35-річчя Незалежності: як у Харкові опечатували обком — спогади Євгена Захарова
Що відбувалося у Харкові у дні серпневого путчу в Москві, які настрої панували серед містян та хто замкнув і опечатав обком Комуністичної партії — MediaPort публікує спогади директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова до 35-річчя Незалежності. Пряма мова.
Як дізналися про путч
У мене був перший день відпустки, і я був на дачі з неділі, я готував картоплю під копку. У мене не було жодного засобу масової інформації, ні радіо, ні телебачення, я нічого не знав, поки не приїхали мати, дружина і син. І повідомили мені, що стався путч (спроба державного перевороту з метою усунення від влади президента СРСР та Генерального секретаря КЦ КПРС Михайла Горбачова — ред.).
Перша моя реакція — це дуже великий подив. «Невже вони вирішили це зробити? Це ж просто буде самогубство, нічого більше», — подумав я. І ми швидко поїхали з дружиною до Харкова.
Перший день у мене був дуже бурхливий. Мені треба було зайти на роботу, затвердити новий штатний розклад — я був начальником бюро у головного конструктора з апарату будування ХЕМЗу. Я приїхав — усі сидять як у воду опущені, як кажуть, усі мовчать. Я кажу: «Чого ви так переживаєте? Це три-чотири дні, не більше, я вам точно кажу. Все це розсиплеться». Моя команда так на мене подивилась із недовірою — двоє-троє, здається, повірили, а решта лишилися такими похмурими.
Потім я побіг до Генріха Алтуняна. Генріх Алтунян був єдиною людиною в місті Харкові, у якого був факс. Факсу, здається, не було більше ніде тоді — ні в міськвиконкомі, ні в обласній державній адміністрації, ні навіть у КДБ. А в нього був — він привіз його з Америки.
Я подзвонив у дві інформаційні агенції, з якими співпрацював. Одна з них — «Панорама», я був спеціальним кореспондентом «Експрес-хроніки», єдиної правозахисної газети в СРСР тоді. Я домовився, що вони скинуть на факс новини, і побіг до Генріха. Прибіг до Генріха — надіслали два великих аркуші про виступи по всій країні проти путчу, про указ Єльцина, текст цього указу. Один аркуш він узяв, поїхав у міськраду, а я побіг це роздрукувати — інформацію та указ Єльцина, зробив, здається, 20-30 примірників, дуже поспішав на площу.
Побіг на площу Дзержинського. Там, біля виходу із саду Шевченка з метро, весь день тривав імпровізований мітинг. Був там камінь, оратори на нього залазили, щось говорили, але ораторів було небагато — того дня звичайні оратори боялися щось говорити. Я заліз на цей камінь, прочитав указ Єльцина, роздав копії. Побачив там колегу, депутата міськради, який був підполковником КДБ, і побачив, що він дуже здивований цією інформацією — вочевидь здивований. Я подумав про себе: «Невже вони нічого не знають?» Але тим не менше виглядало саме так.
І якось люди підбадьорилися, далі цей мітинг пішов активніше. Це вже було десь о шостій годині вечора.
Після цього кілька днів поспіль я так само бігав до Генріха — він приймав інформацію, я її роздруковував, розмножував, біг на майдан і там розповсюджував, розповідав про те, що відбувається в країні. Бо інших способів дізнатися просто не було.
Коли Алтунян приїхав із новинами, що по всьому СРСР протести проти путчу, що Єльцин виступив проти й видав указ Президії Верховної Ради РСФСР проти путчу — того самого дня, 19 серпня, — Кушнарьов заспокоївся, подолав свій страх, і вже у вівторок намагався призначити сесію міськради, щоб засудити цей путч. Але у вівторок не встигли — це було вже доволі пізно.
А на 20 серпня була призначена сесія обласної ради — і [Олександр] Масельський її розпустив. Він сказав: «Наше завдання — збирати хліб зараз, нам немає чого збиратися, в Україні путчу немає». Що цікаво: керівник обласного управління міліції Олександр Маркович Бандурка, який також був депутатом Верховної Ради, пропонував ухвалити на президії облради рішення розігнати мітинг на площі, який тоді проходив увесь час. І цікаво, що Масельський заперечив йому: «Олександре Марковичу, не треба цього робити. Якщо люди хочуть виступати — хай виступають. У них такий погляд на ці події, хай люди висловлюють те, що хочуть. Головне, щоб усе було мирно, без насильства».
І після цього заперечення Бандурка не став нічого робити, хоча його намагалися зняти з посади, виступали проти нього і так далі. «Так, мені був наказ, але я його не виконав», — сказав він. І таким чином він захистився і лишився начальником обласного управління.
Як опечатали обком у Харкові
Зранку мені телефонують, кажуть: «Біжи до обкому, там натовп зібрався, в обкомі палять якісь папери». Я кажу: «Дурниці все це. Якщо вони хотіли б щось спалити, то вже давно б спалили — в них є така машинка, яка всі папери на пил перетворює. І якщо їм треба якісь папери поховати, вони це вже давно зробили».
«Ні-ні, біжи!» Я прибігаю — справді натовп, зачинені двері обкому, перелякана охорона стоїть і щось схоже на дим справді є. Були нерозумні пропозиції, що треба ці двері зламати, увійти в обком. Я кажу: «Не треба цього робити, ця будівля нам ще знадобиться. Давайте оберемо групу і передамо охороні, щоб вийшов перший секретар обкому, ми з ним поговоримо, і щоб група зайшла, подивилася, що там відбувається, що там палять чи не палять».
Усі погодилися, я підійшов до охорони, показав своє депутатське посвідчення. Передали, щоб до нас вийшов пан Анатолій Мялиця, — ми знаємо, що він тут. Сказали: «Добре, передамо», — знову зачинили. Через певний час вийшов Мялиця, досить переляканий. Був молодий, так би мовити, головою обкому, а до того він був директором Харківського авіазаводу і взагалі займався авіабудуванням.
Я йому кажу: так і так… Він каже: «Ні, нічого там немає, немає чого туди ходити». Я кажу: «Люди хочуть зайти подивитися, ви не можете відмовляти». Тут натовп почав кричати, що хоче зайти. Він злякався, каже: «Добре, давайте, але хай люди відійдуть, ми з вами домовимось, як це буде». Люди відійшли, він знову почав мені морочити голову. Я знову дав знак — вони знову підійшли. Так ми з ним десь годину сперечалися.
І тут раптом під’їжджає машина, з неї виходять Кушнарьов і Алтунян, які щойно прилетіли з Києва. Кажуть: у Києві заборонили Компартію, ми створюємо комісію, яка займатиметься майном Компартії. «Я вас прошу, Євгене Юхимовичу, бути тут і опечатати обком. Пару депутатів із міськради візьміть, ще буде депутат обласної ради і хтось із міліції».
Я кажу: «Давайте, хай будуть Сергій Владіміров і Олександр Новіков» — там були в нас такі два депутати, хай приєднуються. Тут неподалік з обласної ради прийшов Олександр Приймак, приєднався, і був капітан міліції Бондаренко, який за всі ці три години, що ми опечатували обком, не сказав жодного слова, нічого не коментував, не вітався, абсолютно не спілкувався. Дуже суворий був.
І ми вп’ятьох пішли по кімнатах. По-перше, коли я потрапив у цю будівлю — всюди мармур, килими розкішні. Ті, хто був в обкомі, виходили під улюлюкання натовпу, я б сказав. Слава Богу, нікого там не побили, всі мирно розійшлися. Я весь час намагався якось людей стримувати в цьому сенсі.
Пройшли через обком, опечатали його всюди, ще спустилися з заднього боку — там був ще вхід ззаду, — ззаду теж опечатали і вийшли через головний вхід. Тут виходить Мялиця, бере ключ і замикає ці вхідні двері. Великий такий ключ, крутить його. Я кажу: «Давайте його сюди, вам він уже не потрібен». І забрав ключ у нього. «Ладно, хай він у вас побуде, але в понеділок зранку ви мені його віддайте». Кажу: «Добре, в понеділок, коли?» — «О восьмій ранку». — «Добре, о восьмій ранку я вам його принесу».
Мене хотіли журналісти знімати, мені було незручно зніматися — кажу: «Та зніміть на долоні, я вам покажу і надрукуєте». Але, як потім виявилося, мені нічого не сказали, все-таки фотографію зробили, але не опублікували. Через багато-багато років це фото до мене повернулося — на черговий ювілей, на 20 років Незалежності.
У Львівському обкомі натовп увірвався в обком і знайшов телеграму від [Станіслава] Гуренка (тодішній 1-й секретар ЦК КПУ — ред.), який напередодні говорив, що КПУ нічого не робила, що вони не сприйняли жодних наказів ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану — ред.). У Львівській міськраді знайшли телеграму від 18 серпня, яка свідчить: усе вони добре знали — телеграму з наказами, як діяти, що робити у Львові на виконання рішень ГКЧП.
І ми, коли опечатували обком, теж знайшли ту саму телеграму. Якраз тоді Чорновіл, Алтунян і ще декілька колишніх політв’язнів пішли до Кравчука, показали телеграму — він був змушений у суботу зібрати президію Верховної Ради, на якій заборонили Компартію. Коли я приніс цю телеграму Кушнарьову, він сміявся: «Дісталися до серця спрута».
Харків напередодні Незалежності
Безперечно, погляди харків’ян були тоді спрямовані більше на Москву, ніж на Київ. У Харкові на виборах 1990 року жоден з українських націонал-демократів не зміг перемогти — вони боролися за місце в парламенті: Анатолій Кузьмович Здоровий та Ігор Іванович Кравців, два колишні політв’язні, — обидва не набрали голосів і обидва програли комуністам.
Безпартійні, як-от Генріх Алтунян — я керував його виборчою кампанією тоді в 1990 році, він став депутатом парламенту, Андрій Сухоруков, теж близький до дисидентських кіл, доцент, професор Щербина, математик з університету, теж безпартійний, — вони якраз перемогли. А ще перемогли представники Демплатформи в КПРС і стали тоді депутатами Верховної Ради: Євген Кушнарьов, Іван Валеня, Стефан Батюшко і Володимир Гриньов, який став заступником голови Верховної Ради у 1990 році. І ще — Володимир Мещеряков, голова «Меморіалу».
Можу сказати, що в місті в основному перемогли якраз демократичні депутати, але більшість із них були російськомовні, більше орієнтувалися на Москву. Це була типова радянська інтелігенція в Харкові, переважно російськомовна, але слід сказати, що всі вони, крім хіба що Мещерякова, — було лише два депутати Верховної Ради, які голосували проти рішення про незалежність. Одним з них був Мещеряков. Він вважав, що це неправильно, він був російськомовний, зовсім не знав української мови, бо був сином військового і все дитинство переїжджав по різних військових містечках. До Харкова він потрапив уже в дорослому віці. Українську мову він вивчив тільки після того, як Україна вже стала незалежною, а тоді він ще цього не сприймав.
Усі інші добре знали українську і всі підтримували українську незалежність. Особливо Генріх Алтунян, який після табору товаришував з українськими демократами, колишніми політв’язнями.
Освоєння української ідентичності
Приблизно з 1989 року почався цей рух харківської інтелігенції до україноцентричних політичних сил, до україноцентричної інтелігенції. Почали більше розмовляти українською мовою. Тоді були створені Товариство друзів української мови — харківське відділення, і «Просвіта» харківська.
Поступово цей процес, який розпочався ще до незалежності, у 1989 році, після незалежності був суперечливим, оскільки багато хто з тих, хто під час референдуму 1 грудня 1991 року вірив у цю пропаганду (що Україна погано живе, бо Москва все забирає, а якщо ми будемо незалежні, будемо жити значно краще) — і багато людей у це повірили, хоча це, на мій погляд, була помилка.
Я був довіреною особою Чорновола на тих виборах. У Харківській області він набрав 26% — це найкращий результат для сходу України, більший, ніж у Києві. У нас був комітет підтримки Чорновола, який дуже активно працював. Я цією аргументацією не користувався абсолютно.
І коли з початку 1992 року почалася дуже жорстка економічна криза, багато хто, хто вірив у те, що буде краще, розчарувався в незалежності. Я взагалі думаю, що якби референдум повторили десь у 1993–1994 роках, то результати могли б бути значно гіршими.
Загалом можна сказати, що не тільки харків’яни, а взагалі жителі всього Сходу та Півдня України з 1991 року проходили поступовий процес освоєння незалежності, освоєння української ідентичності, виховання в собі відчуття усвідомленого громадянства України. Таких людей ставало все більше. Це можна простежити арифметично по всіх виборах до парламенту й президента, починаючи з 1991 року.
Особливо яскраво це було у 2004 році, під час Помаранчевої революції і перший час після неї, та у 2014 році. Коли Ющенко на президентських виборах 2004 року набрав у Харкові трохи більше ніж 30% — це вже був результат, який свідчив, що третина містян вже відчувала себе громадянами України. Насамперед тому вони голосували за Ющенка й активно брали участь у Помаранчевій революції.
Якщо в 1991 році, під час референдуму й виборів президента, Харків виглядав краще, ніж Одеса й Дніпро, то пізніше Одеса й Дніпро в цьому процесі освоєння українськості, умовно кажучи, Харків перегнали. Після 2014 року ситуація почала змінюватися все ж таки на краще, і кількість людей, які прийняли — як кажуть, і розумом, і серцем — незалежну Україну, у Харкові й особливо в області зростала. Чим ближче до Полтавської області, тим яскравіше це виглядало.
Найкращим районом був Краснокутський — це район Харківської області, який межує з Полтавською областю, суто проукраїнською. І Краснокутський район був теж ближчий до цього. Я пам’ятаю, що саме він найкраще голосував 1991 року на виборах за Чорновола і на референдумі.
Сучасна молодь — значно розкутіша
Люди в парламенті можуть ефективно працювати, якщо вони підготовлені, мають вищу освіту, добре вчилися — тоді з 22–23 років вони вже можуть бути в парламенті й повноцінно бути змінотворцями.
Сьогоднішня молодь — вона різна взагалі. Вона значно розкутіша, безперечно, ніж молодь була тоді, в 1991 році. Більш модерна, більше дивиться на Захід і мріє туди втекти, на превеликий жаль, — я кажу про тих, хто має якісь амбіції, хоче робити кар’єру. Вони знають англійську мову, добре володіють комп’ютером. Мої онуки, наприклад, роблять усе це набагато швидше, ніж їхні батьки, не кажучи вже про мене.
Цінність освіти в молоді раніше — тоді, на початку 90-х, — була значно вищою, ніж зараз. Тоді вважалося обов’язковим мати вищу освіту, тобто якщо дитина, закінчивши школу, не отримувала вищої освіти, це вважалося дуже поганим. Це було масово поширено, хоча стільки інженерів насправді не було потрібно. Але диплом мав бути, бо без диплома неможливо було зробити ніякої кар’єри.
Зараз діти менше хочуть учитися, гірше вчаться. Рівень навчання, рівень освіти значно гірший, ніж був тоді. Прагматичні, я б сказав, — не хочуть учити те, що вважають непотрібним, і я думаю, що насправді це недобре. Уміння логічно мислити — це річ абсолютно необхідна, а зараз багато хто хоче взагалі прибрати математику з ЗНО, бо не хочуть її здавати.
Інфантильна Україна
Українська незалежність, попри 35 років, залишається інфантильною багато в чому. Зокрема у питанні законотворчості. Я пам’ятаю в Івана Лисяка-Рудницького таку фразу: що у добу Богдана Хмельницького Україні не вистачало інтелектуалів, публіцистів і мудрих законодавців. Так от зараз я сказав би, що публіцистів у нас стало дуже багато, а мудрих законодавців та інтелектуалів як не вистачало, так і не вистачає сьогодні. І це проблема.
Головна проблема України — це невелика кількість еліт, здатної створювати щось нове. Це значною мірою пов’язано з тим, що були масові політичні репресії. Був штучний голод 1932-1933 років, голод був у 1947-1948 роках. І московський «пилосос» витягував людей, які найбільше були підготовлені для керування державою, до столиці — там вони робили кар’єру.
Я пам’ятаю, що чверть Президентської ради за Єльцина була вихідцями з України. Чверть! Так само як десь 70% Генштабу під час війни були українці, а може, навіть більше. Це дуже серйозний факт — що більшовицьку імперію багато в чому будували українці, про що зараз чомусь призабули.
Я думаю, що цей інфантилізм у цьому сенсі, те, що [Юрій] Шерех називав малоросійством, певний провінціалізм, притаманний великій масі українців, залишається на сьогодні, на превеликий жаль. Хоча про це Шерех говорив задовго до Другої світової війни. Це наша біда. У цьому частково винні всі українські влади, оскільки вони не зробили головного, що мали зробити, — щоб левова частка українців стала заможною й освіченою. А це ніколи не було пріоритетом для жодної української влади. І це залишається, на превеликий жаль, так само.
І ще одна велика проблема в тому, що в нас досі діють старі радянські рудиментарні практики, якими зовсім молоді люди використовують неусвідомлено. І це дуже заважає українському поступу — те, що комунізм не був засуджений, в тому числі юридично.
Я думаю, як би це не звучало ідеалістично, але, мені здається, необхідність процесу над комунізмом — на кшталт Нюрнберзького — залишається для України актуальним.
