«Його палили в печах під час воєн та Голодомору»: як сучасні майстри відроджують слобожанський розпис

«Його просто не сприймають як окремий вид мистецтва, бо він майже втрачений. Але це не означає, що його не існує», — каже художниця Наталія Коротич. Поки українська культурна спадщина потерпає від сучасної війни, команда проєкту «Слобожанський re:birth» від громадської організації «Культура Змін» намагається витягти з небуття унікальну локальну традицію — слобожанський декоративний розпис. 

«Майже все згоріло в печах»: як нищили слобожанську скриню

Сьогодні дослідники дедалі частіше говорять про спорідненість між слобожанським хатнім малюванням та ранніми формами знаменитого петриківського орнаменту. Матеріали експедицій початку ХХ століття доводять: традиція настінного квіткового малювання на Слобожанщині сформувалась раніше і, ймовірно, саме переселенці з наших підстепових земель принесли її на Катеринославщину. Проте якщо «петриківка» стала світовим брендом ЮНЕСКО, то слобожанський розпис опинився на межі зникнення.

За причину дослідники називають те, що більшість робіт не збереглись до сьогоднішнього часу. Учасники проєкту «Слобожанський re:birth» від громадської організації «Культура Змін» збирали усні свідчення по всьому регіону під час польових експедиції. Одне з ключових інтерв’ю дослідники записали з художницею та педагогом Наталією Коротич в Лебедині, що на Сумщині.

«Я почала спілкуватися зі старшими людьми, зі своїми досвідченішими колегами. Вони розповідали, що застали і скрині такі розписані, і дошки, і мисники. Але майже нічого не збереглося. Під час Голодомору і воєн людям просто не було чим топити, чим зігрітися. Від безвиході й безсилля вони палили меблі, ці скрині, дошки. Ми втратили зразки, на які можна було б орієнтуватися, і тепер маємо все відновлювати», — розповідає майстриня.

Живих носіїв традиції Наталії зустріти не вдалося. Усе, що вона робить зараз — це результат інтуїтивного пошуку, роботи з архівами та фрагментами, які дивом уціліли, говорить Наталія Коротич. Якщо у 2012 році, коли художниця лише починала пошуки, цим розписом в Україні займалися всього четверо людей. 

Зараз таких людей значно більше, кажуть дослідники. Традиція поступово повертається в культурний простір — через майстер-класи, локальні ініціативи, виставки, роботу сучасних майстринь. Зокрема, зі старобільською технікою пальцевого розпису працюють Світлана Філаткіна, Валентина Наготнюк, Ніколь Вихрова та інші.

Водночас елементи слобожанського орнаменту простежуються і в роботах багатьох сучасних майстрів та майстринь — через характерні композиції, символіку та традиційні прийоми нанесення фарби. 

«Коли орнамент співає на темному тлі»

Наталія Коротич вважає, що головна проблема, з якою стикаються сучасні популяризатори цього мистецтва — скепсис деяких дослідників, які стверджують, що слобожанського розпису як окремого явища взагалі не існувало. Майстриня готова за це сперечатися, адже цей стиль малювання має абсолютно інший характер, ніж південні чи західні аналоги.

«Різниця з тією ж Петриківкою — колосальна. Там тло класичне, біле, декоративна легкість. У нас навпаки — тло завжди темне, навіть чорне, коричневе, темно-синє. І ось цей візерунок: наша квіточка, ружа, наша улюблена спіралечка на темному фоні — візерунок ніби співає. Він передає світло через білі зернятка, лінії, крапочки. Воно настільки сяє і заворожує, що просто дивуєшся», — описує розпис художниця.

Майстриня називає цей стиль «симбіозом століть». Оскільки на Слобожанщину історично стікалися люди з різних регіонів, їхні культурні традиції віками «варилися в одному казані». Спрощений на перший погляд орнамент насправді виявився глибшим і ближчим до побуту.

У своїй практиці Наталія не просто копіює старі квіти, а намагається інтегрувати їх у ширші образи: через прості елементи промальовує обриси тварин, елементи архітектури чи фігури янголів.

Пензлі з котячої шерсті та малювання пальцями

Сьогодні Слобожанський розпис намагаються відродити у дитячих творчих гуртках. Оскільки традиційна техніка базується на простоті та природності, вихованці Наталії Коротич створюють інструменти для роботи власноруч — самі роблять традиційні пензлики (так звані «кошачки») та активно використовують пальцеву техніку.

«Дітям дуже подобається, що можна працювати пальчиками — вимазатись, відчути фарбу і поверхню на дотик. Наші думки втілюються миттєво: раз — зробив мазок пальцем, і це вже пелюстка, або хвостик риби, або щось химерне. Вони фантазують із цими формами. Нам потрібно за це виховання боротися, пояснювати людям, звідки це взялося і що воно означає», — наголошує мисткиня.

Зараз дослідження слобожанського хатнього малювання виходить на новий рівень. Команда проєкту «Слобожанський re:birth» працює над підготовкою друкованого видання. Книга об’єднає архівні копії (зокрема унікальні фіксації етнографині Євгенії Евенбах 1911-1913 років), польові замальовки та оцифровані візуальні джерела. 

Щодо збережених зразків, то дослідники зауважуть, що ситуація складна. Євгеній Колеснік, дослідник і співавтор книги каже, основою дослідження стали матеріали польових етнографічних фіксацій першої третини ХХ століття, архівні джерела, репродукції та усні свідчення.

«Автентичних речей саме зі слобожанським розписом до нашого часу дійшло дуже мало. Частину експедицій нам довелося скасувати через війну — зокрема поїздки до Ізюмського та Балаклійського районів Харківщини. Частина населених пунктів, у яких з великою ймовірністю могли зберегтися хоча б згадки чи свідчення про настінний розпис, розпис весільних скринь і предметів побутового вжитку, нині окупована або сильно постраждала внаслідок російської агресії. На жаль, музеї прифронтових міст частково чи повністю евакуйовані, тому доступ до багатьох матеріалів зараз просто неможливий», — говорить Євгеній Колеснік.

За його словами, дослідникам вдалось зафіксувати орнаментальні мотиви, які дійшли до нашого часу через інші види народного мистецтва — насамперед через вишивку, а також частково через килимарство та писанкарство.

«Тобто йдеться не про реконструкцію «з нуля», а про роботу з реальною етнографічною та візуальною базою, нехай і дуже фрагментарною», — додає дослідник.

Для самої Наталії Коротич збереження розпису давно переросло у справу життя.

«Для мене це не просто інтерес, а місія. Мені дуже хочеться, щоб діти понесли цю традицію далі. Якщо хоча б один із моїх учнів серйозно піде цим шляхом — я вважатиму, що жила на цьому світі не даремно».