«Дізналась, що мандрівна моя книжка «Відчаєспинне» добралась до списку Найкращих українських книжок 2023 року від любого Українського ПЕН. Так зворушливо і так вчасно», — прокоментувала поетеса.
В кожного свої Різдвяні подарунки! Сьогодні дізналась, що мандрівна моя книжка «Відчаєспинне» добралась до списку…
Збірка «Відчаєспинне» вказана серед найкращих українських книжок у номінації «Українська поезія». Загалом у ній — 17 видань:
«Смарагдова сукня» Тетяни Вінник;
«Перекопане» Ярослава Гадзінського;
«Дні тривог» Анатолія Дністрового;
«Тут були ми» Артура Дроня;
«Скрипниківка» Сергія Жадана;
«Блискавка зустрічає воду і вітер» Маріанни Кіяновської;
«Імена, що залишилися» Олафа Клеменсена;
«3.3.3» Богдана Кордоби;
«Навій» Павла Коробчука;
«Вірші з бійниці» Максима «Далі» Кривцова;
«Якомога» Макса Лижова;
«Відчаєспинне» Наталки Маринчак;
«Розламані люди» Катерини Міхаліциної;
«Зникома зима» Сергія Пантюка;
«Поміж сирен» — збірка бібліотеки Українського ПЕН (упорядник — Остап Сливинський);
«Книжка любові та люті» Марини Пономаренко;
«Dasein: Оборона присутності» Ярини Чорногуз.
Також у переліку — прозові новинки, переклади, нон-фікшн література, твори для дітей, мистецькі видання і гуманітаристика. Цьогоріч загалом — 179 книжок.
«Мета нашого списку – підсумувати книжковий 2023 рік та подякувати українським видавництвам, письменникам, упорядникам, перекладачам, редакторам, журналістам, ілюстраторам, науковцям і всім тим, хто допомагає літературі і книжковій справі в нашій країні тривати та розвиватись у важкі воєнні часи», — зазначають в Українському ПЕН.
Письменник, музикант і громадський діяч Сергій Жадан став лауреатом премії імені Курта Тухольського, яку присуджує Шведський ПЕН-клуб за внесок у забезпечення свободи слова.
«Вхід — ваш щирий донат! Кошти буде передано родині актора Харківського театру ім. Шевченка та нашого театру Валерія Брильова, син якого — боєць 228 батальойну 127 бригади — отримав на фронті важке поранення обох ніг», — повідомили в театрі.
Фото: P. S./Facebook
Початок вистави 30 грудня о 18:00 (вул. Чернишевська, 13). Кількість місць обмежена, потрібно зареєструватися онлайн.
Вистава «Орфей» складається з двох частин, зазначає театрознавиця Юлія Щукіна — мініатюрної драматичної поеми Лесі Українки «Орфеєве чудо» та спеціально для цієї постановки написаної режисеркою Єлизаветою Банніковою п’єси «Орфей. Чудо»: «Цей твір сучасної авторки став ще одним художньо повноцінним плодом проєкту, метою якого заявлена культурна реінтеграція повернених з-під окупації районів України в Харківській та Донецькій областях».
Симпозіум «Простір покордоння» існує понад 25 років. Щоліта в селі Могриця Сумської області група митців та мисткинь створюють лабораторію у відкритому просторі та взаємодіють з природним середовищем. Повномасштабне російське вторгнення в Україну зробило простір Могриці недоступним для художників через близькість до кордону. У 2023 році проєкт приймають чотири міста: Суми, Львів, Київ і Харків.
Куратором харківської групи проєкту став художник Костянтин Зоркін. Він ділився з новими учасниками своїм досвідом і наполіг, щоб роботи проєкту розмістили в Саржиному Яру.
«Саржин Яр — це дуже харківське місце. Всі його знають з різних боків: хтось набирає воду, хтось купається голяка. А хтось, як я, багато років проводив тут художню практику з дітьми», — розповідає Костянтин.
Одна з особливостей ленд-арту полягає в тому, що в природному середовищі немає меж, як у галереї або музеї. Художник має взаємодіяти з ландшафтом.
Земля вимагає поваги і любові, каже Костянтин.
«В українському мистецтві тема землі — одна з найважливіших. Земля для нас дуже важлива і дуже потужна. Ми її любимо, це любов як до організму, як до живої істоти. Вона нас підтримує. Навіть зараз. Мене підтримує моя земля. Я відчуваю, що я дуже маленький і безсилий перед цим ландшафтом: перед силою землі, небом, вітром, дощем».
Відео: Марина Верещака
Зоркін не тільки курував цьогорічний проєкт у Харкові, а й брав у ньому участь. Його робота з дерев’яних капличок називається «Три молитви за Харків». За задумом художника, вони є символічним порталом, через який людина може спілкуватися з вищими силами.
«Ми всі так чи інакше звертаємось до якихось сил в складних ситуаціях. Ми сподіваємось, що добро переможе зло: зараз ми вже розуміємо що таке зло. Міфологічне мислення повертається в такі часи», — пояснює художник.
Костянтин зробив шість капличок: три зберігаються в майстерні, ще три виставлені у Саржиному Яру. Художник не зміг подарувати людям і ландшафту оригінальні роботи, тому зробив ще три спеціально для «Внутрішньо переміщеного ландшафту».
«Чи треба їх пояснювати, якщо людина перебуває у Харкові під час війни і дивиться на це? Мені здається, що вона відчуває. Палаючий будинок, двоє людей, які стоять і тримаються за руки, стоять на краю: коли ти думаєш, де безпечно — вдома, не вдома, дві стіни, три стіни, чи це допоможе? Нічого не знаєш про це. — описує капличку Костянтин Зоркін. — Але є надія і є спокій. І обличчя за квіткою ховається. І дві руки, які зупиняють, наче кажуть: заспокойся, стій, бачиш, квітка росте? І є пташка, яка закриває крилами пташенят».
Костянтин Зоркін читає текст умовної молитви, яку супроводжує ця робота.
Люба моя земле,
кохане моє місто!
Ми відчуваємо одне.
Ми страждаємо разом.
Дай мені частку своєї сили,
навчи спокою та відновленню.
Розділи зі мною свою втому,
свій сум і радість свою.
Нехай повертаються люди додому,
як пташки до гнізд.
Нехай загояться рани,
заростуть вирви,
розквітне квітка надії
і не зів’яне ніколи.
Автор монтував роботи в Саржиному Яру під дощем. Відтоді їх обдавав вітер, на них падав сніг, сідали птахи, торкались і випробовували на міцність люди.
«Це свого роду подарунок ландшафту. Все розчиняється, природа безжальна. Пташка може впасти на землю — може хтось її потім знайде. Мені було б приємно знайти таку пташку».
«Мистецтво дуже беззахисне»
Подаровані ландшафту роботи не лишились недоторканими. «Звіряток» Лілії Петрової розібрали на сувеніри. «Біль фантомного тіла» Марії Єрмішиної (Марули) зламали. Табличку біля роботи Костянтина теж хтось забрав.
«Митці розраховують на те, що суспільство буде ставитися з повагою до мистецтва. В них є наївне, але правильне питання: навіщо руйнувати те, у створенні чого ти не брав участі жодним чином?»
Бути художником для Зоркіна означає виготовляти матеріальні докази існування душі, не тільки своєї.
«Мистецтво матеріально доводить, що ми є люди. Ми їмо, спимо, забезпечуємо собі тепло по можливості. А речі, які начебто не потрібні, без яких можна це все робити — вони і роблять нас людьми».
Мистецтво — мова образів, продовжує Костянтин, воно допомагає людям спілкуватися на рівні душі, впливає на реальність, як ніщо інше.
«Щоб дивитись крізь пітьму мистецька оптика дуже корисна. Вона дозволяє робити висновки на іншому рівні, рівні образів».
Він відчуває відсутність поваги до мистецтва у суспільстві і чує думки, що воно не на часі: «Чому люди нападають на мистецтво? Тому що воно дуже беззахисне». Нерозуміння важливості мистецтва Костянтин пов’язує з відсутністю освіти і впливом радянських установок.
«П’ятнашки»
Костянтин працює за принципом, який називає «п’ятнашки».
«П’ятнашки — це гра, де в лінійній послідовності треба виставити елементи, які до того знаходяться в хаотичній послідовності. І в цьому полі є порожня клітинка, яка дозволяє елементам рухатись. Якщо замінити цифри на образи, то між ними виникає зв’язок саме через порожню клітинку. Це композиція, компіляція і магічна практика», — пояснює Костянтин.
Зоркін виготовляє нейтральні елементи: пташок, черепи, голови тощо. Пташок художник вигадав саме в Могриці.
«Пташку приємно робити. Це традиційна форма. Майже у всіх народів, що працювали з деревом, є пташки».
З нейтральних елементів Костянтин будує композиції та знаходить між ними зв’язки, створюючи нові сенси. Через гру в «п’ятнашки» художник відчуває зв’язок поколінь: «Вони, мабуть, те саме і робили — реальність зводили до знаків. Але знак — це продукт домовленості в людській спільноті».
Про війну не можна говорити буквально, упевнений Костянтин: надто страшно, надто швидко загубиться в історії.
«Тепер всім все зрозуміло. Всі перебувають в одному полі сенсів і емоцій. Глядачі все розуміють, тому що митці говорять про те, що всі відчувають».
«Метафізична помста»
Костянтин робить те, що йому самому було б приємно побачити, те, чого йому не вистачає.
«Я не можу не працювати. Я не знаю, що робити, коли я не працюю. Коли почалась війна, я не працював 10 днів, — згадує Костянтин. — Спочатку ми жили в «ЄрміловЦентрі». Це була харківська артспільнота з родинами: Павло Маков, Роман Мінін і ще багато хто. Собаки, діти».
Згодом Костянтин поїхав до простору «Арт Куземін», який став простором евакуації. Там художник створив дерев’яні будинки, які стали частиною проєкту «Захисний Шар». Цю виставку, презентовану в «ЄрміловЦентрі», побачили Дніпро, Одеса, Каунас, Люблін.
Всі інструменти художника залишились у Харкові. Працювати доводилось тим, що знайшлось. Тоді Костянтин почав випробовувати метал, опанував роботу зі зварювальним апаратом. У відповідь на події в Україні виникла робота «Маска Ганьби». На обличчі «хорошего русского парня» з порожніми очима художник варив метафізичну помсту:
«Пташки клюють очі. Очам не дають закритися шипи. З очей течуть сльози. Ці сльози живлять квітку, яка корінням роздирає йому горло. А по потилиці у нього повзе сколопендра: величезна і дуже страшна. А вуха гризуть черепи тварин. Це про те, що ми звертаємось до сил природи. Пташки, тварини, рослини — всі проти ворога».
Сльоза з цієї роботи стала знаком Костянтина. Її можна побачити на всіх інструментах митця.
В майстерні у Костянтина — колекція інструментів. Кожен має свої особливості і призначення. Цінність погнутої радянської стамески у тому, що її не шкода: «Не було ніякої радянської якості. Це все фейк».
Серед інструментів, якими користується Костянтин, є такі, що не втратили якість і за сотню років. Лезо часів Київської Русі художнику подарував знайомий. Але не багато інструментів праці майстрів минулих сторіч збереглись до нашого часу.
«Дуже важко знайти покоління, які працювали до тебе колись».
Костянтин знаходить зв’язок зі старими майстрами через безпосередність роботи з матеріалом.
«Я можу взяти простий предмет — ніж, взяти шматок дерева і працювати де завгодно. Навіть якщо світла немає, я можу вийти на вулицю. Я розумію, що ця автономність була у наших предків. Відчуття матеріалу — це все мене зближує. Але з ким — я не знаю».
«Харків видно по зв’язках»
Найкращі інструменти з колекції Костянтина зроблені харківськими майстрами.
«Це дуже приємно, коли харківська історія поєднується з іншою харківською історією».
Для Костянтина загалом важливий харківський контекст. Він зазначає, що під час війни мистецтво у Харкові переплелось. Черепи, які художник зробив під час заснованої «ЄрміловЦентром» резиденції «Арт Куземін», потрапили у виставу театру ляльок «Вертеп».
«Коли ми робимо «Вертеп», я перебуваю у Львові, викладаю в Харківській школі архітектури, параллельно малюючи ескізи. Я повертаюсь у Харків і з цих малюнків починається серія ілюстрацій до збірки Наталки Маринчак. Потім Наталка знайомить мене з видавцем Олександром Савчуком. На презентації книжки Наталки Маринчак в Харківському літмузеї ми домовляємось про книжку «Жираф Монс». А образи з Наталки Маринчак і «Вертепу» перетікають в каплички, що тепер стоять в Саржиному Яру. Харків видно по зв’язках. В роботі дуже багато можна пізнати про людину».
Зоркін називає себе патріотом Харкова. Художника надихають не конкретні місця, а напрямки, якими він гуляє у місті.
«Я люблю конструктивістські райони, де простір спроєктований талановитими людьми. Не тільки за Держпромом, біля вулиці Культури. Є ще Салтівка, де я провів більшу частину свого життя. Салтівка — живий район. Там є енергія така… дика».
«Вертеп». Фото: Львівський театр ляльок
У Харкові вистачить місця і для пам’ятників, і для мистецтва, і для пам’ятників мистецтву, упевнений художник. Але зараз місту не вистачає робіт митців.
«У Харкові немає жодної абстрактної скульптури. Я хочу, щоб у місті було більше всього. Фестивалів, перформансів, театрів. Навіть під час війни».
Сам Харків, на його думку, не усвідомлює свого місця в історії і не знає свого обличчя.
«Харків наповнений енергією майбутнього. Так завжди було. Особливо зараз, коли Харків стільки пережив, він набуває ще більшої цінності. Він як живий організм, який відчував біль. А ще нічого не закінчилось».
Небезпека у Харкові спричиняє відсутність можливостей, продовжує художник, адже молодим митцям і мисткиням складно працювати в таких умовах: «Я мрію про Харків, в якому всі будуть зо всіма колобаруватися, робити суперпроєкти. І талановиті харків’яни перестануть переїжджати в Київ. І навпаки всі будуть приїжджати сюди, дивитись, що у нас класного відбувається».
«Все, що я вигадав, майже все, родом з Харкова. Як Хвильовий писав про Харків — «Я безумно люблю город» — напівсуржиком, ці слова мені дуже близькі».
Павло та Дар’я — актори Харківського театру ляльок імені Афанасьєва. Від початку повномасштабного вторгнення родина займається волонтерством, до цього залучені й обидва сини — 16-річний Захарій та 10-річний Ігнат.
«Ми взагалі не виїздили з Харкова, волонтерили. Чоловік розвозив продукти, вивозив людей до вокзалу. Старший син працював на кухні, готував їсти людям, які жили у метро, в бомбосховищах, молодший допомагав мені вдома сортувати ліки. Я займалась сортуванням ліків, збирала, робила ці замовлення», — згадує Дар’я.
Акторка, художниця-постановниця, викладачка Дар
Під час повномасштабної війни Павло та Дар’я грали в укриттях — виступали перед переселенцями, у метро.
«Нам необхідно показувати вертепи, розказувати, що таке щедрівка, чим вона відрізняється від колядки і багато чого іншого», — розмірковує Дар’я Кушніренко.
У вересні родину запросили до Варшавського театру «Гулівер», де протягом двох місяців творчої резиденції й створили «Родинний вертеп». Цей час діти поєднували репетиції з онлайн-навчанням в українській школі. Захарій згадує, як вчив текст вистави одночасно із віршами шкільної програми: «Було складно, але ми вивчили, впоралися».
Традиції та сучасність
Вистава складається з двох частин — традиційної та сучасної. В основі першої лежить сюжет із народженням Ісуса Христа та поклонінням волхвів. Хитрість Ірода, який бачить у народженому немовляті загрозу, актори передають не тільки буквально, але й інтонаційно. Оскаженілий від влади цар водночас постає смішним — поведінка героя з насупленими бровами не раз змушує глядачів усміхнутися. У такому контексті й Смерть, що приходить за Іродом, не така вже й страшна.
Гра світла у виставі створює різдвяну атмосферу: коли народжується Христос, на декораціях світять зірка та вогні гірлянд.
Класичний вертеп перетікає у сучасну частину — на актуальні теми. Тут козак-захисник бореться з окупантом, українська жінка нищить ворожий дрон банкою консервації, волонтер збирає тонни допомоги для фронту, тоді як можновладець прикривається корупцією.
«У класичному вертепі козак завжди бив поганих, а хороших хвалив. У нас козак розбирається з орками, бореться з корупцією. У вертепі важливо показувати те, що болить, що відбувається насправді. Це така досить сильна сатира, тому ми не можемо пригладжувати. Ми не маємо права про це мовчати», — пояснює Дар’я Кушніренко.
Народний депутат, який у вертепі виступає негативним персонажем, зрештою прозріває.
«У нас не просто народний депутат поганий, він стає поганим під впливом корупції. А потім козак каже: тебе обирали, нумо займайся своєю справою. Тобто тут є надія, що у нас все-таки все буде добре», — каже Дар’я.
Ще один символ наших днів — пісню «Ой у лузі червона калина» — зала співала хором.
Гастролі деокупованими територіями
У дитинстві Павло Савєльєв жив на Донеччині. Його рідне село Лозове Лиманської громади, де і дотепер живе мати, звільнили від російських окупантів під час контрнаступу торік у вересні. Павло говорить, що з роками українські традиції на Донеччині занепадали.
«Це я зараз розумію, що воно там убивалось, але не довбивалось. І це було дуже дивно, коли на Святвечір раптом стукають у двері, мій тато, корінний росіянин, відкриває двері, а там стоїть дитина з баночкою. В ній компот і рисинка на дні. «Ну от, я приніс». — Що приніс? «Ну це кутя! Ну з’їжте». Той виносить ложку, бере, їсть. Той каже: «Ну дайте щось!» — А що тобі дати? «Ну гроші!» А це 90-ті, грошей немає. Він розгортається, йде до сусіда з цією ж банкою. І так вся багатоповерхівка поїла з однієї банки», — згадує Павло.
Павло Савєльєв — актор Харківського театру ляльок ім. Афанасьєва
У своїй родині Павло Савєльєв намагається берегти традиції, навіть коли доводиться колядувати на відстані.
«Бувало, влаштовували такі «мобільні» колядування або щедрування, телефоном. Загалом ця традиція раніше передавалась з вуст в уста, від батьків дітям і так далі. Для них це була свого роду туса, коли вони могли піти на вечорниці, побути разом, привід повеселитися, походити ще й наколядувати що-небудь, відсвяткувати», — каже Павло.
Текст другої частини вистави Павло та Дар
«Родинний вертеп» напередодні Різдва вже побачили у деокупованому Осколі Ізюмського району. Радісні відгуки глядачів акторів дуже тішать, каже Дар’я Кушніренко.
«Нашу культуру треба підіймати, люди не пам’ятають її, не знають. І тому дуже важливо людям культури брати і нести туди швидше — посади зернинкою, воно проросте», — впевнена Дар’я Кушніренко.
У планах родини — відвідати з виставою Балаклію, Безруки, Липчаківку та Ізюм.
«Ми добре знаємо нашого ворога. Його не цікавить українська культура, історія, досягнення, розум та таланти наших людей, він все це нищить. Єдине, що цікавить супротивника — українська земля. Чому б не дати йому те, чого він хоче, але на наших умовах, на умовах господарів?» — описує концепцію художниця.
На основі фотографій страв та текстів рецептів до них Терра Нейдорф створила страви-інсталяції з неїстівних природних матеріалів: землі, піску, каміння, деревини тощо.
«Проєкт дає можливі варіанти того, як можна нагодувати ворога бажаним та в рамках даної виставки є мистецькою відповіддю Харкова на російську агресію», — зазначає мисткиня.
Терра Нейдорф навчалася в Харківській державній академії дизайну та мистецтв, наразі навчається у Львівській національній академії иистецтв. Працює у напрямках енвайронмент, лендарт, перформанс, фотографія, інсталяція, відео, текст.
Виставка «Страва для ворога» почне працювати у Харківській муніципальній галереї (Artпідвал) о 16:00 23 грудня і триватиме до 20 січня. Відвідати її можна з середи по неділю з 13:00 по 18:00.
Короткі списки претендентів опубліковані на сайті Американської кіноакадемії.
Стрічка Мстислава Чернова про Маріуполь на початку повномасштабного російського вторгнення згадується у двох:
«Найкращий документальний повнометражний фільм» — з-поміж 15 претендентів. Відпочатку на нагороду претендували 167 картин.
Скріншот: press.oscars.org
«Найкращій міжнародний повнометражний фільм» — також серед 15. Загалом на «Оскар» подавалися фільми з 88 країн і регіонів, серед конкурентів — стрічки з Вірменії, Мексики, Бутану, Італії тощо.
Скріншот: press.oscars.org
Також опубліковані короткі списки претендентів на премію за кращий грим і зачіски, пісню, оригінальний саундтрек, звук, візуальні ефекти тощо.
Мстислав Чернов подякував усім, хто його підтримував.
«Шортлісти у двох категоріях. Документальній та міжнародний фільм. Дякую всім. Памʼятаємо всіх. Бережіть себе. Працюємо далі», — написав він уFacebook.
Фото: Facebook/Мстислав Чернов
Мстислав Чернов — український воєнний кореспондент, документував бої в Іраку, Сирії, Афганістані, Нагорному Карабаху, Лівії, Україні. Він приїхав до Маріуполя разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко напередодні російського вторгнення, разом вони знімали місто в російській облозі.
Кінострічка здобула приз глядацьких симпатій на фестивалі Sundance у США, стала найкасовішим документальним фільмом в українському кінопрокаті.
«20 днів у Маріуполі» також номінували на приз глядацьких симпатій конкурсу Cinema Eye Awards, фільм отримав приз глядачів Міжнародного фестивалю документального кіно IDFA в Амстердамі. Загалом у нього 10 нагород і понад 20 номінацій.
Про це повідомили в Українській асоціації професіональних фотографів.
Олена Гром документує життя біженців і переселенців, знімає фото на деокупованих територіях і там, де точаться бої. Прагне розповідати про життя людей, які опинилися в «сірій» чи прифронтовій зоні.
Її проєкт «Покоління» присвячений дітям Харківщини.
«Я документую життя молоді, яка невдовзі стане повноправною частиною українського суспільства. Ці діти отримають посвідчення особи, право голосувати та обирати своє майбутнє, отримають повноваження та обов’язки, а також успадкують помилки та травми попередніх поколінь. Їм доведеться нести на своїх плечах майбутнє, яке виросте із сьогоднішньої воєнізованої реальності», — зазначає Олена Гром.
Фото: Олена Гром (ukrainianphotographers.com)
Фотографка розповідає про життя дітей війни з 2016 року.
«На Донбасі мешкало близько 14 тисяч дітей. У багатьох із них не було життя без війни, для інших війна — це вже половина життя. В результаті повномасштабного наступу Росії, географія та масштаб війни змінився: міста Донбасу зруйновані, діти, яких я фотографувала, потрапили в окупацію, стали біженцями, зазнали поранень. Деякі загинули», — згадує вона.
Серед героїв «Покоління» — діти з Харківщини, які пережили обстріли, окупацію, життя без світла і тепла, дехто втратив рідних. Своїми спогадами вони й діляться у проєкті.
Фото: Олена Гром (ukrainianphotographers.com)
Олена Гром родом з Донецька. Навчалася у фотошколах Віктора Марущенка, Bird In Flight. Одну з головних тем своєї роботи описує як «життя всупереч усьому».
Фотографка була фіналісткою конкурсів LensCulture Portrait Awards UK, YICCA International Contest of Contemporary Art, Kaunas Photo Star Lithuania, Slovak Press Photo, The Tokyo International Foto Awards. Її роботи виставлялися в країнах Європи, США, Японії, Колумбії.
Конкурс проводить УАПФ за підтримки International Press Institute.
Фото: Харківська міська радаФото: Харківська міська рада
Як розповіли в міському департаменті культури, в метро виступатимуть колективи Театру народної музики України «Обереги», Харківського національного університету мистецтв ім. Котляревського, Харківської обласної філармонії, оркестр Національної академії Національної гвардії та інші учасники.
Фото: Харківська міська рада
Вдруге за час повномасштабної війни головну ялинку Харкова встановили в метрополітені. Цього року до зимових свят прикрасили кілька станцій підземки.
«Дорослі нарешті побачать Капітошку, Вовчика, Козаків та інших впізнаваних з дитинства героїв на великому екрані, а діти зможуть познайомитись з класичними мультфільмами, на яких виросло вже кілька поколінь українців», — йдеться в анонсі.
У програмі — вісім коротких мультфільмів
У програмі — вісім коротких мультфільмів від восьми режисерів, які вважають класикою української анімації. За висловом організаторів, це «кумедні, повчальні та зворушливі анімаційні історії»:
«Осінній вальс» (1989, режисер Юрій Скирда);
«Жили собі думки» (1983, режисер Володимир Гончаров);
«Як Їжачок та Ведмежа міняли небо» (1985, режисерка Наталія Марченкова);
«Коза-Дереза» (1995, режисерка Ірина Смирнова);
«Казка про білу крижинку» (1974, режисер Євген Сивокінь);
«Як козаки в хокей грали» (1995, режисери Володимир Дахно, Тадеуш Павленко);
«Рукавичка» (1996, режисерка Наталія Марченкова);
«Повертайся, Капітошко!» (1989, режисер Борис Храневич).
Мультфільм «Рукавичка»
Усі мультфільми заново оцифрувала кінолабораторія «Довженко-центру» у 2021-2023 роках.
Подивитися їх можна буде з 21 грудня: спочатку — в мережі «Планета Кіно», згодом — і в інших кінотеатрах.
У галереї виставили твори анімалістів XVII-XXI століть, повідомляє пресслужба екопарку. Серед них — представники французької школи, як-от Антуан-Луї Барі та П’єр-Жюль Мен, а також німецькі, австрійські, бельгійські, японські та українські майстри.
Загалом в експозиції — майже 140 скульптур роботи 50 митців.
Фото: скріншот відео пресслужби екопарку
Виставку присвятили пам’яті працівників екопарку, які загинули, рятуючи тварин. А також — усім, хто долучився до його відновлення.
«Життя і добро завжди перемагають, незважаючи на випробування та біль втрат», — пояснюють головну ідею організатори.
Виставка проходить у галереї «АВЕК» (вул. Сумська, 72). Вхід безкоштовний.
Галерея «АВЕК» знову готова зустрічати гостей! На виставці «Фельдман Екопарк у бронзі, камені, живописі», яка відкриється о 12:00 15 грудня, представлені твори найвідоміших анімалістів XVII-XXI століть! Вона налічує майже 140 скульптур роботи 50 найвизначніших анімалістів світу. В експозиції представлені роботи представників знаменитої французької школи анімалістики, таких як Антуан-Луї Барі, П’єр-Жюль Мен та інші, а також німецьких, австрійських, бельгійських, японських та українських майстрів. ⠀ Цю виставку ми присвячуємо пам’яті героїчних співробітників Екопарку, які загинули, рятуючи тварин. А також усім, хто долучився до відновлення Фельдман Екопарк, який, будучи практично повністю знищений ворожими бомбардуваннями, поступово відроджується та відновлює свою роботу. Ми продовжуємо нашу багаторічну традицію проведення безкоштовних мистецьких заходів для харків’ян та гостей нашого міста. Харків – незламне місто, й культурне життя в ньому не має зупинятись навіть в умовах воєнного стану. ⠀ «Життя і добро завжди перемагають, незважаючи на випробування та біль втрат», – так пояснюють головну ідею виставки її організатори. Запрошуємо усіх переконатися в цьому та насолодитися витонченими скульптурами тварин та іншими творами найвизначніших майстрів минулого та сучасності. Чекаємо на вас з 15 грудня на вул. Сумській, 72. У день відкриття виставки передбачена насичена програма, подарунки для гостей та інші приємні сюрпризи. Вхід безкоштовний!
На початку повномасштабного вторгнення екопарк опинився на лінії вогню. Через російські обстріли там загинули шестеро співробітників і волонтерів, які годували та намагалися вивезти тварин. Також загинули понад 300 тварин.
