Підковані фахівці: на Харківщині коні допомагають ветеранам відновитися Фото

Куточок неподалік Харкова зустрічає тишею, яку перериває лише потріскування сухої трави під копитами та легке іржання. Це стайня, де проводять реабілітацію для військових та ветеранів російсько-української війни. Програму відновлення започаткувала громадська організація «ХАробрість» — саме для ветеранів вона стартувала у червні.

На території стайні збирається чергова група ветеранів. Серед них є чоловіки із втратою руки або ноги. Спочатку — короткий інструктаж.

«Якщо ви маєте якийсь страх перед конями, то ми будемо покроково до них підходити. Будемо намагатися пояснити, як з ними спілкуватись», — розпочинає знайомство з ветеранами ініціаторка проєкту, голова організації «ХАробрість» Марія Волкова.

x

Вона показує, як облаштована територія. Звивисті стежки, невисокі пагорби та зелені левади влаштовані так, аби коні почувалися вільно й природно. Тут немає замкнених тісних стійл і напруги.

«Коні мають рухатися увесь час. Система така: є основна широка база з їжею, спеціальна стежка з ґрунту, пагорб, а трохи далі — вода. Тому весь день абсолютно природним шляхом коні рухаються територією. Для коней критично важливо утримуватись не наодинці. Це стадна тварина. Якщо кінь один, то він постійно перебуває у відчутті страху. І тільки коли коні утримуються з табуном, вони дійсно розслаблені, спокійні і відкриті до спілкування», — пояснює Марія.

x

Серед ветеранів, які проходять реабілітацію цього дня, — Сергій Ружинський. Він пішов воювати добровольцем у 2021 році. Служив у складі батальйону «Київська Русь» при 54-й бригаді. Спочатку — Новомихайлівка, згодом — Сіверськ.

«Поранень значних немає. Але були контузії. Я звільнений зі ЗСУ, — розповідає ветеран. — У мене проявився цукровий діабет на тлі цього всього. Чотири роки я відвоював. Можливо, коли був у Новомихайлівці декілька днів сам на позиціях, й сталося погіршення. І ще невідомо, що краще: поранення чи цукровий діабет на інсуліні».

До війни Сергій працював учителем української та російської мов і літератури, потім — у пенітенціарній системі. Нині намагається повернутися до цивільного життя. І коні для нього — не випадковий вибір.

«Для мене кінь — це дитинство. Батько у дитинстві тримав двох коней. Я сам люблю коней, собак, котів. Я вивозив з Сіверська і собак, і котів. Людина, яка спілкується з твариною на рівних, швидше звикає до цивільного життя. Агресія йде», — вважає ветеран.

Стримані й кремезні чоловіки з бойовим досвідом уважно слухають інструкторів. Ті розповідають правила поведінки поруч з конем, коли його пригощаєш смаколиком. Ветерани беруть із відра яблука й обережно простягають їх на відкритих долонях. Щойно кінь м’яко бере фрукт з руки — суворі обличчя ветеранів миттєво змінюються: з’являються щирі, майже дитячі посмішки. Чоловіки повертаються до відра знову й знову, беруть вже по кілька яблук і дістають телефони, аби зафільмувати ці моменти.

Ветеран Микола Гринько мобілізувався у 2024 році, був старшим солдатом у штурмовій оборонній групі 92-ї бригади. За його плечима — бої під Вовчанськом. У серпні 2024 року, коли його група вчергове намагалася виїхати з-під щільного вогню, усі три її машини ворог знищив. Поранений, разом із побратимами, Микола 12 годин пішки пробивався до своїх. У ветерана стався важкий турнікетний синдром на лівій руці. Згодом її ампутували.

Реабілітація з конями для ветерана — перший подібний досвід.

«З конями я раніше ніколи не взаємодіяв, це був як виклик для мене. З перших хвилин, як ми приїхали, тут дуже атмосферно й спокійно. У мене відчуття, ніби я якогось єдинорога торкаюся, ніби опинився у казковій країні», — каже ветеран.

«Усім ветеранам рекомендую тут побувати. Може, хтось боїться, але тут усі страхи минають дуже швидко, ти забуваєш, де перебуваєш. Це додає душі спокою. Якщо буде можливість, я обов’язково повернуся сюди вже з дружиною та дитиною», — ділиться Микола.

Кінь сам має захотіти контакту

Про фізіологію такого перезавантаження детальніше розповідає власниця стайні Анна Ніконенко. За її словами, тривалий стрес повільно нищить людину зсередини, але людська нервова система здатна вчитися не лише негативним реакціям, а й глибокому розслабленню.

«Коні цьому вчать найкраще. Якщо ти не будеш спокійним поряд із конем, він просто піде геть. Тобто треба сконцентрувати увагу в собі, чесно й глибоко розслабитися. Коні дивовижно орієнтуються на людські мікрожести. Спочатку ти заспокоюєш себе, а потім кінь бачить цей спокій і тягнеться до тебе. Наразі у нас 15 коней разом із поні, і всі вони — реабілітаційні, незалежно від породи», — говорить Анна.

Військові поширюють інформацію про програму серед своїх. За словами Анни, бійці, які пройшли курс відновлення під час лікування у шпиталях, хочуть повернутися сюди знову через місяці й навіть роки.

«Був випадок, коли хлопець після важкого поранення відновився і приїхав до нас аж через два роки зі словами: „Я так мріяв знову сісти на коня!”», — згадує власниця закладу.

Головна зірка реабілітаційних зустрічей — та сама кобила Бронза (Бро), яка охоче обіймає та «цілує» ветеранів, — має власну зворушливу історію порятунку. Анна знайшла Бронзу буквально за малюнком із власного дитинства, коли родина переїхала жити з Харкова до Коротича.

«Я сказала чоловікові: „Все, я хочу коня!”. Почали шукати — і я по фотографії знайшла конячку, яку малювала все життя! Вона була зовсім маленькою, трохи більше року. А її вагітну матір тоді здавали на м’ясо… Ми забрали їх обох. І вже в нас народився жеребець Баггі. Бро росла в любові й змалечку вчилася взаємодіяти з людьми без жодного примусу чи верхової їзди. Вона відчуває людей наосліп», — розповідає Анна Ніконенко.

Волонтерка Катерина Явдошенко додає: реакція у кожного ветерана — своя. Хтось одразу включається у процес, а хтось спершу навіть не наважується підійти до тварини.

«Наша найперша ціль — те, що ми хочемо донести до людини: тут можна розслабитися, можна свою нервову систему заспокоїти, відпустити ситуацію, насолодитися природою та спілкуванням із кіньми», — говорить Катерина.

Саме тому учасників не змушують одразу взаємодіяти з тваринами. Спочатку вони спостерігають, знайомляться з територією та самими кіньми. Потім годують їх, вчаться давати команди, чистити, вести за собою. І лише після цього переходять до більш тісного контакту.

Іноді люди просто стоять поруч із конем і обіймають його.

«Є багато, особливо дівчат, які, коли приїжджають, підходять спочатку з острахом, гладять коня. А потім так обіймають і стоять. І ми намагаємося в цей момент не заважати. Якщо треба 10 хвилин — хай 10 хвилин стоїть і обіймає, впитує в себе ту енергію і теплоту, що є у коня», — розповідає волонтерка.

Цього дня черга до коней справді вибудовується сама собою. Один ветеран відходить від тварини — наступний уже чекає на своє знайомство.

Механіка перезавантаження: чому і як це працює

Ідея проєкту психологічної реабілітації через взаємодію з конями виникла у 2022 році, коли голова громадської організації «ХАробрість» Марія Волкова приїхала до стайні навідати свого коня. Після спілкування з твариною жінка відчула, як зникла тривога.

«Я приїхала до нього буквально на дві години походити в полях, просто „випасти”. І я на собі відчула, що мені стало значно краще, значно легше. Я зібрала себе докупи вперше з початку повномасштабного вторгнення. І тоді я поговорила з власниками цієї стайні, і ми започаткували цю програму», — зазначає Марія Волкова.

Спочатку програму орієнтували на чинних військовослужбовців, а в червні — підлаштували для потреб ветеранів:

«Ветеранів долучаємо до цієї програми, тому що їм також потрібне відновлення, це переключення з режиму виживання до режиму життя. Це те, що потрібно не тільки військовим і ветеранам. Це потрібно їхнім родинам, це потрібно оточуючим, це потрібно і суспільству».

Програма розрахована на один день. За словами Марії Волкової, головне завдання — дати якомога більшій кількості військових і ветеранів можливість хоча б раз відчути цей досвід. Волонтери не раз бачили, як змінюється стан людей після спілкування з конями протягом лічених годин. Марія досі пам’ятає військового, який приїхав сюди просто з «нуля»:

«Він більшу частину програми сидів в сторонці. Поглядав на коней і наприкінці нарешті підійшов до них, торкнувся. Повертається, посміхається і каже: „Як у дитинстві. Це мій найкращий відпочинок за останні 20 років”».

Протягом останніх двох місяців проєкт охопив кількадесят ветеранів. Групи у Харкові формує ветеранський простір «Пліч-о-пліч».