Мстислав Чернов про роботу над фільмом «20 днів у Маріуполі» та майбутні проєкти

У перший вікенд «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова став найкасовішим документальним фільмом в українському кінопрокаті. Він може бути номінований на «Оскар». Що думає про це автор і який проєкт готує наступним? Під час всеукраїнської премʼєри фільму Мстислав Чернов поспілкувався з харківʼянами та відповів на кілька питань «МедіаПорта». Орієнтовно наприкінці жовтня «20 днів у Маріуполі» вийде в YouTube.

— Я дуже радий нарешті показати фільм у Харкові. Коли я виступаю перед міжнародною аудиторією, мені потрібно щось пояснювати, казати, що все ще іде, все, що ви побачили у фільмі, — це реальність кожного дня, але ви і так все знаєте.

Здається, цифра «20» зʼявилася тільки після того, як ми виїхали. Я вже почав писати статтю «20 днів Маріуполя», яка була основою для фільму, і тоді я порахував, скільки ж днів було. І «exif» на оригінальних файлах підказав мені. Але, так, коли ти лежиш десь на підлозі разом з пацієнтами лікарні, коли ніхто не спить, тому що немає знеболювальних, всі стогнуть, жахливий запах і страх, такий липкий, тому що постійно йде стрільба, то час зупиняється взагалі.

Фільм зроблений в колаборації зі студією PBS Frontline. Це відома американська документальна студія. В неї свій стиль, він відрізняється від того, що ви бачили сьогодні. У нас було багато розмов з приводу того, якою повинна бути форма і скільки можна показувати аудиторії. Був страх, що ми відштовхнемо широку аудиторію. Але цього не сталося. Буквально кожен сантиметр кадру, де помирають люди чи є поранені люди, кожен crop, вивірений, кожна секунда. І все подумано ще й з точки зору поваги до жертв.

І вони мені сказали: «Мстиславе, фільм занадто важкий, його, мабуть, потрібно пускати на наш канал і все». Я кажу, спробуймо фестивальний цикл, хоч один фестиваль. А вони кажуть: ні, занадто важко, ніхто не прийде. Він таки потрапив на Sundance і отримав приз глядачів. І ми зрозуміли, що вони були неправі. І я боявся, що я був неправий, але не так. Люди хотіли бачити, розуміти.

Від країни до країни змінюється реакція. Зазвичай: перше питання — як допомогти? Друге питання, часто повторюване: коли ви це покажете росіянам?

Фільм може бути номінований на «Оскар». Як ти і команда ставитеся до цього? 

Єдина номінація, яка можлива для цього фільму: номінація на найкращий документальний фільм. Він не йде в номінацію від України, але, сподіваюся, в нас є шанси саме в номінації документальній. І незважаючи на те, чи це мій фільм, чи не мій, важливо, щоб українське кіно було завжди і в номінаціях, і на радарах людей, які є експертами, кіноекспертами, і вирішують долю документальної індустрії. Будь-який український фільм, який потрапляє в будь-яку номінацію, зараз важливий, щоб тримати Україну на інформаційній хвилі.

А ти відчуваєш, що спадає інтерес, цікавість міжнародної преси?

Воно, як завжди, рухається хвилями. І ми очікували, що буде зменшуватися цікавість. Але саме тому масштабні проєкти, такі як «20 днів Маріуполі», інші документальні фільми українські, великі розслідування, які роблять українські журналісти і міжнародні журналісти, все це допомагає тримати увагу. Зараз прийшов час для великої систематичної роботи з тим матеріалом, який вже був відзнятий.

Скільки часу у тебе займають презентації фільму? Ти постійно в роз’їздах, береш участь в обговореннях.

Показати фільм широкій аудиторії — одна з головних наших цілей, тому на це потрібно витрачати час. І половина цього часу, який зараз у мене є, я витрачаю саме на те, щоб зробити так, щоб його побачили і політики в ООН, і просто люди. Це можливість достукатись до аудиторії, яка навіть не дивиться новини. Це нова аудиторія, яка ще може навіть нічого не знати про масштаби трагедії.

А на роботу журналістську скільки залишається?

Інша половина. Це і новий фільм потрошки приймає свою форму.

Новий фільм?

Я поки не можу сказати, про що саме він, але я почав працювати…

Він пов’язаний з Україною?

Звісно. Це все одно робота на передовій, все одно робота з цивільними, з військовими. І така робота потребує часу, терпіння. А ще й потрібно знімати новини. А ще я як директор Української асоціації професійних фотографів намагаюсь підтримувати молодих українських документалістів.

Я читала різні відгуки на фільм. І в одному з них жителька Маріуполя, яка евакуювалася, звернула увагу, що журналісти «питали людей, чи ті хочуть жити при росії». На її думку, це неправильно, оскільки росіяни стільки років просувають цю тезу. Чому ці питання ставилися?

Це питання звучало по-іншому: що ви будете робити, якщо росія окупує місто? І мені здається, що це важливе питання. Мені як журналісту, як документалісту, важливо було зрозуміти настрої людей. І як на початку вторгнення, так і на 20-й день, і на 30-й, коли ми виїхали з Маріуполя. Це питання завжди буде ставитися, щоб тримати руку на пульсі. І це якраз дає нам зрозуміти, що більшість людей, навіть ті, які сумнівалися в тому, що насправді несе росія, вже не сумніваються. Зміну думки можна показати, коли ти постійно ставиш це питання.

До того ж як міжнародний журналіст, я хочу чути всі думки. І у фільмі «20 днів у Маріуполі» є різні думки. Це важливо не тільки тому, що важливо всіх почути, а ще й у сенсі довіри. Коли міжнародна аудиторія дивиться таке кіно чи репортажі, довіра — це ключ. І для подальшої підтримки, і для розуміння України і українців. І коли вони чують всі відтінки, всі реакції людей, тоді вони більше довіряють. Вони знають, що їм кажуть правду.

Ти стежиш за тим, що відбувається в Маріуполі? Бачиш дописи, де росіяни прокладають маршрути, в тому числі на відпочинок через Маріуполь? Чи можуть росіяни, на твою думку, знищити пам’ять про масові злочини і стерти їх з пам’яті людей?

Мені здається, що це є ціллю окупантів — стерти пам’ять про свої злочини.

У фільмі є кілька важливих тем. Це не тільки воєнні злочини, не тільки ілюстрація того, що відбувається з сучасним суспільством без доступу до інформації, в інформаційній облозі. А це і як працює інформаційне поле. І як від страшних подій розходяться хвилі по всьому світу і впливають на міжнародну думку і як на ці хвилі відповідає пропаганда. Це важлива тема.

І хтось підходив до мене після сеансів і казав: «Я не знав, що все було так погано. Я не розумів масштабів руйнувань, масштабів трагедії, але я і не розумів, як насправді працюють журналісти в зонах конфлікту і що відбувається за камерою». Або «Я не розумів, як боляче дивитися, коли пропаганда повністю змінює правду і перевертає все з ніг на голову». Це такий ефект, якого я хотів, але я не знав, що ми його добилися.

Я припускаю, що будуть люди, які побояться піти на цей фільм. Ти б міг щось сказати їм?

Я не хочу казати, що важливо, тому ви повинні подивитися. Я можу просто навести приклад маріупольців, для яких, мабуть, найважче було це передивлятися і знову переживати. Я хвилювався, щоб це не травмувало тих людей, які пережили весь цей жах. Але насправді ефект був зворотний. Люди виходили не вилікуваними, але в мирі з собою. Вони знають, що про їх трагедії не забудуть. Це колективне переживання болю і в кіно, і під час війни, є частиною лікування, терапії суспільства. Я бачу, як люди виходять з надією після фільму. Цю надію важко здобути, якщо не дивитися таке кіно.

Може бути друга частина у цього фільму? 

Я сподіваюся, що вона буде. Я сподіваюся, що ми її покажемо в Маріупольському драмтеатрі, коли його відбудують. Я сподіваюся, що я буду його вже скоро знімати під час деокупації.