Іван Сірко: отаман, який гуляв сам по собі Колонка
«Ой, як крикне старий орел, що під хмари в’єтця,
Гей, загуло Запорожжя тай до Сірка тнетця.
Ой, не вітер в полі грає, не орел літає,
Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє…»
(Пісня про Івана Сірка)
Іван Сірко — один із найпопулярніших персонажів історії України. Його постать овіяна численними легендами і переказами. Він є героєм пісень і поем, фільмів і романів, не кажучи вже про наукові дослідження. Попри участь Сірка у військових діях проти московитів, більшість авторів навіть за часів Російської імперії та радянської влади вважала його героїчною особистістю. Але нестача документальних джерел в ті часи не давала змоги скласти його повноцінну біографію.
Одним із перших фахових дослідників життя і діяльності Івана Сірка став слобожанин, історик Дмитро Іванович Яворницький, який ще у 1884 році приїжджав до Мерефи й Артемівки, де свого часу жив Сірко з родиною. У 1887 році Яворницький відвідав могилу легендарного харківського полковника, після чого з фотографії були зроблені малюнки надгробку, які Дмитро Іванович використовував на лекціях як ілюстративний матеріал.
У 1894 році він видав окрему книгу «Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых козаков», у якій стверджував, що Сірко є уродженцем містечка Мерефа під Харковом. Проте посилання, які Яворницький наводив у якості джерел, були або сумнівні, або описували інші події. Менше з тим, легенда про мереф’янське походження Сирка прижилася і розповсюдилася. Ба більше, з легкої руки Дмитра Івановича у 1995 році Мерефа святкувала 400-річний ювілей, хоча насправді місто було засноване лише у 1663-му, тож його справжній вік був далекий від 400 років.
Видана в Петербурзі книга Яворницького зробила Сірка ще популярнішим серед українців.
Доклався до уславлення харківського полковника і ще один слобожанин — художник Ілля Рєпін. На його картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові…» саме Сірку відведено центральне місце в композиції — кошового отамана.
Не можна сказати, що в радянські часи про Івана Сірка зовсім забули. У 1967 році через загрозу підтоплення його могилу перенесли на курган Баба-могила на околиці села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Тоді ж череп отамана був вилучений для досліджень, завдяки яким вдалося відтворити обличчя отамана. Тільки у 1990 році череп поховали разом із тілом Сірка. Однак гідного біографічного дослідження долі харківського полковника так і не було проведено.
За часів незалежності України цікавість до постаті легендарного отамана спалахує з новою силою. Він фігурує у безлічі публікацій, щоправда їхня кількість обратно пропорційна якості: на жаль, вони здебільшого призводять лише до вкорінення старих і поширення нових міфів, в які дотепер вірить більшість українців. Тим цінніші винятки з цього правила. У 2004 році мені пощастило видавати невеличку книжечку історика Володимира Маслійчука «Altera Patria. Нотатки про діяльність Івана Сірка на Слобідській Україні», в якій автор деміфологізує козацького ватажка, очищуючи його біографію від неправди та вигадок. Пізніше цей текст увійшов до збірки статей «Провінція на перехресті культур».
Маслійчук продовжує досліджувати діяльність Сірка, знаходити й оприлюднювати нові, раніше невідомі факти з його життя. Так, цього року за упорядкуванням Маслійчука вийшла збірка архівних джерел «Фортеця Харків та околиці у другій половині XVII ст.», що містить нові документи щодо славетного кошового.
Насправді Іван Сірко народився не в Мерефі, а на території Речі Посполитої. Де саме і коли — невідомо. До переїзду в Харків Сірко взяв участь у повстанні проти поляків, через що був вимушений покинути землі Речі Посполитої й оселитися в московській фортеці Усерд, де він був отаманом українських козаків. Після амністії учасників антипольського повстання Сірко жив поблизу Полтави. З 1657 року він перебував в опозиції до гетьмана Івана Виговського. У 1659 році Сірко був відомий як кальницький полковник. У 1663-1664 роках був кошовим на Запоріжжі. Через сварку з гетьманом Іваном Брюховецьким і прихильною до нього частиною запорожців переїхав на Слобідську Україну.
Навесні 1664 року кошовий війська Запорізького Іван Дмитрович Сірко забрав дружину з Полтави і поїхав до Білгорода, а звідти — до щойно заснованої слободи Мерефа, де будується фортеця і формується нова сотня Харківського слобідського козацького полку. Хоча на папері він був створений за п’ять років до того, але ще не став справжньою бойовою одиницею у складі Бєлгородського помісного полку. Тож Сірко був призначений харківським полковником. Звісно, що московський уряд покладав великі надії на його військовий досвід.
Ставши харківським полковником, Сірко мав би жити в Харкові, однак це його не приваблює, оскільки там проживає московський воєвода і гарнізон служилих людей. Деякі автори описують двір харківського полковника всередині харківської фортеці, поруч із воєводськими двором, але це не відповідає дійсності. До ліквідації у 1702 році воєводського управління жоден харківський полковник не мав власного двору в цитаделі фортеці.
Сірко не випадково обрав своєю резиденцією Мерефу. Ця нова слобода була достатньо віддалена від Харкова, в її фортеці ще не було московського воєводи, проте за необхідності до полкового міста можна було дістатися досить швидко дорогою Можеський острог — Бєлгород. Поруч із Мерефою Сірко осадив слобідку Артемівку (своєю назвою вона завдячує зятеві полковника — Івану Артемову). На річці Мерефа був побудований млин, а на землях — заведені гурти скота.
Перша офіційна згадка про харківське полковництво Сірка датується 19 вересня 1665 року, коли він на чолі харківських козаків розбив татарський загін під Балаклією. Тоді було взято в полон двох татар. У роки свого полковництва Сіркові доводилося брати участь у походах Бєлгородського помісного полку під керівництвом воєводи Григорія Ромодановського, організовувати харківських козаків на сторожовій службі поблизу Можеського острогу «на Валках» (де пізніше буде засновано фортецю Перекоп); поблизу найпівденнішого московського укріплення Маяк на Сіверському Донці; на державних соляних озерах на Тору (сучасний Слов’янськ), куди відправляли поперемінно партію у 132 козаки.
Харківське полковництво Івана Сірка підтверджує також ще одне з нещодавно знайдених джерел 1667 року, згідно якому Іван Дмитрович очолив козаків, що їхали на Тор, аби захистити соляні промисли від набігу татар. Це перекликається з опублікованою у 1893 році «Думою о вдове Сирчихе», в якій йдеться про вдову Івана Сірка, що жила в Мерефі. Серед іншого «Дума» розповідає, як син Сірка Петро поїхав під Тор шукати батька, але, зраджений джурою, загинув разом із товаришем.
«В городе Мерефе жила вдова,
Старенькая жена,
Сирчиха-Иваниха,
Она 7 лет пробувала,
Сирка Ивана в очи не видала.
Только себе двоих сынов мала…»(Дума о вдове Сирчихе)
Іван Сірко не вважав для себе харківське полковництво пріоритетним і ставився до своїх обов’язків формально, замість об’єднання полку формував окремі стосунки з окремими сотнями, змушував підпорядковуватися йому, а не воєводам міські сотні гарнізонів фортець, через що виникали нові конфлікти. Взагалі Сірко вважав, що слобідські полки — це тимчасове явище. Таке зневажливе ставлення до посади пояснює, чому восени 1667 року він взагалі залишив полк і взяв участь у поході на Крим.
Ініційований Річчю Посполитою і Московією похід на Крим призвів до Підгаєцької угоди. Гетьман Петро Дорошенко був змушений її підписати, хоч вона була невигідна, оскільки союзні війська кримського хана покинули його і повернулися додому — протистояти козакам Сірка, які нищили Ширимбеївські улуси під Кафою і взяли багато полонених.
Здавалося б, Іван Сірко був щасливим на службі у московитів у харківському полку, проте у березні 1668 року він очолив на Слобідщині повстання на користь гетьмана Брюховецького, з яким уклав тимчасовий союз. До нього приєдналася частина козаків Харківського полку і під його проводом вирушила з Мерефи під Харків. Сірко сподівався, що тамтешні козаки підтримають його і відкриють ворота фортеці. Скоріш за все, він розраховував на колишнього харківського отамана і сотника Івана Васильовича Кривошлика, та той чомусь не зміг дотриматися домовленості. 11 березня 1668 року в статусі харківського полковника Іван Сірко на чолі з вірними йому харківськими козаками з Мерефи, Змієва, Печеніг та інших містечок підступив до Харківської фортеці.
«Дивився Сірко пильно на знайому йому та ніколи не любу Харківську фортецю, дивився так, наче вперше її бачив. Така таємнича здавалась вона йому. І сьогодні чогось гостріше бачив він усі хиби в цій фортеці, так, наче він уже був хазяїном її, так, наче він уже, замість воєводи, порядкує там. Бачив він, що не дуже дбали воєводи, щоб місто могутнішим зробити. «Не таким буде в мене Харків» — наче шепотіли його вуста…».
(«Козак і воївода», Микола Горбань)
Сірко підійшов до стін харківської фортеці з півночі, оскільки з іншого боку шлях був закритий через весняне водопілля. Якби він мав змогу підступити з боку Малого міста на півдні, то зміг би без особливих перешкод взяти хоча б його, бо укріплення цього острожка не були закінчені. Побачивши ворота зачиненими, Сірко спробував штурмувати Харків, але невдало. Фортеця відповіла пострілами з гармат, і славному кошовому отаману і харківському полковнику довелося відступити, оскільки з Бєлгорода на допомогу Харкову вирушили 500 служилих людей.
Сірко відступив з вірними козаками спочатку на Мерефу, а потім — далі на Валки. Московити і харківські козаки спалили бунтівну Мерефу. У квітні та травні козаки-повстанці на чолі із Сірком бешкетували під Харковом та Чугуєвом, а потім пішли під Котельву на з’єднання з гетьманами Іваном Брюховецьким і Петром Дорошенком, де вдало відбилися від бєлгородського загону московитів під Колонтаєвом, Котельвою а потім і під Охтиркою. Між тим, харківські козаки обрали собі нового полковника, їм став Федір Ріпка.
Подальша доля Івана Сірка доволі добре описана, як і діяльність його зятів на Слобідщині. Помер Сірко 4 травня 1680 року на своїй пасіці в селі Грушівка, а похований був на Чортомлицькій Січі (сучасне село Капулівка Нікопольського району).
Цікаво, що в Харкові пам’ятник Івану Сірку встановили 18 серпня 2017 року на Бурсацькому узвозі, тобто не як харківському полковнику, який очолював козаків Харківського полку, а саме як ватажку повстанців проти московських воєвод, який виступив на боці гетьмана Івана Брюховецького і прийшов захопити Харківську фортецю.
Дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов — автор циклу матеріалів «Фортеця Харків». Читайте колонку Андрія Парамонова на MediaPort
