Польові дороги

На ділянці від Слов’янська до Костянтинівки — одній з найвідоміших нині трас України — російський агресор намагається відрізати логістику, тож десятки дронів атакують її щодня. Рух на машині — вкрай небезпечний. Військові користуються велосипедами, квадроциклами, йдуть пішки.

Позиції забезпечують наземні роботизовані комплекси. Про цю трасу знають також завдяки журналістам і пресофіцерам, які наважуються проїхати нею, щоб показати справжню картину.

Коли я востаннє була на Донеччині, там були чудові дороги. І на них ще не було дронів. Працювало багато техніки облавтодору, дорожники щоденно вкладали свіженький асфальт.

Багато хто не розуміє, навіщо ремонтувати дороги у прифронтових містах:

— То вони для під*рів, — говорив мій напарник.

Хороші дороги дають можливість швидко доставити пораненого у стабілізаційний пункт.

У селах біля кордону на Сумщині, здається, востаннє ремонтували шляхи понад двадцять років тому. Наші медики завжди нарікали на тамтешні дороги. Усі ми скаржилися на них у тих краях.

Щодо Харківщини — важко бути об’єктивною. Коли любиш якісь місця, закриваєш очі на незручності. Утім, на Вовчанському напрямку, де нині тримає оборону моя рідна 57-ма бригада, дороги бувають різні. Чим ближче до лінії бойових дій, тим гірші, звісно.

Ми знімаємо, як штурмовики збираються на вихід. Їм пакують рюкзаки та видають боєкомплекти.

— Що, поїдете з нами? — з усмішкою питає один з офіцерів спецпідрозділу «Шквал».

Пропозиція: доїхати до точки, звідки хлопці пересядуть на квадроцикли і поїдуть виконувати задачу. Населений пункт, де це відбувається, давно під обстрілами артилерії, авіації та FPV. Дорога до точки пролягає ґрунтовкою, на узбіччі якої вже давно стоять спалені автівки, і щотижня їх стає все більше.

— Поїду, — відповідаю.

Погоджуюсь не тому, що не боюсь. Не люблю, коли отак підколюють. До того ж якщо кудись ще можна доїхати на машині, це точно не найгірше місце.

Ще рік тому ми їздили на позиції зенітників значно далі. І робили це вночі: так було безпечніше. Тепер навпаки — вдень є можливість побачити дрон та відстрілятись.

Шлях пролягає повз поля, де відчайдушні фермери ще збирають врожай. Точно не останній, однак гарантії, що в цих місцях вдасться засіяти щось вже наступної весни, думаю, мінімальні. Щомісяця дрони долітають все далі й далі, їх стає більше з обох боків лінії оборони. Це кіл-зона…

Два штурмовики, наші головні пасажири, сидять в кузові пікапа та жваво щось обговорюють. Нам не чутно, що саме, хоч вікна й відкриті. Цікаво, вони говорять про війну? Про сім’ю? Про… про що говорять бійці, які їдуть на задачу? Навіть не можу уявити.

Я думаю про це. А ще про долю пасажирів згорілих автівок та автобуса. Дорогою розминаємось з квадроциклом. Водій з цигаркою в зубах і два бійці, щасливі, махають нашим хлопцям. Певно, повертаються з позицій.

Зрештою, дістаємося до точки. І вертаємося без пригод. Думаю: скільки їх, таких польових доріг? Незнаних широкому загалу, відомих тільки місцевим та кільком сотням бійців…

Таких, які вже не заасфальтують найближчим часом, де, зрештою, перестануть їздити й так поодинокі автівки, куди вже не заїдуть трактори й комбайни.

Упевнена, так буде не завжди. Одного дня з’явиться можливість поїхати й далі. Ця змучена снарядами та дронами земля нарешті опиниться в руках саперів, а згодом аграріїв. У населених пунктах, куди ведуть ці польові дороги, знов відкриються затишні сільські магазини. Тут буде життя. Замість військових фотографів у ці мальовничі місця приїдуть любителі знімати пейзажі.

Все залежить від нас, від війська: його чисельності та забезпечення. Від цивільних, які долучатимуться до армії або працюватимуть для неї. Зрештою, у кожного з нас є близька серцю польова дорога: вона веде на дачу, туди, де збираємо гриби, чи туди, де купаємося влітку. Для багатьох польові дороги є єдиним шляхом додому. І від кожного залежить, літатимуть тут дрони чи птахи.

Читайте також: З рожевих хмар на сирий чорнозем: три роки в армії