Фортеця Харків: Квітка, що об’єднав козацьку старшину Колонка
Початок 10-х років XVIII століття для Харківського полку ознаменувався конфліктом між козацькою старшиною і новим полковником Прокопієм Куликівським, представником волоської еміграції, яка оселилася на Слобідщині після поразки московського царя Петра у Прусському поході. Старшина, яка звикла до дбайливого управління полком родиною Донців-Захаржевських, не сприйняла чужинця, що діяв свавільно і недалекоглядно, виключно на користь волоського дворянства. Полковництво Куликівського було безславним і недовгим. Новий очільник Харківського полку Григорій Квітка зробив висновки з помилок попередника. Він об’єднував старшину, обплутуючи її родинними і дружніми зв’язками, і діяв у стилі Донців-Захаржевських.
Майбутній харківський полковник Григорій Семенович Квітка народився у 1670 році в Харкові, в родині полкового сотника Семена Афанасьєва та Ірини Логвинівни, і зробив блискучу кар’єру ще за життя батька. Отримавши добру освіту, у 1706 році він розпочав як полковий писар, у жовтні 1711 року був призначений полковим осавулом. А вже наприкінці 1713 року козацька старшина обрала Григорія Квітку на посаду харківського полковника. Цьому передувала смерть Прокопія Куликівського, який, скоріш за все, був убитий елітою полку, бо хотів поріднитися з родиною Донців-Захаржевських і таким чином легалізувати своє полковництво в очах старшини.
Обрання новим полковником саме Григорія Квітки було далеко не випадковим. По-перше, його батько, на той час вже полковий суддя, мав величезний вплив на козацьку старшину. По-друге, далася взнаки заможність родини Квіток, які стояли у витоків формування Харківського полку. По-третє, близькі стосунки Григорія Семеновича з князем Меншиковим, який із дружиною гостив у нього 1709 року в харківському будинку, та й московський цар Петро обідав під час свого візиту до міста саме там. Меншиков прагнув обмежити вплив волоської еміграції на чолі з князем Кантемиром на теренах Слобідської України, тож, без сумніву, доклав руку до затвердження харківським полковником Григорія Квітки.
Вже на початку свого полковництва Квітці довелося стикнутися з початком гайдамаччини: загони запорізьких козаків нападали на поселення слобожан, вбивали, грабували і спалювали маєтності, а жителів уводили в полон. Між тим, частина Харківського полку постійно перебувала в далеких відрядженнях. Так, із 1719 року харківські козаки відправляли партію робітників для будівництва Ладозького каналу, куди за царським указом «повинно було відправити одного робітника із семи дворів, він мав мати з собою заступ, лопату, кірку і сокиру». За свідченням самого Григорія Квітки, чимало слобожан померли під час того будівництва у 1721-1722 роках від тягот земляних робіт.
У 1725 році Григорій Квітка відправився у Гилянський похід до фортеці Святого Хреста (у Ставрополі) на чолі 247 козаків, осавула, хорунжого, трьох сотників і священика. Людські втрати Харківського полку за весь похід були невеличкі (всього три козаки), проте були великі втрати коней. Саме під час цього походу Григорій Квітка засватав за свого сина Івана (який теж брав участь у поході в чині підпрапорного) доньку Прилуцького полковника Андрія Горленка Параскеву.
Додому Григорій Квітка повернувся лише у 1727 році, але вже наступного року знову відправив до тієї ж фортеці 250 своїх козаків, тепер вже під проводом Ізюмського полковника Лаврентія Шидловського. Ще 60 козаків було відправлено до Саратова. І так щороку протягом усього полковництва Григорія Квітки.
Останній проєкт, на який він відряджав своїх козаків, — будівництво Української лінії. Через ці відрядження не було можливості утримувати полк в належному стані. До того ж, і провіант, і фураж у походах треба було забезпечувати власним коштом.
Після невдалої спроби закріпитися у владі Харківського полку волоської еміграції в обличчі Прокопія Куликівського, Григорій Квітка усвідомив, що необхідно об’єднувати старшину і споріднювати хоча б провідні козацькі родини, формуючи корпоративну структуру в складі полку. Він роздавав посади родичам і лояльним родинам із козацької старшини. Один його рідний брат, Петро, отримав посаду сотника в слободі Хорошево, інший брат, Олексій — сотника в Деркачах. Старший син Роман одружився з донькою полковника Федора Донця-Захаржевською, Марфою, і отримав посаду сотника в Золочеві. Син Іван став сотником у Валках. Син Стефан служив ротмістром в Харківському полку. Племінник Прокіп Петрович Квітка очолив регулярну роту Харківського полку. З 10 березня 1714 року Григорій Квітка вступив у московські дворяни, чим ще більше закріпив свою владу в Харківському полку.
У керуванні полком Григорій Квітка поводився так само, як і представники родини Донців-Захаржевських. Він майже одразу забрав собі у власність колишнє воєводське подвір’я в Харкові, навпроти Успенського собору, і село Основа, яке було подаровано Покровській церкві на вічний спомин Федора Донця-Захаржевського. Ніхто навіть не спробував заступитися за причт домової церкви, яка на той час не мала своєї парафії. Щоправда, Основа за нового господаря розквітла. Населення тут побільшало (на 1722 рік було вже 511 осіб). Григорій Квітка побудував на Основі першу дерев’яну церкву на честь Іоанна Предтечі. Окрім цього, він володів хутором Григорівський і селами Гуляй Поле, Соснівка та Грем’яче, а після смерті батька у 1725 році успадкував село Нехотіївка, хутір Макарівський і сільце Семенівка.
Цілком за традиціями слобідської еліти Григорій Квітка підтримував церкви й монастирі, здебільшого на теренах свого полку. Відомі його вклади в соборну Успенську церкву Харкова, Хорошівський Вознесенський жіночий монастир, Старо-Харківський Курязький Преображенський чоловічий монастир. Але він також робив значні вклади у Києво-Печерську лавру. Власне, і помер Григорій Квітка під час подорожі до неї в жовтні 1734 року. Там же, у Києво-Печерській лаврі, він і був похований поруч із Успенським собором. Надгробок його зберігся до наших днів.
Дружина Григорія Квітки, Василина Єреміївна (у дівоцтві Красновська, 1678 року народження), померла майже одночасно з чоловіком — 22 жовтня 1734 року. Але вона була похована у Харкові, в Покровському соборі Колегіумського монастиря (попри новий статус, Покровська церква залишалася усипальницею місцевої полкової еліти). Окрім трьох синів, у Григорія Квітки та Василини Єреміївни було ще дві доньки, Феодосія і Марфа, які прийняли чернецтво і по кілька років служили ігуменями Хорошівського Вознесенського жіночого монастиря.
Саме Григорій Квітка розпочав вести щоденник (Літопис Квіток), в якому щонайменше з 1719 року й описував різного роду подробиці подій, які відбувалися і в Харківському полку, і на Слобідській Україні. Деякі факти сьогодні відомі тільки завдяки цьому щоденнику, який продовжив після смерті Григорія Квітки (а може, і раніше) його другий син Іван Григорович, який став і наступником батька на посаді харківського полковника. На жаль, Літопис Квіток був втрачений у другій половині XIX століття. Збереглися лише виписки з нього, які робив відомий дослідник архієпископ Філарет (Гумілевський).
«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort
