перемогу, а її не втримати просто через 10 років. Як кажуть, це мить в історії. Коли читаєш у книгах з історії, така-то країна була 100 років, 200 років, 300 років — це сприймається як одна строчка в історії, а нам треба, щоб наша держава залишилась дуже довго вільною країною, яка б давала іншим тільки приклад свободи і якості життя.

Володимир: У вас є такі програми, щоб говорити тут, всередині?

Ігор: Поки напрацьовується цей формат разом зі школами, вводяться такі посади. І ветерани тільки демобілізуються, звільняються, які можуть вже розповісти, приїжджають до школи, запрошують і вищі навчальні заклади. З часом це буде більш активним.

Володимир: У нас школи відкриті до зустрічей із ветеранами?

Ігор: Так, дуже часто запрошують ветеранів на просвітницькі заходи. Це дійсно працює. Єдине, що формат різний. Думаю, з часом напрацюється більш ґрунтовний і зрозуміліший. Проходять різні навчання з тактично-медичних питань, наприклад. На жаль, навіть діти мають знати, що таке турнікет, як його вчасно накласти, швидко і правильно, скільки він має тримати. Такі в нас зараз часи.

Життя після реабілітації: де допоможуть?

Володимир: Особисто ви після того, як вас звільнили, мали реабілітацію в кількох центрах у Полтавській, Київській, Вінницькій областях. І казали, що коли повернулися в Харків, побачили, що сталої реабілітації у регіоні немає. А що далі? От людина пройшла три-шість місяців державної програми реабілітації, повертається до себе в громаду. Далі можуть відкриватися нові флешбеки.

Ігор: Звісно, це тільки якщо ми говоримо про ментальне здоров’я. І ще ж фізично.

Володимир: Що в громадах відбувається?

Ігор: Куди звертатися в Харківській області? По-перше, до Управління у справах ветеранів Харківської обласної військової адміністрації. Це найвищий керівний орган, який, якщо треба, допоможе і надасть правильний контакт або скерує людину, де знають найкраще всі програми.

Крім того, обласний «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч», який працює і об’єднує в собі всю область, принцип роботи фахівців екстериторіальний. У нас є ветерани із Нікополя, Вінниці, Чопа, Хмельницького, Луцька, які стоять на супроводі.

Також у нас майже в кожній громаді є фахівці із супроводу (у 50 із 56). І можна звертатися до громади — там є відділ ветеранської політики. У Харкові це Департамент у справах ветеранів міської ради і «Ветеранський центр Харкова», де є вже більше 17 фахівців із супроводу ветеранів.

Окрім того, фахівець із супроводу є в кожній кластерній лікарні.

Якщо казати про «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч» Харківської обласної ради, то у нас є юридична, психологічна допомога, ми будуємо маршрути ветеранів. Усі питання, які у ветеранів або у родини мають бути закриті, ми все це зробимо. Реабілітація, є багато державних програм, наприклад, спортивних.

Ветеран для держави: партнер? клопіт? потенціал?

Володимир: Хто ветерани для влади? Клопіт, люди, яких треба жаліти? Чи бачать у них потенціал, що вони будуть далі активними рушіями змін?

Ігор: На це питання треба відповідати з різних сторін, у кожного своя правда. Якщо брати правду ветеранів, хто більш-менш успішний, у кого щось вийшло, хто вже знайшов себе в цивільному житті, то він – партнер держави. Ця людина вже в цивільному житті допомагає Збройним силам, нашій державі, побратимам, рідним і собі бути незалежним. Особливо ті, хто започаткував власну справу, хто працює на державних підприємствах, хто працює фахівцем із супроводу тощо. Якщо у людей є невирішені ситуації, складні моменти, психологічні, то держава їх сприймає як клопіт, проблему, яку треба вирішувати. Тому що нема іноді правильного маршруту, правильного рецепту.

Володимир: Виписаного законодавства і різних актів.

Ігор: Так, і треба вирішувати в особистому порядку, а він завжди складний. І щоб досягти якогось порозуміння і надати цій людині соціальну гарантію, яку вона має отримати, треба багатьом фахівцям дуже багато попрацювати. Іноді залучити програми технічної допомоги благодійників. Але це все точкове і не системне вирішення питання. А з точки зору держави ветерани на даний час — це потенціал. Все залежить від певних людей, які на посадах.

Володимир:  На кого розрахована державна, регіональна політика підтримки ветеранів? Активних? Чи і зі складними порушеннями здоров’я, тяжкими пораненнями?

Ігор: Розраховане на всіх, але в балансі. Грошей у держави на все не вистачає, ніколи не вистачить ні в однієї держави у світі. Я вам наведу приклад. До нас приїжджали ветерани-американці, які, зокрема, мають ампутації. Хлопці почали їх питати, а як же у вас? Коли були відповіді, всі дивувалися. Відповіді такі: скільки ви чекали психологічної допомоги? — Вісім місяців. Скільки ви чекали цільової медичної допомоги? — Черга на операцію була, я деякий час лежав чекав, потім так само з протезуванням. Дуже здивувало, що в нас це працює, я не можу сказати краще, але не набагато гірше. Але є куди прагнути. Держава зараз опікується, є грантові програми для тих людей, які б хотіли започаткувати власну справу. У нас є Агенція регіонального розвитку Харківської області, яка допомагає ветеранам написати гранти, долучитися, є Державна служба зайнятості, в якої теж багато програм, намагаються працевлаштувати. Є Державний ветеранський фонд, безоплатна правнича допомога, ЦНАПи як єдине вікно. Це треба модернізувати, щоб воно максимально допомагало ветеранам зрушити свої питання з місця за допомогою тільки кліків мишки, а не ходінням різними кабінетами і закладами. Освіта для ветеранів безкоштовна, немає іспитів при вступі — тільки співбесіда. Усе спонукає до того, щоб все ж таки людина реабілітувалась.

У програмах реабілітації, на моє переконання, має бути поступовість. Умовно: пролікувався — відправили на інший тип реабілітації, наприклад, навчання, понавчався — знову на реабілітацію медичну. Далі реабілітація психологічна, потім повертаємось на медичну реабілітацію, щоб людина не втомлювалась. А у нас часто так буває: полікували, випустили людину і забули. І все, що пролікували, пішло шкереберть, бо треба було через деякий час знову її туди повернути. Часто накладаються побутові питання, логістичні, забезпечення, гроші. З цим фахівець із супроводу і має комплексно допомагати. Щоб не ветеран питав, а щоб фахівець із супроводу сам приходив до ветерана.

Володимир:  Ви за цим поїхали до Міністерства у справах ветеранів? Знаю, що ви вже понад місяць там працюєте паралельно із тим, що керуєте центром «Пліч-о-пліч» у Харківській області. Вас запросила команда Віталія Кіма долучитися і застосувати свої практичні навички, знання і змінити в багатьох моментах алгоритми роботи.

Ігор: Намагаюся поділитися досвідом, знаннями, набутими якраз безпосередньо в роботі з ветеранами, з родинами. Все ж таки, щось змінити в нашій державі для того, щоб в нас була ветераноцентрична модель ветеранської політики. І тут я ще додам, ви питали, хто такий ветеран для держави — це актив, ресурс, відновлення. Тому що за деякими оцінками буде 3 мільйони ветеранів, за деякими — 5 мільйонів чи й більше,  ще члени родин. Ветерани — це новітні батьки суспільства. Це ті люди, які вже вибороли на сьогоднішній день нашу незалежність.

Володимир:  Хотілося б, щоб про це завжди пам’ятали і влада, і бізнес, і всі ми.