Подвір’я гуртожитку одного з харківських вишів нині — місце зустрічей переселенців. Корпуси заповнені евакуйованими з прикордонних населених пунктів. Жителі Липецької та Вовчанської громад обговорюють, хто і як виїжджав з-під обстрілів, скільки часу провів у чергах на оформлення документів, яку гуманітарну допомогу отримав. 10 травня російська армія розпочала новий наступ на півночі Харківщини. Невдовзі у жителів Липецької громади з'явиться можливість ненадовго відвідати дім — вперше за місяць.
«У голові ще нічого не склалося»
У холі гуртожитку — коробки з речами, посуд, іграшки. Поряд — дитячі візки, крісла колісні, милиці.
Жителька Липців Ольга Познякова, їй 53 роки, запрошує до кімнати. Дорогою розповідає, що виїхала з Липців 15 травня разом з рідним братом. Олексію 56. Він переніс два інсульти та не ходить. Ольга доглядає за ним кілька років і попри посилення обстрілів не хотіла виїжджати з Липців.
«У мене на руках було двоє людей з інвалідністю [мати та брат]. Я і цей раз не хотіла виїжджати. Олексій у мене кремезний, я не можу його миттєво вивезти, у мене такої сили немає. Куди я могла поїхати? Навіть зараз, якби мати була жива, я б залишилась з ними там, і хай мене там би вбили», — каже Ольга.
Мати Ольги померла 27 квітня.
Такі масовані обстріли Липців, як у травні, Ольга не пам'ятає від початку повномасштабної війни.
«Наш провулок у центрі Липців, але трохи відокремлений. Ми після кожного обстрілу, коли притихало — вибігали й дивились, чи всі живі. У нас весь провулок виїхав. І тоді побачили нас і вивезли. Я навіть елементарних речей не взяла. Треба якось наживати», — розповідає Ольга.
Разом з братом Ольгу розмістили на першому поверсі. Нині переселенка облаштовує побут.
«Нас прийняли тут прекрасно. Геннадіївна (Вікторія — комендантка гуртожитку) — «золота» людина. Вона у нас, як мамочка. Кожного з нас відразу відчула, що кому потрібні. Але, зрозумійте, у закритому просторі...», — говорить Ольга, порівнюючи кімнату із приватним будинком у Липцях.
У кімнаті — два ліжка, стіл, кілька тумбочок з полицями. Біля ліжка брата — його крісло. Ще не всі сумки з речами розібрані. Ольга каже, збиралися поспіхом, встигла прихопити братові ліки.
«Що ще? Рушники. Що з краю було. Фен, яким я не користуюсь, плойку і праску», — показує Ольга.
На підвіконні — старий телевізор, який час від часу дивиться Олексій. Сама жінка за новинами не стежить, не має часу. Каже, про те, що відбувається у її рідних Липцях, знає з переказів. Ольга має роботу, працює молодшою медичною сестрою у відділенні психіатрії в одній з харківських лікарень.
«Я ще не зрозуміла, я живу ще на «автоматі». Я не знаю, що далі. Я тільки розумію, які побутові речі мені потрібно. А далі — у мене у голові ще нічого не склалося. Мені ж не 17 років, не 20, що можна все раз і повернути, і змінити», — говорить Ольга.
Ольга радо повідомляє братові, що комендантка гуртожитку дозволяє жити з тваринами. Ольга та Олексій забрали з Липців двох собак:
«Даночка маленька. Коли брата несли на ношах, то цю собаку кинула йому. Вона дуже потерпала, у неї шок був. Була дуже перелякана. Олексій її на руках тримав. А Тузика я під пахвою везла».
Собак довелося віддати у притулок, та комендантка запропонувала відвезти Ольгу туди особисто та забрати улюбленців.
Пережили окупацію
На початку повномасштабного російського вторгнення в Україну родина Ольги пережила окупацію Липців.
«По-перше, неможливо було виїхати у бік Харкова. А, по-друге, брат після інсульту. І у мене була мати з деменцією та цукровим діабетом. Майже не ходила. Куди я поїду?» — згадує той період Ольга.
Щоб відволіктися, займала себе городом, доглядом за близькими людьми, хатніми справами:
«Постійно потрібно було пекти хліб. У мене на вулиці не всі вміли пекти хліб. Готувала. Доглядала за хатами людей і друзів, які виїхали. Робила на городі, консервувала. Тримала у тонусі й маму, і брата. Як всі... У мене голова боліла за те, щоб вижили мої рідні. Мені потрібні були ліки, пральний порошок, елементарна хлорка... Якщо чесно, то я була вся в них. Може я не права, але мені треба було виживати і їх забезпечувати елементарними речами. Тому я вставала о четвертій, лягала опівночі».
Що опиниться в окупації, до останнього не очікувала:
«Це якась образа була і шок. Тому що ніхто нічого не чекав. Вірніше, ми не чекали. Ми думали, що ми захищені... Ми ж теж дивилися новини. Нас запевняли — одні казали, що буде, інші, що не буде...».
Сумує за домом
Ольга сумує за рідною домівкою. Коли розповідає про Липці, на її очах з’являються сльози. Переселенка ділиться спогадами про сусідську дружбу:
«На нас завжди казали «держава у державі». У нас у провулку було 10 дворів. Завжди на Трійцю чистили колодязь, ловили рибу, варили кашу. Усім провулком збирались. Навіть, перед тим, як виїхати, перед обстрілами на Красну гірку я насмажила пиріжки, треба було щось робити, бо й світла вже не було, наробили салатів, цибуля вже наросла, яйця наварили. І ми сиділи просто як родина».
«Мені важкувато без двору, без моїх квітів. У мене дуже багато було квітів [плаче]. У мене дуже гарний город, завжди солов’ї співали. В кінці городу — терен і кожного року два солов'ї співали. Я сумую по кваканню своїх жаб в річці в кінці городу, сумую за лелеками… Я за всім сумую», — говорить Ольга.
Російський агресор зруйнував інфраструктуру Липців і останнім часом нищив житло.
Вперше від початку наступу можна буде відвідати дім
Найближчим часом у Ольги та інших переселенців буде можливість короткострокового відвідування Липців.
10 червня Липецька селищна адміністрація повідомила, що невдовзі почнеться прийом заявок на проїзд до Липців, Слобожанського та Борщової.
Небезпека обстрілів зберігається, тому перебувати на території громади можна буде не довше двох годин.
Дивіться також: Масова евакуація на Харківщині: у Харкові приймають людей з Липецької громади
Новини за темою
