Фортеця Харків: як царське невдоволення врятувало місто Колонка
Нові виклики та загрози захоплення — ось що приніс Харківській фортеці початок XVIII століття. Вона потребувала негайного посилення укріплень і оновлення артилерії, аби не стати легкою здобиччю для неприятельских військ. Але полкова канцелярія, яка мала опікуватися цим після ліквідації воєводського управління, не поспішала діяти. Все раптово змінилося влітку 1709 року. Чому?
Попри те, що Харківська фортеця була однією з ланок стримування численних неприятелів Московського царства, початок XVIII століття вона зустріла доволі слабкою. Цитадель (Старе місто) і острожок (Мале місто) занепадали. Запаси пороху майже вичерпалися. Та що там порох! Артилерія фортеці безнадійно застаріла і відставала від тогочасних модерних зразків на півстоліття.
Між тим почалася Північна війна зі Швецією. Війська Карла XII наблизилися до кордонів слобідських полків. Зима 1708-1709 років проходила в нескінченних сутичках на кордонах Охтирського та Сумського полків. Нікого зі старшини не бентежило, що у разі наближення до Харкова артилерія шведської армії рознесе ущент дерев’яну вітху фортецю.
До цього додавалися внутрішні проблеми Московського царства. У 1705 році стався бунт в Астрахані. Невдовзі після його придушення спалахнуло повстання Кіндрата Булавіна на Дону. У його приборканні брав участь і Харківський козацький полк. Нікуди не поділася загроза татарських набігів.
Жалюгідний стан Харківської фортеці був відомий московському уряду, адже у березні 1709 року тут занедужала дружина князя Меншикова — Дар’я Михайлівна і залишилася лікуватися в будинку полкового осавула Григорія Семеновича Квітки. Сам Меншиков неодноразово відвідував дружину і міг на власні очі пересвідчитися, наскільки кепські справи з укріпленнями.
Вранці 2 червня 1709 року, у свято Вознесіння Господнього, до Харкова завітав і сам московський цар Петро Олексійович. Правду сказати, місто не було кінцевою метою його візиту. Він заїхав проїздом, по дорозі з Азову до Полтави. До міста цар в’їжджав або через Нову Салтівську, або через Нову Миколаївську проїзні башти Нового міста, тож його дорога пролягала повз Миколаївську церкву. Тут він зупинився та відвідав службу.
Можливо, це була невипадкова зупинка, оскільки саме поруч із Миколаївською церквою колись стояла перша каплиця-скит, що служила парафіяльним храмом першим поселенцям. Потрібно також розуміти, що в ті часи безпосередньо в фортеці було не так багато храмових споруд: окрім Миколаївської церкви — тільки Успенський собор і дерев’яна каплиця на місці, де раніше стояв перший Успенський храм. У безпосередній близькості до фортеці розташовувалася ще Покровська домова церква-усипальниця, яка тоді ще не була парафіяльною. На мою особисту думку, цар Петро відвідав богослужіння в Миколаївській церкві, бажаючи догодити жителям міста. Такий собі піар-хід. Самодержець полюбляв демонструвати, що «цар із народом», як сказали б сьогодні: то в кабаку випивав, наче звичайний служилий, то отак до служби навідувався, де звичайні містяни збиралися.
Після Миколаївської церкви цар пішки перейшов до Успенського собору, принагідно відзначаючи недоліки цитаделі Харківської фортеці. У соборі він прослухав літургію і сам читав Апостол, що робив завжди в подібних випадках. На колишньому воєводському дворі, який розташовувався майже навпроти собору, цар вислухав декількох прохачів і ухвалив ряд рішень щодо арештантів.
Далі він пройшов на стіни фортеці, оглянув основні вежі, артилерію, пороховий льох, запаси солі та хліба. Дорогою віддавав розпорядження інженерам про те, що потрібно виправити і з якого боку фортеці розширити. (Приблизно тоді був накреслений план фортеці і форштадту — перший із відомих на сьогодні планів міста. Достеменно невідомо, коли саме це сталося. Можливо, він був підготовлений раніше, а цар лише його затвердив. Але й не виключено, що він сам доклався до креслення). Далі цар Петро спустився через Чугуївську вежу до Подолу, від якого проїхав вздовж укріплень Нового міста. Дивно, але попри загальне невдоволення станом Харківської фортеці, цар поводився доволі стримано і не демонстрував свого загальновідомого запального.
Після огляду фортеці він пообідав у будинку полкового осавула Григорія Квітки, неподалік від Успенського собору. За столом, крім Петра Першого, була і його дружина, майбутня імператриця Катерина I, яка висловила бажання залишитися в Харкові з дружиною князя Меншикова, доки та одужає. Того ж дня московський цар виїхав з Харкова на Люботин і далі на Валки під Полтаву.
Невдовзі після цього візиту в цитаделі Харківської фортеці почалися масштабні переміни. Перш за все були побудовані редути й вали, що оточували цитадель, а її саму розширили на північ, наблизивши до укріплень Нового міста. На північній ділянці вал сягав 2 сажнів заввишки. Поверху був установлений бруствер. Навколо — рів 2 сажні (близько 4,26 м) завглибшки і 4 сажні (близько 8,5 м) завширшки. З півдня рови були укріплені колодами. На північно-західній стороні нових фортечних стін була побудована проїзна башта. В цитаделі були зведені три бастіони: один на місці кутової Чугуївської башти, другий — на місці старої вістової башти і найбільший — на північному куті цитаделі. Були заплановані ще два бастіони на західних кутах, однак місцевість не дозволила їх побудувати. В самій цитаделі облаштували новий пороховий льох. Поповнився й артилерійський парк.
Із цитаделлю впоралися доволі швидко, адже для цих робіт були надані додаткові регулярні війська. Натомість оточення форштадту по лінії укріплень Нового міста просувалося повільно. Тут окрім валів і рову мали побудувати шість бастіонів, у тому числі один великий і один люнет (півкружжям). До 1711 року форштадт оточили новими укріпленнями. Рови і вали з півночі й північного заходу були ще вищими за цитадельні, тож за ними не були помітні старі дерев’яні стіни, лише дерев’яні башти стирчали.
Виїхати з фортеці у північний бік, як і раніше, можна було через Нову Золочівську башту та Нову Деркачівську башту, а на Московську дорогу — з великого редуту, що стояв на місці сучасного будинку №19 на вулиці Григорія Сковороди.
Посилення укріплень фортеці було зроблено вчасно, оскільки вже з 1710 року на терени Харківського полку почали заходити загони кримських татар і запорізьких козаків, а наступного року вступило і 50-тисячне військо Кримського хана. Незважаючи на чисельну перевагу, кримці не ризикнули підійти під Харків, який їм вже не здавався легкою здобиччю. Однак самі харківці були сповнені тривоги й очікували приходу кримського війська під стіни фортеці. Можна сказати, що саме наявність сучасних укріплень, значної артилерії та значних запасів врятували місто. Харків не був захоплений і спалений.
«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort
