Українські фронтири. Закарпатська Румунія

Кордони державні, кордони ментальні, кордони етнічні. Зараз, коли на межі з Росією будують стіну та копають рови, коли на Донбасі з’явилися перепускні пункти — між Україною та Україною, коли на в’їзді до Криму — тепер нова, невизнана межа без демаркації — «МедіаПорт» публікує цикл репортажів з прикордоння. Румунія,  Польща, Молдова, Придністров’я, Росія, Угорщина, Словаччина — як живуть люди по обидва боки кордону? Що змінилося нині у житті цих невеликих селищ? Про що говорять там, де закінчується Україна? Що думають тепер про події в Україні й українців там, по той бік кордону? Історія сьома: Сіль закарпатської землі. Колись закарпатське Солотвино й румунський Сигіт були одним містом. Тепер румуни й українці з обох берегів Тиси знову будують мости.

Солотвино — кінцева станція: далі на схід поїзди не йдуть. Селище над Тисою простягнулось на декілька кілометрів, але громадського транспорту немає: місцеві пересуваються пішки, на велосипедах чи мотоциклах. На стовпах уздовж дороги висять обтріпані й випалені сонцем українські прапори. В самому центрі селища, біля церкви, сріблясте погруддя молдавського господаря Стефана ІІІ Великого.

Після недільної служби з церкви виходять старі румунки в довгих спідницях і барвистих хустках, за ними дівчата в ошатному вбранні й на запаморочливо високих підборах. У їхній мові багато емоцій і голосних – і вона абсолютно не зрозуміла.

Народи як брати

На Солотвинській селищній раді три прапори: український, румунський і угорський.

— Це не державні прапори, а національні, — пояснює заступник селищного голови Янош Кочерга. — Тут даже близько не пахне сепаратизмом. Румуни та угорці вже понад сто років живуть разом, як і в усьому Закарпатті.

Янош — угорець. За його словами, в Солотвині є неписаний закон: якщо голова — румун, його заступником мусить бути угорець. Або навпаки. Українцям зазвичай дістається посада секретаря.

Інформаційним центром Солотвина керує румун —  сімдесятирічний Михайло Токар.

Він також займається громадською діяльністю, — організовує українсько-румунські транскордонні проекти, — та стратегією розвитку селища. Один із головних векторів — відновлення видобутку солі. Зараз соляні шахти закриті.

— Тут іще три мільярди тонн запасів солі! З Солотвина можна зробити цукерочку, головне захотіти цього, — розповідає Михайло.

Сіль на цьому місці видобувають із часів Римської імперії. Наприкінці ХІХ століття  замість тридцятиметрових соляних ям збудували шахти.

— У Солотвині ніколи війни не було: всім була потрібна сіль, — розповідає вчитель місцевої угорської школи Янош Месарош, говорячи то російською, то українською. — Це як маленька Швейцарія. Наприклад, на вулиці моїх родітєлєй більшість вєнгров виїхало, заселились румини. Ці румини не корінні, вони з гір прийшли. Вони так само, як і ви, вєнгров у перший раз слишать. Але стараються. Хоча би настолько, щоби «добрий день» вивчити.  

Румуни й угорці спілкуються між собою російською, хоча ще їхні батьки знали румунську й угорську.

— Для нас то не проблема, что не понимаем друг друга. Мы уже знаем людей, которые поздороваются, спросят, как дела. Знаем, как говорить с ними, — з помітним акцентом говорить молода рудоволоса вчителька Альбіна.

Проте певний дух змагання між двома народами тут усе ж є: наприклад, угорці вважать, що приїжджі румуни не працювали на соляних шахтах, бо їм бракувало освіти.

— Але, якщо зустрінетесь із руминами, вони навпаки вам будуть доводити, що тут завжди корінні румини були, — сміється Янош. — Є такі бабки, які тут живуть, що вони вже жили у трьох державах. Чехія була, Угорщина була, Совєцький Союз був. А тепер Україна.

Не дуже українці

— Я часто жартую, що я — директор школи національних меншин, — усміхається Лоліта Іванівна, директорка солотвинської української школи. — Румунську школу фінансує Румунія, угорську — Угорщина. А ми виживаємо.

Лоліта Іванівна — висока худорлява жінка середніх літ. Народилась у Донецьку, але переїхала на Закарпаття ще дитиною.

Ми піднімаємось на вежу, що височіє над будівлею школи. Колись тут стояв великий телескоп, який згодом розібрали. Внизу Солотвино тоне у квітучих фруктових садах. Попереду угорська школа, позаду румунська, збоку стара водонатискна вежа, біля неї закинуті шахти. Зі річкою — шпилі церков у Сигеті Мармароському.

— Я постійно думаю, чому місцеві румуни не їдуть туди, — каже Лоліта Іванівна. — І зробила висновок: хороші там виключно дороги. А в нас тут затишно. Є якийсь душевний спокій.

Роботи в затишному селищі нема, тому більшість на заробітках. Їдуть до Чехії, Італії, Португалії; румуни надають перевагу Москві.

«Якщо розумна дитина вступила в університет, вона, як правило, не хоче сюди повертатись. Бо де тут працювати? Хіба у школі, чи цигарки в Румунію возити», — говорить директорка. Тож, головна мотивація батьків, що віддають дітей до української школи — перспектива вступу до українських вишів. Це простіше, ніж вступати в Румунії. Тому діти з румунських та угорських сімей — хоч і «не дуже українці», як каже Лоліта Іванівна — розмовляють у школі тільки українською. Але міжнаціональної ворожнечі тут нема:

— Якщо в Солотвині когось побили, то це не тому, що він румун чи українець. Просто він паскуда. А паскуди бувають різних національностей.

Америка в Україні

Готель «Діана», магазин «Діана», готель «Діана-2». Солотвино можна було б перейменувати на Діанопіль. Окрім «Діан», уздовж траси вдосталь готелів, ресторанів, кав’ярень та оголошень про житло для туристів. У сезон їх тут тисячі — приїжджають лікуватись цілющою сіллю. Судячи з реклами, крім туризму, тут непогано живеться будівельно-ремонтній галузі.

Будівельний бізнес Василя, судячи з його дорогого позашляховика, приносить прибуток. Як і всі мешканці цього краю, Василь пишається злагодою народів:

— Закарпаття — це як збірна СРСР. Я — румун, мій сусід — мадяр, там живе поляк, там — українець. Це вам у Тернополі грає, якою мовою говорити. А нам тут по фігу.

У Василя своя відповідь на питання, чому звідси не хочуть емігрувати:

— Це взагалі невиїзний регіон. Тєкучості немає. Бо тут п*здато жити. Чого тут не хватає? Чотири сезони. Гори. До Буковелю звідси сто кілометрів. Санаторії — будь ласка. Чотири границі. Береш блок сигарет, пішов — заробив десять доларів.

— А з Румунії що возять?

— Нічого. Воздух.

Розмова стає дедалі жвавішою, а Василь — емоційнішим. Обурюється, що після Майдану не відбулася зміна влади, в’їдливо коментує політичну діяльність «майданівських» політиків, розмірковує про люстрацію й податкове законодавство. І знов схвильовано говорить про Закарпаття:

— Тут Америка, шоб ви знали, в Українє. Тут люди живуть нормально. Тут люди роблять. І ніхто не хоче отсюда уходить. І ті, котрі ушлі, жаліють со страшной сілой.

На каву до Румунії

Солотвино й Сигіт Мармароський колись були одним містом. До Сигета й назад їхали каретами й екіпажами, а через Тису переправлялись поромом. До церкви всі ходили у Сигіт, там же відбувались місцеві бали. 87-річний Теодор Лаврентійович пригадує, як до війни його мати їздила в «Нижнє Солотвино»:

— Моя мама українка, а батько румун. Під час війни він працював прикордонником. Мама часто ходила через міст, аби побачитися з ним. Так було і в жовтні 44-го.

Наказ про те, що новий кордон пройде по Тисі, надійшов раптово; за дві-три години вздовж річки простягнувся колючий дріт і стали радянські прикордонники.

— Мама так і залишилася на румунській стороні. Жила в родичів. Побачити батьків змогла аж за чотири роки. Й таких людей було сотні — навіть малі діти, що пішли до школи у Сигеті, не мали права повернутись.

Міст через Тису підірвали, відступаючи, італійські війська.

У середині минулого десятиліття, коли міст відновили, на відкритті зібрались черги: після стількох років було цікаво подивитись, що відбувається в сусідів. Тепер солотвинці, що мають візи, ходять до Сигета на каву.

Між Україною та Румунією тут немає ні стін, ні загорож, ні колючого дроту — лише річка й червона лінія посередині дерев’яного моста. Прикордонний рух тут такий кволий, а прикордонники такі байдужі, що, здається, можна не лише пронести сигарети, а й провести кабанчика на мотузку — ніхто б і не кліпнув.

У кількох метрах від пункту пропуску літні жінки обережно витрушують цигарки з пачок і ховають до кишень. У черзі переважно пішоходи й велосипедисти — таке враження, що люди справді йдуть на каву.

Шевченко в Сигеті

Потяг «Бухарест-Сигіт» на останніх кілометрах свого маршруту виконує функцію електрички: зупиняється в кожному селі. На кожній станції підсідає чимало молоді. Якщо в Солотвині говорили румунською з домішками української, то тут усе навпаки. Ці діти — румунські українці, які їдуть до школи. У Сигеті розташований єдиний на всю Румунію український ліцей. Жодного учня з самого міста в ньому немає: всі доїжджають із навколишніх сіл.

Офіційно в Румунії живе понад п’ятдесят тисяч українців. У Мармарощині їх найбільше: тридцять шість тисяч. Іще десять років тому вони майже не знали румунської й говорили лише українською. Донедавна тут працювали й українські мобільні оператори. А українські телеканали в Сигеті дивляться й зараз.

Директор ліцею імені Тараса Шевченка Касіян Піцура – етнічний румун, народжений в Івано-Франківську, — має амбітні плани: приймати учнів не лише з Мармарощини, а й з інших регіонів Румунії. Адже зараз у ліцеї лише 166 учнів, а колись було набагато більше.

Румунською в ліцеї викладають тільки румунську мову, географію та історію Румунії. Історії України вивчають на уроках української мови. Вчителі — переважно українці за походженням.

Лунає дзвоник. На уроці інформатики діти вчаться редагувати текстові файли на прикладі рецепту пісних голубців. На уроці мови й літератури вчителька розповідає про Дмитра Павличка. Інший кабінет порожній; на його стіні просто навпроти дверей висить портрет Тараса Шевченка в рушнику. Якби не румунські слова, якими вчителі й учні пересипають свою мову, можна було б уявити, що ми у звичайній українській школі.

— У нас десять українських сіл, і кожне має свій діалект. Коли учні восени сходяться на навчання, кожен спілкується своїм, — розповідає Касіян Піцура. — Ми стараємось навчити їх літературної української. Добре, що вони в родинах спілкуються українською. Нехай діалектом, але не забувають мову, якої навчили їх батьки та діди.

Виходячи з ліцею, на наше «дякуємо!» чуємо від школярки радісне «замало!». Вочевидь, це значить «нема за що».

Автори: Андрій Приймаченко, Ольга Перехрест, Артур Бобрик.

Цей текст підготовлено в рамках Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої є Школа журналістики Українського католицького університету за підтримки проекту Mymedia.org.ua.

Читайте весь  цикл репортажей «Украинские фронтиры»: Приднестровье-Молдова; Румыния; Польша; Россия; Венгрия; Словакия.