Фортеця Харків: Курязький монастир — для душі, для статусу і для оборони Колонка
У 1669 році, коли полковником Харківського слобідського полку було обрано сотника Григорія Єрофійовича Донця-Захаржевського (1669 рік), місто мало доволі потужну фортецю зі значним гарнізоном і артилерією та дев’ять церков. Єдине, чого йому не вистачало, аби нічим не поступатися іншим значним фортецям Білгородської лінії і полковим містам Слобідщини — власного монастиря. Але будував його Донець-Захаржевський і з іншим прицілом.
Вирішивши заснувати Харківський Преображенський монастир, Григорій Донець-Захаржевський прагнув досягти одразу кількох цілей: остаточно закріпити за собою полковницьку владу, створити духовний центр Харкова, а заразом забезпечити собі можливість провести старість в обителі. Будівництво монастиря підтримала і козацька старшина полку, зокрема полковий суддя Іван Лазченко, сотник Костянтин Парасочин, отаман Матвій Кременецький, війт Іван Осипович, полковий писар Григорій Іванов, а також ще декілька поважних козаків і протопіп Захарій Філімонович. Ктитором (благодійником і церковним старостою) монастиря взявся бути Логвин Люботинський, він же Федорович, родич Донця-Захаржевського.
Місце для обителі — гора на правому березі річки Куряж, неподалік від Харкова — було обране з урахуванням можливості оборонятися в разі потреби. Одразу було зрозуміло, що майбутній монастир потребуватиме доброго укріплення, адже він розташовувався західніше полкового міста, дорогою на фортеці Вільшана і Богодухів, та ще й у напрямку Муравського шляху.
Ці землі належали Ієремії Белашу Тенетевському. Донець-Захаржевський викупив їх за 200 золотих і млин біля села Данилівка. Майже два століття потому, у середині XIX-го, архієпископ Філарет (Гумілевський) так описував цю мальовничу місцевість:
«На возвышенности довольно значительной, окруженный с трех сторон садами и деревьями, оставшимися после глухих лесов, на дороге из Ольшаной он (монастир — ред.) виден на восемь верст. Обрывы горы на северной и северо-западной сторонах его, покрытые зеленью, деревьями и садами, дики и картинны. Самую же лучшую собственность его местности составляют ключи, бьющие из ребер горы с водою холодною, чистою, легкою и здоровою».
28 квітня 1673 року московський цар Олексій Михайлович підписав указ, яким дозволив заснувати монастир. Спочатку були зведені острожні стіни. Пізніше їм було додано облами, а з трьох сторін — викопаний рів глибиною 2 сажні (4,26 м) та шириною 3 сажні (6,4 м) і насипаний вал 2 сажні заввишки. До монастиря вела проїзна башта 6 сажнів (12,78 м) заввишки, на якій була встановлена гармата. На східній частині монастирських стін стояла глуха башта з вістовою гарматою в напрямку Харкова.
Того ж 1673 року в середині монастиря почалося зведення дерев’яного Преображенського соборного храма, а поруч із ним — дзвіниці, теж дерев’яної. Із монастиря йшов підземний хід, що мав два відгалуження. Одне вело до тайницького колодязя (джерела під монастирською горою), а друге — до лісу на сході від обителі.
У монастирі постійно перебував гарнізон із козаків харківського полку, який регулярно змінювався, за виключенням гармашів (вони тут жили стало). Козаки з монастиря виїжджали на сторожі в напрямку Вільшани та річки Череватої. Із часом сторож більшало, але майже всі вони були в напрямку Муравського шляху. Важливість Преображенського монастиря як передового форпосту для Харківської фортеці грала вочевидь не останню роль. Про це свідчать вихід з нього сторож, постійне вдосконалення укріплень і посилення монастирської артилерії (на 1688 рік було вже чотири гармати).
Першим настоятелем монастиря став святогірський архімандрит Йоїль, який прийшов лише з кількома ченцями. Щоправда, невдовзі він повернувся до Святогір’я, де за кілька років був захоплений у полон татарами. Його наступником став настоятель Зміївського монастиря ігумен Манасія (Місаїл), якого Донець-Захаржевський запросив із конкретною метою — налагодити економіку Преображенського монастиря. У 1678 році Манасію змінив архімандрит Герман. І лише четвертий настоятель Іоасаф доволі багато зробив для закріплення монастирських земель — він отримав на них царські грамоти.
У 1689 році, після побудови в Харкові Успенського собору та Покровської домової церкви, Донець-Захаржевський подарував Преображенському монастирю цегельні біля підніжжя Холодної гори. Відтоді на території обителі почали будувати кам’яні будівлі, а пізніше і стіни.
