Нестерпна важкість нелюбові

Біль. Нескінчений, невідступний, часом нестерпний біль щодня. Бо щодня нові смерті. Гинуть кадрові військові і мобілізовані, сиві ветерани і вчорашні студенти. Гинуть цивільні. Немовля, жінки при надії, підлітки. Діти втрачають батьків. Батьки більше не побачать дітей. Старші люди, які пережили Другу світову і нацистські концтабори, гинуть від обстрілів колишніх співвітчизників.

Тривога. Виснажлива, моторошна тривога. Вона накочує хвилями. Сирени, повідомлення про вибухи, звістки з фронту, телефони не відповідають, питання «ти як?» зависає в повітрі — і тривожна хвиля накриває з головою. Аж поки не отримаєш не почуєш довгоочікуване коротке «все гаразд». Хвиля відступає. Тимчасове полегшення. До наступної сирени і звістки з фронту.

І питання, що не дає спокою весь час: як тебе не любити, вороже мій? Бо не любити можна по-всякому. Так само, як колишнього чи колишню, з якими спільне життя не склалося, а цивілізованого розлучення не сталося. І від тої нелюбові народжуються злість, ненависть, зневага, огида або жага помсти — у кого як.

***

Злість. Люта чорна злість охоплює щоразу, коли чуєш, як вони знущаються з людей, і бачиш, як вони рівняють з землею цілі міста.

Ненависть. Нестримна, пекуча, всепоглинаюча ненависть, що спалахує зі ще більшою силою (хоча здавалося б, куди більше?) з кожним загубленим життям, із кожною понівеченою долею.

Зневага. Холодна, презирлива і водночас заспокійлива зневага. Руйнують школи і виші, бо самі відсталі і неписемні. Цілять по музеях і театрах, бо культура — це не про них. Влучають у лікарні, бо де людяність, а де вони? Випалюють цілі поля зі стиглою пшеницею — ну а на що вони ще здатні?

Огида. Відверта непереборна огида, що аж підкочує під горло, від їхньої дріб’язковості і жалюгідності, від банального мародерства, що у них замість військової честі, від їхньої жаги до «гробових», що виявляється сильнішою за батьківську любов, і від їхніх загороджувальних загонів, що стали замінником бійцівської відваги.

Жага помсти. Жорстокої безжальної невідворотної помсти за кожну мить страждань і поневірянь, за кожну пошкоджену долю. Мрії про помсту наче підживлюють і додають сил. Здається це і є сенс життя. Наче. Здається.

***

Всі сподівання, що можна залишитися друзями і жити кожен власним життям виявилися марними, бо ці колишні не полишили спроб повернути нас до минулого. Побачивши, що їхнє місце ось-ось буде зайняте іншими, вони вдалися спочатку до шантажу, а потім — до грубої сили. Відносини стали важкими, токсичними і більш ніж небезпечними. Колишні вирішили, коли силою не стати милими, вдатися до класичного «Так не доставайся же ты никому!». Тільки цей сучасний колективний Карандишев цілить не в окрему беззахисну жінку, а в багатомільйонну Україну.

Від усвідомлення цієї ницості виникає щире бажання позбавитися всього, що було у нас з ними спільного чи видавалося таким, усього, чим ще нещодавно захоплювалися. Забути російську мову — і плювати, що монополії на неї їм ніхто не давав, а їхня російська і наша відрізняються чимдалі більше. В топку російське мистецтво — і начхати, скільки з тих, хто віддає накази і їх виконує, хоча б знає, що Толстой — це не (тільки) якась шишка з Держдуми, а Римський-Корсаков — це одна людина, а не два різних чоловіки. Про те, щоб читали, слухали, знали і осмислювали — взагалі не йдеться. Яка різниця, шепочуть на вухо злість і ненависть, все одно їхні книжки в крові, їхні смички в крові, їхні пуанти в крові, їхнє мистецтво — на крові. Всі вони нікчеми і бездари, підхоплюють зневага та огида, всі — брехуни і потвори, всі — кати і вбивці. І ти знову, із якимось хворобливим завзяттям заходишся шукати нові і нові підтвердження їхньої нелюдяності, а знайшовши — зітхаєш із якимось мазохістським задоволенням. З такими не можна домовлятися, їх можна лише знищувати, підсумовує жага помсти, всіх — без винятку.

І як же це спокусливо, відмовити у праві на існування всій ворожій країні, без виключення: і тим, хто віддає накази вбивати, і тим хто їх виконує, і тим, хто ґвалтує, і  тим, хто катує, і тим, хто вишукується буквою Z, і тим, хто не підтримує війну, але мовчить, і тим, хто говорить, але недостатньо голосно, і тим, хто виходить протестувати, але недостатньо часто, і тим, хто допомагає силоміць вивезеним з України дістатися Європи, і тим, хто їде з Росії через незгоду з владою, і тим, хто залишається і йде до в’язниці через неї ж. Так непомітно «Гарний руський — мертвий руський» перетворюється з чорного гумору на тверде переконання.

Але ж, стоп! Це вже прямий шлях до геноциду у зворотному напрямку. І неважливо, хто перший почав, з точки зору міжнародного права будь-який геноцид є злочином за визначенням.

Емоції, ці небажані діти нелюбові, засліплюють і заколихують, як наркотик. Вони випалюють зсередини. Вони поганий радник, особливо на довгих дистанціях. Вони дезорієнтують. Вони позбавляють почуття реальності і вимикають здатність до критичного мислення та аналізу. Вони знецінюють ворога, а це небезпечно. Так само, як і переоцінювати його.

Ні, не всі росіяни нікчеми і вбивці. Так, там є тисячі, а може і більше тих, у кого власні рахунки зі злочинним режимом, власні резони прагнути його повалення і покарання. Але ж вороги мого ворога — мої друзі. Принаймні союзники. Їх не треба ідеалізувати чи підносити на п’єдестал. Ні. З ними треба співпрацювати проти спільного ворога. Вони — той самий другий фронт, що виснажує ворога, підриває його бойовий дух, відволікає його ресурси. Вони потрібні не менше, ніж західна сучасна зброя.

Бо насправді, головне не помста, а справедливий суд і невідворотнє покарання усіх винних. Щоб ніколи знов. Бо Перемога — це не кінцева мета, а життєво важливий, але ж проміжний пункт на шляху до кращого майбутнього України. Тому що ми — не вони.

***

Як тебе не любити, вороже мій? Не любити можна по-всякому. Та головне не перетворитися на тебе.

Розум це все усвідомлює. А як бути з серцем?

Читайте інші колонки автора:

• Харків у зведеннях посадовців: суміш в рожевих та чорних тонах
• Відновлення історичного Харкова після війни: перспективи і ризики