«Життя не кінчається смертю, якщо залишається сад»: мати Володимира Вакуленка — про сина, окупацію і пам’ять
9 листопада президент України Володимир Зеленський вручив матері письменника Володимира Вакуленка Олені Ігнатенко грамоту про присвоєння її синові звання Героя України із орденом «Золота Зірка» посмертно. Ще одна нагорода синові — визнання його творчості й відданості Україні, говорить пані Олена. На церемонію чекав і батько письменника, але до неї не дожив: у червні Володимир Григорович дістав смертельних травм унаслідок пожежі. Про життя, втрати і пам’ять мати письменника після повернення з Києва розповіла MediaPort.
Моторний, веселий, ніжний
Володимир Вакуленко рано заговорив, був кмітливим, але з ним постійно траплялися халепи, згадує Олена Ігнатенко. У п’ять років хлопець отруївся пігулками, які сприйняв за солодощі. Підлітком упав під землю, коли разом з іншими дітьми рив землянку та отримав перелом хребта. Під час строкової служби в армії дістав травм у бійці та частково втратив слух.
«Він лежить в лазареті, температура під 40. Я його забираю — і одразу в цивільну лікарню. На ранок йому прооперували вухо, він був на межі зараження крові, такий стан був. Так він частину слуху втратив, не дочував на те вухо все життя», — розповідає Олена Ігнатенко.
Володимира комісували з армії з інвалідністю третьої групи. Цей досвід став випробуванням і для нього, і для всієї родини.
Творчі здібності сина Олена помітила ще у школі. У п’ятому класі він почав писати вірші про природу. А перед відправленням до армії написав про маму. Цей вірш читали на родинних проводах, де зібралися близькі.
«Вся вулиця, сусіди, рідня збиралися на проводи, на дві кімнати столи стояли накриті. І він як зачитав цього вірша про маму, майже всі плакали. Вже тоді його талант, здібності було видно».
Олена хотіла, щоб син продовжив навчання після школи. Переконувала вступати до університету й хотіла, щоб він розвивався. Володимир не погодився.

«Я намагалася його якось умовити, щоб він після школи до вишу вступав, талант треба розвивати, але молодий, і така риса характеру в нього була, яка йому заважала все життя — він був дуже впертий, навіть якщо неправий, але стояв на своєму. І не захотів вступати, потім по життю жалкував. Казав: “Чому я не послухався?” А тоді ж як? — іспити склади, безкоштовно вступи і навчайся. Але він тоді не захотів, а час був втрачений».
Володимир любив дискутувати, міг годинами обговорювати те, що його цікавило. Його прозу друкували в місцевій газеті. І навіть коли Володимир уже жив окремо, продовжував ділитися з матір’ю творчими задумами.
«Він показував мені свої твори. Він мені читав, питав моєї думки. Інколи я навіть робила якісь зауваження, що отут би ось так. До цього він прислухався. І міг щось змінити», — розповідає мати.

Порізані штори й сад на місці сміттєзвалища
Малим Володимир часто бешкетував. У кімнаті сина майже завжди щось було зіпсоване, згадує Олена:
«Хлопчиком він був дуже веселим. Веселий, і трохи бешкетний. Якщо це шафа в його кімнаті, то там обов’язково дверцята відірвані, бо він на них кататися любив. Якщо це штори, гардини у його кімнаті на вікні, то вони геть порізані всі ножицями. Така риса. І вона передалася Вітальчику».

Інша риса, яку мама згадує з особливою ніжністю, — Володимир ніколи не забував про її свята. На кожен день народження, 8 березня готував подарунок.
«Коли був дитиною, це були малюнки, аплікації, а потім вже працював, купував щось. І у мене майже всі ці подарунки збереглися, вони такі позитивні і обов’язково потрібні і корисні. Якось він відчував, що мені потрібно, що мені сподобається».

Володимир був працелюбним, дбайливо ставився до природи. Біля будинку в Капитолівці Вакуленко облаштував сад на місці, де раніше було сміттєзвалище. Ніхто не хотів братися за цю ділянку, але він її розчистив. Садив квіти, ягоди, сливи, бузок, черемху. Дбав про подвір’я, прибирав, білив бордюри.
«Якби ви побачили, який у нього тут у дворі, біля двору, завжди з ранньої весни порядочок. Повичищає, повигрібає, побілить бордюрочки, побілить парканчики, понасаджує квітів. І тепер там, де він жив, садочок. А було сміттєзвалище. Чого там тільки не було! Гвіздки, скла битого скільки. Ніхто не хотів допомогти прибирати. Він сам працював. Вітальчик біля нього стоїть, а він у цей час сам усе розчищав».
Під час окупації сад пошкодила російська техніка. Частина дерев і кущів не вціліла. Але те, що залишилося, тепер доглядають жителі села та старостат.
Олена пригадує фразу українського письменника Віктора Терена, яку пов’язує із сином:
«Життя не кінчається смертю, якщо залишається сад».
Так Володимир Вакуленко залишив місце, яке без нього продовжує жити й родити.
«Я дочекаюся своїх»: чому не виїхав із Капитолівки
До російського повномасштабного вторгнення Володимир жив на Львівщині з другою дружиною Іриною Новіцькою та сином Віталієм. Мати часто приїздила до них, вони постійно телефонували одне одному. Олена хотіла, щоб син розвивався як письменник і не залишався в селі. На її думку, це було важливо і для сина Володимира Віталія, який має має інвалідність (розлад аутичного спектра). Володимир багато часу присвячував синові й не хотів залишати його без підтримки. Мати Віталія через стан здоров’я не могла самостійно ним опікуватися.
«Я йому казала: “Вовчику, з таким талантом, як у тебе, треба розвиватися далі. Ну чого ти сидиш у цьому селі? Тобі треба виїжджати звідси”. І він ніби погоджувався. Знайшов би, де жити, та і хіба б я не допомогла б? Все життя допомагала і робила б це далі».
На момент наближення російських військ, Вакуленко був у Капитолівці. Родина знову вмовляла Володимира виїхати. Така можливість була: залізниця ще працювала, рідні дружини кликали його на Львівщину. Він зібрав великий тривожний рюкзак, але зрештою залишився.
«Він упирався. А ми наполягали, щоб він виїхав, вивіз Віталіка. Ми вже ж відчули, розуміли, що окупанти тут будуть. І він нібито і зібрав тривожну валізу, величезний рюкзак, а потім сказав: “Ні, нікуди я не поїду, я дочекаюся своїх”. Він думав, що тиждень-два і ось вони свої будуть тут. Але коли свої зайшли, Володі вже в живих не було, не дочекався».
Під час окупації Олена намагалася знайти сина. Вона ходила пішки до Ізюма, зверталася до окупаційної адміністрації та комендатури. Не знала, що Володимира вже вбили, не втрачала надії.
У цей час Віталій жив із батьком у Капитолівці. У будинку був дров’яний котел, а Володимир заготовив дрова ще влітку. У квартирі Олени було дуже холодно — температура опускалася до двох градусів. Коли навесні потеплішало, вона забрала онука до себе.
«Навіщо я кому потрібен?»: остання розмова
Першого разу російські військові забрали Володимира разом із Віталієм, але того ж дня привезли їх назад. Олена з чоловіком прибігла до будинку, благала командира не чіпати сина. Коли окупанти поїхали, вона сказала Володимиру, що боїться: відчуває, що це не кінець.
Син не розумів, навіщо може бути потрібен російським військовим. Він мав інвалідність, дбав про Віталія й не вважав себе небезпечним для окупантів.
«Останню розмову я дуже гарно пам’ятаю. Коли перший раз його забрали окупанти, забрали з Вітальчиком. І того ж дня привезли назад. Коли вони вже поїхали, я йому казала: “Вов, треба щось робити, я за тебе дуже боюсь. Таке відчуття, що це не кінець”. А він каже: “Ма, а нащо я кому потрібен? У мене ось на Віталіка і на мене довідка. Навіщо їм двоє з інвалідністю?” Така була наша остання розмова. А буквально наступного дня його забрали. І в ті дні його вбили».
Після другого викрадення Володимира катували. Мати знає, що йому ламали пальці. За її словами, він не видав людей, яких від нього вимагали назвати. Один із окупантів згодом сказав, що Володимир був дуже впертим і до нього не могли знайти підхід. Вона не розуміє, чим письменник міг загрожувати окупантам.
«І стоїть перед ними Вовчик, худесенький. Беззбройний. Чим він їм був небезпечний? Оці питання мені спокою не дають, але я розумію, що це питання до людей, а не до нелюдів. А нелюдам немає жодного сенсу ці питання ставити».
«Я стану героєм»: щоденник у музеї
Про те, що Володимир вів щоденник під час окупації, Олена не знала. Уперше побачила його записи вже в Харківському літературному музеї. Мати добре знала погляди Володимира, його думки, те, що йому подобалося і що він не приймав. Але записи відкрили їй іншу його рису — здатність передбачати власне майбутнє.
«Він для мене відкрився у цьому щоденнику як провидець. Він наче передбачав те, що станеться. І навіть те, що він стане героєм. Він озвучував те, що стане відомим, що про нього весь світ почує. Як оракул сам собі передбачав майбутнє».
Після окупації родина не змогла знайти рукописний блокнот Володимира. Дім окупанти не раз обшукували, частина документів зникла. Не знайшли й великої нумізматичної колекції письменника — він збирав монети й мав кілька важких альбомів. Згодом знайшовся лише один невеликий альбом. Батько Володимира встиг знайти фотоальбом сина та його ноутбук. У садку під вишнею відкопали рукопис щоденника, який тепер зберігається в Харківському літературному музеї. Олена хотіла б, щоб там з’явився окремий куточок пам’яті письменника.
Вручення «Золотої Зірки» і трагічна загибель батька Вакуленка
У жовтні 2025 року Володимиру Вакуленку посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Нагороду Олені Ігнатенко передали в листопаді цьогоріч.
За життя Вакуленко отримував літературні відзнаки, дипломи й грамоти, посмертно йому присвоїли орден «За заслуги» III ступеня. Усі нагороди зберігалися в батьківській хаті.
Батько Володимира — Володимир Григорович — чекав на вручення синові «Золотої Зірки». Вірив: якщо родину запросять до Києва, обов’язково поїде. Та цього не сталося: у червні 2026 року батько письменника був у приятеля, коли той розпалював плиту й кинув забагато горіхової шкаралупи. Стався спалах, почалася пожежа. Кілька людей отримали опіки. Батько Володимира самостійно дійшов до медпункту, звідти його доправили до опікового центру в Харкові та врятувати не змогли. Чоловік помер у реанімації.
«Володимир навіть своїми ногами у наш медпункт прибіг. Там йому надали першу допомогу, весь обгорілий, чорний. Потім викликали швидку, забрали на Харків, в опіковий центр, там в реанімації лежали. Його знайомі — молодші люди, вижили, а він — ні. Можливо, організм вже не зміг боротися. І він помер. Мені дуже шкода…».
Дитячі твори, від яких перехоплює подих
Мати пишається визнанням таланту сина. Його дитячі книжки вона вважає особливо теплими й ніжними, але читати їх тепер не може — перехоплює подих.
«Мені не потрібні ні нагороди, ні визнання. Мені хотілося б, щоб моя дитина була зі мною жива. Але, звісно, я пишаюся визнанням його таланту. Коли він жив у Капитолівці, почали виходити його дитячі книжки. Мені з його творчості найбільше подобаються саме вони. Дуже в нього такі ніжні, теплі ці твори. А зараз я навіть читати їх не можу… Починаю задихатися, не можу читати».

Олена каже, що пам’ять про Володимира живе в його книжках. Мати зберігає примірники журналів, де друкували його твори, підписані сином книжки.
«Мені здається, що пам’ять про нього живе. Я так дивувалася тому, як розкуповувалися його книги. Вони просто розліталися. Скільки накладів друкувалося, людям було цікаво. А поки письменника читають, значить, пам’ять про нього живе».

Олена вдячна людям, які допомагають родині й дбають про спадщину письменника. Завдяки увазі Українського ПЕН родина змогла придбати будинок, зручніший для сина Володимира Віталія. У попередній квартирі після обстрілів протікала покрівля, на стінах з’явилася пліснява, а сходи були складними для хлопця.
Та найважливіше для матері — щоб Володимира пам’ятали не лише за його щоденником, нагородами й обставинами загибелі. Вона хоче, щоб люди знали, як він ставився до дітей, особливо до тих, які мають інвалідність. Володимир їздив на зустрічі, збирав дітей, спілкувався з ними й намагався приділяти їм більше уваги.
«Хочеться, щоб його пам’ятали талановитим, люблячим. Це ж дитяча творчість. Не просто так він дуже тепло ставився до дітей. Їздив на зустрічі, збирав діток з інвалідністю, виступав перед ними. Мені хочеться, щоб його пам’ятали саме таким — люблячим дітей».
Якби була можливість ще раз поговорити з сином, Олена Ігнатенко сказала б тільки те, що тепер повторює: «Вовчику, нічого не треба, тільки живи. Живи, синочку, я так хочу, щоб ти жив».
Читайте також: Харківське видавництво випустило книгу «Я перетворююсь… Щоденник окупації» Володимира Вакуленка-К.














Залишити відповідь