Імена героїв на мапі Харкова: як місто увічнює пам’ять захисників і захисниць

У Харкові від початку повномасштабного вторгнення перейменували десятки топонімів на честь загиблих захисників, але потреба в увічненні значно більша. До Дня захисників і захисниць України MediaPort створив карту вулиць Харкова, що вже носять імена українських захисників. Вона наочно демонструє, як подекуди в місті утворилися топонімічні ансамблі з іменами оборонців України. Більше про цей процес та перешкоди на шляху меморіалізації MediaPort розповіла очільниця Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова.

Пані Маріє, ви працювали в комісії з перейменування в межах деколонізації, зокрема щодо увічнення пам’яті наших загиблих харківських захисників. Як можете оцінити цей процес у Харкові з точки зору якості?

Передусім я була членкинею комісії, яка працювала при Харківській обласній військовій адміністрації. При міській раді я не є членкинею топонімічної міської комісії. Робоча група додатково для виконання закону про деколонізацію топонімії не створювалася. Я була просто консультанткою Харківського міського голови щодо цих питань, але це неформалізована історія. Тому коректно буде сказати, що я була членкинею комісії з деколонізації топонімії при Харківській обласній військовій адміністрації. Це була тимчасова комісія, яка опрацьовувала топоніми в області та місті.

Що я можу сказати: сумарно, за даними, які надала обласна військова адміністрація, у нас було перейменовано 3232 топоніми в Харківській області станом на літо 2024 року. Станом на зараз їх більше, тому що деякі громади продовжували цей процес, і він і зараз триває в окремих громадах.

Від громади до громади ця ситуація доволі різна. Десь, як у Люботинській громаді, віддавали перевагу передусім увічненню пам’яті загиблих захисників. У якихось громадах, наприклад, Златопільській, віддавали перевагу нейтральним назвам — Сонячній, Вишневій, Квітневій, майже не використовуючи не тільки імен загиблих захисників, а антропонімів узагалі.

Щодо Харкова можу сказати, що в межах деколонізації тут було перейменовано 510 топонімів. Це приблизно від загальної кількості — понад 3150.

За цей час — від початку повномасштабного вторгнення до сьогодні — за моїми підрахунками, вони не претендують на вичерпність, але я відстежую ці процеси, — ми маємо близько сорока топонімів, які увічнюють імена загиблих захисників. Можливо, я десь помиляюся на одну, дві, три назви, але приблизно порядок цифр такий.

Це не тільки вулично-дорожня мережа, це ще є сквер Владислави Черних, і увічнення пам’яті одразу двох загиблих — братів Гипиків. Тобто ми маємо імена, якщо топоніми — це одне, а тут одразу два імені вшановано — братів.

Якщо говорити про оцінку, наскільки громади готові, то, скажімо, якщо порівнювати з 2015-2016 роками, коли у нас був активний процес декомунізації, тоді взагалі дуже складно сприймалося громадами вшанування пам’яті тоді ще загиблих в АТО.

Зараз цей запит є, я вважаю, великий. І запит від людей, від рідних, від підрозділів, від побратимів, від ветеранської спільноти. І подекуди він задоволений, а подекуди — ні. Це така загальна картина.

Як ви вважаєте, варто продовжувати цей процес перейменування на честь загиблих захисників?

Безумовно, варто продовжувати цей процес, і він триває. В окремих громадах і наразі, у Харкові так само, обговорення та перейменування на честь загиблих захисників продовжуються.

На превеликий жаль, війна триває і гинуть наші захисники, тому увічнення їхньої пам’яті, у тому числі через топоніміку, є важливим етапом меморіалізації, збереження пам’яті про війну.

Які були основні перешкоди у ході процесу перейменування? Чи залишаються вони зараз, ці проблеми, чи вони актуальні? І як, на вашу думку, можна їх подолати, якщо такі ще залишилися?

Звісно, перешкоди є. Передусім громади скаржаться на те, що їх не питають або не чують. Тобто комунікаційна історія є проблемною ще з 2015 року.

Тут ще додається безпекова складова, коли зібратися фізично немає. Є електронні засоби обговорення, та не всі стежать за офіційними повідомленнями. Люди інколи не задоволені самою процедурою: не спитали, а хто це такий, а що це таке? Цього менше, значно менше, ніж ми спостерігали 10 років тому, але все одно ця дискусія є.

Вже немає такого нерозуміння, навіщо ми прибираємо маркер росії з нашого простору. Всім уже все зрозуміло, у переважній більшості. Але водночас є ця недозалученість громад до процесів деколонізації та перейменувань.

Можу навести такий приклад. Скажімо, Малоданилівська громада. Я нагадаю, що відповідно до закону про деколонізацію спочатку перейменуванням вулиці мали опікуватися органи місцевого самоврядування, а вже потім, коли вичерпувався їхній період, ця функція переходила до голови ОВА.

І от, не скориставшись протягом дев’яти місяців своїми повноваженнями, деякі громади, зокрема Малоданилівська, відповідно, передали цю функцію нашій робочій групі при ОВА. Були здійснені перейменування розпорядженнями голови.

А потім через певний час голова громади виступив із закликом, що громаді не підходять назви, які були напрацьовані фахівцями робочої групи й закріплені розпорядженням голови, і вони ініціюють повторне перейменування так, як їм подобається, чи громаді, чи кому. Є ось такі проблеми.

А якщо говорити саме про Харків, чим він міг би вирізнятися? Чи були якісь такі нюанси, проблеми?

Таких прикладів у Харкові не було, як я назвала, повторних перейменувань того, що було здійснено обласною адміністрацією, такого нічого не було.

Представник мерії, заступник пана Терехова Новак, він був теж членом цієї робочої групи, місто чуло, знало, що відбувається, тому претензій таких не було.

Але, скажімо, була неприємна ситуація, коли громада пропонувала перейменувати, увічнити пам’ять Міська Барбари — відомого українського поета, співака, актора, людини, яка прожила в Харкові понад 20 років.

Ми пропонували провулок Кантемира перейменувати на його честь, але якраз представник міської ради запропонував Привітний. І так ми втратили цю можливість.

Хоча станом на зараз у нас увічнено ім’я і Міська Барбари, і його дружини Світлани Олєшко, відомої харківської режисерки «Арабесок». Тому так, інколи у нас були такі дискусії.

А з приводу саме захисників не було в Харкові таких дискусій?

Можна сказати, що нам доволі довго не вдавалося увічнити пам’ять Владислава Рикова. Це харківець, льотчик, людина, на рахунку якої — десятки, а може, й сотні збитих цілей і, відповідно, збережених життів.

Людина з дуже цікавою біографією і певний час не вдавалося знайти порозуміння. Але зараз вулиця Літакова перейменована на його честь.

Залишається відкритим питання щодо комбатa «Слобожанщини» Сергія Янголенка. Його ім’я досі не увічнено в топоніміці, хоча воно неодноразово комунікувалося, порушувалося, і були звернення щодо нього. Зокрема, пропонувалася на його честь вулиця Єдності нині.

Є окремі випадки, коли мені важко сказати, з яких причин, але немає порозуміння, немає відповідних рішень щодо перейменувань.

Але загалом щодо якогось спротиву чи небажання з боку міської влади увічнювати пам’ять загиблих — я не можу сказати, що була свідком подібного. Є якісь окремі точкові питання, але в цілому ми маємо певний поступ.

Чи цього достатньо? Ну, як на мене, ні.

Харків — дуже велике місто і, на превеликий жаль, загиблих харків’ян теж немало. Водночас я розумію, що топоніміка — це не єдиний можливий спосіб меморіалізації. Є багато інших засобів увічнити пам’ять загиблих захисників.

У нас тут є простір, куди рухатися. У нас є, наприклад, вулиці-дублікати, які теж давно треба поприбирати.Є вулиці з нейтральними назвами, які теж можуть бути перейменовані на честь загиблих. Інше питання, що згідно із законом родини мають дати згоду на такі перейменування. І не завжди родини погоджуються на ті вулиці, ті пропозиції, які є.

Тобто є бажання якісь конкретні, і тут дійсно можуть бути ускладнення, тому що ми розуміємо, що деякі вулиці мають історичні назви, їх варто зберігати, а на якісь інші родини не погоджуються.

