Фортеця Харків: хати й будинки, в які закохався Сковорода Колонка
Білі хати, подекуди з жовтим або зеленуватим відтінком, розкидані невеличкими хуторками навкруги фортеці, посеред рясних садів — таким вперше побачив Харків Григорій Савич Сковорода у 1759 році. Побачив і закохався в нього назавжди, назвавши його містом Захарія (на честь християнського пророка). Мандрівний філософ вважав, що саме від Харкова піде відродження української культури, адже своєю красою і яскравістю місто завдячувало перш за все народній житловій архітектурі.
У XVII-XVIII століттях різниця між оселями в різних частинах Харкова, слід одразу зауважити, була дуже вражаючою. Цитадель фортеці, посади біля Миколаївської церкви й біля Троїцької церкви, Залопанська, Захарківська і Нетеченська слободи — всі вони мали свої особливості та стилі будівництва, на які впливали і місцеві умови, і походження їх мешканців.
Першими житловими будинками на місці сучасного Харкова були хати в Микольському скиті — на місці, де починається сучасна вулиця Григорія Сковороди. Описів цих хат, що були побудовані у середині ХVІІ століття, на сьогоднішній день не знайдено. Так само, як і описів хат, де мешкали робітники Микольського скиту, слобідка яких розташовувалася на горі поруч із Білгородською криницею.
Дослідження сучасних археологів Ірини Голубєвої, Володимира Колоди та Геннадія Свистуна про козацьке житло XVII століття на Слобідській Україні говорять, що зазвичай це були заглиблені в землю будівлі. Глибина котловану складала близько 1 м. Всередині його обшивали дошками. Глибина промерзання ґрунту взимку складала 60-70 сантиметрів, нижче — температура підвищувалася вище нуля, тому метровий котлован дозволяв зменшити витрати дров на опалення. Ці хати були курні (тобто топилися по-чорному), та і печі в них були доволі малі і своєрідні, глинобитні, розміром 60 на 80 см. Планування такої будівлі було доволі простим і складалося з хати (кімнати) і сіней. Замість вікон були дерев’яні затворки, які відкривалися і впускали світло всередину.
Перші козаки, що прийшли під Харків у 1652 році, розмістилися зі своїм поселенням у Залопанській частині сучасного міста, оскільки тоді ці землі були не зайняті ані чугуївцями, ані білгородськими церковниками. Заглиблювати житло на заливному лугу не мало ніякого сенсу, тому козаки будували тут хати простої конструкції — на одну кімнату із сіньми та коморою. Під них підводили зрубний фундамент, на який спиралися опорні конструкції з дуба, у проміжках між ними створювали каркас із гілок, який заповнювали глиною. Козаки білили хати зовні та всередині. Поверх стін навхрест клали два сволоки, стеля по них викладалася з тонких гілок та обмазувалася глиною. Підлога — долівка, тобто утрамбована земля, поверху обмазана глиною. У вікнах ставили непрозоре скло або слюду. Ззовні обов’язково були ставні. У Харкові — традиційно однобічні і побілені. Дахи козаки робили з очерету, що ріс уздовж Лопані. Вже у 1653 році вони почали будувати житло вздовж дороги на Можеський острог (сучасна вулиця Конторська) і лівого берега річки Харків.
У 1654 році, коли прийшла велика партія поселенців з територій Чигиринського та Полтавського полків Гетьманщини, козацьке житло суттєво не змінювалося. Переважно з опорною конструкцією з брусу і каркасу, обмазаного глиною, в плані ці хати мали одну кімнату, а далі вже були варіації по сінях, коморі і додатковій малій кімнаті. Ці поселенці забудували значну частину Харківського городища своїми хатами, вкритими очеретом, а навкруги звели першу Харківську фортецю. Але з появою тут воєводського управління (1656 рік) виведення цих хат поза межі цитаделі фортеці було лише справою часу. Річ у тому, що в жодній фортеці Білгородської лінії, до якої відносився і Харків, в цитаделі не ставили глинобитних хат, та ще й під очеретом чи соломою. Там стояли рублені будинки з дахами, вкритими гонтою (дерев’яними пластинами). Опис будинків всередині цитаделі — тема окремої публікації.
На посаді біля Миколаївської фортеці будувалися заможні козаки, представники козацької старшини, духовенство. Будинки були на дві хати («дві світлиці через сіні», як їх описували в документах ХVІІІ століття), часто рублені, але обмазані глиною. Їхні карнизи та листви (декоративні елементи) були прикрашені глинами різного кольору, цегельні печі — обкладені, як правило, до половини кахлями без поливи, але з рельєфним орнаментом. Стелі були обкладені пластинами чи дошками. Також переважно дошками вистилали підлогу. Хати мали по два вікна на вулицю і одне на причілок. Саме в цьому посаді почали прибудовувати до хат ґанки. Подвір’я оточував дерев’яний паркан. Після того, як харківський полковник Григорій Донець заснував цегельний завод, цегельні печі стали більш поширеним явищем по всьому місту, хоча димарі все одно робилися з хворосту та обмазувалися глиною. Завдяки двом гутам (склоплавильним заводам), що також належали Донцю, у Харкові поступово замінили слюду у вікнах на більш якісне скло місцевого виробництва.
Вже у 1659 році в цитаделі фортеці залишилися лише рублені будинки з гонтовими дахами та дерев’яними парканами. Хати козаків були перенесені на перший посад поблизу Миколаївської церкви. Другий посад почав формуватися біля Троїцької церкви. Тут здебільшого оселялися козаки, які обрали для себе чумакування. Вони були заможні й будували добрі рублені хати з липового дерева на дві кімнати із сіньми, які зовні обмазували глиною і білили. Вікна в хатах чумаків були з доброго скла, яке вони привозили з тих місць, де вже були гути. Всередині будинків стіни були митими, а не біленими, стояли цегляні печі, вкриті кахлями — або простими, або навіть частково поливними зеленого кольору. Підлога і стелі — з дошок, дахи — з очерету, рідше — із соломи.
Дворові місця чумаків були найбільшими в Харкові, тут могли розміститися кілька десятків пар волів, запаси сіна і фуражу, стояли сараї для фур і комори для товарів. І сьогодні ще можна прослідкувати розміри цих дворових місць, які на межі XVII-XVIII століть були засновані чумацькими родинами — достатньо подивитися на сучасну вулицю Кооперативну, №26 и №28. Чумаки везли до Харкова не тільки сіль, рибу чи інші товари, які їм замовляли для доставки, вони привозили в місто нові технології, в тому числі будівельні. Вони багато де бували, багато чого підмічали й робили це надбанням заможних прошарків харківців.
Найбідніша частина населення міста жила в посадах у Захарківській та Нетеченській слободах. Доволі довго цих людей взагалі не записували у Харківський полк чи міщанську городову сотню, а отже — вони не отримували жалування від московітів. Здебільшого вони жили у курних хатах. Певний час у їхніх оселях не було навіть вікон, а тим більше — справжніх печей. До нашого часу збереглися доволі детальні описи хат в цих посадах: 10 аршинів (близько 7 м) завдовжки, 6 аршинів (близько 4,3 м) завширшки та 4 аршини (близько 2,8 м) заввишки. Збоку хати був добудований відкритий піддашок на сішках, а пізніше вхід до сіней став прикрашати і ґанок на сішках. Дахи були вкриті соломою. Навіть наприкінці XVIII століття понад 90% хат на Захарківській слободі було побудовано на одну кімнату із сіньми. Подвір’я оточували тином із хворосту. Перші паркани тут з’явилися лише у другій половині XVIII століття, та все одно були скоріше рідкістю та виключенням із загального правила.
За необхідності на подвір’ї могли поставити ще одну маленьку хату, але не більше. Для великої хати була потрібна більша цегляна піч, а то і дві, а отже — і більше витрата дров взимку. Згідно з переписами населення Харкова першої половини XVIII століття, хат було значно більше, ніж дворів. Так відбувалося саме тому, що господарі частіше будували додатково окрему малу хату на своєму подвір’ї.
У цих посадах дозволити собі мати другу кімнату могли лише ті, хто займався шинкарством, бо одна кімната призначалася для родини, а в другій вже був шинок.
Посад Залопанська слобода був другим за заможністю серед харківців. Більшість його населення, вихідці з території Полтавського полку, мали хист до гончарства. Вони майже одразу почали виготовляти цеглу для печей, кахлі та посуд. Хати на дві кімнати з сіньми, коморою — звичайна конструкція для тогочасної Залопані. Бувало й так, що одна половина хати була навіть рубленою.
Печі у залопанців були традиційно великими, обкладеними звичайними кахлями, з колонками, виступами, іноді частково розписані. Прикрасами залопанських хат були сволоки з різьбою або розписами. Інколи в них ставили двосторонні ставні. Деякі хати були покриті не білою крейдою, а з додаванням охри чи зеленої глини. Підлога і стелі теж могли бути з дощок. Дахи були здебільшого з очерету, потім за кількістю йшли солом’яні. Лише невелика частина залопанців робила дахи з гонти. Слідом за Миколаївським посадом на Залопані почали будувати до хат ґанки, і вже на середину XVIII століття ґанок тут став обов’язковою частиною будівлі.
На жаль, у XIX столітті більшість народних майстрів, які будували в Харкові хати з любов’ю і розумінням краси народного побуту, вже пішли. Їхнє місце посіли недосвідчені ремісники, які не бачили взаємозв’язку архітектури з навколишнім середовищем, не відчували гармонії й не переймалися тим, аби побудовані ними оселі органічно вписувалися в наявний ландшафт. Тому дослідники другої половини XIX століття відмічали, що хати поза межами Харкова значно красивіші, ніж ті, які будують його жителі в місті. Так поступово Харків втрачав свою справжню народну красу.
Дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов — автор циклу матеріалів «Фортеця Харків». Читайте колонку Андрія Парамонова на MediaPort.
