Ампфутбол для душі та тіла: ветеран та спортсмен Олексій Іншаков у «Місті на рівних»

Ніколи не кажи «ніколи». В істинності цього крилатого вислову Олексій Іншаков переконався на власному досвіді. Під час підготовки до бойового завдання під Макіївкою оператор протитанкового ракетного комплексу Іншаков підірвався на російській «пелюстці». Вижив, утратив ногу. Думав, що з футболом, який він так любив у мирному житті, доведеться попрощатися назавжди. Після лікування заново вчився ходити на протезі й звикати до життя після поранення. Та згодом Олексій дізнався про ампфутбол — гру, у якій спортсмени з ампутаціями грають на милицях, без протезів.

До команди його привели люди, які самі знають, що таке війна і повернення до цивільного життя. Засновник клубу Володимир Лях дістав тяжкого поранення під час боїв за Іловайськ у 2014 році. Для нього ампфутбол став способом допомагати побратимам відновлюватися через спорт і спілкування.

Так Олексій знову повернувся до футболу — тепер він тренується з іншими ветеранами, бере участь у змаганнях і представляє Україну в основному складі національної збірної з ампфутболу.

У четвертому випуску проєкту MediaPort «Місто на рівних» Аріна Ніколенко поговорила з Олексієм, його дружиною Олександрою, Володимиром Ляхом і фахівцем із супроводу ветеранів Роганської громади Вадимом Бобровником. Читайте історію ветерана Олексія Іншакова, а також про можливості для тренувань, які є у ветеранів у Харкові.

«Багато ветеранів хочуть піти в спортзал, але…»

Аріна: Чи бачите зрушення в політиці стосовно інклюзивності?

Олексій: Сходами я спокійно підіймаюсь. У спорті, як ампфутбол, мені взагалі не потрібні додаткові засоби. А от у самому місті для людей з інвалідністю, на протезах, на жаль, я не бачив такої роботи. Дуже багато де немає умов для людей з інвалідністю, щоб вони себе краще почували, навіть перейти через бордюр або на зупинці, у супермаркетах, магазинах немає такого. Або я не натрапляв, або місто ще не адаптувалося до таких ветеранів, як я.

Аріна: Чи були державні програми, які допомогли вам адаптуватися після поранення?

Олексій: Спочатку мені допоміг Інститут протезування — там ще моя дружина працювала — у реабілітації після поранення, у допомозі. Я став там на протез, звідти його і отримав. Там вчили ходити на протезі. Це єдине, що було в плані фізіологічної реабілітації. І морально — там психологи були. Але найбільше, думаю, мені футбол допоміг у реабілітації.

Аріна: Саме з емоційної точки зору чи з фізичної також?

Олексій: Більше проблем було з фізичного боку, тому що психологічно зі мною постійно була дружина. Плюс, скажімо по-військовому, я після поранення не «поплив». Але в Інституті було достатньо засобів для реабілітації. Там, де більше людей, там завжди менше уваги. Думаю, що це залежить від фінансування цієї установи.

У нас є проблема в тому, що в Харкові людьми займаються колишні фітнес-тренери, які перевчилися на реабілітологів і працюють з ветеранами. Є зал біля Ботанічного саду, де займаються людьми з інвалідністю, з протезами. Більше таких залів я не бачив, на жаль. Багато ветеранів хочуть піти в спортзал, але бояться. Вони не знають, яке навантаження потрібне на ногу чи руку. Тому сидять удома, по-домашньому займаються. Якби були спортзали, де фахівці допомогали б ветеранам з ампутованими кінцівками займатися спортом, було б краще.

Аріна: Чи думали ви про реабілітацію в іншому місті?

Олексій: Ні. По-перше, через футбол. У нас є сезони, ігри. Я не можу виїхати і пропустити тур, бо підведу команду. Зараз почуваюся нормально. Хотілося б, щоб нога почувалася краще, але зараз це неможливо. Може, у майбутньому поїду до Львова чи Києва або за кордон на реабілітацію. Час покаже.

Аріна: Чи був у Олексія період, коли він закривався в собі?

Олександра Іншакова, дружина Олексія: Я була з ним із першого дня після поранення, намагалася робити все можливе, щоб він не почувався людиною з інвалідністю. І він став на протез і взагалі майже з першого дня відчував себе впевнено.

Буває, люди соромляться, їх «напружує», що оглядаються, перешіптуються за спиною. Але з часом до цього звикаєш, і все стає добре.

Аріна: Яке ставлення до ветеранів з інвалідністю?

Олексій: Люди, які так чи інакше стикалися з війною — мають рідних військових, жили на окупованих територіях, постраждали від російської агресії, — буває, забагато жалю проявляють. Ставлення хороше. А є ті, хто не стикалися з цим або вважають, що умовно росія не винна, є такі люди теж у Харкові.

Минулого літа ми їхали з тренером нашої  ампфутбольної команди в метро. Я на одному протезі, він — на двох. У мене одна нога ціла, я ще можу постояти. Але коли зайшла людина, у неї два протези, а всі так подивились, відвернулись від нього, і ніхто навіть не встав. Щоб ви розуміли, на одній нозі рівновага такою вже не буде, вона дуже слабка, її треба тренувати. Коли людина на двох протезах, рівноваги практично немає, збити дуже просто, це не свої ноги. А в метро ми знаємо, як воно буває качає в потягах. Якби там сиділи люди старшого віку, які самі не можуть вже стояти, це одне, а там сиділи молоді хлопці і дівчата, які просто подивились на людину, в якої немає ніг…

Найбільше кидається в очі не ставлення людей на вулиці, а ставлення державних установ і людей там. Про це вже всі давно забули. Звісно, не хочу нагнітати, але, дай Бог, закінчиться війна нашою перемогою, то про ветеранів забудуть так само, як забули про ветеранів 2014 року.

Ампфутбол: спілкування з побратимами і розвантаження

Аріна: Що дає хлопцям ампфутбол?

Володимир Лях, засновник клубу «Металіст 1925 Незламні»: По-перше, це спілкування в колі побратимів. По-друге, фізичне і психологічне розвантаження для хлопців. По-третє, є офіційні змагання, де вони борються за високі місця, щоб стати не тільки чемпіонами України, а й поїхати грати і представляти Україну на європейських майданчиках, таких як Ліга Європи, Ліга чемпіонів з ампфутболу.

Аріна: Які досягнення можете відзначити?

Володимир Лях: Двох наших хлопців запросили на перегляд і відбір до збірної України з ампфутболу. Після зборів Олексій Іншаков потрапив до основного складу і зараз представляє Україну на міжнародному рівні.

Аріна: Що найчастіше зупиняє хлопців, які могли б спробувати ампфутбол?

Володимир Лях: Залучити хлопців до заняття ампфутболом на милицях є складною історією. Тут, по-перше, вони не розуміють, як це — грати на милицях. По-друге, інколи думають, що це гра на протезах, але гра у футбол на милицях передбачає, що всі протези хлопці знімають і, щоб не отримати травму, вони грають без протезів.

Допомога ветеранам: хто і як?

Аріна: Як ви добираєтеся на тренування в Харкові?

Олексій: Машиною, дружина мене возить. Коли машини не було, возив фахівець із супроводу ветеранів до «Металіста».

Вадим Бобровник, фахівець із супроводу ветеранів Роганської громади: Олексій грає у футбол. Я в неробочий час після 17:00 на службовому автомобілі забирав його і відвозив додому. На місяць це шість поїздок. Окрім транспортної послуги, Олексій перебуває в нас на супроводі. Усі питання, які його цікавлять, ми  намагаємося спільно вирішувати і максимально допомагати.

Аріна: Яку психологічну допомогу можуть отримати ветерани?

Вадим Бобровник: Якщо ветеран або члени його родини звертаються, ми можемо надати психологічну допомогу першого рівня.

Аріна: З якими запитами ветерани звертаються найчастіше?

Вадим Бобровник: Деякі категорії не можуть отримати одноразову допомогу. Після звільнення з військової служби не можуть отримати посвідчення учасника бойових дій. Вони звертаються до нас; ми беремо їх під свій супровід, приймаємо від них заяву і надалі сприяємо в тому, щоб вони якнайскоріше отримали одноразову допомогу та пільги на комунальні послуги. І сприяємо в отриманні гуманітарної допомоги, а також допомагаємо з транспортною послугою, якщо треба кудись відвезти вирішити якесь питання.

Аріна: Щодо психологічної складової, чи є у вас якісь групи ветеранів, де вони можуть спілкуватися між собою?

Вадим Бобровник: У громаді є психолог, який приймає ветеранів, членів їхніх родин, родини загиблих і зниклих безвісти. Надає психологічну допомогу.

Аріна: Чи є зустрічі, активності, до яких долучають ветеранів?

Вадим Бобровник: У Центрі надання соціальних послуг проходять заходи. Приїжджають представники Пенсійного фонду, Центру зайнятості, Управління у справах ветеранів, голова громади. Про дату і час повідомляємо заздалегідь. Ветерани та члени родин загиблих чи зниклих безвісти можуть прийти і поставити свої питання.

Аріна: Олексію, чи відчуваєте підтримку у вашій громаді?

Олексій: Я не знаю повністю структуру і обов’язки, але людина, яка має допомагати ветеранам, потрібна.

Тут ще залежить від самого ветерана. Наприклад, якщо на посаду помічника ветерана прийде людина, яка не брала участі в бойових діях, ветеран не сприйматиме її як побратима і просто ігноруватиме.

У моєму розумінні, потрібно збирати ветеранів, проводити бесіди, заходи. Непублічні, бо всі ми знаємо, що безпекова ситуація в регіоні не дуже. Наприклад, у місті проводяться ветеранські заходи. Якщо ветеран подзвонить — це добре,  якщо ні, то ніхто з ветеранів про це не дізнається.

«Думав, що вже не гратиму»

Олексій: Після поранення я розумів, що вже ніколи не зіграю у футбол. На протезі грати можна, але це дуже небезпечно, тому що коліно зафіксоване в протезі, а у футболі є різкі рухи, можна травмувати коліно і не будеш ходити. Це вже не той футбол, а просто вийти у дворі побуцати м’ячик.

Апмфутбол повертає тебе в діло, яке ти дуже любив і думав, що ніколи не будеш займатися. Плюс там є такі ж побратими, як і я. Більше розуміння. І є відчуття, що є люди такі, як Володимир Лях, котрі допомагають таким, як і ми, як і він — теж  учасник бойових дій з 2014 року, що про тебе хтось піклується і хтось про тебе думає. Якщо не подумає влада, то подумають такі побратими, як і ти.

Куди звернутися, щоб знайти тренування

Після публікації відео з Олексієм Іншаковим у соцмережах кілька харківських спортклубів відреагували на його слова про брак тренерів, які мають спеціальну підготовку для роботи з ветеранами з ампутаціями.

Представники клубів розповіли, що працюють із відвідувачами з такими травмами і пораненнями, однак єдиного переліку спортзалів, де тренують людей після поранень, немає. Наведені нижче варіанти — не вичерпний список, куди можна звернутися, щоб дізнатися про доступні можливості та попросити допомогти підібрати заняття з адаптивними тренерами:

• Управління у справах ветеранів Харківської ОВА;
• Комунальний заклад «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч»;
• ГО «Незламний Харків»;
• спортивний клуб «Культура тіла»;
• Школа підготовки адаптивного тренера;
• «AVENTADOR 2.0» (працюють випускники «Школи підготовки адаптивного тренера»);
• фітнес-центр «Metalist» (працюють випускники «Школи підготовки адаптивного тренера»).

Можливість безоплатних занять, умови тренувань і наявність фахівців потрібно уточнювати безпосередньо в організаціях.

Від реабілітації до тренажерної зали

Медична реабілітація і тренування у фітнес-клубі — різні етапи відновлення, говорить співзасновниця «Школи підготовки адаптивного тренера» Юлія Коваль. За її словами, адаптивному тренеру не обов’язково мати медичну освіту: важливі профільна освіта у сфері фізичної культури, знання анатомії, фізіології та біомеханіки, а також уміння адаптувати вправи до можливостей людини.

Після поранення ветеран чи цивільний можуть пройти операції, навчитися користуватися протезом або колісним кріслом, відновити побутові навички. У цьому допомагають лікарі, фізичні та ерготерапевти. Але після виписки з реабілітаційного центру потреба у фізичній активності залишається. Людина може прийти до спортзалу, щоб розвивати силу, витривалість і рухливість. Тут із нею працює вже тренер, а не медичний працівник.

«Коли людина виписується, вона вже не пацієнт, вона вже клієнт. Якщо приходить у фітнес-клуб, вона приходить до того, хто займається фізичною підготовкою За потреби тренер співпрацює з фізичним терапевтом, але не перебирає на себе його функції», — пояснює Коваль.

Як навчають адаптивних тренерів

«Школу підготовки адаптивного тренера» Юлія Коваль разом із Валерієм Кіселем розвивали на основі власного досвіду роботи з людьми після важких поранень. Вони почали працювати з адаптивними атлетами ще 2015 року, коли заснували «Ігри Героїв» — проєкт змагань з адаптивного кросфіту для ветеранів і ветеранок.

Згодом засновники почали шукати спеціалізоване навчання, але відповідної програми в Україні не знайшли. Тому вивчали закордонний досвід, зокрема американські програми з адаптивного тренування та спортивних наук, і перевіряли методики на практиці.

До школи не беруть людей без тренерського досвіду. Кандидати повинні мати вищу освіту та щонайменше два роки практики.

Навчання триває близько півтора місяця — загалом 30 годин. Двічі на тиждень проходять онлайн-заняття, а практичній роботі присвячується окремий десятигодинний день. Тренери відпрацьовують вправи й способи їх адаптації разом з атлетами з ампутаціями верхніх і нижніх кінцівок та зі спінальними травмами. Наприкінці складають іспит. Групи невеликі — не більше ніж 15 людей.

«Ми вчимо не просто класно провести тренування, знати, що робити з людиною в залі, як правильно тренувати її, а саме програмувати — не одне тренування, а три, п’ять, десять, двадцять, пів року», — пояснює Коваль.

Тренер має враховувати не лише побажання клієнта, а й те, що допоможе людині бути активнішою в повсякденному житті. У програмі є й основи психологічної підготовки: тренер має розуміти особливості роботи з ветеранами, зокрема з тими, хто пережив полон. Водночас він не замінює психолога.

Школа має міжнародну акредитацію ICREPS. За словами Коваль, кваліфікація адаптивного тренера відповідає п’ятому рівню, а сертифікати визнають у країнах, які входять до цієї міжнародної системи:

«Це підтвердження підготовки за спільними професійними стандартами, а не лише напис «міжнародний сертифікат» на документі».

Після навчання фахівці можуть працювати у своїх фітнес-клубах, створювати адаптивні чи ветеранські групи або проводити індивідуальні заняття. Якщо у місті, де живе ветеран, немає тренера, можна розглянути онлайн-формат.

Серед інших шляхів підготовки фахівців з адаптивного спорту — програми додаткової освіти при закладах вищої освіти фізкультурного спрямування. Таке навчання може тривати близько 100 годин і охоплювати роботу з протезами, кріслами колісними та психологічні особливості взаємодії з ветеранами.

«Не всі хочуть займатися спортом на результат»

«Ігри Героїв» допомагають ветеранам побачити можливості адаптивного спорту й познайомитися з людьми, які продовжують тренуватися після важких поранень. Команда відвідує госпіталі та реабілітаційні центри, де показує приклади атлетів із досвідом ампутацій. Для тих, хто тільки починає звикати до життя після поранення, це може стати способом побачити, що попереду є різні можливості.

Однак Коваль наголошує: змагання — не мета для кожного. Не всі прагнуть потрапити до збірної чи виступати на міжнародних турнірах. Для багатьох важливіше відновити фізичну форму, мати сили на роботу й повсякденні справи, бути самостійними.

«Це найважливіше. Не місце на змаганнях, не участь на змаганнях. Хоча це супер, але для повсякденного життя важливо просто класно функціонувати, не втомлюватися, бути працездатним», — говорить вона.

Не кожна людина після важкого поранення хоче займатися спортом, і примушувати її до цього не потрібно. Коваль порівнює це зі звичайним життям: навіть люди без інвалідності не всі ходять до спортзалу, хоча можуть потребувати цього. Важливо розвивати доступні тренування для тих, хто хоче підтримувати фізичну форму без спортивних амбіцій.

Водночас Коваль вважає, що адаптивні тренери мають бути в кожному фітнес-клубі, щоб люди з інвалідністю мали більше можливостей займатися фізичною підготовкою поруч із домом, а не лише в спеціалізованих центрах.

Читайте також: Повернення ветеранів: від допомоги до партнерства