З рожевих хмар на сирий чорнозем: три роки в армії Колонка
Літо 2023. Це були часи, коли люди ще йшли до війська добровільно, а з ТЦК їх відпускали додому з бойовою повісткою на руках. Уранці рекрути шикувалися на відправку до своєї частини.
Про що кожен з них думав у цю ніч перед «відправкою», мені невідомо. Я ж уявляла свою смерть десь у полях Донбасу. Окоп, де я стікаю кров’ю, дивлюся у стелю і думаю: нащо ти сюди поперлася? Три роки по тому згадую це з посмішкою, бо знаю свою схильність драматизувати і тривожитися.
Першим моїм місцем служби став батальйон територіальної оборони. Мої побратими та посестри були добровольцями лютого 2022 року. Мені було соромно, що долучилася до них тільки через півтора роки. Здавалося, я запізнилася на війну. У цей же час, стикнувшись із бюрократією, залишками радянщини та точковою несправедливістю в армії, я зрозуміла: вірити в ЗСУ набагато легше, коли ти не тут.
На щастя, ЗСУ вірило в мене набагато більше. Так з’ясувалося, що не існує задачі, яку я не можу виконати, чи умов, до яких не можу пристосуватися. І так, довелося навчитися котити квадратне і нести кругле. Але разом з цим з’ясувалося, що можу керувати людьми, приймати рішення в стресових умовах, налаштовувати логістику, просити та отримувати необхідне для моєї служби і відпирати від штанів мазут. Можу давити авторитетом на людей, утричі старших за мене, або прикинутися наївною. Та головне — принести користь Україні.
Армія приземлила мене з рожевих хмар на сирий, виборений кров’ю чорнозем. До цієї землі доводилося притискатися, перечікуючи обстріл, діставати з-під нігтів та ковтати разом із повітрям. Війна навчила цінувати цю землю, радіти пшениці і соняхам, рясно засадженим далеко від війни і тут, зовсім близько до ворога.
Армія навчила ставитися до всього зі скепсисом та вирішувати проблеми поступово, за принципом: якщо я про це не пам’ятаю, значить, це щось неважливе.
Війна закарбувала розуміння: байдуже, де ти, найголовніше — з ким. У найгірші дні, чи то на Донеччині, чи то на Сумщині, чи то на Харківщині, поряд були люди, на яких варто рівнятися, з якими навіть якщо страшно, завжди весело.
Близькими стали ті, хто вдесяте розповідає один і той самий анекдот, а ти смієшся, як уперше. Ті, з якими спочатку говориш про філософію, а потім про тактико-технічні характеристики кулемета «Максим». Ті, які, попри кодекс подружок (вигаданий особисто мною), приходять на зустріч у таких самих берцях і формі, як у мене.
Найгірше — втрачати тих, з ким сміялася, філософствувала і порушувала кодекс подружок. Утім, вони не йдуть із серця. У різний час згадую поради чи цитати своїх загиблих побратимів. А інколи йду вулицею, і здається, що переді мною «Чук» чи «Пірат». Тільки от вони вже кілька років на щиті.
Мені невідомо, як довго триватиме ця війна. Утім, я знаю: її вистачить на всіх нас. Нині питання тільки в тому, чи ми передамо своїм дітям війну і що готові зробити сьогодні для того, щоб вони мали щасливе завтра.
Читайте також: Не прикрашати і не згустити фарб
