Відновлення історичного Харкова після війни: перспективи і ризики

Яким буде Харків після війни? Яким чином відбуватиметься його відбудова та розбудова? Хто і як це вирішуватиме? Ці питання є тестом на справжню декомунізацію не за формою, а за змістом. Відповіді на них є лакмусовим папірцем, що не дозволить переплутати словесне пристосуванство з реальними змінами способу мислення і способу дії. 

«Ми повинні разом створити щось настільки цікаве, щоб воно увійшло в історію архітектури і стало знаковим для всього світу», — каже міський голова Харкова Ігор Терехов. При цьому очі його, точно як у того гоголівського персонажу, стають надзвичайно солодкі і обличчя набуває дуже задоволеного виразу. Він часто і охоче розповідає про те, яким буде Харків післявоєнного майбутнього: родзинка світової архітектури, перлина Європи, модернізоване місто з ІТ- та індустріальними парками, в якому є і даунтаун, і «зелений каркас», і безбар’єрне середовище, в якому мікрорайони побудовані з урахуванням безпекових вимог і застосуванням сучасних технологій енергозбереження, а вулицями їздить новий електротранспорт. Не місто — мрія. Чиста і незатьмарена мрія, що сяє на післявоєнному обрії. Але це сяйво швидко тьмянішає і блякне, коли починаєш замислюватися, а де в усій цій пишноті місце старого Харкова, його архітектурних та історичних пам’яток? Тих самих пам’яток, що вже п’ятий місяць поспіль потерпають від ворожих обстрілів.

В ніч на 6 липня російська ракета зруйнувала будівлю з майже двохсотлітньою історією на Полтавському Шляху (колишній вулиці Єкатеринославській). Двоповерховий кам’яний будинок у стилі класицизму, що на початку 30-х років ХІХ століття побудував один з найкращих архітекторів Харкова Андрій Тон для подружжя Павлових, пережив і більшовицьку революцію, і німецьку окупацію і виглядав дуже і дуже непогано з огляду на свій поважний вік. Але зустріч з російською ракетою стала для нього роковою. Дісталося і будівлі поруч, яка теж, до речі, є пам’яткою архітектури.

«На жаль, я майже щодня бачу такі руйнування у Харкові, їх завдає російський агресор. Він намагається лякати нас, лякати людей, але, ви бачите, що нас не залякати, — заявив Терехов після того, як побачив на власні очі наслідки ракетного удару. — Те, що стосується руйнувань — одну будівлю доведеться зносити однозначно, друга будівля — подивимося на конструктив».

Міський голова не уточнив, яку саму будівлю він збирається знести, але з контексту і так зрозуміло. Попри відсутність технічного висновку, вже наступного дня за вказівкою адміністрації Новобаварського району було вивезено оригінальну несучу дубову балку над портиком, розповів архітектор Віктор Дворніков:

«На запит «…Що ви робите і куди вивозите?!» посадовець адміністрації, з якою домовлялися про її збереження, відповіла «На дрова, невідомо якою буде зима» і кинула слухавку».

Взагалі-то, щодо пам’яток архітектури і їх долі, Терехов висловлюється зрідка і не дуже охоче. А те, що він все ж таки іноді каже, м’яко кажучи, напружує. Дуже показовою в цьому сенсі є його відповідь «Дзеркалу тижня» щодо відновлення після обстрілів Каразінського університету. Перша частина звучить досить обнадійливо.

«Звісно, я буду допомагати реконструювати й відбудовувати частину закладу, котра зазнала руйнувань… тепер ми маємо відновити все те, що залишилось від корпусу, а там, на жаль, залишилися тільки стіни, — каже Терехов. І одразу ж додає. — Ще одне питання — який вигляд матиме відбудований університет. Як на мене, це має бути нова й сучасна архітектура. Ми не відновлюватимемо архітектуру сталінських часів, це виключено. Ми маємо кардинально перегорнути цю сторінку й подивитися на 30, 50 і навіть 100 років наперед. Давайте створювати нові архітектурні ансамблі. Це не означає, що ми маємо відмовитися від наших архітектурних бекетівських традицій. Сьогодні філософія архітектури зовсім інша, і ми маємо унікальний шанс її втілити».

А ось це вже серйозний привід для занепокоєння. І справа навіть не в тому, чи можна віднести колишню будівлю Наркомпраці, в якій останнім часом розташовувався економічний факультет Каразінського університету, до архітектури сталінських часів. Справа в тому, що це пам’ятка архітектури. Так само, як і Будинок рад, про який інший високопосадовець, очільник ОВА Олег Синєгубов повідомив: «Вже є висновок експертів, що будівля відновленню не підлягає». Хоча пізніше з’ясувалося, що остаточного висновку ще немає.

А як бути з іншими пам’ятками архітектури, що постраждали внаслідок ворожих обстрілів? З колишнім прибутковим домом Масловського на вул. Свободи? Зі зведеною за проєктом того самого Бекетова будівлею судових установ, де зараз розташований апеляційний суд? Із колишньою будівлею страхового товариства «Росія», більш відомою сьогодні як Палац Праці, чи з пожежною частиною з каланчею поблизу Гольберовської церкви? Як бути з багатьма іншими пам’ятками, які вже так чи інакше постраждали і ще постраждають через війну?

Знести — простіше за все, дешевше за все і вигідніше за все. Бо ми кажемо «пам’ятка архітектури», а вони мають на увазі — «земля». Земля під забудову — це звучить привабливо.

Але знести — це ще і сумнівно, як з точки зору закону, так і з точки зору моралі. Це недалекоглядно і безвідповідально. Бо пам’ятка архітектури — це частина культурної спадщини. Її збереження є зброєю у боротьбі проти геноциду українського народу. Її відновлення, безумовно, є справою не одного місяця, року і навіть не одного десятиріччя. Але воно можливе, навіть після нищівних руйнувань. Було б бажання та політична воля. Доведено Варшавою і не тільки.

«Спитайте будь-якого фахівця реставратора — до якого стану повинна бути зруйнована будівля, що б можна було сказати — не можна відновити. Відповідь ви почуєте таку: «Відновити можна все!» Питання в методиках та підходах до відновлення — проте так, відновити можна все!» — каже архітекторка-реставраторка Катерина Кублицька.

Комфортне модерне місто мрії — це прекрасно, авжеж. Але якою ціною і яким чином його будувати? Поки що слова і дії місцевих очільників нагадують старий відомий рецепт «Інтернаціоналу» («ми зруйнуєм, з корінням вирвем, а потім, своє, нове життя збудуєм») із додаванням гірших традицій доби Кернесансу: тишком-нишком, користуючись нагодою, демонтувати трамвайні шляхи, під виглядом розбирання завалів прискорити руйнування або поперед експертів оголосити будівлю такою, що підлягає знесенню. До речі, за часів Кернеса був випадок, коли і експертний висновок був, і дозвіл на знесення, і посадовці розповідали яким же небезпечним для життя став після пожежі будинок по Сумській, 11. Але за рік сталося звичайне диво і дозвіл відкликали. «Аварійна небезпечна для життя будівля, що може обвалитися будь-якої миті» раптово перетворилася на міцну і непохитну.

Хто і чому вирішив, що архітектурні традиції міста — це лише Олексій Бекетов? А як бути з Олександром Ржепишевським, Євгеном Васильєвим, тим же Андрієм Тоном і багатьма іншими? Хто і чому вирішив, що пам’ятки архітектури сталінських часів не будуть відновлювати за жодних умов? Хто ті безіменні «архітектори зі світовим ім’ям», які на чолі з лордом Фостером працюють над оновленим генпланом Харкова? Назвіть тих харківських архітекторів, що залучені до роботи. Дайте містянам дієвий механізм впливу на процеси, а не його імітацію. Бо інакше це буде знов одноосібне прийняття рішень на користь дуже вузького кола причетних та наближених, заклики до решти затягнути ще трохи паски і нескінченні казки про світле майбутнє, що ось-ось настане та ніяк не настає. Але ж ми це все вже проходили. Досить!