Художниця почала серію «Фільтри» як форму арттерапії восени 2022. Роботи виконані у техніках: суха пастель, суха голка, колаж, м’який лак.
«Ескізи для робіт виконані на папері, з якого скручують фільтри. Це звичайний папір, просто маленького розміру. Ідея виникла через секунду, після того, як цей папір опинився у мене в руках», — розповіла «МедіаПорту» Марія Христенко.
Фото: Instagram/ma.richka.kh
Малюнки перетворилися на особистий щоденник авторки, який вона створювала протягом місяця у подорожах Україною: в Києві, Тернополі та Харкові.
«Переважно за основу взяті пейзажі, якраз формат класно підходить. Це не так рефлексія на війну, як рефлексія подорожі, з Харкова до Тернополя, там жили мої друзі з Салтівки. Міста між собою дуже контрастні, особливо були у 2022 році. На виставці будуть представлені ці маленькі і більші роботи, які я робила пізніше», — розповіла художниця.
Фото: Instagram/ma.richka.kh
Марія Христенко — харківська художниця і волонтерка, керівниця волонтерської групи «Щезник», що займається плетінням маскувальних сіток для фронту.
Фото: ma.richka.kh/Instagram
«Сприйняття кожної людини — це фільтр, яким ми, як правило, не керуємо, він складається з наших та чужих поглядів, спогадів, переконань і ідеалів. Усе це преломлює та викривляє те, що ми бачимо. Щоб очистити та переглянути свій погляд, протягом місяця я дивилася на все навколо через маленький видошукач — паперовий фільтр для самокруток, який попався мені абсолютно випадково. З розвитком відбувся процес переосмислення маленьких швидких абстракцій у проєкт «Фільтри». В експозиції представлені три етапи фільтрування: сприйняття в моменті, осмислений аналіз, відбір ідей», — пояснює задум проєкту мисткиня.
Відкриття виставки — 11 травня о 17:00 в ARTпідвалі Харківської муніципальної галереї на вул. Чернишевській, 15.
Ліза Кліменкова — художниця і тату-майстерка з Харкова.
«У зіні розповідається історія дорослішання та багатьох перших разів: перших нічних прогулянок, перших друзів, першої зустрічі з біженцями з окупованих територій. Також відзначаються події шкільних років 2013-2015, коли відбувався Майдан і початок російського вторгнення, і про те, як світ здавався магічним для підліткового сприйняття», — зазначають організатори.
Фото: Instagram/ben_bam_bom
«Я нарешті зробила зін, в якому спробувала розказати про свою любов до Харкова. Про школу, про одиноке дитинство в православній родині, про перших друзів і перші нічні прогулянки, про знаходження Бога і перше усвідомлення початку війни. Фото, які я знімала на цифрову мильницю у 8 класі, і тексти про те, що найбільш любила», — розповіла авторка.
Фото: Instagram/ben_bam_bom
Початок заходу — 4 травня о 17:00 в ART-підвалі Харківської муніципальної галереї на вул. Чернишевській, 15. На презентації мисткиня розповість про свою роботу і чому зін про її дитинство називається «Зникнення».
Організатори заходу — представники творчих об’єднань: плейбек-театр «Нема», Громадська організація «Символ», Творча спілка «Химери» та Творча платформа «Wonders».
Учасників закликають створити фантазію про Харків, яка допоможе побачити місто по-новому:
«Разом ми поставимо собі питання «Хто ми є?», без страху отримати відповіді. Периферія двох держав чи фронтир, обрубаний транспортний вузол, місто заводів чи місто студентів, культурний центр чи місто біля уявного моря?»
За словами організаторів, фестиваль складатиметься з чотирьох етапів, на кожному з яких відбудуться перформативні та драматургічні лабораторії, та перформанси плейбек-театру, де глядачі розповідають історії, а актори втілюють їх на сцені.
«Знайомство на березі та святкування відплиття»
музичні та поетичні події;
вистави вже відомих театрів;
відкриття виставок та публічні зустрічі з їхніми учасниками;
запрошення до міфотворчості через лекції та воркшопи.
«Дослідження у відкритому морі та обмін творчим інструментарієм між митцями та мисткинями»
«жива бібліотека» з волонтерами та громадськими діячами;
open wall для фотографів та художників;
world café;
простір для діалогу поколінь та дискусій;
показ робіт «в розробці» та пітчинг проектів.
«Повернення додому та рефлексія спільного шляху»
круглий стіл представників культурного сектора;
воркшопи з безпеки та урбаністики;
розпис арки та створення капсули часу.
Команда фестивалю оголосила Open-call для візуальних митців, чиї роботи пов’язані з Харковом, чи створено у Харкові, а також для аматорських та студентських колективів з етюдами, виставами або перформансами на стадії розробки. До участі у виставці в рамках фестивалю приймають роботи за темами:
ідентичність, рід, особистий досвід переживання війни;
місто Харків і все, що з ним пов’язано;
легенди і міфи сучасності;
переосмислення минулого та візії майбутнього.
Реєстрація для візуальних митців за посиланням. Реєстрація для театральних колективів за посиланням. Дедлайн подачі заявки — 15 травня.
«Мета трієнале — об’єднати соціальну та екологічну проблематику, візуальні інновації та новітні тенденції у міжнародному плакатному дизайні, демонструючи в кожній новій експозиції свіже плакатне мистецтво з усього світу, яке має екологічне спрямування, конотацію та вплив», — повідомляють організатори.
Фото: 4 Block/Facebook
Основна локація виставки — Харківська державна академія дизайну і мистецтв (вул. Мистецтв, 8) — примайтиме відвідувачів з 14:00 3 травня, інформує партнер проєкту «ЄрміловЦентр».
У проєкті також беруть участь Харківська державна академія дизайну і мистецтв, PosterTerritory, Grafprom.
На Венеційській бієнале вони показали фільм «Цивільні. Вторгнення», створений з архівних відео очевидців російського повномасштабного вторгнення в Україну.
Фільм триває годину і містить кілька сотень відео з відкритих джерел.
«Передусім ми передивлялись ютуб-канали приватних осіб, які до початку повномасштабного вторгнення викладали ролики на різні теми: прогулянки по рідному місту і відеоогляди парків та історичних місць, або про риболовлю, спорт, музику. Після 24 лютого тематика цих каналів різко змінилась — бойові дії у містах та селищах, відео з підвалів та укриттів, кадри евакуації з окупованих територій, побут у прифронтових населених пунктах, поховання в умовах війни та за відсутності можливості потрапити на кладовище. Одна з тем, якій ми приділили велику увагу, — це доля тіл загиблих цивільних», — цитує художників Vogue.
У команді бієнале цього року виступили шестеро митців та мисткинь. Груповий проєкт «Плетіння сіток», крім фільму «Цивільні. Вторгнення», включає інсталяцію Каті Бучацької «Щирі вітання», яку створювали нейровідмінні художники, та серію відео Лії та Андрія Достлєвих «Comfort Work».
Фото: UkrainianPavilioninVenice/Facebook
Співкураторкою проєкту «Плетіння сіток» стала харків’янка Вікторія Бавикіна.
Куратори проєкту (по центру) Максим Горбацький та Вікторія Бавикіна
60-ту Венеційську бієнале відкрили 20 квітня, переможців (головну нагороду отримала Австралія) оголосили 22 квітня.
Сьогодні La Biennale di Venezia відкриває свої двері для всіх відвідувачів_ок! І ми раді запросити вас на виставковий…
На 59-й Венеційській бієнале Україна показала роботу харківського художника Павла Макова «Фонтан виснаження». Її та інші роботи автора можна побачити у «ЄрміловЦентрі» до 29 червня.
Координатор проєкту — харківська громадська організація «Волонтерське Об’єднання Доброчинець».
Де шукати полиці «Читальні»
Книги для дітей, художню література, нонфікшн, збірки віршів, настільні ігри наповнять пункти незламності 17 громад:
Балаклійська громада
Барвінківська громада
Богодухівська громада
Борівська громада
Донецька громада
Ізюмська громада
Куньєвська громада
Лозівська громада
Малинівська громада
Малоданилівська громада
Новопокровська громада
Печенізька громада
Роганська громада
Савинська громада
Сахновщинська громада
Слобожанська громада
Чкаловська громада
Ідея проєкту належить Lviv BookForum, який виконує його за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID у партнерстві з Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України.
«Ті, хто звик змінювати світ текстами, були змушені стати на захист своєї країни. «Слова і кулі» — це розмови з людьми, які роками творили український літературний процес і розвивали українську журналістику, а тепер перетворилися з оповідачів на суб’єктів історій — тих, хто оберігає наше теперішнє й робить можливим наше майбутнє», — йдеться на сайті «Вівату».
За інформацією видавництва, до книжки входить 24 інтервʼю. Героями стали:
Артем Чапай (літературний псевдонім Антона Водяного, письменника, перекладача, репортера і мандрівника, військовослужбовець із лютого 2022 року);
Дмитро Крапивенко (журналіст, публіцист, волонтер, головний редактор часопису «Український тиждень», вступив до ЗСУ);
Анатолій Дністровий (есеїст, прозаїк, поет, художник, з травня 2022 року — військовослужбовець); Олексій Сінченко (літературознавець, військовослужбовець);
Вікторія Амеліна. Джерело фото: сторінка письменниці у Facebook
Вікторія Амеліна (письменниця, волонтерка, дістала поранення 27 червня 2023 року внаслідок удару по Краматорську, де вона перебувала з делегацією колумбійських журналістів та письменників; померла у лікарні за кілька днів);
Андрій Любка (письменник, поет, перекладач, волонтер, за 2022 рік передав на фронт 100 автомобілів);
Богдан Коломійчук ( автор історико-авантюрних, історичних та детективних романів, у лавах ЗСУ — після повномасштабного вторгнення);
Валерій Пузік (художник, письменник, режисер, військовослужбовець із березня 2022 року);
Петро Яценко (письменник-прозаїк, журналіст, викладач креативного письма, керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими);
Ігор Мітров (поет, критик, літературознавець, військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади);
Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко (літературознавиця, журналістка та філософ, есеїст, письменник, автори репортажів із прифронтових територій);
Павло Стех (журналіст, письменник, військовослужбовець);
Сергій Шебеліст (журналіст і викладач, із 2016 року — військовослужбовець);
Павло Вишебаба (еко-активіст, поет, музикант, співзасновник та голова ГО «Єдина планета», військовослужбовець);
Дмитро Лазуткін (поет, журналіст, телевізійний продюсер, спортивний коментатор, керівник служби зв’язків із громадськістю 47 ОМБР);
Леся Ганжа (журналістка, головна редакторка сайту «Доступ до правди». Після російського вторгнення 2022 року приєдналася до Сил територіальної оборони Києва);
Федір Шандор (викладач, професор, академік, військовослужбовець);
Олександр Михед (письменник, культуролог, куратор мистецьких проєктів, волонтер).
Як розповідають у видавництві, проєкт «Слова і кулі» з’явився з ініціативи медіа «Читомо» та Українського ПЕН, його підтримав Національний фонд на підтримку демократії (NED).
Передмову під назвою «Такі, як були. Зовсім інакші» написав для видання письменник Сергій Жадан.
Моя майстерня — супермаленька нора, де я працюю та куди інколи запрошую гостей. Усе, що я роблю, пов’язане з графічним мистецтвом, але я працюю в різних техніках — наприклад, з вишивкою, природними матеріалами.
Я давно собі говорила, що робота має бути як хайку — японська поезія — дуже лаконічна. Вислів максимально лаконічними засобами для мене — найголовніше, тому в мене часто немає тла на роботах. Матеріал працює як тло — це тканина або папір. Я дуже люблю крихкі матеріали, максимально тонкі. Це може бути калька, тонкий папір, крихка тканина або полин. Зображення, яке з’являється на цих тендітних матеріалах, має бути максимально зібраним і лаконічним, не бути надлишковим. Ідея полягає в тому, щоб мінімальними засобами зробити промову, щоб воно розмовляло і жило, може навіть залишило недомовленість.
Відео Марини Верещаки
Я багато займаюся ліногравюрою, різними техніками друку. Хочеться перейти до гравюри на дереві, чим я раніше займалася, також працюю на металі, офорт. Робиш малюнок на металі, переводиш на папір і так далі. Друкарський верстат, офортний станок — це досить простий механізм, який зі століттями не змінився. Мені важливо працювати з друком, важливий відбиток як підхід до мистецтва. Враження відбитка має в собі дуже багато шарів.
Коли я думаю, шукаю мотиви для роботи, — майже завжди це малюнок тушшю. Роблю різні нариси, шукаю форму, потім від неї відштовхуюсь. Часто я вирізаю гравюри. Мені дуже це подобається, тому що малюнок — досить експресивний, живий, вільний — потім закарбовується в форму, яку я вирізаю. Форма підказує тобі, якою вона має бути. Є початкова інтенція, є задуми, є відчуття образів. Але коли ти безпосередньо починаєш працювати, контакт з матеріалом дає новий вимір. Роль матеріалу — дуже важлива. Треба спробувати його відчути, прислухатись до нього. Дивитись, як матеріал поводиться, особливо в роботах, де природний матеріал. Він дуже легкий, як подих. Треба намагатись його максимально проявити.
Я використовую багато природних матеріалів, інтегрую у свою загальну практику з графікою. Зазвичай, у вигляді фарби. Домішую щось у фарби, використовую ці матеріали як пігменти для створення фарби або чорнил. Подрібнену золу, вугілля. Є дуже дрібні частинки. Є досить великі — їх я подрібнюю у ступці. Потім змішую на цій основі фарбу. Моя найголовніша любов — це червоний пісок з Вірменії. Я подорожувала ще до вторгнення, у 2021 році, була у Вірменії у дивовижній подорожі на півдні країни. Там засушливі місця, гори, схожі на Марс, ніби дуже голі й червоні. Там є стародавнє печерне місто у скелях. Звідти привезла трошки піску абсолютно унікального кольору. Каміння червоне, земля червона. І надзвичайні відчуття. Досі його ніяк не використала, тому що трошки шкода. Поки що їм милуюсь.
З «Латкою» вже пішла далі. Природний матеріал став головним. Першу я робила в рамках проєкту «Могриця. Простір покордоння». Там ми розмірковували про землю і про внутрішньопереміщений ландшафт. Саме це мене направило і зараз я продовжую цю тему.
Це латка — з полину, який я довго збирала восени в одному дуже красивому місці в Харкові. Я давно хотіла попрацювати з полином: намалювати його або використовувати як матеріал. Це метафоричні латки, які закривають пошкодження, рани, пустки, поранення. По-перше, я обрала його, оскільки це лікувальна трава. По-друге, вона срібляста. Цей сріблястий колір мені нагадав бетон, якого багато в місті. Це уособлення міцності. А полин дуже тонкий, крихкий, елегантний і нібито слабенький. Але він теж сріблястий. І цей образ через сріблястий колір дає відчуття нової міцності. При сплітанні латки я додаю туди ще фарбу, яку я робила з вугілля і золи, що лишились після багаття. Ця фарба дуже укріплює полин. І зі стану дуже тендітної, м’якої, ніжної трави він стає новою міццю.
Робота Тетяни Пухнавцевої «Латка» у проєкті «Простір покордоння. Внутрішньо переміщений ландшафт», 2023: «Бачити бідне: чорну землю, що живе у постійній втомі, проте продовжує живити себе; на землі виростає полин-трава, надкрихка, що лікує та дає спокій; так зплітається латка, з останніх сил, з тремтячими нитками, вирвами; полин укріплюється золою, вуглинки залишаються поміж трави. Латку пришито на місці, де два місяці збирався полин: прийшла зима і він щез з землі, проте повернувся у новій якості. Бідне стає сильним, крихкість стає новою міцністю. Повня полин крихкий — тонка опора серед цих степів»
Я думала про землю: з одного боку наша земля дуже втомлена. Водночас вона живить сама себе. Щовесни, коли змінюються пори року і не тільки. Вона постійно самовідновлюється. Я думала про те, які елементи і образи можуть якось це відобразити, і почала думати у бік природних матеріалів.
Кожна латка має свій тип плетіння. Одна — як килим, в ній є направлення плетіння, нитки, невеликі пустки, ніби десь вона пошкоджена, десь повна. Іншу я сплітала з центру, вирощувала її, як дерево. Спочатку зробила центральну лінію, наче, стовбур дерева, далі розгалужувала гілки, потім з цього робила загальну форму.
«Дітям я можу розповісти про все»
Я малювала завжди, скільки себе пам’ятаю, але не думала, що буду художницею. Для мене це було зовсім неочевидно. Оскільки я малювала багато — вступила в академію дизайну і мистецтв. Спочатку на відділення дизайну. Під час навчання почала ще більше малювати та в якийсь момент захопилася графікою і академічним малюнком. Після цього змінила спрямування і вступила вже на графічне відділення. Зрозуміла, що це моя історія, для мене природний такий тип художнього мислення. Це було надзвичайне щасливе відкриття: я можу таким займатися!
Фотографічна практика теж на мене вплинула. Фотографія була така сама — досить аскетична і мінімалістична. Через фотографування я розуміла, що краще, що мені більш притаманне як автору. Я не ставлю за мету продавати роботи. Я про це мало думаю насправді. Певний час я займалась книжковою графікою, ілюстрацією, малювала для книжок на замовлення. Вже, напевно, років шість займаюся художніми заняттями з дітьми. Зараз у харківській організації, які працюють з родинами, де є підлітки і діти з інвалідністю. Для них проводяться заняття, лекції, організовують дозвілля. Коли сталося повномасштабне вторгнення, вони вирішили продовжувати працювати, шукали викладача для мистецьких класів. Так ми і познайомились.
З дітьми, які виїхали, ми вже два роки займаємося онлайн. Здається, що дітям я можу розповісти про все, що мене вражає, і вони мене завжди розуміють, не всі дорослі розуміють. Я завжди з дітьми ділюся речами, які викликають у мене захоплення, що надихають, що я для себе відкриваю у світі. Для дитини це все нове, і ти ніби теж з нею розділяєш цей досвід, це класний взаємообмін.
«Бідні пісні», «Листи вдалечінь», евакуація
«Бідні пісні» — це збирання сумного і намагання полюбити це, приділити сумному дуже велику увагу. Коли ти бачиш іншого, ти його помічаєш. Дуже важливо бути побаченим. Коли істота помічена, вона відчуває, що її бачать. Це майже означає, що її люблять насправді.
Я близько двох років збирала цю серію. Вона складається з трьох відрізів тканин, на якій я збирала різні образи. Зазвичай це тварини або матеріальний світ, зображення людини. Тут є образ подорожнього, мандрівника. Раніше це був мій найголовніший персонаж, який ходить різними місцями, самотній.
Я багато думала про нещасних істот, покинутих. Мені хотілося їх зібрати разом і підкреслити їх рівність, рівновеликість, рівномасштабність. Вони всі у своєму сумі, у своїй бідній незначущості, нещасності — всі рівні. І мені хотілося відобразити цю рівність. Пташка — такого ж розміру як людина і як полишений камінь, і як кораблик, і як квітка. Весь цей сум об’єднує і прирівнює. Важлива не тільки їх рівність, але й порожнеча між ними. Те, наскільки образи близькі одне до одного або віддалені.
Чому пісні? Тому що для мене кожний відріз, їх три — як окрема пісня. І зображення виступає як знак. Знак — це літера, буква. Це такі пісні сумні, бідні. На кожному відрізі окрема пісня. Але, звісно, це не ребуси, тут нічого не зашифровано. Це асоціативна річ.
Раніше я робила такі листи. Ніби писала лист для окремої людини, але набирала ці листи через зображення. Друкувала різні форми. Ніяких слів там немає, ніяких слів не закладено, але закладені думки. Я їх називала «Листи вдалечінь». Я починала їх робити, коли був ковідний карантин. Але начисто надрукувала аж у 2022, після повернення до Харкова.
Після початку повномасштабного вторгнення чотири місяці була в евакуації на заході Україні, повернулася до Харкова влітку 2022. Повернулася до робіт, які залишались тут, у майстерні. Зрозуміла, що дуже хочу поставити в цій серії крапку. Надрукувала її дуже невеликим накладом.
Коли я створювала ці роботи, здавалося, якщо їх показувати, виносити за межі майстерні, то до якогось закинутого будинку. Я хотіла реалізувати закинутість сумних істот, які вже зібрані разом в ці речення, мову, і помістити у закинутий простір, природний для них, але щоб це не було пов’язано з руйнуваннями від війни. Мені здавалося це неетичним, недоречним до пам’яті. Тоді віднайшлась будівля на Конторській. Це був кінець 2022 року, листопад-грудень. Я вішала роботи на будівлю старої закинутої кондитерської фабрики.
Я не прибічник того, щоб нав’язувати своє бачення роботи. Воно важливе, коли я її безпосередньо створюю і над нею працюю. У мене досить аскетичне мистецтво, в ньому мінімальні виразні засоби. Це свідомо, для мене це природно: щоб не було надлишку, щоб сказати тільки те, що необхідно, те, що я не можу не сказати. Сказати в художньому плані, образному. Маючи лаконічну роботу перед собою, люди можуть, відштовхуючись від неї, думати про щось своє. Для мене це цілком зрозуміло. Я навіть не ставила перед собою таке питання: чи зрозуміли вони про що ця робота? Біля робіт на Конторській був короткий опис, але в цілому мені було важливо, що цих істот побачили. І вони когось побачили, і люди були теж побачені через них.
Я не дуже часто виставляю роботи. Тільки коли мені здається, що це потрібно, якось час підказує. Завжди зрозуміло, коли людина відчуває роботу, художню мову. І завжди це дуже цікаві розмови з людьми. Тендітні, інтимні відчуття.
Як зазвичай ми проводимо виставки два-три тижні, роботи жили там два тижні. Птахи літали навколо них, ходили люди — їх бачили, собаки бігали і так далі. Сніг на них падав, на вітру вони колихались. Важливо було побачити, як вони живуть в такому середовищі.
Насправді усі ці роботи про людину. Але поки через матеріальний світ, через зображення речей, тварин, рослинний світ. Все це — людські портрети. Я взагалі завжди думаю про людину. Якщо подивитися на історію, історію мистецтва XX і XXI століть, зображення людини дуже змінюються. Обличчя зображалось постійно. Я маю недосяжну мету, до якої приємно йти: дуже хочеться віднайти обличчя сучасної людини. Підбираюсь до цієї мети вже багато ротів. Думаю постійно про людину: звичайну, яка може сумувати, страждати. Це було і до вторгнення. Зараз, останні два роки, ці думки посилились, набули нового рівня. Після вторгнення ми десять днів протримались і потім поїхали. Хотілося кудись поїхати, де немає вибухів — інстинктивна річ. А опанувавши стрес за пару місяців, розумієш, що хочеш додому…
Ти собі уявляєш, як це відбувається — війна. Уявляєш: я б точно нічого не малювала і взагалі думки були б про інше. Як про це можна думати? А я почала малювати на другий чи на третій день, малювала постійно. Почала малювати набагато більше, ніж до того. Це було як розвантаження. Всі стикнулися з цим, відчули кінцевість життя. Багато хто робив речі, які для нього важливі. Раніше ти міг щось відкладати на потім, якісь думки, ідеї. Я відчула, що просто це треба робити, бо воно може не статися.
Коли ми їхали, у багатьох людей були такі думки: ти їдеш і не повернешся. Я забирала якісь фотографії, думала: от в мене фотка, буде мене радувати. Будинок залишився і все залишилось. Майстерня була зачинена, роботи всі тут були. Я так себе картала за те, що не закінчила якісь роботи. Думаю: от тобі урок, ти так повільно все робиш!
«Досвід кінцуґі» та рефлексія на воєнні події
«Досвід кінцуґі» — поки що моя найбільша ліногравюра. Це робота 2023 року, зроблена з великої дошки. Потім зроблений відбиток, друкувалося вручну, є чотири відбитки. Я робила її в січні-лютому, в березні вже вирізала і друкувала. Навесні закінчила.
Кінцуґі — мистецтво реставрування кераміки. Велика увага приділяється збереженню тріщин. Якщо виріб пошкоджений, його пошкодження при реставрації не приховуються, а навпаки підсилюються. Всі тріщини підкреслюються золотим швом. Через такий метод підкреслюється цінність виробу, те, через що він прийшов у своєму існуванні. Ці тріщини — особлива історія речі, вони підкреслюються як велика цінність.
Я багато думала про те, щоб цей метод перенести у свою роботу як графіка. Створювала пейзаж з поодиноких окремих елементів. Уявляла ніби гуляю по якомусь ландшафту і знаходжу пошкоджені або розламані речі. Цей пейзаж, який пережив дуже багато втрат — рефлексія на воєнні події. Як цей пейзаж буде виглядати, коли він намагатиметься відновитись?
Різні образи, в яких відновлена цілісність. Наприклад, хмарка з дощем. Кожна дощинка, кожна крапля — ніби розламана, а потім знову з’єднана. Тут є дерево, тут є каміння, тут є гілка від дерева. Дерево обрубане, не квітуче, не наповнене листям, але воно все одно продовжує жити.
Робота в якийсь час починає вести автора. Моя думка була про творення, про те, як все можна відновити. Але коли ця робота отримала форму, я зрозуміла: вона не про це. Тому вона називається «Досвід кінцуґі». Коли я дивлюся на ці образи, вони нагадують мені про смерті, про втрату, про трагедію. Я не думаю про відновлення, на жаль, коли я дивлюся на це. Воно обернулося навпаки.
Тут складний зелений колір, який нагадує колір імли, моху. Я думала про те, що ці речі були колись зруйновані, але потім вони ніби підняті з цього забуття. Все заростає травою. Краплі продовжують падати. Сумна робота вийшла.
«Відчуваю, що складаюся з Харкова»
Я живу у Харкові все життя. Думаю, харків’яни всі пройшли момент, коли хотілося все покинути, поїхати кудись жити, куди завгодно, тільки не в Харкові. Я для себе в Україні життя бачу тільки в Харкові. Я обожнюю Одесу, була в Чернівцях на Буковині, Ужгород дуже подобається — багато міст, які мені сподобались. Але в мене і думки не було там жити. Я просто відчуваю, що я з Харкова ніби складаюся. Я ніби все розумію, тут є для мене місце. У мене дуже багато сантиментів щодо Харкова. Коли хтось приїздить, я обожнюю показувати Салтівку, руйнувати стереотипи. Всі такі: вау, це такий красивий район, виявляється!
Харків має одну надзвичайно важливу рису: він дуже широкий, в ньому є широта, широкий подих. Він не вузенький і не закритий, він дуже відкритий. Мені здається, люди діляться так умовно на два типи: які люблять затишні маленькі вузенькі вулички і яким більш приємно і радісно перебувати на відкритих широких просторах. Мені дуже близька і ця широта проспектів, і набережні. Це надзвичайно красиво. Незважаючи на те, що з одного боку в нас багато районів з багатоповерхівками, досить щільною забудовою, насправді вони все одно зберігають в собі дуже багато повітря і вітальності простору.
Історичний центр я почала любити ближче до 10-11 класів, коли почала навчатися у центрі і досліджувати самотужки ці райони: Конторську, майдан Конституції, набережну — я проводила тут весь свій час, дуже закохалась у це, дуже полюбила за автентичність. Є відчуття контакту, діалогу з містом. Всі ми — частинки міст, з яких походимо. Ці міста в нас живуть. Ми складаємося з цих же червоних цеглин або бетонних блоків. Це визначає, ким ми будемо, якими ми станемо людьми.
У 2023 році все дуже змінилося. Місто знову стало насиченим людьми. Стільки людей любить Харків і повернулися попри все, продовжити щось робити. Відновлення можливе — я в цьому впевнена.
У 2023 році персональна виставка Олексія Комарницького вже подорожувала містами України. Кольорові картини Комарницького виконані олією та акрилом у жанрі «примітивізм».
Олексій Комарницький. Джерело фото: instagram.com/sweden_komarnitskiy
«Кожен малюнок — це симбіоз майбутнього і божевілля, яке наздоганяє нас тут і зараз. Від робіт трохи віє брудом. Кожен мазок кислотних, яскравих кольорів наповнює емоціями, викликає почуття, не схоже на решту. Почуття, ніби ти не один у цьому світі», — описують організатори.
Джерело фото: instagram.com/sweden_komarnitskiy
Виставка працюватиме з 17:00 4 травня по 15 травня в галереї «Творче Нежить» при Культурно-громадському центрі «DRUK» за адресою: Гончарівський бульвар, 10/2.
«Вистава «Полин моя солодка» створена за однойменною п’єсою українського актора та режисера, харків’янина Володимира Джури. Дія п’єси відбувається в один з днів літа 2022 року у Харкові. Хоча за сюжетом охоплюється час від квітня 1986 року по сьогодення», — йдеться в анонсі Харківського академічного драматичного театру.
Джерело фото: Харківський академічний драматичний театр/Facebook
Герої сюжету не вигадані, їхні прототипи — харків’яни, котрі вже «стали історичними постатями», кажуть у театрі.
Джерело фото: Харківський академічний драматичний театр/Facebook
Вистава розповідає про людські долі, кохання, зраду, стійкість та вагання, страх та віру.
Джерело фото: Харківський академічний драматичний театр/Facebook
«Кожен з нас — герой цього оповідання», — додають у театрі.
Джерело фото: Харківський академічний драматичний театр/Facebook
Прем’єра відбудеться 10 травня о 17:00 в Арт-сховищі «Культура» (майдан Героїв Небесної Сотні, 19а).
Джерело фото: Харківський академічний драматичний театр/Facebook
Чільне фото: Харківський академічний драматичний театр/Facebook