Таке теж може бути, і я знаю такі приклади, але це поле для пошуку рішення, поле для компромісу. 

Чи є якийсь принцип, за яким обирали, які вулиці саме перейменовувати, наприклад, на честь захисників? 

Ми перейменовували ті вулиці, які підпадали під дію закону про деколонізацію. Тобто ті, які пов’язані з росією в широкому розумінні. Там і географія, і діячі, різні інші аспекти. Далі пропонувалися певні пропозиції, альтернативи. Коли, скажімо, як у випадку з Риковим, вулиця Літакова — це вулиця, на якій він певний час жив. Це була гучна історія.

Як із лейтенантом Ковалем. Вулиця Кібальчича, теж його рідна вулиця, і вона підпадала під перейменування. Тобто логічно, що вулиця, яка підпадає під перейменування, і тим більше з нею герой пов’язаний. Таким чином, ішли таким шляхом.

А потім провулок лейтенанта Гуцола — це вулиця на Старій Салтівці, теж його рідний район. Як і з Джусом, що це для в’їзда Трінклера, нинішня Глісада Джуса, — теж рідна вулиця. Це перший принцип.

Другий принцип: коли було неможливо, скажімо, поєднати місце проживання і вулицю, тоді ми працювали за принципом формування топонімічного ансамблю.

Ще у 2015-2016 роках у нас з’явився майдан Захисників України. Навколо нього ми вже будували простір пам’яті про загиблих захисників, передусім добровольців.

Якщо ви подивитеся на карту, в районі майдану Захисників, стадіону «Металіст», там, де колишня Плеханівська, нині — Героя України Георгія Тарасенка. Далі Дмитра Коцюбайла. І там багато таких назв, які увічнюють Героїв України. І це були переважно добровольці. Там і вулиця Холодноярська, і вулиця Олега Громадського, харків’янина, який загинув у перший день повномасштабного вторгнення на окружній.

Тобто ми доповнювали цей простір навколо захисників України. Проспект Героїв Харкова теж відносно поруч із цим квадратом.

Коли це були точкові перейменування, скажімо, як колишня вулиця Фонвізіна, вона зараз носить ім’я Миколи Кравченка (Крука). Крук — це його позивний, він з «Азовського» руху, теж загинув на початку повномасштабного вторгнення. Це не пов’язане з ним, але ми дійшли згоди з родиною, з побратимами, що це гідне вшанування його пам’яті.

Не завжди вдається знайти цей топонімічний зв’язок між життям героя і топонімом, але принцип топонімічного ансамблю, цього зв’язку, ми намагаємося дотримуватися, там, де це можливо, максимально його врахувати.

Я знаю, що в деяких громадах, скажімо, у Чернігові, пріоритет мають ті захисники, які мають зірку Героя. Тобто їхня пам’ять у топоніміці увічнюється передусім. У нас у Харкові, можливо, варто підняти цю дискусію, важливо мати верифіковані списки.

Це відкрита інформація, але тут і критерії — тобто народження в Харкові чи ті, хто тут вчилися, розумієте. Багато з льотчиків, які, на жаль, загинули, — випускники Харківського університету Повітряних сил. Але мешкають у різних куточках України. Питання, чи їх увічнювати на Батьківщині, чи тут, чи як? Це дискусія, яка має бути проговорена і виписана, якщо ми йдемо шляхом фіксації Героїв України на топонімічній мапі. Це робота з верифікації і розуміння критеріїв.

Чи громадськості варто бути активними в питаннях меморіалізації?

Безумовно, треба, тому що без громадськості рішення взагалі б ніколи не зрушили в нашому місті. І активність громади неодноразово давала позитивний результат. Я тільки за те, щоб громадськість, особливо громадські організації чи громадські активісти, які займаються питаннями меморіалізації, збереження пам’яті, ветеранські спільноти, — їх має бути чутно в міському просторі. Їхнє слово — дуже важливий, вагомий аргумент для влади, щоб дослухатися й увічнювати імена загиблих захисників і захисниць через топоніміку. Без такої синергії нам би багато чого не вдалося тоді і зараз.