Фортеця Харків: як оборонна споруда стала місцем для дозвілля

Одна з найцікавіших сторінок історії Харківської фортеці пов’язана з кам’яною баштою в її цитаделі. Споруда, яку почали будувати задля посилення обороноздатності міста, набула неабиякої популярності. Але, як не дивно, військові здобутки тут ні до чого — їх просто не було. Тож чому харківцям так полюбилася ця башта?

У 30-х роках XVIII століття Харків став центром управління Українською лінією. Штаб ландміліцького корпусу або його тилові служби перебували час від часу в місті — і не абиде, а на перших двох поверхах Олександрівської дзвіниці Успенського собору. Саме з того часу німецькі інженери на службі корпусу постійно натякали, що обороноздатність Харківської фортеці є занизькою. Зокрема, вони пропонували побудувати кам’яну башту на південно-західному куті цитаделі фортеці, де на початку століття вже був побудований бастіон, але через особливості рельєфу не був завершений на тому ж рівні, як, скажімо, з північної сторони.

Але поки у фортеці всім завідувала полкова канцелярія Харківського слобідського полку, російський уряд не квапився з перебудовою. Лише з 1765 року, коли Харків став губернським містом, місцева цивільна влада почала непокоїтися щодо обороноздатності центру Слобідсько-української губернії. Проте імператорський двір зневажав їхню думку і вважав за необхідне першою чергою побудувати губернаторський палац, присутствені місця, новий соборний храм…

Аж у 1768 році, коли розпочалася війна з Османською імперією, у Санкт-Петербурзі згадали і про Харківську фортецю, і про проєкт ландміліцьких інженерів. Запропонована ними башта могла стати основою для оборони не тільки західної, нічим не захищеної сторони фортеці, але і південної, яка на той час була захищена лише частково валом і ровом. Розміщення на круглій башті гармат дозволило б оборонцям у випадку штурму вести вогонь по противнику також вздовж західної та південної сторін цитаделі.

Будівництво кам’яної башти почалося навесні 1769 року. Її розташування за межами цитаделі фортеці, у підніжжя Харківського городища, забезпечувало можливість широкосекторного обстрілу ворога. Башта була оточена земляним ровом та валом, які добре видно на планах Харкова 1783 року.

У ті часи побудова кам’яної башти була дорогим задоволенням, перш за все через ціни на цеглу і зв’язочне залізо. Окрім цього, доводилося враховувати недостатні потужності виробництва цегли, якої потребували й інші роботи з укріплення фортифікаційних споруд, що велися тоді у Харкові. Фундамент і перший оборонний поверх башти в рівень з пагорбом Харківського городища були побудовані в 1770 році. Діаметр башти становив 25 м. Окрім зовнішніх стін, близько 1 м завтовшки, були побудовані такі самі внутрішні. Але у 1771 році будівництво призупинилося, оскільки Кримське ханство перейшло під протекторат Російської імперії та загроза для Харкова зникла.

Певний час потім башта стояла закритою гонтовим дахом. Розібрати її вказівок не було. Її не включали до опису оборонних споруд, що доволі дивно, адже хтось же повинен був звітувати за витрачені гроші, чи її взагалі будували військові інженери без втручання місцевого губернського уряду?

На початку 1780-х років, коли в місті чекали на приїзд імператриці Катерини II, постало питання щодо благоустрою цитаделі (Старого міста). На Херсонській вулиці, яка після імператорського візиту стала Катеринославською (сучасний Полтавський шлях), всіх власників дворових місць зобов’язали побудувати нові будинки з пофарбованими у червоний колір дахами та поставити нові паркани за зразками столичних архітекторів. Але ж тут виявилося, що стоїть незакінчена величезна споруда якраз вздовж дороги, якою їхатиме до губернаторського палацу її імператорська величність. Кинулися шукати власника башти. Переписка його не виявила. З усього виходило, що опікуватися баштою мало Харківське намісницьке правління. Закінчити її грошей не було, та й невідомо навіщо. Розібрати — теж. Тоді недобудовану кам’яну башту виставили на продаж.

Її купив білгородський купець 2-ї гільдії Василь Васильович Алаторцев, який, вивчивши будівлю, вирішив перебудувати її під трактир та готель. Був зведений другий ярус стін, башту накрили залізним дахом. До неї були пробиті двері з боку Проїзної площі (сучасна Павлівська), а замість бійниць — встановлені вікна. Оскільки всередині башти був другий ряд стін, Алаторцев не став зводити другий ярус вежі за тим самим діаметром, а звузив його до 20 метрів, заощадивши таким чином на цеглі.

Широкі вікна другого ярусу свідчать, що ні про яке військове призначення не йшлося. Саме на другому поверсі Алаторцев планував розмістити готель. Оскільки зробити сходи всередині башти було складно, купець вирішив побудувати їх збоку. Проте такий варіант не влаштовував намісницьке правління. Робити сходи заборонили. Тож пройти на другий поверх башти можна було тільки з боку Університетської гірки. Саме це вирішило його долю. Алаторцев став здавати його в оренду харківським цирульникам.

У 1795 році 39-річного купця Василя Алаторцева було перечислено з білгородських купців у харківські купці 3-ї гільдії. Він проживав у Харкові з дружиною Євдокією Кузьмінічною і дітей не мав.

На початку ХІХ століття трактир Алаторцева користувався популярністю в Харкові, кращим за нього, хоч і далеченько від центра міста був лише трактир купця Семена Мухіна. Згадки про круглий трактир Алаторцева зустрічаються в описах дослідників Дмитра Щелкова, Василя Карпова, Дмитра Багалія і Дмитра Міллера, але конкретики в них, на жаль, обмаль. Архівні джерела надають більш детальну інформацію: за торгівлю горілкою Алаторцев сплачував міській думі 400 рублів сріблом на рік, був зобов’язаний мати перелік виноградних вин, французької фруктової горілки, рому, кави, чаю і певної кількості страв, якими торгував за таксою.

На початку XIX століття у Василя Алаторцева справи йшли, як мокре горить. У 1808 році він навіть перейшов з купців до міщанського стану, хоча кілька років потому, коли вздовж Університетської гірки зводилися торгові ряди, побудував декілька лавок поруч із баштою. У 1818 році Алаторцев помер і, скоріш за все, деякий час баштою володіла його дружина, а от хто був наступним власником — невідомо.

Сьогодні відомі кілька зображень кам’яної башти. Зокрема, на датованій 1775 роком картині Харкова (вид із півдня) невідомого художника, написаній олійними фарбами, видно незакінчену башту. Полотно точно зображало місто і експонувалося на виставці XII Археологічного з’їзду у 1902 році. Тоді воно зберігалося у пані Сорокіної, але на сьогодні втрачене — лишилася лише його копія в народному стилі, яку на початку XIX століття зробив теж невідомий художник. Скоріш за все, він не дуже замислювався над тим, що ж зображено на оригінальній картині, тому й прийняв за башту ротонду в огорожі губернаторського палацу, а саму башту намалював нечітко. Ця копія зберігається в Лебединському краєзнавчому музеї. Цікаво, що в сучасному Лебедині вважають, що на ній зображено саме їхнє місто, а не Харків.

Також дійшла до наших днів гравюра 1787 року з видом на Харків із заходу, де поруч із ротондою в огорожі губернаторського палацу можна побачити башту вже з оформленим другим поверхом і натяком на напівкруглий дах.

Позначення башти зустрічаються на планах Харкова 1804, 1805, 1817, 1822, 1832 та 1838 років, проте на плані 1846 року її вже не показано. Найбільш точно її розміщення відносно Університетської гірки вказали землемір Кузьма Маслов на плані 1817 року та міський архітектор Андрій Тон на плані 1833 року.

На плані 1817 року кам’яна башта вже позначена як стара, хоча на той час від початку її будівництва не минуло і півстоліття. Так сталося через відмінності матеріалів, використаних у першого і другого ярусів будівництві, і через різні терміни їх використання. Через значні розміри башта заважала проїзду площею, що викликало нарікання, особливо під час велелюдних ярмарків.

У 1837 році Комісія з благоустрою міста Харкова оглядала башту Алаторцева і дійшла висновку, що конструкція застаріла й загрожує життю відвідувачів. Споруда була недосконалою, її другий ярус втрачав стійкість, тим більше, що ґрунт, на якому стояла башта, не дуже підходить для таких важких будівель. Тому її розібрали близько 1840 року. Кам’яна башта стала однією з перших споруд, розібраних за вказівкою Комісії з благоустрою міста.

«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort