Фортеця Харків: від російсько-турецької війни до нової міської смуги

Якби у XVIII столітті існував вислів «будівництво сторіччя», то, певно, харківці саме так охрестили б значне розширення форштадту фортеці в 1769 році. До робіт, які велися незвичними для Харківської провінції форсованими темпами, були максимально залучені і цивільні, і військові. Проте масштабний швидкобуд обернувся не менш масштабним марнотратством. Але саме йому Харків завдячує новою міською смугою, яка офіційно залишалася незмінною до кінця ХІХ століття.

Початок війни Російської й Османської імперій спонукав військове керівництво у 1769 році не просто посилити укріплення Харківської фортеці, а й взагалі значно розширити форштадт. Автор нового форштадту на сьогодні не встановлений. Але доведено, що під час прокладання ліній укріплень він скористався планом губернського міста Харкова 1768 року, складеним архітектором Олексієм Квасовим. Саме цей план заклав межі міста з усіх сторін, без урахування наявних кварталів, а невідомий військовий інженер просто переніс їх на свій план укріплень.

Обсяги земляних робіт були настільки значними, що до них залучили не тільки розквартирований Харківський гусарський полк, гарнізонний батальйон і містян, а й населення всієї Харківської провінції. Жвавість, з якою велося будівництво, була настільки незвичною, що вже в середині 1770 року нові укріплення були закінчені. Новий форштадт являв собою земляні вали з брустверами, ровами та люнетами. Він опирався на редути з дерев’яними баштами, що стояли здебільшого біля річок. На баштах та при західних, північних і східних воротах планувалося розмістити артилерію. Губернська влада вже почала відводити місця для будівництва казарм, арсеналів, манежів, взялися зводити військову церкву. Але у 1771 році все це зупинилося, оскільки військові дії вже ніяк Харкову не загрожували.

Північні укріплення форштадту розпочиналися редутом із дерев’яною баштою у річки Лопань на сучасній Рогатинській леваді та йшли на схід до річки Харків, де поблизу Білгородської криниці теж стояв бастіон із дерев’яною баштою. Нові оборонні споруди на півночі в деяких містах перерізали квартали військових обивателів і йшли землями поміщиків Куликівських, Виродових і Шидловського. П’ять люнетів становили додаткові укріплення. Між двома найбільшими з них (перехрестя сучасних вулиць Римарської та Скрипника) стояли нові північні ворота фортеці.

За північними воротами з 1780 року розташовувалося перше міське кладовище — Мироносицьке (сучасний сквер Перемоги), де ховали вірян із трьох парафій міста: Успенської, Миколаївської та Троїцької. У 1781-1783 роках тут побудували кам’яну кладовищенську Мироносицьку церкву. Старий форштадт, який проходив по сучасній Театральній площі, був ліквідований. У 1780 році більшість його ровів були засипані, вали — зрізані, а кам’яні башти старих північних воріт — взагалі почали використовуватися не у військових цілях.

На заході рови й вали нового форштадту пройшли між рукавами річки Лопань і перерізали навпіл землі приміських слобод Гончарівки та Афанасівки. На півночі редут із дерев’яною баштою стояв біля сучасного Різниківського провулку, а на півдні — біля сучасної Конторської.

Західні укріплення також були посилені п’ятьма люнетами. Поблизу Дмитрівської церкви були встановлені західні ворота, що виходили на Херсонську дорогу.

Вулиця всередині форштадту теж спочатку була Херсонською, але після відвідування Харкова в 1787 році імператрицею Катериною II західні ворота назвали Тріумфальними, а вулицю перейменували на Катеринославську (сьогодні це Полтавський Шлях). За фортечним валом починалося величезне кладовище залопанських парафій Харкова — Дмитрівської, Різдвяної та Благовіщенської. Саме сюди Григорій Савич Сковорода водив свого учня Григорія Коваленського — привчати до природного закінчення життя.

Східні укріплення Нового форштадту відрізали кілька кварталів від Захарківської слободи. Ба більше, територія східніше від ровів і валів теж була очищена від дворів військових обивателів на добрих сто сажнів. Поза межами форштадту опинилися Михайлівська та Вознесенська церкви. Один редут з дерев’яною баштою стояв північніше Михайлівської церкви, інший — на березі річки (сучасна Харківська набережна).

Вал із ровом закінчувалися на березі річки Харків, де стояв млин Барабашових, що колись належав Квіткам. Східні ворота стояли на Московській дорозі, звідси ж розпочиналася й дорога на Чугуїв та Ізюм.

Південні укріплення нового форштадту відрізали кілька кварталів Нетеченської слободи. Три редути з дерев’яними баштами (на березі річки Харків, у протоки Нетеча і на куті навпроти Воскресенської церкви) та один люнет доповнювали рови та вали. Потрапити всередину форштадту можна було греблею Квіток або через ворота з боку Нетеченської слободи. Поза його межами опинилася стара Воскресенська церква, але новий храм, що почали будувати у 1789 році, вже був усередині форштадту. Міська бійня та м’ясні ряди були там від самого початку.

Вже у 1771 році стало зрозуміло, що колосальна робота з розширення форштадту Харківської фортеці була марнотратством. Військових ніде не було, окрім караульних на воротах при в’їзді в місто. Навіть башти нового форштадту не використовувалися. Не минуло й 10 років, як рови почали осипатись, а вали — запливати. Щоправда, певний час рови й вали форштадту не дозволяли оминути караульних. Тож після запровадження двоверстної дистанції на продаж горілки ті, хто хотів ввезти її в Харків, мали або сплачувати більший акциз, або приховувати бочонки з оковитою.

Майже одразу рови й вали нового форштадту почали виконувати функцію міської смуги Харкова. Саме за ними був складений єдиний план Харкова, який 25 березня 1822 року конфірмував імператор Олександр I. Щоправда, на плані міська смуга в південному форштадті трохи відрізнялася від лінії укріплень. Це було пов’язано з правилом, що забороняло розташовувати в місті бійні та м’ясні ряди. Аби не шукати їм нове місце, вирішили змінити міську смугу таким чином, щоб вони були поза межами Харкова. Місто розросталося, в міську смугу де-факто включали нові території, але навіть на планах другої половини XIX століття конфірмована частина залишалася незмінною і практично співпадала з форштадтом 1769 року.