«Якщо ти не допоможеш, завтра нікому буде допомагати тобі», — харківський волонтер Дмитро Горячковський
За три тижні з Куп’янського району евакуювали 649 людей, 164 з яких — діти. Евакуація триває і у Вовчанській громаді, де так само посилилися російські обстріли. 14 серпня волонтери харківської організації «Долоньки миру» під час розвантаження гуманітарної допомоги в селі Бугаївка під Вовчанськом стали свідками чергового удару росіян. Про небезпеку у прифронтових містах і селах, ставлення місцевого населення до волонтерів та процес евакуації у подкасті «Герої Харкова» розповів співзасновник організації Дмитро Горячковський.
Ваша організація — серед тих, що займаються евакуацією жителів Харківщини спільно з обласним Координаційним центром.
Так, я директор та співзасновник благодійної організації «Долоньки миру». Наша організація працює приблизно рік. У цивільному житті я технік з обслуговування салонів засмаги. У благодійній організації працює близько 12 людей. Є люди, які працюють час від часу, але ми їх теж враховуємо, тому що вони роблять свій внесок. Основні напрямки — допомога багатодітним сім’ям, внутрішньо переміщеним особам, людям з інвалідністю та малозабезпеченим. Ми допомагаємо також медичним закладам, рятувальникам, поліції. Рідше, але якщо в нас є такі товари, ми залюбки їм передаємо. Наша діяльність стосується здебільшого деокупованої території. Є також переселенці, які повернулися до міста, їм потрібно налагоджувати своє життя, влаштовуватися на роботу. Ми підбираємо їм речі, побутові — мікрохвильовки, каструлі тощо.
Як виникла ідея створити організацію?
Мені порадили друзі. Кажуть, якщо ти така активна людина, чому не відкриєш фонд, матимеш більше можливостей, познайомишся з новими людьми.
Тобто раніше ви працювали без організації, самостійно як волонтер.
Так, як волонтер і я працював у Харківській військовій адміністрації. Був задіяний у президентській програмі «Пакет кожному громадянину».
Розкажіть про цей період, це складна робота з масами людей.
Так, складна, бо не всі люди розуміли механізм видачі, ми намагалися пояснити, що це допомога щомісячна. Деякі з них, як малі діти, не розуміли. Тоді ще стріляли, було важко, це навчило мене працювати з великою кількістю людей. Найскладніше було з людьми старшого віку. Вони скаржилися, але згодом розуміли, що все буде так, як прописано в правилах.
Маєте на увазі, що брали більше, ніж мали, створювали у себе вдома склади?
Є такі історії, що в когось з’явилося ліжко з макарон. Така смішна історія, але це сумно, бо є люди, які зовсім не отримали допомоги.
Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? Чи думали виїжджати?
Ні, я харків’янин, я не поїду. Першу годину я спав. Дружина розбудила і сказала, що війна, а я кажу: лягай спати… Потім, коли був бій біля 134 школи, я побіг туди, думав, може, я теж потрібен, але військові сказали: йди краще додому.
Це був якийсь емоційний порив?
Так, емоційний порив, я не розумів, що коїться. Але я розумів, що я зможу щось піднести, знаю, як надати першу медичну допомогу.
Коли розпочалася волонтерська робота?
Днів за 20, коли ми почали трішки виїжджати. Спочатку обклеювали машину жовтими смужками, але потім військові сказали не робити цього, тому що по нас можуть стріляти. Ми вивозили котів, собак, це виглядає дрібно, але коли кошку закрили вдома, всі втекли, це моторошно.
І далі ви розширилися до евакуаційних екіпажів. Що це за етап вашої роботи?
Це робота в місцях, де найгучніше і де люди вирішили все-таки евакуюватися. Якщо є охочі, ми їх підтримуємо.
Це пряма небезпека вашим екіпажам. Як ви дієте? Можливо, проходили тренінги? Чи на свій страх і ризик їдете, а далі по ситуації.
На початку — так, це було саме так. Ми не знали, просто їхали, відчували, що ми там потрібні. Але згодом з’явився Координаційний центр, де проводили заняття з тактичної медицини, мінної безпеки, роботи з населенням, психологічна підтримка. Я здобув навички, які допомагають у проведенні цих заходів.
Зараз відбувається обов’язкова евакуація дітей з Вовчанської громади, через постійні обстріли також евакуюють людей з Куп’янського напрямку. Нещодавно ви безпосередньо брали участь у виїзді з Вовчанської громади, були обстріли. Розкажіть, будь ласка, про це.
Ми приїхали до громади, привезли ліки, обладнання, речі першої необхідності і в той момент, коли ми розвантажувались, почалися обстріли. Дивом сховалися, встигли зайти до приміщення, це було диво. Найперше, що я пам’ятаю: треба було перевірити, чи все в порядку на вулиці, може, є постраждалі. І так, дійсно, я вийшов і побачив літню жінку, яка отримала на перший огляд два важкі поранення. Я побіг до неї, щоб або надати допомогу, або довести її до шпиталю. Люди побачили, що я побіг, медики з каталкою забрали її. Це був такий момент… У неї все було розірвано. І вона не розуміла, що відбувається.
Це був приватний сектор?
Це був і приватний сектор, і територія лікарні.
Артобстріл чи ракетний удар?
Це були касети. Великий радіус ураження.
На той момент скільки людей було в екіпажі?
Екіпаж — двоє чоловіків. У нас не було захисту в той момент, через це ми не зовсім могли реагувати, тому чекали рятувальників та поліцію.
Почути цей приліт раніше неможливо? Це все секунда?
Так, і це диво. Ми зайшли з коробками до закладу і одразу прилетіло.
Взагалі така ситуація у Вовчанській громаді — на жаль, вже така рутина? Прилетіти може будь-коли.
Там це вважається «нормально». Проте є люди, які виходять на город, і я питаю: чому ви зараз працюєте? Мені відповідають: а що робити, ми можемо сидіти в погребі, нічого не виросте, потрібно вбирати. Я розумію людей, але не розумію деякі речі…
Перед початком запису ви згадували, що деякі люди на деокупованих територіях досі не хочуть вірити в те, що це росія держава-агресор. Як ви на це реагуєте?
Моя особиста думка, що людям не треба пояснювати. Вони якийсь етап прожили, щось бачили, якісь висновки зробили. Якщо людина вважає, що держава-агресор — не агресор, це його думка, ми приїхали допомогти. Якщо людина не сприятиме нашій роботі, тоді ми його розцінюємо як вороже налаштовану. Ця тема нам неприємна, тому ми не хочемо спілкуватися. Ми не відмовляємо у допомозі, але ми в такому разі її не пропонуємо.
Після обстрілів і таких ситуацій ви все одно будете їздити далі?
Так, звісно, тому що, по-перше, це наші жителі. І якщо одна людина зустрілася, яка чекає свій «русский мир», це не означає, що усі чекають його. Є люди, які дійсно не можуть через якісь обставини евакуюватися. Ми вважаємо, що для таких людей ми працюємо, вони чекають нас.
Ви працюєте на Куп’янському напрямку? Яка там ситуація?
Мабуть, 40% відчували, що буде загострення. Сказати, що люди зненацька опинилися в таких обставинах обставах — ні. Ми не раз були в цій громаді, доїжджали до Дворічної, були за три кілометри від лінії розмежування. Всі все розуміли. Люди вирішили так, це їхній вибір. Ми шукаємо тих, хто хоче евакуюватися. І максимально намагаємося допомогти.
Читайте також: Поки ми потрібні, працюємо — Ігор Клименко, Червоний Хрест
Нещодавно чула історію, що людина 3-4 рази відмовлялася, а на п’ятий раз поїхала. У ваші задачі не входить вмовляння?
Ми не вмовляємо. Навіщо людей змушувати? Якщо є діти — так, це треба робити. Якщо літня жінка або доросла людина — ми проводимо бесіду. Розповідаємо, куди, коли, як, за яких обставин. Ми пропонуємо різні варіанти, різні області. Люди не хочуть, ми не можемо їх за руку взяти і вивезти.
Вони чітко розуміють, що умови, які їм пропонують, адекватні, що їх не кинуть на вулиці і вони не спатимуть на вокзалі?
Люди не зовсім знайомі з обставинами і працею волонтерських організацій, це факт. Не всі розуміють, що вони приїдуть і їх зустрінуть як людей, які опинилися в біді. Деякі вважають, що вони приїдуть і будуть спати на вокзалі. Є такі люди. Ми проводимо інформування, показуємо умови життя, намагаємося максимально зацікавити людей у виїзді. Але не всі погоджуються. Є лежачі, які мають проблеми. Ми пояснюємо, що і таких людей ми можемо вивезти. Але вони кажуть: якщо помирати, то у рідних стінах. Це маячня! Давайте ми зробимо вам добре. Не будемо сюди приїжджати і ховатися від обстрілів, а вивеземо і будемо надавати послуги.
Розкажіть про людей, яких ви вивозили, і не прагнуть, поки є небезпека, повертатися?
Наприклад, мати з сином виїхали з Вовчанська. Зараз вона проживає в гуртожитку, планує влаштуватися працювати. В неї з’явилися знайомі, які хочуть передати їй на деякий час житло. Вона звернулася до нашої організації, ми її запросили до себе. І коли відпускали, вона ледь не викликала таксі, так багато речей ми їй дали. Ми розуміли, що ця людина не має нічого, тому дали одразу все. Ми відвезли її до гуртожитку і пів року вона вже тут, все в неї гаразд.
Буває, кажуть, що немає роботи. Не має бажання!
Скільки людей вам вдалося вивезти за цей час?
Близько ста, не більше.
Транспорт у вас не такий місткий, щоб вивозити багато?
Машини змінювались. Спочатку був звичайний седан. Вивозили котів, собак, кілька людей. А потім з’явився великий Volkswagen, семимісний, але за досвідом кажу, що туди влазить 12 людей. З Північної Салтівки на вокзал віз. Згадую, коли казали: ми вам заплатимо 5 тисяч гривень. Я такий думаю: ого! А потім розумію, які гроші? Тут їхати хвилин 10. Не 10, ми їхали години три, люди кинули мені 200 грн, щоб я заправився.
Пам’ятаю, була ціна 8 тисяч гривень до вокзалу з Салтівки.
Це жах, і я знаю таких людей, які брали гроші, мені моторошно. Ми дивимося в очі одне одному, і їм нічого мені сказати. Я особисто витратив власних коштів більше 200 тисяч, ті, що відкладали на купівлю автомобіля.
Щодо бажання волонтерити. Подібне питання щодо цивільних часто ставлять військовим, але вас не дратує, що не всі залучені до такої діяльності? Чи кожна людина здатна волонтерити, приділяти час і чому важливо це зараз робити?
Я вважаю, що кожна людина здатна. Деякий час мене це дуже турбувало. Після поїздки до Бахмута в мене був емоційний зрив. Я ходив на тренінги, відновлювався. Я не міг зрозуміти, ми тоді потрапили під обстріл, на сусідній вулиці були автоматні черги, і за чотири години приїхали, а тут в центрі відкривають басейн на даху. Я не міг уявити, як це можливо. Згодом я зрозумів, що треба частіше виходити, спілкуватися з людьми, які не бачать війну так близько, тому що складно орієнтуватися, коли ти постійно живеш волонтерством. Треба ще розуміти, для чого ти це робиш. Якщо ти не розумієш свого міста, то як ти йому хочеш допомогти?
Зараз ви відновилися?
Так, я, мабуть, змінив думку. Тоді мене злило, а чому ти гуляєш, п’єш пиво? А потім я подумав: стій, хлопче, ти сам вирішив допомагати, в чому він винен? Мені здається, якщо вся країна не буде розуміти, що якщо ти не допоможеш, то завтра тобі не допоможуть, бо буде нікому.
Скільки часу, на вашу думку, може цивільна людина допомагати на день? Чи рахується донат як допомога, чи цього замало, треба щось ще фізично зробити?
Я спілкувався з іноземними волонтерами. В них кажуть: якщо не можеш допомогти руками, допомагаєш гаманцем. Думаю, це на розсуд кожного, але в мене є такі знайомі, в яких я нещодавно спитав: а ти донатиш? На що мені була така дивна відповідь, що я пару тижнів не розмовляв з цією людиною. Він відповів: я що, схожий на дурного, щоб донатити? Мені було незрозуміло, хоча в цього хлопця є знайомі військові, мені довелося йому пояснювати, чому це важливо. Вони просто думають, що це їх не торкнеться. Якщо людина вирішила не допомагати і для нього війна закінчилась, ми нічого не зробимо з цим, не змусимо.
Слухайте подкасти mediaport.ua
Читайте також: «Маємо зібратися, знайти свою нішу та готувати себе», — харківська волонтерка Юлія Смагіна про допомогу фронту