Забрали окупанти у день народження: родина з Балаклії два роки чекає сина
Вранці 12 квітня 2022 року балаклієць Андрій Шаповал пішов до бабусі своєї подруги — допомагав літній жінці в окупованому місті. Додому хлопець вже не повернувся, а до його батьків прийшли російські військові з обшуком. Відтоді сім’я не бачила сина понад два роки. Остання звістка від нього — записане після незаконного затримання двохвилинне відео в Instagram, де Шаповал розповідає, що нібито корегував вогонь артилерії ЗСУ. День 28-річчя Андрія став днем його зникнення. І по сьогодні, коли сину вже 30, батьки не знають, де утримують сина і в якому він стані.
«Що думав, те і говорив»
Наталія Шаповал пережила пів року російської окупації Балаклії. Після захоплення міста навесні 2022 року росіяни встановлювали блокпости та впроваджували свої порядки. Попри небезпеку родина вирішила залишатися у місті. Так вчинив і 28-річний син Наталії Андрій, який напередодні повномасштабного вторгнення захворів і працював з дому дистанційно.
Андрій закінчив Харківський автомобільно-дорожний університет, займався продажем шин у Харкові, жив у Харкові та Балаклії. На прохання подруги, яка мешкає за кордоном, в окупації допомагав її бабусі. Під час одного з таких походів Андрія затримали.
«12 квітня він пішов до бабусі допомогти. З його слів, вони там ще опікувалися дідусем. А потім Андрій не прийшов. Ми подумали, що він у неї залишився ночувати. Ми спитали в неї, а вона каже — ні, він о 12:30 пішов додому, сказав: «У мене сьогодні день народження, посиджу з батьками». І не повернувся», — розповідає Наталія Шаповал.
Батьки пішли до райвідділку поліції, де розміщувалися окупанти.
«Ми два дні ходили туди. Нам сказали, що його там немає. А потім [додому] приїхали, схоже, як ФСБ, екіпіровані люди, зі снайперами, з усім. І робили обшук», — говорить Наталія.
За її словами, росіяни вдавали, що не знають, де Андрій.
«Питали постійно, де перебуває ваш син. А звідки ми знаємо? Він вийшов і більше не повернувся. Забрали його ноутбук, мій телефон забрали. І сказали, що якщо вони нічого компрометуючого не знайдуть, то повернуть назад. Ми їм так «повірили», звісно», — продовжує Наталія.
«Та бабуся ходила ще й до коменданта. Комендант вийшов і сказав: якщо я ще раз вас тут побачу, будете там, де він. І все. Я не знаю, чи вони виловлювали [чоловіків], яким чином і чому саме мого сина забрали. Він якщо виходив, то із собакою навколо будинку гуляв і повертався додому. А так — до бабусі, туди і назад. Це пряма дорога, 10 хвилин пішки», — говорить Наталія.
Зазвичай Андрій виходив о 10:00. У день зникнення вийшов із запізненням на годину.
«О 13:30, до комендантської години, яка була о 14:00, він завжди був вдома. А тоді вранці на годину запізнився. І все — більше не повернувся», — продовжує Наталія.
За словами Наталії, до того дня Андрій думав виїхати до Харкова.
«Ми його не пускали, — говорить мати хлопця, картаючи себе. — Краще б ми його відпустили в Харків, коли ще можна було виїхати».
15 квітня, за три дні після зникнення Шаповала, на особистій сторінці в Instagram з’явилося відеозвернення Андрія із нібито визнанням провини у сприянні ЗСУ. Родина Андрія не вірить, що це відео записане добровільно.
На питання про погляди сина Наталія Шаповал відповідає: українець, відкритий та щирий до людей.
«Він такий відкритий. Те, що думав, те і говорив. Не думав про те, що різні люди бувають, які можуть говорити одне, а за спиною планувати лихе. Він настільки добродушний до людей і відкритий. Може, це і зіграло з ним злий жарт», — припускає мати.
Після деокупації Балаклії родина повідомила про викрадення сина до поліції, зверталася до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, але жодних даних про його місцеперебування та стан здоров’я за цей час не отримала.
«Ніяких просувань. Червоний Хрест один раз дзвонив і запитував, чи є якісь новини про Андрія. Я кажу: ні, взагалі, я хотіла б у вас дізнатися. Сказали: поки тиша», — говорить Наталія.
Вона не знає, де саме можуть утримувати Андрія, і не виходила на інших балаклійців, які так само шукають безвісти зниклих близьких.
«Кожен сам по собі… Мені простіше самій, з чоловіком. Щоразу про це говорити дуже важко. Ми знаємо, що йдуть обміни військових. А чому ніхто про цивільних не думає? Це теж люди», — каже Наталія і витирає сльози.
Цивільні у заручниках
Більшість звільнених під час обмінів полоненими — військові. Визволених цивільних — одиниці: це можуть бути працівники підприємств (наприклад, ЧАЕС), поліцейські або люди без специфічних професій чи занять, просто викрадені окупантами на вулицях українських сіл та міст.
Механізмів обмінів цивільних не існує — їх і не повинно бути у цивілізованому світі, каже керівник Східного регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Сергій Чебишев, це поза рамками конвенцій, які порушує росія. Водночас за час повномасштабної війни Україні вдається повернути і цивільних.
«На сьогоднішній день обміняно [загалом по Україні] 3210 людей, з яких цивільних близько 200. Згідно з Женевськими конвенціями під час війни, військових дій, ми можемо говорити про військовополонених людей. Російські окупанти просто забирають цивільних людей, ми їх вважаємо цивільними заручниками. Згідно з Женевськими конвенціями, вони не можуть обмінюватися — така процедура просто не передбачена. Але близько 200 людей все-таки вдалося поміняти», — говорить Чебишев.
Як відбуваються перемовини між Україною та агресором, у Коордштабі не розголошують. Відомо, що за цивільних заручників Україна вимушена віддавати російських військових, цим і користується агресор, говорить керівник Східного регіонального центру.
За офіційними даними, під час останнього обміну 31 травня додому повернулися четверо цивільних. Серед них — жителька окупованого села Тавільжанка Дворічанської громади Наталія К., яку російські окупанти забрали у полон після перевірки телефона.
У коментарі для медіа після звільнення жінка розповіла, що окупанти нічого «забороненого» в її телефоні не знайшли, але не відпустили і утримували у неволі півтора року.
«Логіки [росіян] я взагалі не розумію. Ви вкрали цивільну людину, яка з військовими нічого спільного не мала. Навіщо? — коментує жителька Балаклії Наталія Шаповал і реагує на черговий обмін. — Я звісно, за них [звільнених] дуже рада, але чим гірше мій син?»
Увесь цей час мати жительки Тавільжанки Наталії К. регулярно зв’язувалася з Координаційним штабом, розповіла «МедіаПорту» головна консультантка Східного регіонального центру Олена Матвієнко.
«Мати практично щотижня телефонувала, надавала якусь інформацію. Вона [Наталія] була затримана на тимчасово окупованій території, забрана російськими військовими і перевезена на територію тоді також окупованої Луганської області. Після того, як інформація про неї була підтверджена МКЧХ, мати телефонувала постійно, шукала свою доньку, постійно нагадувала, що її треба звільнити. І врешті-решт це сталося. Це велика подія», — каже Матвієнко.
Вона наголошує: як і з військовополоненими, із цивільними важлива кожна деталь.
«Фото, особливі прикмети. Дуже часто буває, що звільнені хлопці можуть давати якусь інформацію, але люди у полоні можуть називатися по-іншому. Не всіх забирають з документами. Можливо, хтось назвався дівочим прізвищем матері. Наприклад, скаже: я там був з хлопцем, його звати Олексій, прізвища не пам’ятаю, але у нього є татуювання. І це теж важливо», — пояснює Олена.
Зміни у статусі щодо полонених можна відстежувати в особистому кабінеті на сайті Координаційного штабу. «МедіаПорт» запитав, чи немає оновлень інформації щодо зниклого балаклійця Андрія Шаповала.
«Інформація, яка є в особистому кабінеті, стороннім особам не повідомляється. Ми рекомендуємо матері звернутися за нашим номером чи приїхати до Харкова. Ми готові проконсультувати, зафіксувати всю інформацію, тому що в справі немає ні обставин зникнення, нічого», — сказала Олена Матвієнко.
- Контакти Східного регіонального центру — за посиланням
Східний регіональний центр є лише консультаційним, а не правоохоронним органом, додає вона.
«Ми не спілкуємося зі звільненими, не фіксуємо інформацію, яку вони можуть надавати. Але на сайті Координаційного штабу є анкета звільненого. Ми всім рекомендуємо заповнити. Часто хлопці згадують через деякий час після звільнення, не одразу. У нас був хлопець, який зателефонував, сказав, що щось згадав. Аналітики стовідсотково це опрацьовують. І, можливо, хтось із родин матиме додаткову інформацію», — сказала Олена Матвієнко.
«Є сенс писати самому чорту»: досвід ХПГ
Безкоштовну правову та психологічну допомогу родичам безвісти зниклих цивільних надає Харківська правозахисна група. Її представники їздять у громади з моніторинговими візитами, де спілкуються з людьми, які пережили окупацію, отримують інформацію телефоном та онлайн, а також приймають клієнтів в офісі у Харкові.
«Ми не можемо давати гарантії, що ми зможемо встановити місцеперебування вашої близької людини. Однак за роки війни фахівцям ХПГ вдалося знайти понад 30% людей, про яких нам повідомили», — зазначають в організації.
- Контакти Харківської правозахисної групи — за посиланням
У роботі адвокатів Харківської правозахисної групи — 1166 справ, з яких 978 стосуються військовополонених та 188 цивільних заручників, навела «МедіаПорту» статистику адвокатка ХПГ Таміла Беспала.
«Підхід до пошуку цивільних полонених у нас комплексний. У цьому навіть свого роду унікальність нашої роботи, тому що у нас декілька боків. Передусім — правовий, який включає роботу на національному рівні, а також на міжнародному. Ми готуємо звернення не лише по Україні, а й до максимальної кількості органів на тимчасово окупованій території і також обов’язково до російських органів. В середньому це десь 30 звернень, заяв, направлених на пошук. Ми маємо вичерпати всі можливі і неможливі засоби», — коментує Беспала.
Вона не береться оцінювати зусилля держави у звільненні цивільних полонених, водночас підтверджує налагоджену комунікацію правозахисників з офіційними органами та пояснює відмінність роботи громадського сектору.
«Державні органи з росією чи окупованими територіями взагалі не можуть листуватися. А у нас для цього перепон немає. Досить спірне питання в цьому листуванні, враховуючи, що вони відповідають не завжди чесно. Іноді приходить пакет відповідей — наприклад: «У нас особи немає». А потім цю особу міняють. Були випадки, коли родичі умовно «юридично поховали» людину, а нам приходить відповідь: «Він у нас». Я і всі наші юристи завжди кажуть родичам: поки немає свідоцтва про смерть, тіла, останків, потрібно шукати», — продовжує адвокатка.
«Коли ти шукаєш і дійсно хочеш знайти, є сенс писати самому чорту», — відповідає Беспала.
Крім запитів національного рівня, ХПГ пише до міжнародних інстанцій, а саме структур ООН.
«Передусім це Робоча група з насильницьких або недобровільних зникнень, яка націлена на пошук особи. У зверненні до цієї групи — зазвичай три питання: де саме особа (коли органи рф, наприклад, Міноборони пишуть: «перебуває на території рф» — це не відповідь, вони зобов’язані повідомити точну адресу, назву установи, де перебуває особа, принаймні на дату надання відповіді), стан здоров’я особи і третє — статус [за яким фактом затриманий]», — пояснює Таміла Беспала.
Починається комунікація з країною, щодо якої йдеться — росією: «Тобто ООН розглянули нашу заяву, якщо вона відповідає всім стандартам, направляє лист до відповідного органу, який представляє росію».
Якщо правозахисники звернулися до Робочої групи протягом трьох місяців з моменту, як їм стало відомо про зникнення людини, заяву можуть розглядати пів року.
«Коли до нас надходить звернення родичів, ми в першу чергу максимально готуємо запити саме по цій категорії, щоб встигнути у цей короткий строк. Але я хочу сказати, що зараз апарат Робочої групи настільки перевантажений, вони не встигають, тому що кількість [звернень] страшенна. Тільки у нас це перевалило за тисячу, уявіть! Це дуже бюрократична система», — пояснює адвокатка.
Крім Робочої групи, юристи ХПГ звертаються до Комітету ООН з прав людини. Особливо — у випадках із катуваннями: «Це не лише звернення і листування, якийсь вплив на органи росії, у такому зверненні ми ще вимагаємо грошову компенсацію».
У практиці ХПГ, за словами Беспалої, є випадки, коли полонених, щодо яких правозахисники вели активну комунікацію, обміняли.
«Також були випадки, коли Україна каже, що «нам невідомо», а нам вже прийшла відповідь з рф, що особа там-то. Ми передаємо офіційним органам України: «У нас є така відповідь». Вони потім вже своїми способами підтверджують», — говорить адвокатка.
«Часто люди кажуть: «Я дзвонив у Червоний Хрест». Класно, але це ж не підкладеш нікуди, розумієте? Тому ми готуємо все», — додає вона.
Вона відмічає зміну тенденцій у діях росіян та підконтрольних нею утворень.
«Були випадки, коли негайно реагували, наприклад, ми знали, що особу поранили в районі «ЛНР». Звертаємося одразу туди, до госпіталів, їхніх органів. Були випадки, що цю людину повертали на нашу територію. Була така тенденція якийсь час, потім це змінилося. Є ситуації, коли пишеш запит, тобі відповідають: «У нас його немає». Пишеш новий запит за три місяці: «З’явився». Тенденції змінюються. В якісь органи вже писати не треба, з’явилися нові», — пояснює адвокатка.
Змінився і підхід з боку міжнародних інстанцій. Якщо раніше правозахисники могли отримати у відповідь «кілька нещасних речень», зараз «йдеться про юридичне листування».
Нова хвиля російської агресії
10 травня на півночі Харківщини розпочався новий наступ російських військ. Армія агресора окупувала низку прикордонних сіл, тривають бої у місті Вовчанську.
Правоохоронці фіксують нові випадки насильницьких дій російської армії щодо цивільних українців. Жителі Вовчанська, яким вдалося вирватися з-під обстрілів до Харкова, розповідають, що окупанти захоплюють будинки, не випускають цивільних з підвалів, змушують надавати їм допомогу.
«Вони нас не випускали, ми у погребах з пораненими мужиками-військовими сиділи. Вони мене змушували ноги їм заматувати бинтами, рани», — розповіла «МедіаПорту» Світлана Г., переселенка з Вовчанська, яка 13 травня втекла від росіян разом із цивільним чоловіком Володимиром.
Володимир каже, що окупанти говорили про депортацію цивільних з Вовчанська та зачистку.
«Попередили, що слідом йде зачистка — зеки (мобілізовані в’язні). Ті, кажуть, з вами церемонитися не будуть. «Підете в розхід», — сказав Володимир.
Факти вбивств цивільних вже відомі слідчим та прокуратурі.
Харківська обласна прокуратура порушила кримінальне провадження за фактом розстрілу двох жителів Вовчанська, зокрема жінки з інвалідністю, яку її чоловік намагався вивезти на підконтрольний Україні бік міста у кріслі колісному.
«Візок застряг. Я нахилився, повернувся праворуч, праворуч колесо з мого боку натрапило на гілку, тому що поспішаєш… Воно встало отак — і не їде. Я нахилився — і тут автоматна черга… Звідки я знав, що вони там в засаді сидять?» — сказав чоловік убитої на допиті.
— Ви зараз про кого кажете?
— Про росіян.
Чоловіку довелося залишити вбиту дружину та рятуватися самотужки.
Залишається невідомою доля людей у повторно окупованих селах Липецької громади, звідки евакуація вже неможлива.
«Перші хвилини-години, коли почалася ця окупація, люди ще виривалися. З Пильної виїхала сім’я, у них був транспорт, вони змогли виїхати. З Лук’янців виїхали ті, у кого був свій транспорт. І пішки виходили. А зараз вже неможливо виїхати. Залишається одна дорога — на росію», — коментує керівник Липецької селищної військової адміністрації Олексій Слабченко.
Не виключено, що дехто із жителів захоплених територій на півночі Харківщини стане новим цивільним заручником Кремля.
Першочергові кроки — позиція МІПЛ
Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, містить інформацію про близько 38 тисяч українців — військових та цивільних.
За словами координаторки груп родин полонених і зниклих безвісти Медійної ініціативи за права людини Олени Бєлячкової, російський агресор здебільшого не підтверджує утримання у полоні, постійно переміщує людей, що ускладнює пошуки, і не допускає до них представників МКЧХ. Відомо понад 100 місць, де російська влада утримує українців — МІПЛ помістила їх на онлайн-мапу.
На переконання Бєлячкової, потрібно виконати першочергові кроки, а саме: знайти спосіб тиску на Міжнародний комітет Червоного Хреста, щоб змусити його виконувати свої зобов’язання; забезпечити доступ до місць утримання українців, перевірки їхнього стану здоров’я, умов утримання, сприяти репатріації тяжкопоранених і тяжкохворих, зобов’язати росію надати обʼєктивну інформацію про утримуваних та забезпечити їм право на телефонний дзвінок і листування з рідними.
Бодай якоїсь звістки від сина два роки чекає жителька Балаклії Наталія Шаповал. Вона сподівається, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста посилить роботу і Андрія знайдуть.
«Я чула, що знаходять і приїжджають подивитися умови утримання. Казали навіть, що можуть передати і солодощі, яблука, записки від родичів, від них записки. А від нашого — нічого, — говорить Наталія і плаче. — Я вірю, що він живий. Я думаю, що він сильний і дочекається, що його звільнять».
Цей матеріал є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створений у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.