Українські фронтири. Польща

Кордони державні, кордони ментальні, кордони етнічні. Зараз, коли на межі з Росією будують стіну та копають рови, коли на Донбасі з’явилися перепускні пункти — між Україною та Україною, коли на в’їзді до Криму — тепер нова, невизнана межа без демаркації — «МедіаПорт» продовжує цикл репортажів з прикордоння. Румунія, Словаччина, Польща, Молдова, Росія, Угорщина — як живуть люди по обидва боки кордону? Що змінилося нині у житті цих невеликих селищ? Про що говорять там, де закінчується Україна? Що думають тепер про події в Україні й українців там, по той бік кордону?  Історія друга — з Польщі. Альона Вишницька та Надія Швадчак, які мали туди відрядження, твердять: люди обабіч українсько-польського кордону живуть схожим життям: контрабанда, бідність, безробіття і мрії.

Устилуг — містечко з давньою історією та менш ніж двотисячним населенням на польсько-українському кордоні. За радянських часів він кільканадцять років був райцентром. Із польським Грубешевом, повітовим містом із майже двадцятьма тисячами мешканців, Устилуг пов’язує міст через Західний Буг, кілька кілометрів не найкращої за якістю траси, газопровід і невпинний живий потік людей, що живуть із контрабанди. 

— Весело в нас тут, — Сашко з Андрієм розповідають новітню історію рідного краю. — Ліворуч оце, — Сашко показує на зруйнований завод за вікном машини, — була катівня. Часи були такі. Дев’яності. Хто вижив, тепер у місцевій владі, а хто ні — отам, — весело махає рукою в бік цвинтаря. — А в цьому лісі відпочивають контрабандисти, перш ніж перетнути кордон. Гарна природа, чисте повітря, озеро.

Веселі хлопці з Володимира-Волинського, слухаючи гучну музику й матюкаючись через слово, їдуть до Польщі лише на півгодини. Машина має польську реєстрацію, тому доводиться чи не щотижня кататися туди-сюди, щоб не розмитнювати авто й не платити штраф.

Устилузьке прикордоння бідніше за інші, бо через погану дорогу пункт пропуску тут лише туристичний. Щодня, за словами місцевих, через митницю проходить від п’ятисот до тисячі машин. Кордон дає ілюзію роботи. Робота полягає в контрабанді. Крім неї, на 1200 повнолітніх мешканців Устилуг має крамницю, школу, дитсадок, дві лікарні й завод комбікорму.

Правильно виховані

Квартира родини Арутюнян у двоповерхівці має окремий вхід через подвір’я з крихітною собачою будою. Собака Сіма без упину стрибає, радіючи приходу господині, пенсіонерки Світлани. На ґанку її донька Рузанна спершу здивовано й підозріло оглядає чужих, але потім запрошує до хати.

На дивані в неї — стоси паперів та увімкнений ноутбук із відкритими текстовими файлами: Рузанна — перекладач-фрилансер. З України виїжджати не планує:

— Де людина народилась, там вона і знадобилась. Якщо голова є, то завжди знайдеш, де працювати і як заробляти, — говорить Рузанна впевнено, гладячи песика.

Більшість людей, що народились в Устилузі, тут не знадобились. Тому займаються контрабандою, дехто їздить на заробітки до Італії чи Португалії. Дівчата, якщо пощастить, можуть піти продавчинями до крамниці з зарплатнею півтори тисячі гривень.

Люди, каже Рузанна, геть розлінились через кордон. Поля стоять необроблені, бо вигідніше поїхати до Польщі. Там фермери мають пільги, знижку на пальне від держави. Її відсоток залежить від площі ріллі, яку фермер обробляє. В Україні такого немає.

— Люди виживають, як можуть — інакше ніяк. Ось я вчора за одну поїздку заробила двісті десять гривень. А є такі, що їздять по два рази на день, — оптимістично додає Світлана.

Рузанна має іншу турботу: разом із кількома іншими батьками бореться проти директора школи, до якої ходить її дочка-першокласниця. Єдина можливість здобути більш-менш якісну середню освіту для дітей з Устилуга — школа-інтернат в іншому місті. Багато вчителів тутешньої школи некваліфіковані, каже жінка, англійська й інформатика на нульовому рівні, а вчителя математики немає вже більше місяця, й нового навіть не шукають.

—  Директор упирається до останнього, але ми над цим працюємо, — розповідає Рузанна. Потім, сміючись, додає: — Не дуже радісно, правда? Але ми надіємось на краще.

Арутюняни не люблять тих, хто багато нарікає на долю. Найбільше таких серед пенсіонерів:

— У них узагалі треба забрати право голосу! — каже Рузанна й відразу лагідно озирається на Світлану: — Ні, мамо, ти в мене правильно вихована, тобі можна.

Сміливі

У дяді Васі мало зубів, спрацьовані руки, напис Respect на кашкеті й фланелева сорочка в клітинку. Місце, куди ми заходимо, тут називають гусячою бухтою — тут колись продавали птицю. Звідси видно спокійну течію звивистої річки Студянки, де купаються гуси й качки.

Дядя Вася на пенсії, тому займається домашнім господарством. Розстелив собі на землі куртку, приліг — каже, перед тим трохи хильнув.

«Хочеш мати гроші — тримай корову, хочеш довго жити — тримай козу», — каже він, споглядаючи на своїх дев’ятьох кіз, що пасуться неподалік.

До Польщі дядя Вася не ходить уже давно.

— Ти для них не єстеш пан поляк, ти для них другосортний, вони на тебе звисока дивляться.

Тому дядю Васю Польща не цікавить: він спокійно спостерігає, як пасуться кози на різнотрав’ї, і знає, що ввечері молоко буде смачним.

А зранку, коли устилузькі діти поспішають до школи, кілька чоловіків гуртуються на зупинці. Припікає сонце, прогноз обіцяє до плюс двадцяти п’яти, проте всі вони в теплих куртках і плетених светрах. 

Великим туристичним автобусом, до якого вони сідають, через польський кордон поїде півсотні людей. Переважно жінки, загорнуті в кілька шарів одягу. Крім квитків, пасажири оплачують право на контрабанду: коротко стрижений хлопець збирає з кожного, хто везе щось недозволене, по десять гривень.

Щойно автобус зупиняється на польській митниці, жвава балачка в салоні припиняється, вікна вмить зашторюються. Жінка у спортивному костюмі поправляє шкіряну куртку. Цигарки прикріплені в кілька рядів на спині, й кожен порух супроводжується хрускотом. За хвилину до того, як до автобуса зайде прикордонник, люди завмирають: ні слова, ні руху, ні навіть подиху. Поляк ніби крокує коридором у музеї воскових фігур.

Проминувши митницю, люди враз починають метушитися: скидають зайвий одяг із прихованими в ньому пачками цигарок. Одна з молодших мандрівниць знімає куртку, светр і залишається в футболці. Починає витягати пачки цигарок із бюстгальтера, шкарпеток і колгот.

Розмотавшись, із автобуса виходять жінки, попрощавшись із тими, хто їде далі — до міста, продавати контрабандний товар.

— Вони такі сміливі, — дивується один із пасажирів, що прямує на роботу до Польщі. — Це ж скільки нервів коштує кожна така поїздка! Я б так не зміг.

З того боку

Дороги з польського боку кордону рівніші й новіші, ніж в Україні, але по селах такі самі латані. Місцевий поляк у темних окулярах, що підвозить нас із Грубешева до прикордонного села Лушкова, розповідає: постійної роботи не має ні він, ні його дружина, ні син. Підробляють на сезонних — збирають урожай, допомагають по господарству й на заводі. Дітей, каже, у прикордонних польських селах поменшало, навіть одну школу збираються через це закрити.

У містах по п’ятницях, каже наш водій, українців більше за поляків: продають контрабанду. Пляшку горілки з України можна купити за вісім злотих (55 гривень), а в крамниці вона коштує всі двадцять. Цигарки втричі дешевші, й заправлятись на українському боці вигідніше.

У Лушкові є крамниця й кількадесят хат. Тихо, раз на кілька хвилин проїжджає авто. Де-не-де у дворах бавляться діти. Старі відпочивають у затінку дерев.

Чоловік, що порається біля хати, називається Павліком. Це жарт: насправді його звати Анджей, і він пенсіонер. Народився в Україні, але зараз мешкає в Замосці за 80 кілометрів від кордону. Багато його рідні лишилося в Устилузі.

Великої різниці між польським і українським життям Анджей не бачить: усюди бідно, скрізь потрібно тяжко працювати, щоб заробити. Щоправда, після вступу Польщі до Євросоюзу місцеві стали отримувати дотації від держави на розвиток сільського господарства, але для цього треба щось вирощувати — овочі, худобу чи птицю.

З хати виходить його сестра, старенька у домашніх штанях і футболці. Вона живе тут сама. Часом її навідує брат, рідше — діти: дочка працює в Англії, син — офіцер на Балтиці. Побачивши, що брат замість роботи на городі «проводить конференцію», жінка сміється й схвально киває головою.

Коли їхня велика родина збирається разом, співає під акордеон українських і польських пісень. Анджей називає «Несе Галя воду», «Ой на горі та й женці жнуть»… Знає й російські — переважно з війни. Наспівує, не випускаючи з рук лійку з водою:

Ты сейчас далеко-далеко,

Между нами снега и снега,

До тебя мне дойти нелегко,

А до смерти четыре шага.

Вулицею проїжджає сивий вусань у картатій сорочці.

— Гарні в мене дівчата, скажи? — грайливо хвалиться перед сусідом Анджей.

І повертається до квітів.

Тут так не заробиш

У дворі невеличкої цегляної хати квітнуть яблуні. До хвіртки неспішно крокує смаглява жінка в синьому халаті. Придивляючись уважно, запитує, чи не привезли ми з України сигарет. Її мова дивна: до польської вплетені російські слова. Це через ті два роки, які вона, узбечка, прожила в Росії.

Лєна запрошує в гості. Поки йдемо подвір’ям, запитує, чи закінчилась в Україні війна. Почувши, що не закінчилась, емоційно вигукує: «кур-р-рва!». Це слово вона повторить іще не раз.

— Мій чоловік на заробітках в Еміратах, — каже, заходячи до хати. — А це не мій чоловік, це сусід Ромко.

Поляк Ромко сидить на табуреті біля дверей. Хоча йому вже за шістдесят, худорлявою статурою він схожий на підлітка. В руці пляшка пива. Учора Лєна святкувала сорок третій день народження, тому сьогодні в неї з Ромком похмілля. На підвіконні в кімнаті стоїть підв’яла троянда й букетик польових квітів.

— Влада в нас так само, як у вас, пєпшона, — вживає польської лайки Ромко. — Посварились із Путіним. Раніше в нас можна було тримати свиней, корів на експорт. Розумієш, про що я? А тепер нема кому продати!

На все село лише одна крамниця, тому працювати тут просто ніде. Можна хіба що займатись домашнім господарством.

— Чоловік подруги у Варшаві, мій — за кордоном, в Об’єднаних Арабських Еміратах, — сама Лєна теж працювала там цілих дванадцять років. Показує на ноутбуку фото, де вона разом із чоловіком ніжиться на сонечку біля басейна. — І на Шрі-Ланці була. Тут, звісно, таких грошей не заробиш. У Росії теж. В Україні тим більше.

— В Україні то цілком п***ць, — погоджується Ромко. Колись він часто їздив до України і знає, що з хабарами там катастрофа: даєш — їдеш, не даєш — не їдеш. «Розумієш, про що я, так?».

Лєна мала справу з українцями в Еміратах:

— Хитрі. Вони люблять… — затягуючись цигаркою, жінка витримує паузу. — Я добра людина, а якщо людина добра, то українці мусять із неї мати. Або гроші, або користь.

— Поліціянти ваші — то курві сини, — веде далі Ромко. — І прикордонники. А звичайні люди, як на мене, хороші. В мене мама з України.

Сіамська кішка, привезена Лєною з Еміратів, нявчить і не знаходить собі в хаті місця. Жінка несподівано зривається зі стільця з криком: «Успокой её! Эту шалаву!».

Виливши емоції, сідає, робить ковток пива й дістає ще одну цигарку.

— Я дивилась російські новини й бачила, як на війні в Україні вбивають людей. Свої своїх. Як так можна? Я не розумію! А польські канали що кажуть? — цікавиться в Ромка.

— Що Путін хоче війни, — відповідає Поляк, перехиляючи пляшку пива. — О-о-о… Він дуже хоче мати користь з українських земель. Дуже хоче все собі забрати.

Надвечір українці з Польщі вертаються додому. На кордоні помалу рухається черга.

За кермом білого мікроавтобуса втомлена жінка. Вперше за два дні вона розчісує масне волосся, а чоловік поруч із нею вголос мріє про те, як перевзується в домашні капці. Видно, що позаду в них довга й важка дорога.

Ми на митниці. Зі стіни польської будівлі падає табличка з написом Kontrola celna (Митний контроль).

— Опа, — сміється жінка. — Пішла в нірвану.

Ми думаємо про те, як жило б і чи вижило б тутешнє прикордоння, якби межа між двома державами справді пішла в нірвану.

Автори: Альона Вишницька, Надія Швадчак.

Матеріал підготовлено в рамках Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої є Школа журналістики Українського католицького університету. За підтримки проекту Mymedia.org.ua.

Читайте также: Українські фронтири. Румунія