Тема: Едуард Зуб

Геть не відразу помічаєш, що у керівних товаришів політичні звинувачення часто доповнювалися всілякими іншими – від морального розкладу до фінансових зловживань. І цей «доважок» значно цікавіший, ніж фантастичні розповіді про шкідницьку діяльність ворогів народу. Бо ж з нього постає у всій своїй «красі» вбоге радянське повсякдення. З хамством і крадіжками, тотальним блатом та повсякчасним стукацтвом.

Характерною у цьому плані є справа колишнього директора Мереф’янського склозаводу Ізраїля Бера, заарештованого у липні 1937-го. За стандартним, як на той час, звинуваченням у зв’язках з троцькістами. Себто, колишніми колегами по роботі, яким безглузді звинувачення «пришили» трохи раніше.

Хто там кому доводився троцькістом – діло темне. Та крім документів суто чекістських, у справі знайшлися акти перевірки заводу, складені партійними та господарськими працівниками. А в них – широка панорама «тіньового» життя великого промислового підприємства. Жоден антирадянщик такої б не намалював!

І харківським партійцям не хотілося. Але мусили. Бо за чотири місяці 1936 року лише до міськкому надійшло 24 (!!!) скарги на заводське керівництво. Та спрацювала двадцять п’ята, анонімна, надіслана у Київ самому Постишеву. Це після неї навідався до Мерефи співробітник Харківського обкому товариш Водоп’янов.

За обкомівською перевіркою нагодилася міськкомівська, в особі інструктора Володимира Рибалова. Після першої залишилося шість сторінок висновків, після другої – цілих п’ятнадцять.

Водоп’янов навмисного шкідництва не знайшов, але порадив звільнити з роботи чотирьох керівних товаришів. Бо той – троцькіст, той – петлюрівець. А ще двоє – люди з сумнівною репутацією.

Натомість Рибалов провів повноцінне слідство, гідне Шерлока Холмса. Політики майже не торкався, але вирахував організатора кампанії скарг. І чітко, з цифрами, вказав на факти зловживань службовим становищем з боку директора заводу та його команди.

Складений Рибаловим акт руйнує ущент міф про «сталінський порядок», зате підтверджує інший, менш популярний – про гарне життя, що настало після «Великого Жовтня». Але з суттєвим доповненням: не для всіх!

Аби зрозуміти, хто став щасливим винятком, варто ознайомитися з біографією директора заводу. Не тому, що вона унікальна, а якраз навпаки – досить типова для того прошарку, що дорвався до високих постів на революційній хвилі.

Двохтисячний виробничий колектив очолювала людина без вищої освіти. А от з якою саме – сказати важко. Бо Ізраїль Якович Бер сам плутався: в одних анкетах писав «образование низшее», в інших – «неоконченное среднее».

Та достеменно відомо, що до революції він встиг здобути лише один фах – зубного техніка. Але передбачливо, ще у 1916-му, вступив до більшовицької партії. І потім понеслося: «Организатор Красной гвардии в Кременчуге, политбоец и секретарь политотдела 14-ой армии». Після демобілізації – на керівній роботі у… Державному банку.

Щоправда, «дрібнобуржуазне» минуле відпустило Ізраїля Яковича геть не відразу. У 1924-му на нього наклали партійне стягнення з анекдотичним формулюванням «за сдачу в аренду зубоврачебного кабинета». Та скоро Бер отримав кабінет і на основній роботі – як завідуючий товарним відділом Всеукраїнської контори Держбанку. 

Покерувавши у банківський сфері, Ізраїль Якович взявся за сільське господарство: у 1931-му був заступником директора агрокомбінату. В наступному році став міжрайонним інспектором Державного будівельного контролю.

Звідтіля довелося тікати у 1935-му, бо війнуло смаленим: двох підряд начальників Держбудконтролю – Семена Гуцулюка та Юрка Мазуренка, викрили як «украинских националистов». А Ізраїль Якович з майбутніми жертвами Сандормоху перебував у тісних ділових стосунках. Дружину Гуцулюка прилаштував свого часу на «теплу» посаду, а від Мазуренка отримав якось солідну премію.

Певний час товариш Бер сидів без роботи. Роздумував: піти директором на Сталінський коксохім чи заступником директора на Кадіївський. А тут наспіла пропозиція очолити Мереф’янський склозавод.

Коли Бер розповів про райдужні перспективи своєму приятелю Дворкіну, той засумнівався: “Какой дурак пошлет тебя директором? Ты не химик, не производственник». Бо ж годі звичайній людині осягнути номенклатурну логіку!

Але спрацювала саме вона: на новому місці Ізраїль Якович виявив себе видатним організатором. Не так виробництва, як згуртованої групи «своїх людей», котра з того виробництва харчувалася. В тому числі, і у прямому сенсі слова. 

Ось цитата зі складеного Рибаловим акту: «Введя для себя, Гринберга, Карцмана, Гуревича и главного бухгалтера оплату за завтраки по 50 рублей, Бер создал возможность означенной группе товарищей бесплатно не только завтракать, но и обедать, и ужинать. Убытки от отпускаемых обедов сносятся на счет убытков столовой, которые на 1. Х. равны – 7 859 р. 19 к.».

З огляду на сучасні реалії це видається дрібницею. Але не так було у 1936-му, коли середня зарплатня робітника у великій промисловості складала 230 карбованців на місяць.

З цією цифрою цікаво порівняти також суми, які Бер виписував з директорського фонду «на оздоровление», не питаючи на те згоди завкому: собі – 3 721 крб, Керцману – 1 882 крб, Грінбергу – 1 000 крб. і так далі.

В оригіналі список «оздоровлених» довший – 11 пунктів. І складається він, за словами Рибалова, з тих самих осіб, котрі фігурують у скаргах як директорські підлабузники.

Один з найцікавіших розділів акту називається «Устройство своих людей». Там ледь не всуціль перлини: «Глезер, судя по ее заявлению, является инженером-стекловаром (документы не предъявила). Ввиду отсутствия вакантной должности, ее определили техноруком гончарного цеха, затем инженером-теплотехником, после этого производственным инженером, а теперь инженером стекловаром… Ни одна из должностей штатом не предусмотрена. Это не мешало Беру платить ей в течение года по 439 рублей».

Траплялися і більші цифри: «Инженер-химик Берлявский, несмотря на отсутствие вакантной должности, принят на завод. Использовался на строительстве в качестве наблюдателя, получая 650 рублей… Палант, получая 754 рубля, на протяжении двух лет не имеет конкретного участка работы».

А от на рядових виконавців директорська щедрість не розповсюджувалася. Про це розповів слідчому редактор заводської багатотиражки Боровиков: «Беременная работница Маслакова попросила Бера о выдаче ей угля в связи с приближающимися родами. Бер издевательски заявил ей: «А ты не рожай! Жди, пока потеплеет» и угля не дал».

Свої убогі копійки мереф’янські пролетарі заробляли у жахливих умовах: «Рабочим приходилось стоять в воде, сквозняки, рабочие часто простуживались вследствие этого. Раздевалок не хватало, в уборных грязь, везде антисанитария».

А щоб зароблене отримати, доводилося чекати по кілька годин у черзі в заводському дворі за будь-якої погоди. Коли бухгалтер Трохим Легеза звернув увагу директора на це неподобство, той відповів: «Черт рабочих не возьмет! Пускай мерзнут!».

Натомість до власного комфорту товариш Бер ставився дуже відповідально: «по его командировкам оплачивалась стоимость проезда в международном вагоне». Та ще дорожче обійшлася заводу поїздка директора до Москви на службовій машині: 1 883 карбованця. І це без вартості шестиденного ремонту, що став наслідком «марш-кидка».

«Необходимость такой поездки ничем, кроме самодурства, желания прокатиться с шиком, не вызывалась», – резюмував перевіряючий.

Може б те самодурство припинили і раніше. Але скарги з Мерефи йшли до Харкова, а завод підпорядковувався Москві – всесоюзному наркомату легкої промисловості, де на витівки Бера довго дивилися крізь пальці.

Поблажливість столичного керівництва інструктор Рибалов пояснив цифрами: «На две встречи в узком кругу начальника Главка заводом израсходовано по указанию Бера 1 123 руб.54 коп.». Знайшлося меню тих зустрічей: портвейн, мускат, копчена осетрина.

І тільки на завідуючому плановим відділом директор вирішив чомусь зекономити: не дав грошей «на оздоровлення». Після чого ображений товариш Жмарєв вдарив скаргами по «больових точках» директорської команди, до якої і сам нещодавно належав. З цього все і закрутилося.

Цікаво, що серед наближених до директора знайшовся ще й запідозрений у націоналізмі. Референта відділу збуту Удовиченка звинуватили «в активном участии против Соввласти, будучи у Петлюры».

Рибалов перевірив і цю інформацію: «У Петлюры не служил… Был председателем семидесятки автокефальной церкви. На обеде, организованном в честь митрополита Липковского, выступил со страстной речью о «занепаде украинской нации» и о задачах церкви в ее возрождении. Рабочими Удовиченко характеризуется как подхалим и жулик».

Цей засвітився на дрібній оборудці із закупівлею шевйоту, начебто, для заводської охорони. Який пішов, одначе, на костюми керівництву.

А от бушлат зека вдягти на директора не вдалося. Хоча з партії і з посади Бера таки поперли, на допитах він тримався стійко, категорично відкидаючи найстрашніші звинувачення – політичні. І дочекався «беріївського відкату»!

За два роки перебування під слідством «контрреволюционная связь Бера с врагами народа установлена не была». А щодо посадових зловживань, то їх виявилося недостатньо, аби віддати колишнього директора під суд.

Здається неймовірним, коли не брати до уваги цікавий факт, озвучений Бером під час допиту: «По Константиновскому бутылочному заводу имеется действительный перерасход в два миллиона рублей. И никого не сняли и суду не предали».

Очевидно, що суворість правосуддя була вибірковою і тоді.

Вдосталь нареготавшись і почухавши потилицю, автор цих рядків задумливо прорік: а чого б і ні? Чому не розповісти допитливому читачеві про радянське повсякдення? І хоча б перед святами відпочити від «білих плям» та «кривавих сторінок» вітчизняної історії.

Врешті-решт, не одні лише репресії визначали життя сталінського Харкова. Як і не одні трудові перемоги, до речі. Навіть «полум’яні більшовики» час від часу щось та й святкували.

Як саме, можна дізнатися зі старої періодики: мітинги, демонстрації, урочисті засідання. Та існує і більш цікаве джерело – документи Партійної колегії Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) по Харківській області. Скорочено – ОблКК.

Протягом кількох десятиліть папери оцієї «КаКи» ретельно приховували від сторонніх очей. Аби не паплюжити світлий образ «руководящей и направляющей силы советского общества». Та коли документи розсекретили, виявилося, що вони мають і зворотній бік – не тільки «очорнюють», а й… олюднюють комуністів. Бо ж показують, що святкували вони так само, як до і після них – ущент напивалися. Часто-густо за казенний кошт.

Не одному сучасному «корпоративу» втер би носа так званий «День ударника», влаштований 5 січня 1935 року харківським відділенням «Промбудпроекту». Сто двадцять чоловік відразу – керівництво тресту та гості – хвацько погуляли в ресторані готелю «Красная», що прикрашав перед війною нинішній майдан Конституції.

По-справжньому елітний заклад, побудований ще за царя-батечка, підпорядковувався «Інтуристу». І через це був надзвичайно щільно обсаджений сексотами. Хто не вірить, може пошукати у мережі спогади харківського енкаведиста Олександра Бражнєва «Школа опричников».

Не дивно, що зміст застільних промов швидко став відомим «кому положено». Керуючого відділенням Олександра Депаніотті звинуватили в антисемітських висловлюваннях. Та від п’яних балачок потягнулася ниточка і до питань організаційних: скільки коштувало свято і хто за нього платив?

Виявилося, що 13 500 карбованців Депаніоті витяг з обігових коштів тресту. А День ударника, що дійсно припадав на 5 січня, керівництво «Промбудпроекту» почало відзначати 4-го, а закінчило 7-го! Все б нічого, коли не знати, що лише 1 січня 1935 року у Харкові скасували хлібні картки…

По щирості, місцева «еліта» не відзначалася скромністю і в часи нормованого розподілу. Поки одні голодували, інші святкували так бучно, що потрапляли не лише у партійні документи, а й до спецдонесень ДПУ. Як-от директор 1-ї цегельні товариш Рубежанський.

Даємо слово чекістам: «Вечером 29 мая 1934 года Рубежанский принимал участие в вечеринке, организованной по случаю выпуска курсов повышения квалификации при тресте «Промстройматериал». Вечеринка, в которой участвовало около 40 человек, в том числе зам управляющего трестом Гребенюк, секретарь парторганизации треста Левин и другие ответственные работники, превратилась в попойку, на которой многие из участников перепились до бесчувственного состояния».

Товаришу Рубежанському, який «вимкнувся» першим, турботливі друзі піймали візника і у супроводі якогось Ковальова, теж геть не тверезого, вранці 30-го відправили до рідного підприємства. Та спроба здати непритомного керівника черговому по заводу накрилася мокрим рядном. Бо на час передачі тіла директор вже не дихав.

Оскільки йшлося про велике цабе, до цегельні прибула не лише міліція, а й ДПУ. Здається, підозрювали хитро виконаний теракт.

Підозри тільки посилилися, коли оперативні працівники навідалися до парторга Левіна. Бо ж той виглядав, як у найчорніших кримінальних комедіях: «Мертвецки пьяный, сильно избитый, в кровоподтеках и ссадинах». До всього, «у Левина, кроме 2-х револьверов, принадлежащих ему, был обнаружен наган Рубежанского».

Та швидко виявилося, що полум’яного вождя трестівських партійців жодні вороги не били. Бідака випав на ходу з кузова вантажної машини, що розвозила по квартирах учасників пиятики. А наявність «зайвого» ствола пояснювалася надзвичайною відповідальністю парторга. Побачивши, що директор втрачає тяму, Левін відібрав у нього «нагана», аби уникнути дурних випадковостей.

Твереза думка, народжена п’яною головою, не врятувала парторга від покарання: злетів з посади так само, як перед тим з машини. А керуючому «Промбудматеріалом» товаришу Каліфу вліпили догану «за ассигнование банкета при тяжелом финансовом положении треста».

Що таке ствол в руках п’яного хама, 20 квітня 1934 року наочно продемонстрував товариш Остапенко, завідуючий юридичною(!) консультацією Жовтневого району. Заливши очі горілкою, він влаштував стрілянину у переповненій відвідувачами забігайлівці.

Тільки дивом обійшлося без жертв. Коли не рахувати, звісно, самого Остапенка. Бо за цю пригоду його поперли з партії. Оскільки не вперше чудив на п’яну голову. І ще до стрілянини мав сувору догану з анекдотичним формулюванням: «за неуход из пивной во время драки».

Що саме змусило юриста вихопити револьвер, напевне вже не скаже ніхто. Але припустити можна, коли врахувати характерну для сталінської епохи особливість. Тодішнім п’яницям ввижалися не зелені чортики, а вороги народу. Без жартів! Доведено документально.

Білопільский газетяр Михайло Соболь, перебуваючи у відрядженні в Харкові, зайшов до пивної. Аби хоч трохи відпочити від важкої роботи з промивки мізків трудового селянства. Та пропустивши кілька келихів, зам редактора районки зрозумів, що відпочити не вдасться: за сусіднім столиком явно плелася терористична змова.

Хоч ноги слухалися погано, товариш Соболь поспішив до НКВС доповісти про почуте. Але невдячні чекісти взяли до уваги не лише його інформацію, а й фізичний стан. У підсумку, 3 березня 1935 року партколегія вліпила журналісту «строгача» з попередженням: «За пьянство и вымышленное заявление».

А могли б і подяку оголосити! За гідну справжнього партійця впертість і послідовність. Бо ж суворою доганою історія не скінчилася.

Цитуємо: «После разбора его дела на Партколлегии 5. ІІІ. 35 г., тов. Соболь на другой же день был подобран в пьяном виде около помещения 23-й дивизии секретарем политотдела дивизии, который доставил Соболя в штаб дивизии, где после проверки документов и выяснения его личности он был отпущен, обещая пойти к знакомым на ночлег. Однако, минут через 40 Соболь снова был обнаружен спящим в пьяном виде в сквере». З заповітною червоною книжечкою журналісту довелося розпрощатися.

Історичний сквер, де підібрали Соболя, існує і дотепер. Як і будинок штабу дивізії. Але про неї краще не згадувати. Бо там на окрему книжку «п’яних» доган вистачить. Навіть сам командир, геройський Михайло Лукін, цілих дві мав. Хоча залізної волі все одно не пропив, як показала війна.

Натомість тієї волі не вистачило ще одній відомій особі – першому директору турбогенераторного заводу Василю Шибакіну. Він, без перебільшення, приніс харківським пиякам воістину всесвітню «славу».

Мовою документа: «Будучи в заграничной командировке в Лондоне, 23. IV. 34 г, на обеде, устроенном фирмой «Метро-Виккерс», напился до такого состояния, что разбил посуду на столе и вел себя непристойно как в ресторане во время обеда, так и на улице».

В процесі розслідування справи Шибакін тримався стійко, як і належить колишньому чорноморському матросу. Факт випивки визнав, та звинувачення у непристойній поведінці категорично відкинув. Попри те, що її засвідчили інші члени радянської делегації, діячі такого ж калібру, як і сам Шибакін. Солідну московську номенклатуру до розгляду залучали! Врешті-решт, партколегія обмежилася доганою.

Обмежимося і ми. Щирим побажанням не перебирати за святковим столом. Аби історики далекого майбутнього не реготали потім над діяннями предків.