Як спалити російську логістику, сидячи в офісному кріслі Колонка
Сьома година вечора, літнє сонце ще геть не збирається ховатися за горизонт. На командному пункті, який його командир гордо називає «обитель зла», неквапливо розгортається робота.
Аналітики вивчають мапи та дані розвідки, Battle Captains отримують цілі. Пілоти та штурмани всідаються за компʼютери з пультами та розмірено розкурюють айкоси.
«Хто вночі спить — той удень голодний», — кажу я журналістці новинного агентства, цитуючи комбрига.
«Those who sleep at night are hungry during the day, — повторює вона. — That’s interesting».
Уже за кілька годин напруги в цьому приміщенні побільшає. До сьомої ранку тут кипітиме активна робота, результат якої — десятки цілей у ворожому тилу. Так працюють українські middle strike.
Штурман звʼязується з наземним екіпажем, який готує літак до запуску. На моніторі зʼявляється картинка того самого незрівнянного заходу сонця на українському сході. Це здається дивним у геть ізольованому від денного світла підвалі. Після штатних перевірок лунає команда «Arm!», і дрон злітає з катапульти.
Від місця пуску пілота відділяють сотні кілометрів. Летіти до цілі теж довго — тому найближчі пів години джойстиків можна майже не торкатися. Коли літаки майже безперешкодно долітають до ворожого тилу — починається активне полювання.
Перше влучання — у засвіти відправляється російський штурмовик на мотоциклі. Можливо, він і знав, що шанси на виживання в кілл-зоні для нього мінімальні. Але що спис Марса наздожене його вже за 70 кілометрів від лінії фронту — напевне, не очікував.
Другий удар — з мапи України стирається російська «буханка». За нею слідує ворожа мобільна вогнева група, що намагалася відстрілюватися. Невдало.
Під час пікірування на наступну ціль пілот намагається облетіти перешкоду і не може впоратися з керуванням. І таке буває.
Відносна доступність такого типу дронів дозволяє запускати їх подекуди в режимі конвеєра. Удень у майстерні кипить робота одразу після завезення нової партії літаків: бійці оновлюють старлінки, збирають апарати, перевіряють авіоніку. Після цього борти відправляються на позиції, звідки негайно вилітають перерізати російську логістику.
«Росіян у Донецькій області нема, всіх убили», — коментує водій, підводячи до того, що екіпажам уже стає нудно й треба їх перекидати на польоти до Криму в пошуках більш яскравих цілей.
Дійсно, удари по російських тилах виявилися настільки ефективними, що на деяких ділянках ворог кілька тижнів майже не проводить штурмів. На логістичних трасах навколо Донецька, Дебальцевого, Лисичанська та інших окупованих міст регулярно палають російські бензовози й вантажівки з боєприпасами. Навіть якщо ворожа піхота і штурмовики зможуть дістатися до лінії зіткнення — воювати їм особливо нічим.
Реальність, у якій 30-річні хлопці в картатих сорочках можуть завдавати нищівних ударів на 100 км углиб фронту, пʼючи енергетик у будь-якій точці країни, — якою б неймовірною вона не здавалася, уже настала. Саме удари по ближніх ворожих тилах безпосередньо впливають на фронт, полегшуючи життя українській піхоті та даючи можливість планувати наступальні операції.
Зовні це нагадує компʼютерний клуб із 2000-х, модернізований під 2026 рік. На стіні висить дошка з топкілерами місяця. Ніхто не хоче поступатися своїми цілями, тому лідери подовгу засиджуються на змінах, вишукуючи яскраві цілі на кшталт систем ППО. Система винагород працює.
Як і до всього в цій війні, одного дня для міддл-страйків теж зʼявиться протидія. Але доки ворог перебуває в пошуках — варто витиснути з цієї зброї максимум.
