Фортеця Харків: Залопань — від козаків і німців до елітного району Колонка
Історія Залопанської частини Харкова перш за все відома завдяки розквіту в XIX столітті, коли вона перетворилася на елітний район міста. Через це її заснування і перші півтора віку існування та розвитку виглядають незаслужено забутими. Хоча згадати є що — від перших залопанських поселенців ще під стінами фортеці та німецьких інженерів, які приїхали будувати Українську оборонну лінію, до входження заміського посаду до міської смуги й облюбування його відомими заможними харківцями.
Першими на Залопані оселилися 37 козацьких родин, яких привів під майбутній Харків близько 1652 року отаман Іван Васильович Кривошлик. Землі на правому березі річки Лопані не записані за межовими книгами 1640-х років ані за чугуївцями, ані за бєлгородськими церковниками, тобто козаки заволоділи ними на правах займанщини.
У ті часи на правому березі Лопані росли широколистяні ліси, в яких водилася величезна кількість диких звірів і птиць. Між лісами було чимало стариць. Спочатку поселенці на чолі з Кривошликом опанували місцевість неподалік майбутньої Благовіщенської церкви. Її побудували близько 1655 року з деревини. Тут же була і відома криниця з доброю джерельною водою, яка проіснувала щонайменше до середини XVIII століття.
У 1654 році сюди прийшла основна партія поселенців. Почалося більш активне заселення Залопанського посаду, особливо вздовж дороги на Можеський острог (пізніше він буде перейменований на Велику Різдвяну вулицю, а сьогодні це Конторська). У 1660-ті роки розпочалося заселення вздовж дороги на Курязький монастир, майбутньої вулиці Катеринославської (сучасний Полтавський шлях). Звісно, тогочасні вулиці здебільшого були косі й криві, один «хутірець» плавно переходив в інший хвилястими лініями плетених парканів. На кожному з таких хуторців були великі левади, городи, розбивалися сади (переважно грушеві, яблуневі та сливові), у значних кількостях вирощувалися коноплі. Вихід до безкрайніх луків вздовж річки Лопань давав розвиток скотарству.
Активна забудова посаду на Залопані відбилася й на будівництві храмів. Вважається, що Дмитрівська і Різдвяна церкви були зведені вже у 1655 році, хоча достовірних відомостей щодо цього немає. Проте церква Різдва згадується за Актами Курязького монастиря у 1687 році, а Дмитрівська церква — у 1689 році. За останнім храмом на Залопані розбили велике кладовище, за яким харківський полковник Григорій Єрофійович Донець (Захаржевський) заснував цегельні заводи, що тягнулися до підніжжя Холодної гори. Саме звідси доставлялася цегла на будівництво Успенського собору в цитаделі фортеці та домової Покровської церкви на подвір’ї полковника Донця. Пізніше цегла йшла і на продаж. Один із заводів Григорій Єрофійович подарував Курязькому монастирю. Це дало поштовх бурхливій економічній діяльності в цих краях. На заводі пробували виготовляти і вогнетривку цеглу для печей, і кахлі (щоправда, невдалі за якістю), і гончарний посуд.
Саме розвиток економічної діяльності призвів до повного знищення дерев на Залопані. Місцевість змінилася, і вже на кінець XVII століття частина стариць пересохла. Після скасування воєводського управління харківський полковник Федір Григорович Донець-Захаржевський побудував на Лопані два млини (один з них — поруч із цитаделлю). Поява гребель із млинами призвела до розливу Лопані навесні і восени, через що були підтоплені двори ближче до річки. Тоді забудова на Залопані стала більш щільною. Загальна чисельність козацьких дворів Залопанської слободи майже до кінця XVIII століття доходила до 400.
На 1724 рік посад на Залопанській слободі ділився на три парафії. До Різдвяної церкви відносився 121 двір на п’яти вулицях: Москалівка, Шилова, Пробита, Довгалівка і Безсалівка. До Дмитрівської церкви відносилися 100 дворів на п’яти вулицях: Івана Турчина, Василя Ктитора, Якова Котьки, Івана Кривого. До Дмитрівської церкви — 148 дворів і чотири вулиці: Бережна, Помазанова, Опанасівська, Чорного Івана. У цей час найвідомішими жителями Залопанського посаду були полковник Лаврентій Шидловський, майор Андрій Дунін, сотник Яків Денисович.
Активний рух фур швидко розбивав дороги на Залопані. Навесні та восени там була непролазна грязюка. Однак цьому посаду значно пощастило у 1730-ті роки, коли до Харкова почали приїжджати німецькі інженери, які займалися плануванням і керівництвом побудови Української оборонної лінії. Пізніше до них доєдналися німці-офіцери штабу армії фельдмаршала Мініха. Цитадель і форштадт Харківської фортеці були щільно забудовані житлом козацької старшини, місцевого духовенства, і — на диво — німці обрали для проживання Залопанську слободу. Вулиці почали вирівнювати, заболочені місцевості — замощувати фашинником, воду з криниць і стариць — відводити у вириті канави. Часу це забрало небагато, але приємні зміни в благоустрої були наочними.
Залопань увійшла у міську смугу лише після того, як Харків став губернським містом Слобідсько-української губернії, тобто не раніше 1765 року. Центральною вулицею стала вулиця Василя Ктитора. У 1760-ті роки вона спочатку отримала офіційну назву Херсонська, а згодом була перейменована на Катеринославську. По ній проходила дорога на центр Катеринінської провінції — Бельовську фортецю (сучасний Берестин Харківської області), на містечка Вільшану і Богодухів, у 1770-ті роки звідси починалася дорога на Катеринослав і Таганрог, а пізніше — на Полтаву і Київ. Сьогодні це Полтавський шлях.
Наприкінці 1760-х років Залопанську частину Харкова оточили із заходу ровом і валом. Новий форштадт посилювали декілька редутів. На обох кінцях цього валу у Лопані поставили по дерев’яній башті, а на в’їзді з боку Холодної гори — розмістили караульні з рогатками. У самій Залопані на 1769 рік було до 400 дворів. Значна кількість власників дворових місць мали у своїх будинках по два-три покої, а деякі — по чотири, п’ять і навіть шість. Це значно відрізняло заможних залопанців від іншого посаду — Захарківської слободи. Серед відомих залопанців тих часів можна виділити титулярного радника Максима Горленського, вчителя французької мови Іоганна Паулі, вчителя математики Івана Ніколаєва, художника Івана Саблукова, лікаря Іоганна Кеппена…
Академік, художник Іван Семенович Саблуков, який викладав живопис у Харківському колегіумі, отримав своє дворове місце для будівництва на березі Лопані у 1767 році. Першим відомим власником цього двору був полковий лікар Гагеман, однак у 1760 році він був змушений продати його, оскільки перебрався в Охтирку. Подвір’я Гагемана з дерев’яним будинком викупила за 50 рублів харківська полкова канцелярія, яка хотіла в тому ж році поміняти його на двір сотника Іллі Черкаса в цитаделі, але той не погодився. Йому купували інше подвір’я. Саблукову ж двір дістався безкоштовно, і вже у 1769 році у нього стояв перший дерев’яний будинок.
У часи існування Харківського намісництва, тобто з 1780 року, Залопань офіційно стала другою частиною міста. До приїзду імператриці Єкатєріни ІІ на Катеринославській розпочалися масштабні зміни. Вулицю максимально вирівняли, замостили фашинніком, побудували хоч і поганенький, але кам’яний міст через Лопань. Старі дерев’яні будинки господарям було велено зламати і побудувати нові, класичної архітектури. Дахи обов’язково мали бути покриті червоною фарбою, будинки — обнесені дерев’яними парканами, а ворота — вкриті олійними фарбами різних кольорів (охрою, зеленою, білою та червоною). Недарма Катеринославську будуть вже на початку XIX століття іменувати харківським Нєвським проспектом або харківською Тверською.
Власне, на кінець XVIII століття не гіршими за Катеринославську були й інші залопанські вулиці: Велика Різдвяна, Благовіщенська, Коцарська, Мала Різдвяна. Тут починають селитись заможні місцеві поміщики і чиновники: віце-губернатор Григорій Шидловський, голова палати карного суду Георгій фон Мінстер, директор межової канцелярії і казенного училища Густав фон Буксгевден, поміщиця Анастасія Дуніна. Їхні садиби з величезними на той час палацами, садами і парками з оранжереями займали значну частину Залопані. Саме тоді кількість дворів там стала зменшуватися, козацькі подвір’я скуповувала місцева еліта, формуючи великі заміські садиби.
До пари заможності жителів постали й нові храми. Тетраконхову красуню Різдвяну церкву в камені було побудовано першою — у 1783 році за проєктом губернського архітектора Петра Ярославського. У 1794 році, теж за проєктом Ярославського, було зведено нову кам’яну Благовіщенську церкву, багату на прикраси й іконостас всередині. Після пожежі 1804 року, коли згоріла Дмитрівська церква, парафіяни побудували нову кам’яну церкву за проєктом професора архітектури Євгена Васильєва.
За часів Слобідсько-українського губернатора Петра Сабурова, у 1799 році, Залопань за новим діленням Харкова стала третьою частиною Харкова і залишалася такою до встановлення радянської влади. У нове століття колишній посад Залопанська слобода входив як елітний район міста, чиновники, заможні купці, багаті поміщики стали основними власниками дворових місць. Тут з’являються Інститут шляхетних дівчат, заснований родиною Квіток, цирки, оперний театр, сади-розваги (зокрема «Тіволі»). Певний час Залопань була найкращою частиною міста. Але це вже інша історія.
«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort
