«Правильних слів не існує»: як психологи ДСНС у Харкові працюють з людьми після обстрілів
Після російських ударів по Харкову та області вони першими підходять до людей, які щойно втратили дім, рідних або відчуття безпеки. Психологи ДСНС працюють на місцях обстрілів, пожеж, евакуацій і катастроф — поруч із рятувальниками, медиками та поліцією. Вони не обіцяють, що «все буде добре», не змушують говорити й не намагаються «заспокоїти будь-якою ціною». Їхнє завдання — допомогти людині втриматися в моменті, коли її світ руйнується.
Про роботу після обстрілів, найважчі виїзди, емоційне виснаження та фрази, які можуть ранити сильніше за мовчання, «МедіаПорту» розповіла заступниця начальника відділу психологічного забезпечення центру забезпечення діяльності ГУ ДСНС у Харківській області, старша лейтенантка служби цивільного захисту Анастасія Сенько.
«Людям не потрібні «правильні слова»
Анастасія Сенько працює психологом ДСНС із 2021 року. Каже: її професійний шлях фактично почався разом із повномасштабною війною.
«Робота психологів ДСНС після обстрілів, втрат, евакуацій — це насамперед про підтримку людей в моменті, коли в прямому сенсі їхній світ руйнується, коли вони переживають важку кризу. І зазвичай у таких станах люди не потребують якихось правильних слів. І насправді правильних слів не існує».
За її словами, у кризових ситуаціях психологи не проводять психотерапію — вони надають першу психологічну допомогу.
«Найважливіше в такі моменти — давати людям відчуття безпеки, стабільності, наскільки це можливо, і звичайної людської присутності — бути поруч».
Психологи ДСНС не використовують шаблонних фраз на кшталт «не переживай», «все буде добре»:
«Ми не можемо говорити людям щось шаблонне, на кшталт: «Не переймайся, все буде добре», або «У інших гірше», «Вижив — і слава Богу». Ми не знаємо ситуацію цієї людини. Якщо вона втратила, наприклад, будинок, можливо, вона кредит на нього взяла, або автомобіль. Тому говорити про те, що все буде добре, ми не можемо. Можливо, в цей момент у людини світ зруйнувався. І взагалі не треба нав’язувати свою допомогу, ми пропонуємо, але не нав’язуємо».
Головне — повернути людині хоча б часткове відчуття контролю над ситуацією
Анастасія розповідає, що головне в роботі психолога — повернути людині хоча б часткове відчуття контролю над ситуацією. Вона згадує нещодавну пожежу на ринку, де згоріли кіоски підприємців.
«Я побачила чоловіка — власника одного з кіосків. Підходжу, представляюся. Я не кажу: «Давайте я вам допоможу», «А давайте ми з вами подихаємо». Йому це зараз не треба. Йому треба подумати над тим, що з ним сталося. Питаю у нього: «Ви сам, чи у вас є партнер по бізнесу? Чи застрахований ваш бізнес? До кого ви можете звернутися зараз за допомогою? Кому зараз в першу чергу треба зателефонувати? Тобто, цим самим ми людині повертаємо відчуття контролю над власним життям».
«Не плач» — не допомога
Психологиня говорить, що одна з найпоширеніших помилок — забороняти людині переживати емоції і стримуватись:
«Ми не повинні знецінювати почуття людини такими фразами, як «не плач», «заспокойся», «тримайся». Людині потрібно давати право переживати свої емоції так, як вона вміє це робити».
За її словами, плач — нормальна реакція на горе:
«Я завжди кажу: людина плаче, тому що у неї горе. Таким чином вона виплескує свої емоції».
Втручатися психологи починають тоді, коли стан переходить у гостру реакцію — істерику, шок або панічний напад.
«Я не хворий. Зі мною говорити не треба»
Після евакуацій або обстрілів люди інколи насторожено реагують на слово «психолог».
«Коли я кажу, що я психолог, вони можуть одразу відповісти: «Я не хворий», «Зі мною все нормально», «Розмовляти зі мною не треба». Я можу сказати, що працюю в ДСНС і ми збираємо історії людей, які пережили певні події. Чи хотіли б ви щось розповісти?»
Часто люди спершу відмовляються, але згодом самі починають говорити:
«Є ті, які кажуть: «Та що я вам розкажу? Був обстріл» — і починається розмова, починається розповідь. Ми не запитуємо. Людина сама починає розповідати те, що вона вважає за потрібне. Ми її не змушуємо, але, так би мовити, підштовхуємо, знову ж таки, якщо вона цього хоче».
«Я знімала обручку перед виїздами»
Один із найважчих спогадів Анастасії — село Гроза на Харківщині, де внаслідок російського удару загинули 59 людей.
«Це був перший мій такий масштабний виїзд. Я чітко пам’ятаю, як їхала туди. Це була річниця мого весілля з чоловіком. У мене така думка, що якщо я почну когось заспокоювати, а у мене на руці побачать обручку. Наприклад, дружина, яка втратила чоловіка. І я її зняла. Це було якось автоматично, але на деяких виїздах я знімала обручку для того, щоб це не було тригером».
«Мама сказала: впізнаю сина лише за кольором очей»
Найважчими психологи ДСНС називають виїзди, де гинуть діти.
Анастасія згадує історію, яку пережила її колега:
«Мама не могла зрозуміти, це її дитина загинула чи ні. І вона каже: «Я впізнаю, тільки коли побачу колір очей, але сама я підняти повіки не можу». І моя колега відкривала йому очі».
Інший випадок — удар по житловому будинку в Харкові.
«Жінка схопила мене за руки і каже: «Будь ласка, подивіться, я не можу. Опишіть мені тіло, бо я не можу зрозуміти, це моя чи ні». Відкривається мішок, починаємо описувати, що ми бачимо, для того, щоб люди зрозуміли, це їхні родичі чи не їхні», — згадує Анастасія.
«Я не можу бути постійно включена»
За словами психологині, на початку повномасштабної війни вона важко переживала майже кожен виїзд.
«Психологи — не роботи. Ми не можемо бути повністю відключеними від людського болю. І багато історій проходять через нас емоційно. Раніше я під враженнями, скажімо так, приїжджала з виїздів, тому що таке побачити: ці тіла понівечені, близькі, які над ними, ці крики, плач, але коли ти це бачиш перший раз, другий, третій, четвертий, ти вже розумієш, що не можеш бути постійно включена в це. Я включена в це в моменті, але коли у мене кінець робочого дня, я йду додому, вдома на мене чекають», — зазначає Анастасія.
Психологиня наголошує: надмірна емпатія у цій професії може бути небезпечною.
«Для психолога важливо, щоб був середній рівень емпатії. Низький — погано. Але й високий також погано, тому що ти будеш повністю поглиблюватися. Наша професійна підготовка вчить нас не занурюватися повністю в переживання людини настільки, щоб втратити можливість допомагати. Є різниця між співпереживанням і проживанням чужого болю. Все ж таки ми співпереживаємо».
Душ, сон і розмови з колегами
Після важких змін психологам теж потрібне відновлення.
«Для мене основне — прийти додому і прийняти душ. Це звучить банально, але я метафорично уявляю, що змиваю із себе увесь негатив за день».
Анастасія ділиться, їй допомагають також сон і підтримка колег:
«Є дуже важливою підтримка колег, організовані супервізії для нас, де ми збираємося, можемо обговорити ті питання, які нас турбують. Це може стосуватися як професійних питань, так і особистих. Звісно, це — власні способи відпочинку, відновлення для ресурсу, гігієна сну. І оця підтримка в колективі між собою також є дуже важливою, тому що якби я замовчувала, наприклад, те, що я бачила, через що я проходила, я не впевнена, що я б досі працювала».
У ДСНС психологи збираються на супервізії щонайменше раз на місяць.
-
-
Вдячність людей допомагає триматися
Попри складність роботи, саме вдячність людей допомагає триматися.
Анастасія згадує жінку, яка після обстрілу плакала біля пошкодженого будинку — хоча сама там не жила.
«Я пам’ятаю, біля будинку стояла жінка і вона так плакала. Я до неї підходжу, починаю запитувати, чи вона з цього будинку, чи у неї там всі живі, чи вона не поранена. Вона каже: «Ні, я не з цього будинку, я взагалі живу далеко. Але я почула, що тут таке сталося, прийшла подивитися і мене так сильно вразило». І вона стоїть і плаче. Її трясе, вона труситься. Я запитала, чи можу я її обійняти, пояснила їй про те, що її реакція — нормальна, що так буває. Ми з нею поговорили».
Після розмови жінка пішла, а за деякий час повернулася.
«Вона підійшла і сказала: «Дякую вам! От ви єдина, хто до мене підійшов. А я відчувала в той момент, що я сама зараз, і я не витримую». І оця подяка людей, вона дійсно підбадьорює, вона дає розуміння, що те, що ти робиш, воно має значення, це дійсно цінно».
«Якби знала про війну — все одно обрала б цю професію»
Анастасія каже, вступаючи після школи на спеціальність «екстремальна та кризова психологія», вона не уявляла, з чим доведеться працювати.
«Я думала, що це буде робота з особовим складом і час від часу якісь надзвичайні ситуації. Об’єктивно я не знала, з чим доведеться стикнутися».
Попри пережите, про свій вибір вона не шкодує.
«Мама якось запитала: «Якби ти знала, що почнеться війна — ти б все одно вступила туди, де ти навчалась?» І я сказала: «Напевно, якби я знала, що почнеться війна, я б все одно обрала саме цю професію».
«Люди мають дбати про своє ментальне здоров’я»
Головна мрія психологині сьогодні — щоб українці серйозніше ставилися до свого психологічного стану.
«З війною люди забули, як це — мріяти. Моя мрія — щоб люди стали більш відповідально ставитися до свого ментального здоров’я. Щоб вони піклувалися про себе в цьому плані».
