«Поки живенький — треба рухатись, допомагати»: харківська «Велика родина» для фронту Фото
На столі у дворику розтягнута сітка. Довкола — коробки з кольоровими стрічками. Так у прихистку «Велика родина», де нині живуть самотні люди старшого віку з Харківщини та інших прифронтових областей, минає майже кожен день. Одні доглядають клумби та городик, інші допомагають на кухні, а ті, кому дозволяє здоров’я, плетуть маскувальні сітки для української армії.
Серед них — 75-річний Григорій Процик. Чоловік опинився тут після евакуації з Куп’янська у квітні.
«Це просто людська робота»
«В’яжемо сітки для військових, для наших хлопців. Сітки є менші, а є 2х2, більших розмірів. Вони закривають свої бліндажі, обладнання. А це замовлення — сітки для закриття генераторів, дрібного обладнання. Це п’ята сітка для генераторів. А ми вже віддали 19 сіток 2х2. І ще шість сіток буде», — розповідає Григорій.
Він вбачає у плетінні сіток свій обов’язок і каже, що опанувати це ремесло за бажання може кожен:
«Матеріал, стрічки, нам привозять волонтери. Ми їх ріжемо на шматки й плетемо. Все є, крім людей. Навіщо навчатися? Ось клітинки — беріть і в’яжіть. Це ж не вища математика, це просто людська робота».
Дім розбило, загинула дружина
За спокійними й упевненими рухами Григорія Процика ховається особиста трагедія. До повномасштабного вторгнення він власноруч побудував уже третій за рахунком будинок для своєї сім’ї. Коли почалися бої за Куп’янськ, Григорій з дружиною видмовлялись виїжджати до останнього.
«Виїжджати треба було раніше — поки була евакуація, тобто їздили машини. Ну ми ж думали, що ось-ось-ось [закінчиться війна]. А будинок, який я збудував, був новий. Ми жили там 10 років. Туди купили все-все. Мені вже не було шкода нічого, а дружина, нині покійна, казала: «Ну як же так? Ми ж своїми руками все робили, гроші свої вклали і оце підемо?» Тому що після виїзду [людей] мародери місцеві й не тільки місцеві все забирають і вивозять», — пояснює Григорій.
29 березня 2026 року російський дрон скинув вибухівку біля ніг Григорія. Чоловік отримав мінно-вибухову травму та перелом кістки стопи. Попри це, разом із дружиною вони ще два тижні залишалися вдома, лише перебралися до сараю, згадує Григорій:
«Там перекриття бетонні. Дружина зробила, щоб постіль там була, щоб не у хаті. І того вечора п’ять дронів прилетіло й розбило дах у хаті. Вікна раніше всі побило, а потім дах. Потім дощі пішли. І дружина ставила ємності, щоб вода на стелю не лилась. А потім вже і стелі не стало, даху немає… Новий будинок».
Лише 17 квітня, коли нога трохи зажила, Григорій з дружиною на візку здолали сім кілометрів до переправи на Куп’янськ-Вузловий. Дружину поранило.
«Того дня евакуації не було. Ми чекали-чекали, що нас заберуть, а її — дрон у спину… Це було о першій годині дня. Пів години вона ще прожила. Там була діра у спині… Я з нею ніч пролежав на переправі. На другий день мене забрали на візку, а дружину прикопали землею на тому місці, щоб не видно було. І так вона там досі й лежить, не захоронена…», — говорить чоловік.
Через п’ять днів Григорій, пересуваючись рачки, зміг приєднатися до групи людей, яка пішла пішки, і врешті вирвався до Харкова.
«Якби дружина була жива і ми виїхали у Харків, ми б зняли житло. Хоч я з ногою, але ж дружина була ходяча. А вийшло, що я сам залишився. Мене привезли, два тижні я побув у лікарні, вручили милиці й кажуть: «Розробляй». І у травні мене привезли сюди», — ділиться чоловік.
-
-
-
«Ми ще дрімаємо, а він вже пів сітки зв’язав»
За розкладним столом у дворику Григорій працює не один. Його постійні компаньйонки — мешканки прихистку, які попри вік і проблеми зі здоров’ям, щодня плетуть маскувальні сітки.
Катерина Світленко — переселенка з Костянтинівки. Жінка виросла у дитячому будинку й усе життя звикла працювати на землі. Каже, її мотивує внутрішнє відчуття совісті та вдячність бійцям на передовій.
«Совість має бути у кожного, наші ж діти нас захищають. Ходиш-ходиш, їси безплатно, подають. Так чого ж не помогти хоч крихтою, поки ще живий? Поки живенький — треба рухатись, помагати. А Григорій… він нам наставник і помічник. Це людина, без якої ці сітки не були б такі багаті. Ми ще дрімаємо, а він встане о четвертій-п’ятій ранку, день побільшав — дивимось, а він уже пів сітки сам зв’язав і подвір’я прибрав. Людина з великої літери», — розповідає Катерина.
Григорій робить комплімент у відповідь: каже, пані Катерина так призвичаїлася до справи, що може в’язати вузли навпомацки.
Разом, а не наодинці
Адміністраторка закладу Лариса Довгополенко розповідає, що ідея з сітками з’явилася пів року тому, коли до прихистку завітала військова капеланка.
«Вона жила тут і навчила наших літніх людей плести сітки. Ті, у кого працює дрібна моторика та є сили, одразу долучилися. Зараз ми працюємо через ГО “Крізь війну” — від їхнього напрямку допомоги військовим надходять конкретні розміри та потреби, а ми їх виконуємо», — пояснює Лариса Довгополенко.
Окрім плетіння сіток, мешканці доглядають квітники й невеликі городи, допомагають працівникам на кухні. Роблять це лише за власним бажанням. Нині у прихістку проживають 47 мешканців. За майже чотири роки роботи тут прийняли понад дві сотні людей.
Для Григорія Процика плетіння сіток стало не лише способом провести час.
«Найголовніше — чимось допомогти військовим. Не можна сидіти склавши руки. Треба робити хоча б щось», — каже він, вплітаючи у сітку чергову зелену стрічку.