Від самого початку представники козацької старшини вносили вклади в монастир, дарували землі та богослужбові книги. Приклад їм подав полковник Григорій Донець-Захаржевський, який подарував монастирю куплені у дітей боярських землі «на польовому» (пізніше на них було засноване село Польова, де жили монастирські економічні селяни). У 1678 році кум Донця-Захаржевського і монастирський ктитор Логвин Люботинський побудував для обителі млин і знайшов мірошника для нього Лавріна Кудрю.
«Место для Куряжского монастыря было выбрано очень удачное по своему живописному положению. И теперь монастырь окружен прекрасным громадным лесом, с удивительным источником ключевой воды. Что же было тогда! В деле заселения края и развития его культуры монастыри играли видную роль. Владея землями и угодьями, они зазывали крестьян, заселяли ими деревни. Хозяйство, веденное в больших размерах, служило образцом для населения края, тем более, что монахи не ограничивались одним хлебопашеством, вели скотоводство, пчеловодство и пр., в чем только нуждался монастырь и его братия. Татарские нападения заставляли укреплять стены, заводить пушки, держать ратных людей. И в деле просвещения монастыри всё-таки кое-что вносили в народ», — писав історик Євген Альбовський («Харківськи козаки», 1914 рік).
У монастирі почали ховати і перших своїх ктиторів і вкладників. Так, 8 жовтня 1685 року було поховано Логвина Люботинського, 18 червня 1690 року — полковника Григорія Єрофійовича Донця-Захаржевського під іменем Авдій (чому під цим іменем — достеменно невідомо, скоріш за все, воно було обрано під час постригу в чернетцтво). 17 жовтня 1713 року тут поховали ктитора Івана Танського, 14 серпня 1721 року — дружину полковника Євдокію Григорівну Донець-Захаржевську, 23 листопада 1723-го — ктитора Івана Григоровича Донця-Захаржевського. Цей список можна продовжувати і продовжувати.
У 1709 році в монастирі була побудована трапезна кам’яна двоповерхова Георгіївська церква, а третій храм, Преподобного Онуфрія, було зведено 1753 року з дерева. Він стояв за монастирськими стінами. У храмі було два колодязі: один у вівтарі під престолом, другий — посеред церкви під амвоном. Вода з них чавунними трубами витікала за церкву в річку Куряж.
Після заснування в Харкові Покровського колегіумського монастиря Преображенський монастир став іменуватися Старо-Харківським, а в народі він отримав ще одну назву — Курязький, за назвою річки, на якій стояв. В середині XVIII століття старий соборний Преображенський храм занепав, тож у 1760-1762 роках було побудовано новий кам’яний п’ятичастний, хрещатий у плані собор із п’ятьма куполами у слобожанському архітектурному стилі. На той час його вважали найкрасивішим храмом всієї Слобідщини, недарма саме за його зразком було вирішено будувати новий Успенський собор у Харкові.
На 1782 рік монастирю належало тільки поруч з його стінами 1227 десятин землі. У селі Куряж проживали 319 підданих черкас, які виконували монастирські роботи за право користуватися землею. В обителі були і гарні келії, і свій сад, і млин на Куряжі. У річці водилися щуки, окуні, карасі, плотва, в’юни, лини та раки, яких подавали до монастирського столу. На родючих землях чудово росли жито, пшениця, гречка, просо, овес, ячмінь, коноплі та льон. Були добрі сіножаті й ліс, як будівельний (дубовий та березовий), так і дров’яний (кленовий, липовий, горіховий). До вилучення земель згідно маніфесту про секуляризацію 1788 року монастир був однією з найбагатших обителей Слобідської України.
Позбавлений земель, монастир вцілів лише завдяки тому, що до нього звозили майно з інших монастирів Слобідської України. Саме так тут опинилася й ікона Озерянської Божої Матері. Сюди ж відправляли і монахів із закритих обителей. Майже вісім років Преображенський Курязький монастир простояв недіючим, а у 1796 році зусиллями генерал-губернатора Андрія Леванідова його було відновлено. За проханням харківців імператор Павло I повернув частину монастирських земель, млин і рибні ловлі. Але, попри все, обитель втратила свою силу й економічну міць та почала занепадати.
Собор неодноразово перебудовували. До сьогодні зберігся його образ, відомий за фотографіями Стефана Таранушенка. Дерев’яні стіни були замінені кам’яними з круглими баштами та трьохярусною дзвіницею. Ліси навкруги монастиря повирубали. Криниці втратили свою силу. Річка Куряж обміліла.
Монастир почав оживати лише у середині ХІХ століття, після зародження традиції хресної ходи з Озерянською іконою (восени до Харкова і навесні назад), але все одно не зміг повернути собі колишньої духовної влади над харківцями.
Зі встановленням радянської влади монастир був ліквідований. Замість нього заснували колонію для малолітніх злочинців. Проте місцеві жителі ще деякий час використовували Преображенський собор як парафіяльний храм. У 1926 році він був закритий остаточно.
«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort
