Фортеця Харків: храм-бастіон Колонка
Одна з прикрас сучасного Харкова — Покровський собор — веде свою історію з 1689 року, коли його освятив митрополит Авраамій. На жаль, користувачі в особі Покровського чоловічого монастиря Української православної церкви поводяться з ним вкрай жорстоко: спочатку позолотили куполи, а у 2019 році пофарбували сам собор у папугові кольори. Це порушує автентичний образ найкращого храму слобожанської архітектурної школи. Попри це влада навіть пальцем не ворохнула, аби припинити псування вигляду пам’ятки національного значення і зобов’язати УПЦ повернути храму первісний вигляд.
Покровський собор живе в постійному напівміфічному інформаційному полі. Одні, незважаючи на класиків від історії (Євгена Альбовського, Дмитра Багалія, Дмитра Міллера, Єгора Редіна тощо), стверджують, що до 1689 року в Харкові існувала дерев’яна Покровська церква. Інші повторюють вигадку мистецтвознавця Стефана Таранушенка про те, що кам’яний Успенський собор, зведений у 1685-1688 роках всередині Харківської фортеці, будувала козацька старшина, а Покровський храм — козаки Харківського полку. Є серед сучасних авторів і такі, які з якогось доброго дива впевнені, що кам’яна Покровська церква одразу існувала з кам’яною ж дзвіницею. Це все суцільна неправда. Не існує жодних відомостей щодо існування дерев’яної Покровської церкви. І її, і Успенський собор будував полковник Харківського полку Григорій Єрофійович Донець-Захаржевський. А початкове призначення Покровської церкви — родова усипальниця — виключає одночасне зведення будь-якої дзвіниці.
Покровська церква мала оборонне значення, оскільки була побудована поза стінами цитаделі Харківської фортеці. Але місце було обране всупереч всім принципам фортифікації. У 80-ті роки XVII століття навіть форштадту з півночі ще не існувало. Тож противник міг захопити Покровську церкву і з неї обстрілювати середину цитаделі. Але харківські воєводи Фотій Салов, Михайло Суслов та Семен Дурново не чинили спротиву будівництву храму, оскільки проводив його полковник Григорій Донець-Захаржевський на власному подвір’ї — хотів мати домову церкву-усипальницю родини. У 1706 році тут був похований його син Федір Григорович Донець-Захаржевський, теж харківський полковник, а у 1721 році його онука — Марфа Квітка, у дівоцтві Донець-Захаржевська. До речі, за похорон та відспівування Федора Григоровича його родина передала причту сільце Основа — для харчування кліру.
Згодом Покровська церква стала усипальницею і для інших представників козацької старшини та правлячих архієреїв. Так, у 1734 році тут були поховані Василиса Красовська та Василь Григорович Квітка, у наступному — Стефан Григорович Квітка, а у 1793-му — архімандрит Курязького монастиря Наркіс із роду Квіток.
За припущенням харківського дослідника Володимира Петровича Титара, архітектором Покровської церкви був відомий у ті часи Іван Петрович Зарудний, а будівельниками — артіль братів Старченків. Цеглу постачав завод Донця-Захаржевського. Скоріш за все, будівництво Покровської церкви почалося після того, як основні стіни Успенського собору були закінчені, оскільки зводити одночасно два кам’яні храми навіть для Донця-Захаржевського було обтяжливо.
Перший ярус Покровського храму оточувала глуха аркада, що нагадує аркади фортечних стін. У другому ярусі на неї спиралася дерев’яна галерея — опасання з кам’яними парапетами. Функції галереї типово оборонні — ширина проходу в 90 см була замалою для хресного ходу, а парапет заввишки 160 см закривав стрілка по груди, дозволяючи прострілювати зі стрілецької зброї велику територію.
Сьогодні стіни всередині храму суцільно вкриті розписом, а раніше центральний верх заввишки понад 24 м і бокові верхи у 18 м були просто побілені. Лише десь у вишині були намальовані окремі постаті архангелів, трійці, та над вівтарною аркою широко розгорталася Покрова, де в натовпі тих, хто молився, були чубаті козаки, бурсаки в сувоях, написані клейовими фарбами. Це справляло приголомшливе враження.
Ікони розташовувалися, як і зараз, у невеликих нішах стін — своєрідних кіотах.
«Інтер’єр вражає красою, стрункістю та висотою. Стіни мають легкий нахил у середину (10-15 см), як у дерев’яних храмах. Вони обступають з усіх боків, захоплюють ритмікою переходів від грані до грані, від стіни до залому, від залому до восьмерика, відводячи погляд все вище та вище. Численні лінії середнього верху стрімко злітають вгору і на висоті першої заломи починають зближуватися, але в гранях першого восьмерика вони випрямляються і спрямовуються вгору; в наступний момент вони ще раз ламаються і зближуються, щоб втретє стрімко злетіти вгору і напруженою кривою зійтись у зеніті верху. Тут не знайти темного куточка; церква залита світлом, в одній лише центральній вежі 22 вікна, які прорізають її стіни на трьох рівнях, відкидаючи глибокі ореоли», – писав Стефан Таранушенко.
Вівтар висвітлювало велике хрестоподібне вікно — характерна деталь дерев’яних чернігівських храмів, що перейшла в кам’яну архітектуру.
У 1690-ті роки подвір’я Донців-Захаржевських увійшло до форштадту Харківської фортеці, розширеної зі сходу, півночі та заходу укріпленнями Нового міста. На початку XVIII століття полковник Федір Донець-Захаржевський побудував на подвір’ї, оточеному тином і ровом, перший кам’яний будинок в Харкові.
Після смерті Федора Григоровича подвір’я перейшло у володіння полковника Федора Володимировича Шидловського, який згодом став бригадиром слобідських полків в чині генерал-майора. Він значно розширив кам’яний будинок Донця-Захаржевського, перетворивши його на двоповерховий палац, наймасштабніший на території Слобідщини. Весь цей час Покровська церква залишалася домовою.
Незрозумілий стан для Покровської церкви розпочався у 1711 році, коли Федора Шидловського позбавили чинів і маєтностей. У 1714 році село Основу, що входило до маєтності храму, забрав собі харківський полковник Григорій Семенович Квітка. Покровська церква стала приходською. Вона вважалася найбіднішою, оскільки до парафії входила лише одна вулиця — Пищальчина, яка завдячувала своєю назвою власникові дворового місця Івану Пищалці (сьогодні це вулиця Римарська). Колишнє подвір’я Федора Шидловського разом із двоповерховим палацем перейшло до його племінника, полковника Ізюмського полку Лаврентія Івановича Шидловського.
У 1726 році Бєлгородський архієпископ Епіфаній Тихорський вирішив перевести греко-латинську школу (колегіум) з Бєлгорода до Харкова. Тоді ж фельдмаршал князь Михайло Голіцин викупив за 500 рублів подвір’я Шидловських і передав його для майбутнього колегіуму. Для утримання колегіуму був заснований Харківський Покровський чоловічий колегіумський монастир, а однойменна церква стала соборною.
Вже у 1729 році було вирішено добудувати до храму дзвіницю. Приблизно за рік були зведені її перші два поверхи — оборонна вежа з дерев’яним верхом, перехід з якої вів до будівлі храму. (У середині ХІХ століття замість переходу була побудована велика трапезна, але попри це дзвіниця зберегла свої обриси оборонної вежі.) Дзвіниця, побудована на зразок оборонної дзвіниці Охтирського Троїцького монастиря, була завершена близько 1740 року.
У кам’яній основі дзвіниці заввишки близько 8 м були розміщені 10 бійниць. У семи з них можна було встановити легкі гармати, а решта (три західні) мали варові вікна — машикулі. Другий поверх вежі був перекритий напівциркульним склепінням, на якому стояла дерев’яна каркасна дзвіниця. Вхід до верхнього храму Покровської церкви був зроблений через вежу всередині закритого кам’яного переходу. По його верху галерея-опасання храму поєднувалася з галереєю дзвіниці, значно збільшуючи сектор обстрілу.
На початку 40-х років ХІХ століття було зроблено спробу будівництва кам’яної огорожі, пристосованої до оборони навколо верхньої території Покровського монастиря. Тоді ж дзвіницю Покровського собору остаточно завершили в камені. На її третьому ярусі з’явилася келія з п’ятьма маленькими віконцями-бійницями та піччю зелених кахлів, а в основі дзвіниці-вежі був насипаний кільцевий бастіон. Тоді ж було зведено кам’яну надбрамну вежу овальної форми з двома гарматними напівбастіями на всі боки. Висота стін монастиря становила близько 6 м, а товщина — 1 м.
Зміна статусу Покровської церкви призвела до змін в оздобленні храму. На початку 1730-х років на гроші ректора колегіуму Досифея Любимського був виготовлений новий різьблений позолочений іконостас. Близько 1775 року він був відштукатурений, первісні хори були розібрані та замінені вузькими балконами вздовж стін західної частини. Тоді ж були виконані ліпні обрамлення 14 вікон центрального об’єму. Ліпні обрамлення верхнього храму у пошкодженому вигляді ще існували у 1940-х роках XX століття. Їх було остаточно знищено під час ремонту 1993 року.
Починаючи з 1799 року, коли Покровський храм тимчасово став кафедральним, його інтер’єр перетворився на зразок пізнього класицизму. Спочатку стіни були пофарбовані світлою охрою, у карнизах та арках з’явився ліпний декор на червоному та рожево-коричневому фоні. Пізніше хори були перенесені в притвор, ліплення та карнизи — покриті позолотою, а стіни храму на висоту 8 м — штучним білим мармуром. Подальші ремонти знищили і це оздоблення.
У 1825 році до храму добудували з півночі закритий перехід з нового Архієрейського будинку, зведений замість розібраного ґанку XVIII століття. До 1840-го притвор неодноразово перебудовувався, поки в 1843 році повністю не втратив свій первісний вигляд. У 1850-му маківки і хрести собору були позолочені, а замість старої трапезної — побудована нова за проєктом єпархіального архітектора Федора Івановича Данилова, вчетверо більша.
До честі архітектора Данилова слід зазначити, що у своєму проєкті він повторив мотиви декору стародавнього храму — лиштви, арки, першого ярусу, зубчасті карнизи. Зруйнована наприкінці 50-х років ХХ століття, трапезна була відновлена в середині 1990-х у вигляді, близькому до початкового.
З кінця XIX століття і протягом усього XX-го Покровський собор переживав безліч перебудов і руйнувань. Особливо він постраждав у 1930-ті та під час Другої світової війни, після чого стояв без покрівель близько двох десятиліть.
У 1989 році Покровський храм після довгих років запустіння був переданий православній церкві. Тоді ж поновилася служба у стінах однойменного монастиря. До ремонту, зробленого Харківською єпархією у 2000 році, можна було довго розглядати витончений цегляний декор стін, покритий тонкою вапняною затіркою, милуючись роботою стародавніх майстрів, яку реставратори дбайливо розчищали та відновлювали протягом кількох десятиліть. Тепер тонкі цегляні профілі, кронштейни, перехоплення та капітелі колон приховані товстою цементною палаткою.
Сьогодні, попри недолугий ремонт, 44-метровий Покровський собор залишається окрасою Харкова. Але влада має домогтися відновлення його історичного вигляду, якщо збереження пам’яток архітектури й повага до минулого для неї більші за фігуру мовлення і данину моді.
«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort
