Українські фронтири. Молдова

Кордони державні, кордони ментальні, кордони етнічні. Зараз, коли на межі з Росією будують стіну та копають рови, коли на Донбасі з’явилися перепускні пункти — між Україною та Україною, коли на в’їзді до Криму — тепер нова, невизнана межа без демаркації — «МедіаПорт» публікує цикл репортажів з прикордоння. Румунія, Польща, Молдова, Придністров’я, Росія, Угорщина, Словаччина — як живуть люди по обидва боки кордону? Що змінилося нині у житті цих невеликих селищ? Про що говорять там, де закінчується Україна? Що думають тепер про події в Україні й українців там, по той бік кордону? Історія восьма — Олеся Біда та Олена Позняк вирушили до Чернівецької області. Сокиряни — між Молдовою та Європою — наступний репортаж з циклу «Українські фронтири».

Євростандарти по-сокирянськи

Відчуття, що їдемо на прикордоння, з’явилося ще зрання на автовокзалі Чернівців.  

«Візи в усі країни Європи та світу» — вивіска на будівлі та вказівник вглибину вокзалу. Ніяких тобі черг, «офіс» знаходиться біля магазину іграшок.

Заїжджаємо до Сокирян — містечка на кордоні з Молдовою. Перше, що кидається в очі, — спокій, що нібито розлитий в повітрі. Типове селище з маленькими хатинками та присадибними ділянками, людей на вулиці катма, бо ж ранок неділі. Повільно повземо нашою старою маршруткою вгору, з-за рогу виринає нова 5-поверхова будівля Сокирянської райлікарні, як великий корабель з-поміж маленьких яхт.

На вокзалі натрапляємо на місцевого таксиста, який не проти нас підкинути до дверей готелю за 35 гривень. Кружляємо вулицями рівно 5 хвилин. Таксисту, колись міліціонеру, ставимо типове запитання: де можна купити молдавське вино в Сокирянах? Натомість розповідає нам сумну історію про митників, які одного разу завернули його назад із помідорами, які ніс з Окниці, сусіднього молдавського селища.

— Мати моя жила в Молдові. Зміна на кордоні трапилась нещаслива. Ніс додому 10 кіло помідорів, сказали, що можна тільки один.

Через митний автомобільний пост Окниця-Клокушна люди переважно пересуваються пішки. Це значно вигідніше, аніж купляти «зелену карту» для проїзду на автомобілі та сплачувати щотижневі збори на дороги та екологію, що зараз вимагає сусідня держава. Таксист продовжує ностальгувати за старими часами і згадує старі марки молдавського алкоголю, що через високу ціну недоступні зараз: коньяк «Білий аїст», вино «Вермут». Говорить і про коньяк на розлив, у пластиковій тарі. Але, як Мінздрав, попереджає, щоб не купували: і має на увазі смакові властивості та високий градус, а не шкоду для здоров’я.

Готель «Еліт» зустрів нас хіба що елітним розташуванням в центрі: совєтській інтер’єр, запах попередніх мешканців, що часто приїжджають з сусідньої Молдови на гробки, викликає бажання чимдуж його покинути. «Душ — півгодини — 20 гривень, туалет — 1 гривня, вай-фай — 10 гривень». На запитання, де його можна зловити, жіночка на рецепції люб’язно пропонує відкрити більярдну.

Близькість до Європи не вплинула на стан сфери послуг в Сокирянах — хоча в різний час Буковину розмежовували різні кордони, а самі Сокиряни встигли побувати під владою одразу декількох європейських держав.

Незважаючи на таке розмаїття кордонів у минулому, до нинішнього офіційного кордону з Молдовою місцевим важкувато призвичаїтись. Якщо раніше уявний кордон можна було перетнути навпрост полем за 10 хвилин, то зараз люди, які мають по той бік кордону рідних, друзів та похованих родичів, змушені робити коло у 15 кілометрів, стояти на митному пості та відповідати на запитання, нащо їм потрібно у вже закордонну державу. А поле стоїть собі, оповите рабицею, ніби серпанком, та оточене з різних боків людьми в одностроях, і де-не-де якась старенька бабуня захоче пройти повз цей грізний кордон. Коли ж її намагаються зупинити, тільки стиха промовляє, налякана та розгублена:

— Дітки, я ж десятки років так ходжу.

Фольклор по-прикордонному

Не через поле, але ми теж спробували пройти цей шлях. Якщо відстань між Сокирянами й Окницею ми долаємо за 15 хвилин, то на саму процедуру перетину кордону витрачаємо годину. І, можливо,  цей процес тривав би ще довше, якби не наш дзвінок до українського прикордонника.

— Девочки, вы что не знаете, как с молдаванами разговаривать? Рассказывайте им про фольклор, культуру и праздники национальные! Это же молдаване, поговорите с ними! 

Ще не закінчивши розмову, бачимо, як з українського пропускного пункту біжить юнак-прикордонник. А за декілька хвилин нас «на пєрвий раз» пускають до Молдови. Але забороняють під час перебування в цій державі будь-що фотографувати, записувати та запитувати про політику. Чим і визначають подальший хід подій: ми не запитуємо — люди самі розповідають.

Фієста по-молдавськи

Непомітно опиняємося в центрі міста, який ледь відрізниш від околиці. Одразу ж зустрічає російська школа, металопластикові євродвері якої обклеєні учнівськими малюнками до 9 травня. На них — георгіївська стрічка, червоний прапор, радянські серп і молот.

Міська рада, будинок культури, на кожному кроці банки й обмінники. Чисто й прибрано, але людей доволі мало. Якби були в Європі, то можна було би подумати, що в місті фієста, але ні, до Європи ще далеко та й до фієсти також.

ДНР по-окницькі

За півгодини вже сидимо на брудних камінцях в цементі біля одного з тутешніх будинків. На подвір’ї все звалено в одну купу, як і всюди в Окниці. Розмова з Ігорем, власником оселі, починається з гордого повідомлення про власне безробіття та хизування цигарками «Лайкі страйк», яких він упродовж півторагодинної розмови викурює більше десятка.

— А вам слабо в Украине не работать и курить дорогие сигареты?..

Цигарки куплені на гроші дружини, яка працює одночасно прибиральницею та продавчинею. Поки та заробляє, він веранду будує та «Лайкі страйк» курить, бо пити не може — «зашитий». Жінка колись класичний ультиматум поставила: або сім’я, або горілка. Поєднувати не вдалося, довелося обирати. Чоловіку 42 роки, а він зізнається, що вже доживає віку. В Окниці провів усе життя і виїжджати звідси та змінювати щось не хоче, хіба на заробітки в Росію, як кожен другий його сусід. Імена українського та російського президента знає, свого — ні. Та й потреби у цьому не вбачає.

— Вы, украинцы, молодцы, только ничего у вас не получится, это только начало. Молдову тоже это ждет. Вот, выборы придут, и сами посмотрите, что будет. Я бы и сам пошел стрелять к вам, если бы жрать было нечего! Мне все равно, за кого. Знаете, сколько наших отсюда сейчас в «ДНР» воюет? А афганцев, знаете, сколько тут живет? И они все готовы! А некоторые уже там.

— За кого же они воюют?

— Кто деньги платит, за того и стреляют. И Майдан ваш проплачен был. Наши ездили туда и рассказывали, как там наркотики подсыпали в чай, деньги платили, оружие гуляло. Вот молодцы ребята с «ДНР», что свою республику делают. И у них все получится, я вам скажу! Вон, посмотрите на Приднестровье! У них же там всё есть! Им и ехать никуда не нужно, Россия помогает. Ты только бери и живи. А у вас что? Президент ничего не делает, цены растут, денег нет, люди гибнут. Война!

Усю розмову супроводжує квакання жаб з приватного ставка місцевого чиновника. Чоловік серйозно погрожує їх потравити.

Для нього, мешканця молдавської прикордонної Окниці, Україна — щось далеке та чуже. Втім, дружина Ігоря та більшість місцевих щосуботи йдуть на базар саме в українські Сокиряни. Родина Ігоря, наприклад, не може собі дозволити ковбасу молдавського виробництва, м’ясо теж на їхньому столі — рідкість.

По дорозі від Ігоря заїжджаємо до одного з молдавських магазинів. На прилавках — переважно товари рідних торгових марок. Ціни дійсно значно різняться. Продавчині кажуть, що українського в них майже нічого немає, але й на прохання знайти щось молдавське, теж знизують плечима. З труднощами, спільними зусиллями знаходять цукерки й одразу починають перевіряти термін придатності. Вже з солодощами повертаємося в Україну.

Котлети по-весільному

В Україні нас чекають зовсім інакші молдавські чоловіки. За  поставленим голосом В’ячеслава Морошана — колись весільного музики, а зараз викладача у Сокирянській музичній школі — відразу впізнаєш музику, а за незвичним акцентом — вихідця з Молдови.

— Якщо б ми не знали, що він з Молдови, ми би сказали, що він таки з Молдови, — сміємося ми, побалакавши з Морошаном  телефоном.  

Моложавий зовнішній вигляд, одяг «з голочки», блиск в очах. Цілує руки й засипає компліментами.

— Меня в Сокирянах все знают! Даже женщину на чашку кофе не пригласишь.

В’ячеславова дружина — на заробітках в Італії, він живе з сином та мріє виростити з нього другого Робертіно Лоретті. Для цього не жаліє ані сил, ані часу, бо з раннього дитинства синові — і за маму, й за тата.  

— Котлеты нужно сперва прожарить, а потом еще протушить в  казанке, чтобы мясо внутри красным не было. А какие я готовлю голубцы!..

Усі страви, каже, «общі»: олів’є, котлети. Єдине блюдо суто молдавське, яке, втім, готують по обидва боки кордону, це мамалига.  

— Здесь, где мы находимся, практически одна культура: обычаи, традиции. Например, вот я, свадебный музыкант. У нас обычно по 10 музыкантов: на трубе, на саксофоне, духовой оркестр играет. Музыканты целый день играют: и когда молодые в церковь  идут, и после. Репертуар похожий: те же марши, «Хорочка», «Виват». Все здешние музыканты могли бы спокойно играть в Молдове, как свои.

Місцеві жителі багато розповідають про те, як раніше, в 90-х роках, було модно святкувати українські весілля в молдавській Окниці. Але зараз людям таке задоволення не по кишені: курс леї до гривні – 1 до 2,5.

— Я свой и здесь, и там — в Молдове. Хотя долгое время я считал себя чужаком.

— То ким Ви себе вважаєте: українцем чи все ж таки молдаванином?

— Я украинец или молдаванин? Вспомните, что велел Шопен сделать после его смерти: похоронить его сердце в Польше. Не важно, где бы я ни жил — в Киеве, Черкассах, я бы стопроцентно сказал, что моё сердце в Молдове.

Стабільність по-бесарабському

Їдемо на новенькій «Тойоті Камрі» зі швидкістю, напевно, близько 100 кілометрів на годину, за кермом — чоловік, вбраний в елегантний костюм. На лацкані піджака виблискує значок прапорів України та Німеччини. Веде автівку замісник голови сокирянської райдержадміністрації Василь Козак.

— Для чого ви тоді носите цей значок з прапором Німеччини?

— Це подарунок німецького посла. Рівень Німеччини — це те, до чого ми прагнемо, але все одно ніколи не досягнемо.

Відразу видно: людина займає поважну посаду — постійно дзеленчить і новенький  айфон, і ще один апарат, але слухавки не бере. Домовитися про зустріч було легко — любить, коли про нього пишуть. Гугл видає декілька красномовних заголовків: «Василь Козак, який балотується в Раду, збудував маєток на берегу Дністра», «Сокирянський Василь Козак засвітився у репортажі про один із найдорожчих ресторанів Києва», «Знаменитий сокирянець Василь Козак витратив на вибори 321 250 гривень».

Громадські ж активісти звинувачують його в корупції та пристосуванстві, бо займав керівні посади при всіх владах. А прості сокирянці стверджують протилежне: він добрий господар, і мешканці Сокирян багато йому завдячують. Взяти хоча б лікарню, незвично велику як для райцентру. Ту саму, згадуємо, що ми бачили, щойно приїхавши до Сокирян.

— Не гірше Феофанії буде, — каже Козак і примружує око.

Дійсно, зовні будівля модерна. Та медсестри зізнаються: «трохи вже все почало сипатись, бо халтурили при ремонті  по-страшному».

Далі височіє недобудований Палац культури, бо старий — колишня одноповерхова стайня. Єдиний, кого не лякають такі умови — Віктор Павлік, афіша якого гордо майорить на вікні. Щоправда, дехто з місцевих мешканців майбутній Палац культури називає торгівельно-розважальним центром, де буде більярд та кінотеатр.

Цей проект я давно плекаю, після нього і на пенсію вийти можна, — заперечує Козак.

Веде машину впевнено, помітно, що район знає, як свої 5 пальців. Факти з біографії переплітаються із досягненнями Сокирянського району. Запевняє: відразу після подій на Євромайдані подав у відставку, бо не зміг цього стерпіти.

— Заяву-то я написав, а Януковича нема. І, фактично, мене звільнили лише через місяць. Але я ж не відповідаю, я зареєстрував заяву, все як положено, відправив до Адміністрації Президента…

Хвалиться, що у Сокирянах зустрічав усіх президентів, окрім Порошенко, особисто знайомий з Тимошенко — «отою страшною жінкою». Обережно критикує процеси люстрації та події Євромайдану. Козак схожий своїм ставленням до влади та подій в Україні на типового сокирянця: «кожен вариться в своєму», аби тільки зберегти стабільність.

— Буковина, особливо Бессарабська частина, Хотинський повіт — держава в державі, він не належав до Буковини, бо там Австрія панувала, а тут — Росія. Він спокійніший, ніж Буковина, бо там вплив карпатський, гуцульський, а у нас така спокійність, розважливість при будь-яких подіях, що зараз, що в 90-91 роках, тут не було й не буде жодної бучі, крику, галасу, — пояснює історик Олександр Чорний.

На мить здається, що приказку «моя хата з краю» писали з Сокирян.

Яблука по-іноземному

Наостанок пан Козак вирішує поставити жирну крапку в нашій екскурсії Сокирянським районом — відвозить подивитися на найбільшу гордість — яблучні насадження, яким не видно кінця-краю. Хазяїн — іноземець.

Системи вирощення та захисту унікальні, аналогів у світі не існує. Вихваляється, що декілька років ходив до кожного селянина в хату, вмовляв, щоб віддали землю для яблук в оренду.

— Але ж який результат! І хто б то ще таким займався?..

Просить відгадати, скільки нині отримує молодий 24-річний агроном. Наші здогадки коливаються в межах 3 тисяч гривень, на що отримуємо горде заперечення: «Двадцять! Але він у нас такий один!». Робота «на яблуках» переважно сезонна, зайнятість населення — 600 чоловік. Чиновник впевнено стверджує, що проблеми безробіття в районі не існує.

Бур’ян по-італійськи

На вулиці біля похиленого будинку стоїть Саша. Молода жінка, мати шістьох дітей, уже 8 років перебуває в декретній відпустці. Її старша сестра, Руслана, мати чотирьох дітей, поїхала до Італії на заробітки більше 10 років тому, одразу після розлучення з чоловіком. Розмовляємо в  порожній хаті заробітчанки, Саша одразу ж просить не роззуватися, бо підлога холодна.

— Місто тільки й живе за рахунок того, що наші жінки гроші висилають з Італії. А від тих яблук, знаєте, скільки онкохворих з’явилося? Ми вже зі страхом чекаємо періоду, коли їх знову почнуть кропити!

На початку 2000-х жінки з Сокирян взяли курс на Італію. Брали короткотермінову туристичну візу та залишалися там  нелегально. Їхали без нічого — ані знання мови, ані грошей, ані житла. Працювали  доглядальницями за старими людьми або прибиральницями.  

Йдучи з Сашею вулицею, одразу визначаємо маєтки заробітчан. Звичайний, занедбаний будинок чергується з європейською віллою, старі радянські  велосипеди стоять поруч із іномарками з італійськими номерами, бур’яни ростуть через паркан від тюльпанів коштовних сортів.

— Перші роки, коли Руслана висилала гроші, то нам хоч вдалося відремонтувати й облаштувати її будинок і порозраховуватися із боргами. А зараз що? Усі пороз’їжджалися, там уже ніхто не живе й, напевно, не повернеться, хата валиться, всюди тріщини. У неї діти виросли дуже хороші, толкові, самостійні, впевнені, але навряд вона зможе зібрати їх за одним столом, бо той стіл вже давно обріс бур’янами, — долучається до розмови третя із сестер, Леся.

Леся та Саша, на відміну від їхньої італійської сестри Руслани, що живе там сама, мають щасливі родини — діти, чоловік, але не виключають, що через нинішню кризу й самі поїдуть за кордон. Одна — на заробітки, інша — з родиною на постійне проживання. Назад у двотисячні.

Дві тисячі по-маминому

Натомість у Стаса мама-заробітчанка приїжджає додому раз на півроку, живе недалеко від Мілану, уже не працює й постійно висилає гроші на будівництво хати в Сокирянах.

— Робила от в оцьому магазіні продавщицею. Що тут скажеш? Нічьо. Все паршиво було. Зараз поїхала в Італію, 10 років от уже. 5 років, як знайшла другого чоловіка. 3 роки уже, як вийшла за нього заміж. Все добре, живуть, радуються, і ми тепер трошки до середнього класу наче перейшли. Тож вобщє були краї. Тут маєш дві тищі гривень, а там — дві тищі євро.

Італійська мама обіцяє, що зовсім скоро, після виходу її тамтешнього чоловіка на пенсію, вони мешкатимуть на дві країни: півроку — в Сокирянах, а півроку в Італії. Втім,  Стас вже не потребує ані грошей, ані материнської уваги. Він давно має окреме життя, а спільне в них лише минуле — не майбутнє.  

— Я така людина всепонімающа. Зараз я розумію, що кращого рішення не було з ситуації. Важко, звичайно, було рости самому, особливо без чоловічого виховання…

Стас запрошує до себе скуштувати італійської пасти. Біля будинку порається бабуся, висаджує невідомих нам сортів квіти. Вона привітно  запрошує до хати, хоча сама живе в сарайчику поряд. Хлопець категорично забороняє говорити зі старенькою — відверто боїться, що жінка може розповісти те, «чого нам непотрібно знати».

Це саме вона, бабуся, виховувала Стаса. Усю нашу довгу розмову юнак намагається — неначе сам себе — переконати, що ніколи не відчував браку батьківської уваги, й маму не засуджує. Але на її італійському весіллі так і не побував.

Автори: Олена Позняк, Олеся Біда.

Цей матеріал підготовлено в рамках Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої є Школа журналістики Українського католицького університету за підтримки проекту Mymedia.org.ua.

Читайте весь  цикл репортажей «Украинские фронтиры»: Приднестровье-Молдова; Румыния; Польша; Россия; Венгрия; Словакия, Закарпатская Румыния.