ВОСКРЕСНЫЕ ЧТЕНИЯ

Теперь мы будем выбирать для вас произведения — преимущественно, современных авторов — и публиковать из них фрагменты. Едва ли это даст представление о произведении в целом. Но наша цель — хоть чуточку заинтересовать. Да и кто лучше автора может подтолкнуть к чтению? 

В этом выпуске — два отрывка из книги украинской журналистки, главы Hromadske.TV Натальи Гуменюк. «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» — собрание атмосферных репортажей из стран Ближнего Востока. 

«Экономя каждую копейку, выискивая самые дешёвые рейсы, ночуя в аэропортах, добираясь из города в город общественным транспортом или попутками от Аммана до Туниса, от Каира до Тегерана, из Палестины до сирийской границы, вплоть до Багдада, Стамбула и Бейрута, почти два года расспрашивала у всех о революционней борьбе, поствоенных и постреволюционных буднях, разочаровании, поиске себя и вдохновении […]», — пишет во Вступлении автор.

В «Воскресных чтениях» 7 февраля 2016 года — истории из глав о Египте и Сирии. 

Гуменюк Наталя. Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції. — Київ: Політична критика. — 2015.

Верби над Нілом

Родички подружжя, в якого я живу, викликають бричку — таке собі таксі з конякою — по мобільному телефону. Вони могли б і пішки дійти на сусідню вулицю, але жінки не мають ходити по селу самі. Племінниця, було, спровокувала бурю гніву й пліток, бо, вже зарученою, сама пішла  в гості до майбутньої свекрухи, яка мешкає по сусідству. Її нареченого у цей час вдома не було. 

Коли вмикаю світло в кімнаті, лампа починає співати суру із Корану, яка має захистити цей дім від вроків. 

На південь Єгипту, у провінцію Аль-Мінья, яка вважається консервативною, приїхала, напросившись у гості до єгипетської родини, з якою колись познайомилась в Еміратах. Чоловік тоді розповідав про суворі будні провінції, тож потрапити сюди захотілося ще більше. 

Мене попереджали, що буде нудно. Тут справді нічого не відбувається, тож на мою появу з фотоапаратом на вулиці за п’ять хвилин зібралося сорок два (я перерахувала) малюки і підлітки, які мене смикали, тягли за хустку, просили сфотографувати, але насамперед верещали. 

Найбільша розвага тут — ввечері усією родиною лузати насіння біля вогнища під вербами на захаращеному узбережжі Нілу. Купи поліетиленових пакетів і залізних бляшанок — ще один символ цивілізації. Як і мобільні телефони, якими викликають бричку; як і дешеві яскраві синтетичні тканини, з яких тепер тут шиють абаї, удесятеро паркіші за бавовняні; як і аромат шампуню, що заледве пересилює запах із дірки в туалеті, яка водночас є зливом для душу. У триповерхових будинках тут нагорі тримають курей, а корів та віслюків — у кімнаті поряд. З усім цим у сусідньому будинку є дві «красиві» квартири з золотими колонами і фотошпалерами з героями діснеєвських мультфільмів. Їх облаштовує племінник, який працює на заробітках в Еміратах.

Поки ми сидимо вдома, двоюрідні сестри приносять посмажених чи лише обскубаних качок та гусей. Малеча вже отримала мішки подарунків з Абу-Дабі, але вимагає ще більше кульчиків, шаликів чи хоча б чогось. Я боюся фотографувати дітей, бо вони страшненькі. Наприклад, із виряченими очима. Гарне маля  — виняток. У селах справді чимало шлюбів між родичами. 

Мене не відпускають саму вечірнім автобусом. Зате додатковий день дає змогу відчути усю тугу життя — не хочеться виходити за двері, бо довкола лише кукурудза, бетонні блоки, спека й сміття. Залишається хіба піддивлятися у шпаринку й пліткувати про сусідів, родичів, їхні статки й стосунки і, звісно, про неї — найстаршу жінку в родині, якої бояться усі. 

Саме такі, як вона — жінки старшого покоління, — найбільш ревно захищають свій побут. Саме такі, як вона — бабці у чорних сукнях, — забирають зі столу велику тацю із фруктами і солодощами і відносять її чоловікам. Я, звісно, помилялася, думаючи, що велика таця — для дітей і дівчат, яких утричі більше. Саме такі, як вона, привчають дівчаток носити стільці з жіночої кімнати для чоловіків. Ми й на підлозі посидимо. 

Саме заради цієї жінки з сумними очима я вдягаю хустку, навіть виходячи на недобудований дах, де розвішую випраний у холодній воді над діркою в туалеті одяг. Роблю так не з примусу. Просто не хочу давати приводу для пліток. І самовпевнено думаю, що коли б мені випало жити тут, то хай би тільки спробували відібрати у мене стільця чи з осудом подивитись у мій бік, якби я схотіла сама посидіти під вербами, що схилилися над Нілом. 

Смерть, якої ще не було

— Ультиматум пред’явлено. Якщо президент Асад не піде, почнуться масовані удари по військових об’єктах Сирії. Рішення прийнято, залишилося чекати наказу, — відповідає на моє запитання про ситуацію в країні зірка опозиційного сирійського телебачення у вигнанні. Росія, США, ЄС, Туреччина, Іран… Нова холодна війна, переговори на вищому рівні, складні стратегії. Для нас це нерідко чергові гучні слова у ма­лозрозумілих геополітичних іграх.

«Іран за Асада і за “Хамас”, але проти “Братів-мусульман”, тоді як і Асад, і країни Перської затоки проти “Братів-мусульман”, але от останні разом із Ту­реччиною проти Асада». Будь-яка розмова про Сирію зводиться до того, хто винен і кому вигідна війна, на чиїх руках більше крові. Немов злодіяння однієї сторони виправдовують інших.

Повідомлень про події незрівнянно більше, ніж під час вторгнення до Іраку. До CNN і ВВС додали­ся «Аль-Джазіра» і російський телеканал RТ. Але ж є ще фейсбук, твіттер, ютьюб і тисячі онлайн-видань.

Водночас медіа висвітлюють цю війну в Сирії най­гірше за всі війни минулого століття. На лінії фрон­ту журналістів, здатних аналізувати та перевіряти інформацію, менше, ніж на Балканах або в Чечні. Навіщо ризикувати, відправляючи оператора в гарячу точку, якщо в ютьюбі гігабайти відео? Навіщо оплачувати відрядження журналіста, якщо у кожного підрозділу Вільної сирійської ірмії є власна сторінка у фейсбуку? Тим паче, що західних журналістів цілеспрямовано беруть у полон заради викупу. Звичайно, велика частина таких повідомлень не тільки суперечлива, але й вирвана з контексту. Перевіряти десятки аматорських кадрів з місця передбачуваної хімічної атаки неможливо. Обидві сторони конфлікту підтвер­джують: незважаючи на новітні інформаційні технології, ніхто до пуття не знає, що насправді відбувається сьогодні в Сирії. 

У березні 2011 року, колії на хвилі арабських ре­волюцій у містечку Дераа на півдні Сирії прості меш­канці — у відповідь на катування поліцією підлітків, які розмалювали стіни школи антиурядовими гаслами — вийшли на вулиці з вимогами покарати винних, то проти них застосували зброю. Від того часу загинули сотні тисяч сирійців. Майже два мільйони осіб покинули свої домівки. Такі дані ООН. Сто ти­сяч загиблих — це трохи менше, ніж кількість жертв в іракській війні за все десятиліття.

Хуссам одним із перших вийшов на вулиці Да­маска навесні 2011-го, виступаючи проти корупції. У кожному новому його листі до мене все більше сум­нівів: «Ніяка революція не варта такої кількості люд­ських жертв, але ми були впевнені, що світ не буде так довго закривати очі. Сьогодні я боюся потенцій­ного вторгнення в Сирію. Але й залишати все, як є, неможливо. Іноді мені здається, нехай хоч диявол починає інтервенцію, аби зупинити кровопролиття. Мій друг загинув у результаті застосування хімічної зброї. Ми знаємо, що американці прийдуть сюди не заради свободи, а через власні інтереси. Але чим краща Росія?»

У телевізійних студіях ведуться розмови про зброю нового покоління, новітні технології ведення бою. Але для цивільного населення, а не політиків і журналістів війна XXI століття мало чим відрізня­ється від воєн минулого. Розбомблений будинок, відсутність води і світла, нестача продуктів і медика­ментів. Поранені, вбиті і постійні похорони — якщо є кому ховати. Як написав Джонатан Літтелл у своєму репортажі з сирійської війни, будь-який мобільний телефон з камерою у Сирії — музей жахів. Останні репортажі Мері Колвін — однієї з кращих військових кореспонденток, яка загинула під час бомбардування в Хомсі, — мало чим відрізняються від її ж матеріалів з воєн двадцятирічної давності. Мері одна з небага­тьох, хто працювала на лінії вогню, намагаючись до­кументувати кожну смерть. Її більше немає.

Природа сучасних медіа така, що повідом­лення про чергове розбомблене село — вже не но­вина. Хіба що «хіматака» — «моральне божевіл­ля» — це щось новеньке. Адже про біженців, про жінок і дітей вже писали. Розповідали і про етнічне протистояння, і вирізані села. Галочка поставлена. Все це вже колись було. У потоці гучних слів і заяв, теорій змови і заплутаних геополітичних ігор чомусь забувається, що кожна нова смерть — це нова смерть, якої ще не було.

«МедіаПорт» висловлює вдячність журналісту, голові Hromadske.TV Наталі Гуменюк за дозвіл публікації фрагментів книги, а також Книгарні «Є» та особисто Ігорю Зарудко за підтримку проекту «Воскресные чтения».