Життя по-харківськи: ілюзія замість безпеки Колонка

Інколи у мене відчуття, що я живу в антиутопічному місті: з блискучою сантиметровою травою, вимитими тротуарами, які постійно ремонтуються, та святковими прапорами на майданах. В ідеальному полісі, де після чергового влучання яму в асфальті латають наступного ж дня, а транспорт — безкоштовний. Проте за цим ідеальним фасадом ховається головне питання до будь-якої міської влади під час війни: якими є її справжні пріоритети? Дбати про безпеку та психологічне здоров’я живих і вшанування пам’яті загиблих чи витрачати ресурси на бутафорські прикраси? 

Поки що офіційна влада робить вибір на користь декорацій. Чи є прийнятним, що в рекреаційних зонах Харкова ставлять не укриття чи антидронові сітки, а тимчасові інсталяції, які змінюють під кожне свято? З білбордів нам транслюють заклики про нашу силу. Такий нав’язливий і нав’язуваний культ «незламності» ніби залишає людину сам на сам із її крихкістю.

x

На тлі цього офіційного пафосу стає соромно просто сказати:

«Слухай, я не справляюся. Мені страшно. Моє тіло реагує на звук БпЛА швидше за розум. Я боюся, що знову доведеться тікати з Харкова через масовану щоденну атаку FPV».

Чи є місце у публічному просторі для таких висловлювань і переживань? Де мені притулити цей свій біль — від втрати нормального життя, надій на майбутнє та здатності мріяти? Де оприявнити безмежну скорботу за співгромадянами, які щодня гинуть і втрачають близьких? Я, і не тільки я, шукаю і не знаходжу такого місця в міському середовищі, яке створює офіційна влада. Проте коли людині боляче, їй потрібно йти до людей. Суспільству необхідні простори, які об’єднують, підтримують і допомагають прожити цей біль разом. Натомість йому знов і знов підсовують бутафорію, що лише намагається задекорувати журбу і тривоги, наче їх взагалі не існує.

x

Чому ж суспільство так легко обирає цей ідеальний фасад замість проживання болю? Відповідь може бути захована в захисних механізмах психіки. Дисоціація — це той самий психологічний механізм, який допомагає тимчасово притупити почуття, вимкнути їх на якийсь час.

Це дуже потрібна і корисна штука для перевантаженої психіки, яка вже втомилася від болю, стресу та переживань. Дисоціація потрібна при болючій і нестерпній втраті, при серйозній небезпеці. Без неї, мабуть, можна було б остаточно поїхати кукухою.

x

Проте в довгостроковій перспективі дисоціація небезпечна, адже разом з болем вона притупляє здатність адекватно оцінювати ризики і реагувати на загрози, спонукає нехтувати небезпекою. Наприклад, не ходити в укриття при прямій загрозі, не відходити від вікон, не носити з собою аптечку. Реальність здається контрольованою, сильні переживання (страх, тривога) блокуються. Відповідно людина потрапляє у пастку: я не переймаюсь, бо загроза не така і страшна. Але насправді навпаки: загроза така страшна, що з нею неможливо зустрітися віч-на-віч. Потрібні якісь окуляри, що допоможуть дивитися на світ з легким потьмаренням.

Естетична й політична монополія оздоблення публічного простору тримається не лише на харківській владі — вона спирається на глибинну потребу самих містян зберегти бодай ілюзію стабільності та безпеки. Намагаючись втекти від болю війни, люди шукають бодай тимчасовий прихисток у квіткових декораціях і інших святкових прикрашаннях міста. І саме тут психологічний захист перетинається з політикою. Влада майстерно грає на іншому механізмі самозбереження — розщепленні, коли світ ділиться лише на «наших» і «ненаших», на чорне і біле. Під впливом інтенсивного страху людина не терпить амбівалентності й атакує будь-яку інакшість, що несе загрозу її усталеним поняттям. Влада ж підкуповує людей безплатним транспортом та святковими інсталяціями, остаточно формуючи навколо себе коло непохитних прихильників, які не вимагають більшого, наприклад,тієї ж розбудови кращої інфраструктури.

x

Але якщо уявити інше місто? Де є багато укриттів. Де у кожному районі є центри підтримки для людей, яким хочеться розділити свої переживання. Де можна безпечно провести час з дітьми, поробити щось спільне. Де є місце для спільного дозвілля літніх людей чи переселенців, щоб вони не залишалися самотніми в своїх оселях. Місто, де замість пафосних лозунгів на білбордах розміщені адреси центрів безоплатної психологічної та медичної допомоги. Де людина почуватиметься безпечніше? Там, де є укриття й центри, чи тут, з інсталяціями й перестеленими тротуарами? Відповідь, як на мене, очевидна, але харківська влада вперто обирає другий, пропонуючи їм підміну: замість безпечних просторів — чергова клумба, замість кризових центрів — нові святкові декорації, а замість інформації про психологічну допомогу — чергову порцію самопіару.

Психіка людини — дуже живий механізм. Вона здатна відновлюватися і творити, проте лише за умови, що вона дає собі шанс жити. Не завмирати в очікуванні, не відвертатися від реальності, а проживати.

Не жити в (оманливій) позиції сильного і безсмертного, а в позиції людини, яка розуміє небезпеку, намагається захистити себе, наскільки це можливо.

Справжня життєстійкість народжується не в пластикових декораціях, а в щирому контакті між людьми. Якщо у вихідні вийти на площу Свободи, у затінку дерев можна побачити людей, що танцюють. Вони не зважають на навколишнє, збираються для себе, заповнюють своїм гаміром весь квартал і підіймають настрій всім, хто проходить повз. На відміну від бутафорських фігур у глибині саду Шевченка, тут є справжнє життя. Хочеться, щоб ці люди були в безпеці, а таких місць, де можна побути разом, більшало.

Неможливо нескінченно жити в ілюзорно прекрасному місті — біль усе одно проривається крізь парадний фасад. Біль в очах військового, котрий транзитом в Харкові і їде на позиції. Біль дідуся, котрий втратив все у Вовчанську і вимушений жити в маленькій кімнаті гуртожитку для переселенців, де чомусь зовсім немає інсталяцій. Біль людини з інвалідністю, яка не може пересуватися містом через бордюри й відсутність ліфтів у метро. Біль мами молодої людини з ментальною інвалідністю, яка відчуває самотність і покинутість, бо немає місць, куди б вона могла відвезти свого сина чи доньку на заняття…

Ми всі шукаємо спосіб втамувати свій біль. Але ігнорувати і уникати його — це точно не вихід. Це погіршення під виглядом полегшення.