Чому Харків проміняв памʼять про захисників на тюльпани? Колонка
Один чи два рази на рік мені доводиться бувати в Івано-Франківську. Це невелике місто мені не чуже, і щоразу, коли я там, я обовʼязково гуляю пішохідним центром — через його компактність це не займає багато часу.
Але найбільше мене цікавлять не історичні будівлі, не фонтан і не ресторани. Мене цікавлять обличчя. Обличчя не тих людей, що пʼють каву, сидять на лавах чи гуляють. Я уважно вдивляюся в обличчя людей, яких уже немає.
Із 2022 року на франківській «стометрівці» (вулиця Незалежності) встановлена Алея слави героїв. Посередині вулиці стоять стенди з портретами загиблих військових із Прикарпаття. Щоразу я спостерігаю, як ця алея стає довшою. І щоразу відчуваю мурахи на тілі.
Коли я був там востаннє, наприкінці квітня, вона простягалася вже до памʼятника Міцкевичу, виходячи далеко за саму «стометрівку», перехрещуючись із автомобільною дорогою по Грушевського. Раніше так простягалися лише ярмарки.
Остання дата, яку я бачив на стенді, це 29 грудня 2025 року. Я щоразу думаю про те, що через деякий час побачу тут нові імена зі свіжими датами.
Пішохідний простір Харкова значно перевищує за площею затишний центр Франківська. Але на пʼятий рік війни, що відчувається в цьому місті кожного дня, тут досі не знайшлося виразного місця, що нагадує про ціну цієї війни.
Натомість є місце й кошти для ілюмінованих оленів, екзотичних сосен, химерних бантиків, розмальованих тюльпанами тролейбусів, алеї жирафів та інших чудернацьких скульптур, якими місто давно славиться.
Я точно не є прихильником мера Івано-Франківська: його расистські та гомофобні висловлювання просто огидні. Художній смак також відсутній. Але тут мова про інше.
Такі невеличкі меморіали є в багатьох маленьких містах. Це не капітальні споруди, вони можуть мати примітивний дизайн. Але вони показують дещо дуже важливе — ставлення громади до своїх захисників, масштаб її втрати.
Мер Харкова заявляв про плани закласти Алею Героїв «у самому центрі Харкова» ще в січні 2023-го. Поки що я її не помітив, навіть проєкту. Хоча для всіх згаданих вище архітектурних свистілок ресурси знаходяться — вони просто кидаються в очі кожному, хто вирішив прогулятися Сумською.
На жаль, є відчуття, що алея зрештою зʼявиться — і її зовнішній вигляд стане для всіх несподіванкою. Урбаністичні рішення міської влади часто викликають подив, посадовці проводять тендери й проєктування проводять тихо і на публічне обговорення свої плани не виносять — або думкою громадськості просто нехтують.
Прикро, що така традиція склалася саме в Харкові — у місті з великою кількістю сучасних митців, дуже різноманітною архітектурою та загалом насиченим культурним життям, навіть під час війни. Мер і міська влада часто акцентують «європейськість» Харкова. Але європейські міста шанують за їхню самобутність та відкритість до сучасного мистецтва, а не за химерні фонтани з мавпами та безликі парки, які щодня параноїдально драїть армія комунальників.
Вилизані бордюри й заборонені газони в саду Шевченка не запамʼятаються іноземцям. У них більше спільного з Мінськом і Ашгабадом, ніж із Парижем і Прагою. А обличчя людей, які захистили це місто ціною життя, справлять враження на кожного. Я впевнений, що в Харкові знайдеться чимало митців, здатних зробити стримане та сучасне місце памʼяті — хай хоч і тимчасове та без зайвого монументалізму.
Але інтуїція підказує, що буде інакше.
