Президент, парламент та протести: чи є можливості легального впливу виборців на депутатів? Колонка
Попри спеку, вступну кампанію та сезон відпусток, українці вийшли на акції протесту. Якщо першочерговою причиною для демонстрацій стало незадоволення звільненням Михайла Федорова з посади міністра оборони, то з часом вимоги стали поширюватися і на зміни головнокомандувача ЗСУ, і на необхідність призначення ветерана у відповідне міністерство, і на нові призначення в Службі зовнішньої розвідки та РНБО, і на відсутність відповідної реакції з боку Верховної Ради України.
Хоча більшість аналітиків, «інсайдерів» та й самих учасників акцій вже не вірить у можливість повного задоволення запитів протестувальників, самі протести вказують на перехід українського суспільства від громадянської активізації та єдності навколо прапора перших років повномасштабного вторгнення до активного чи мовчазного протистояння із владою.
Питання вже не стільки у конкретних кадрових перестановках, на які намагались вплинути учасники демонстрацій, а в системній кризі комунікацій та відсутності діалогу і довіри між представниками влади і громадянським суспільством. Тому мета цього тексту — не лише встановити причини та побічні ефекти цієї кризи, а й висвітлити наявні інструменти зв’язку громадян з парламентом та народними депутатами, як одними з суб’єктів прийняття важливих політичних рішень в країні, що одночасно воює та намагається просувати євроінтеграційні реформи.
Симптоматика протестів
Окрім креативних гасел цьогорічних «картонкових протестів», що тривають у більшості міст України, за ними стоять не лише ситуативні вимоги, пов’язані з постатями в МО чи Генштабі. Попри загалом іронічний вислів «я поза політикою», як показують соціологічні опитування, значна кількість українців часто обговорює з друзями як місцеву (34%), так і загальнонаціональну політику (31%), а також і політичні питання Європи загалом (16%). Втім, 64% повністю або частково не задоволені функціонуванням демократії в країні, що є майже протилежним настроям протягом першого року повномасштабного вторгнення.
Крім загальних оцінок демократії, змінилося схвалення діяльності окремих інституцій та бачення розподілу повноважень між ними. За даними Соціологічної групи Рейтинг та IRI, якщо у квітні 2022 року частка тих, хто повністю схвалює діяльність парламенту, була на рівні 23%, а ще 41% схвалювали її частково, то у червні 2026 року повністю задоволені діяльністю ВРУ були лише 3% українців (частково схвалюють 15%). Слід зазначити, що таке суспільне ставлення до парламенту гірше, ніж до більшості інших інституцій державної та місцевої влади, за винятком, либонь, ТЦК.
Також влітку 2022 року 79% українців вважали, що за доцільності президент може втручатися й ігнорувати конституційний розподіл повноважень, а проти цього виступали 16%, однак навесні 2026 частка тих, хто вважає виправданим втручання в діяльність парламенту і уряду, знизилась до 52%, натомість більш ніж вдвічі зросла частка тих, хто вважає, що президент має дотримуватися конституційного балансу (38%). Тож палітра суспільних настроїв виглядає дещо складніше, ніж незадоволеність «поганою» представницькою владою і підтримка централізації рішень в умовах війни. Про це свідчать останні протести щодо кадрових призначень, суб’єктом яких є саме президент, і які, на мою думку, є реакцією на кризу громадської участі та комунікацій між владою та громадянами майже на всіх рівнях.
«Копнякова демократія» — єдиний дієвий метод?
За умов відсутності виборів та референдумів, а також згортання деяких інструментів локальної демократії (громадських слухань, місцевих ініціатив, бюджетів участі) з міркувань безпеки та переформатування місцевих бюджетів, каналізація політичних емоцій у вуличні протести є хоч і не завжди виправданою, проте зрозумілою. Тим більше, що липневі протести, що 2025 року, що 2026 року, так чи інакше стосувались двох найбільш чутливих питань для українців — корупції та війни відповідно.
Рік тому — 22 липня 2025 р. — Верховна Рада проголосувала за законопроєкт №12414, що ставив під загрозу автономію НАБУ та САП, а після тижня «картонкових протестів» підтримала протилежний за логікою проєкт №13533, внесений під впливом вулиці президентом, причому 237 депутатів голосували за обидві ініціативи (хронологію голосувань депутатів і фракцій можна пригадати тут). До речі, це засідання вперше за роки повномасштабного вторгнення транслювалось наживо і стало поштовхом до нещодавнього повернення пленарів Ради в етер — на радість невеликої кількості пенсіонерів, політологів, журналістів та активістів.
І якщо минулого року народний тиск на парламент спрацював, то у цьому році його результативність (хоча не ефектність і креативність) видається більш сумнівною. І без урахування того, що компетентність народу у специфічних питаннях безпеки та призначень оцінюється доволі критично навіть на рівні політичної теорії, в умовах української практики останніх років громадянське суспільство досягало, м’яко кажучи, лише часткових успіхів у питаннях кадрової політики, пов’язаної з прерогативами президента.
Хоча частина креативних гасел на картонках цьогоріч стосувалась роботи, а точніше, канікул парламенту, попри емоційне обурення втомленої від війни нації, слід визнати, що на відміну від голосувань за проєкт Цивільного кодексу або законопроєктів, що стосуються організації роботи антикорупційних інституцій, роль Верховної Ради у призначеннях на посади силового та безпекового блоку є менш значущою — по суті, народні депутати мають проголосувати за кандидатуру, що подається президентом. І якщо в Сполучених Штатах досі існує концепція тиску жителів округу або штату на конгресмена чи сенатора з метою впливу на федеральну чи навіть зовнішню політику, в Україні більш традиційною є ситуація колективного голосування згідно з «лінією партії», а через швидкість законодавчого процесу, яка за перші роки війни зросла майже до «турборежиму», не всі депутати мають змогу достеменно володіти усіма питаннями порядку денного чи виробляти окрему думку щодо законопроєктів поза сферою їхньої компетенції.
Підзвітність депутатів та зв’язок із виборцями: випробування кризами
Верховна Рада ІХ скликання є певною «рекордсменкою» у новітній політичній історії Східної Європи: по-перше, як і інші українські інституції, вона довела спроможність працювати за умов повномасштабної агресії ядерної держави; по-друге, це поки найдовша каденція парламенту в Україні; по-третє, на відміну від багатьох попередніх скликань, на початок роботи вона на 80% складалась із «нових облич», а також мала так звану «монобільшість», представлену президентською партією; і наостанок, наразі це найменш «укомплектована» депутатами Верховна Рада, кількість депутатів якої все ще зменшується.
Наприклад, у 2014 році до Верховної Ради України 8-го скликання обрали 441 депутата, а у 2019 до ВРУ 9-го скликання — 424, оскільки вибори не проводилися на тимчасово окупованих територіях. Зараз у Раді залишається 390 депутатів, але реальна кількість тих, хто голосує, трохи менша, адже не всіх фактично відсутніх парламентарів офіційно маркують як тих, хто вибув. Наочним прикладом тут виступає Олександр Куніцин — представник 169-го виборчого округу (Київський район м. Харкова), який полишив країну ще у 2024 році, є хронічно відсутнім під час голосувань, але все одно досі вважається членом парламенту.
Серед представників мажоритарних округів Харківщини, що вибули офіційно, є Дмитро Шенцев та Андрій Одарченко. Перший обраний від «Опозиційного Блоку» за округом №176 (тодішні Чугуївський, Вовчанський, Дворічанський, Печенезький райони), ігнорував засідання Ради з початку повномасштабного вторгнення, а у вересні 2022 склав повноваження за особистою заявою. Другий обраний від «Слуги народу» за округом №170 (частина Салтівського району Харкова), а у 2024 році заочно засуджений до 8 років позбавлення волі за хабарництво. Зараз він переховується за кордоном. Оскільки проміжні вибори під час дії воєнного стану провести неможливо, то й ці округи залишаються певним чином «недопредставленими». Втім, варто нагадати, що кожен депутат Верховної Ради представляє весь народ України, тому громадяни можуть звертатись до інших парламентарів, чи то обраних за «сусіднім» округом, чи то за списками політичних партій.
Певні проблеми зв’язку з виборцями виникають у багатьох мажоритарників по всій Україні, а не лише в округах, наближених до лінії фронту. Згідно із Законом «Про статус народного депутата» парламентарі мають «постійно підтримувати зв’язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити населення, а у разі необхідності повідомляти про них Верховну Раду…, вносити пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи щодо їх врахування в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій».
Також депутати мають «інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців не рідше двох разів на рік, та розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян». Саме конституційне право на звернення до будь-яких органів влади та посадових осіб зберігається за громадянами попри війну і може здійснюватись письмово, електронно й усно, під час зустрічей та особистого прийому.
З особистим прийомом та роботою в округах наразі виникає найбільше проблем на територіях, наближених до лінії фронту. Раніше Регламент ВРУ (ст. 19) передбачав, що депутати-мажоритарники кожен четвертий тиждень місяця проводять прийом виборців в округах, а ті, що обрані за пропорційними списками, — працюють з виборцями, наприклад, у форматі партійних приймалень, публічних зустрічей і заходів тощо.
Однак з початком повномасштабного вторгнення Рада постановила, що організація сесій відбувається у пленарному режимі, а це передбачає максимальну присутність депутатів в сесійній залі. Безпекова ситуація на Харківщині унеможливила систематичну роботу більшості депутатських приймалень, особливо в тих районах області, де ведуться бойові дії. Перед повномасштабним вторгненням і Громадянська мережа «Опора», і рух «Чесно» робили інтерактивні мапи стаціонарних приймалень харківських нардепів, але, зрозуміло, що наразі їхня робота якщо не згорнута, то значно обмежена.
Ще за часів Covid-19, коли як персональні зустрічі, так і масові зібрання були обмежені, багато депутатів перейшли на використання соціальних мереж, онлайн-конференцій та месенджерів в якості головних інструментів підтримки зв’язку із громадянами, а також проведення консультацій та засідань комітетів. Як виявилось, криза внаслідок глобальної пандемії, яка досі згадується моїми західними колегами, як один з найболючіших досвідів, частково змогла надати Україні інструменти стійкості в умовах набагато більш руйнівного виклику повномасштабної агресії.
Саме тоді багато обранців стали звітувати про свою роботу онлайн, а через те, що у законодавстві не встановлено чітких форматів інформування виборців, це стало усталеною практикою. Наразі абсолютна більшість харківських нардепів здійснюють комунікацію через соціальні мережі, зокрема Facebook та Instagram, де пояснюють мотивацію деяких голосувань, висвітлюють дипломатичну діяльність або участь в офіційних заходах, зустрічі чи благодійну діяльність в округах. Також майже усі парламентські партії мають власні сайти з локалізацією, де також можна знайти контакти регіональних представників, осередків чи безпосередньо направити звернення.
Цифровий парламентаризм: як це працює?
Слід згадати також загальні інструменти цифрового парламентаризму, який почав активно розвиватись ще за минулого скликання у 2016 р., коли ВРУ приєдналась до Декларації відкритості парламенту, а зараз парламентський портал дозволяє громадянам:
- відстежувати голосування конкретних депутатів та їхні законодавчі ініціативи;
- подивитись членство у комітетах, переходи по фракціях та декларації;
- проаналізувати депутатські виступи і запити, їхній зміст та орган влади, якому вони адресовані;
- дізнатись персональний склад помічників та засоби зв’язку з конкретним народним обранцем.
Інформацію про харківських мажоритарників можна отримати за посиланням.
Також на сайті Верховної Ради можна направити запит на публічну інформацію, персональне звернення, взяти участь у громадському обговоренні законопроєктів, створити чи підписати петицію. Цікаво, що з 260 тисяч звернень, що надійшли до парламенту у першій половині 2026 р., майже половина була направлена саме депутатам, і кількість звернень з Харківської області суттєво зросла. До речі, регіон вже не перший рік входить до топ-3 за числом звернень до Ради та народних обранців.
Іншим популярним в Україні способом комунікації з владою майже всіх рівнів є петиції, але вони є лише способом привернути увагу до проблеми і не гарантують її позитивного вирішення. Хоча петиції на сайті президента є більш відомими широкому загалу, парламентський сайт теж має цей функціонал (ба більше, одна з найпопулярніших за останній місяць петицій містить саме звернення до депутатів щодо збереження посади міністра оборони за Михайлом Федоровим та посилення парламентського контролю за міністерством). Зазначу, що користування електронним кабінетом не є бездоганним і вимагає мінімальних цифрових навичок (доєднання можливе за допомогою цифрового підпису), завзяття та громадянських компетентностей — адже петиції, звернення та обговорення мають стосуватись повноважень депутатів чи Верховної Ради як інституції.
Протягом останнього десятиліття зростає загальна обізнаність громадян щодо функцій і повноважень різних рівнів владних інституцій, тож принцип «чим вище начальство, тим більше спроможність вирішити мою персональну проблему» вже не притаманний українській політичній культурі. Реформа децентралізації, яку я неіронічно вважаю однією з найуспішніших та найважливіших в історії незалежної України, побудована на принципі субсидіарності, який передбачає, що виконання завдань та прийняття рішень мають відбуватися на найближчому до громадянина рівні управління (наприклад, у громаді чи місті), здатному зробити це ефективно. (За логікою, децентралізація мала б принести і більше локальної демократії, і вищу залученість у громадах, але для Харкова це зовсім інша, сумна історія.)
Питання благоустрою громад вже давно перестало сприйматися як завдання для народних депутатів. Зайвим підтвердженням цього є навіть різниця у змісті тих самих петицій на сайті ВРУ, де громадяни пропонують зміни до законодавства, та, наприклад, на сайті Харківської міськради, де містяни просять не викошувати траву чи облаштувати сквер в мікрорайоні. І якщо протягом минулих десятиріч багато мажоритарників «засівали» округи за допомогою лобіювання спеціальних субвенцій на соціально-економічний розвиток окремих територій, то переформатування державного бюджету за умов повномасштабного вторгнення, поступове, хоч і болісне запровадження реформи публічних інвестицій та інструментів прозорості відбудови, як і перспектива переходу до пропорційної виборчої системи в майбутньому виборчому циклі, суттєво знижують роль окремих народних депутатів в процесі лобіювання зведення інфраструктурних об’єктів або встановлення спортивних майданчиків на територіях округів, які вони представляють.
У найскладніші місяці початку повномасштабного вторгнення абсолютна більшість харківських мажоритарників та місцевих партійців займались координацією та наданням гуманітарної допомоги, здебільшого через власні благодійні фонди, а також через координацію зусиль міжнародних партнерів, інструменти міжпарламентського співробітництва, взаємодію з місцевими адміністраціями тощо. Однак головною діяльністю парламентарів під час війни залишається представництво інтересів виборців на рівні держави, законотворчість та функції парламентського контролю.
Тож цьогорічні «картонкові» протести, хоча й спрямовані на парламент доволі опосередковано, можуть стати черговою перевіркою на здатність влади бути в контакті з громадянами, а також реалізовувати функції горизонтальної підзвітності між основними інститутами держави. І якщо, за даними опитувань, три роки тому 73% українців очікували на перезавантаження після війни центральної влади принаймні на одному рівні, то зараз цей показник зріс до 88% (при цьому абсолютна більшість громадян розуміє недоречність та неможливість проведення виборів під час повномасштабної агресії).
У випадку парламенту з 69% до 83% стало більше тих, хто очікує на його перезавантаження після війни, у випадку Уряду — з 47% до 74%, у випадку президента — з 23% до 67%. Тому значна частина активістів, розуміючи, що Верховна Рада не має достатньо повноважень для повернення чи залишення Федорова на посаді, розчарована ступенем її самоусунення від поточної політичної кризи у форматі канікул. Чи перетворяться ці канікули для депутатів у політичну пенсію, покажуть перші повоєнні вибори.
