Фортеця Харків: історія втраченої пам’ятки

Кам’яна фортеця чи замок, що збереглися хоча б частково зі старих часів до наших днів, за визначенням змінюють сприйняття міста. Воно навіть виглядає інакше, не кажучи вже про історії, таємниці та легенди, які зазвичай пов’язані з такими пам’ятками і неодмінно притягують як дослідників, так і туристів. Але Харків не скористався нагодою зберегти наочні свідоцтва своєї причетності до європейських традицій кам’яного фортечного будівництва. Чому?

Єдиній кам’яній башті цитаделі Харківської фортеці майже від початку не судилося стати знаковою пам’яткою фортечного будівництва, що стоятиме віками. Вона вийшла занадто громіздкою і залишалася недобудованою через брак необхідних будівельних матеріалів, яких потребувала у величезній кількості. Коли ж дійшло до добудови, про оборонне призначення вже не йшлося, та й з довговічністю не склалося.

Проте кам’яні башти форштадту мали всі передумови, щоб стати цікавинкою Харкова наступних століть. Вони були більш витонченими і меншими за об’ємом, до того ж закінченими в будівництві.

Після пожежі у травні 1733 року дерев’яні башти та стіни форштадту з північного боку вигоріли повністю. Їх відбудова вже не мала принципового значення, бо після пожежі було вирішено зробити Харківську фортецю цілком земляною, бастіонного типу. На півночі за основу було взято стару лінію форштадту (Нове місто). Погорілі проїзні башти Нову Золочівську та Нову Московську відновлювати не стали, подовживши на їх місці рів і вал. А замість Нової Деркачівської башти, яка стояла на виїзді з міста на Сумську дорогу, вирішили поставити дерев’яні ворота, які отримали назву Північних.

Певний час така ситуація влаштовувала військове керівництво. Навіть коли в Харкові перебував штаб армії Мініха, на північний напрямок форштадту фортеці уваги особливо не звертали. Лише інженери ландміліцького корпусу зауважували, що на цьому напрямку не вистачає артилерії, а гармати, розміщені на напівкруглому редуті, — обмежені в секторі обстрілу. Але, як і у випадку з кам’яною баштою цитаделі, зміни почалися тільки у 1769 році. Військові інженери запропонували побудувати на місці північних воріт дві кам’яні башти, з яких можна було б вести обстріл не тільки фронтально і вздовж фортечних валів на захід та схід, а в разі проходу противника до цитаделі із заходу, ще і з простору всередині форштадту.

Проєкт башт був надісланий зі столиці, а реалізацією займалися військові інженери. Цеглу для будівництва постачав казенний завод, що розташовувався на місці сучасного Театру опери та балету. На відміну від башти цитаделі, північні башти форштадту були меншими за діаметром (він був близько 12 м) і сягали 20 м заввишки. Їх не лише добудували ще у 1770 році, а й спробували розмістити там гармати, навіть провели пробні постріли 11 жовтня, щоб перевірити ефективність вогню артилерії. Це супроводжувалося масштабним залученням військових для обмеження проходу і проїзду цивільного населення. Проте вже у 1771 році башти вже почали використовувати не за прямим призначенням. Гармати з них зняли, а в баштах розмістили караули від Харківського внутрішнього батальйону.

Ще до відкриття Харківського намісництва у 1780 році караули з кам’яних башт були зняті й перенесені вище по Сумській дорозі, на рови і вали нового форштадту. Невдовзі харківське намісницьке правління знайшло баштам нове застосування — в одній із них був розміщений арештантський будинок після виходу імператорського указу 1775 року. У ньому тримали людей, обвинувачених у незначних правопорушеннях.

За указом імператора Павла 1797 року, таких правопорушників, які не вчинили тяжких кримінальних злочинів, мали замість тримання у арештантському будинку направляти на казенні роботи на користь міста чи військових. Менш того, ця башта ще використовувалася для тримання арештантів аж до 1804 року. Серед її в’язнів був, зокрема, поміщик Хотьмизького повіту, поручик Олексій Волков, якого заарештували у 1794 році, а у 1797-му — відпустили жити безвиїзно у власному маєтку. Тримали тут також відставного гусара Василя Пасєшнікова, заарештованого у 1792 році за пияцтво і дебоші (у 1797-му його відправили на важкі роботи до Харківського Покровського монастиря). У 1796-1797 роках в башті знаходився і власник Шарівки Богодухівського повіту, секунд-майор Сава Васильович Альховський, відомий своїми військовими діями проти полковника Назара Олександровича Каразіна (батька засновника Харківського університету) а з 1796 року тут був житель слободи Великі Проходи Сергій Сухарєв як «бывший в заблуждении, против православной веры».

Другу північну башту форштадту намісницьке правління використовувало з 1780 року як будинок для божевільних. Незважаючи на тісноту і незручності, він проіснував у башті до 1798 року, поки божевільних не перевели до приміщення при губернській лікарні на березі Лопані (перші Харківські богоугодні заклади).

У 1804 році Слобідсько-український губернатор Іван Бахтін підписав розпорядження, за яким кам’яні башти форштадту були розібрані. У документі окремо зазначалося, що вони займають багато місця, в їхньому військовому призначенні потреби немає, а використання як цивільних об’єктів – пов’язане з багатьма складнощами. Цегла з розібраних башт була використана для нових будівель, зокрема, для будинку міського зібрання, який був побудований на місці однієї з башт за проєктом губернського архітектора Петра Ярославського. Спочатку це була дерев’яна будівля на кам’яному підвальному поверсі. До 1815 року його обклали цеглою, а дахи вкрили залізом. Однак і він довго не простояв. У 1840-х роках його розібрали, хоча будівництво коштувало 10 605 руб. сріблом.

Цікаво, що кам’яних башт форштадту немає на жодному з планів Харкова кінця XVIII століття. Це пов’язано з тим, що здебільшого вони були перспективними, а не реальними, і кожен із цих планів передбачав знищення фортифікаційних споруд форштадту. Не існує і гравюр, на яких би тогочасний Харків був зображений з півночі. Скоріш за все, це пояснюється не дуже мальовничою місцевістю, яку художники не прагнули увіковічнити. Згадки про кам’яні башти форштадту, їх невеличкі описи та проєкт однієї з них, зроблений нашвидкуруч у 1769 році — ось і все, що збереглося до нашого часу. Так через рішення губернської влади Харків втратив значно більше, ніж кам’яні споруди. Він лишився пам’ятки, що свідчить про його причетність до європейських традицій фортечного будівництва.

«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort