Тема: Едуард Зуб

Здавалося б, що там ще лишалося штурмувати? Адже не пройшло і двох місяців після надзвичайно помпезного пуску. Коли і найбільш нетямущим вбили у голови знамените висловлювання товариша Сталіна:

«Нет таких крепостей, которые большевики не могли бы взять!»

Але одна відшукалася — сумнозвісний «соцкультбыт». Ще дуже довго після урочистого відкриття гідні умови існування залишалися недосяжною мрією для дуже багатьох робітників. Тому і «штурм» оголосили вельми специфічний — декаду санітарії.

Бо ж припекло. У широко розрекламованому «новому соціялістичному місті» спостерігалося дещо дуже старе і звичне: «Усі бараки перевантажені до несхочу. Замість 60-70 чоловік у бараках часто густо живе щонайменше 100-120… Звідси — бруд, неохайність, сморід, зараза».

Дев’яноста річниця від початку санітарного штурму здалася непоганим приводом розповісти про суворий побут «ентузіястів тракторного велетня». Почавши з тих, чий ентузіазм викликає обґрунтовані сумніви.

Одними з перших у степу біля станції Лосєве з’явилися в’язні. Уже навесні 1930-го там функціонував виправний табір. І саме з нього до редакції «Харківського пролетаря» надійшов 13 березня цікавий лист.

В’язні скаржилися, що їх обдурили. Коли забирали з Холодної Гори, обіцяли, «что каждый заключенный будет обеспечен хлебом, горячим, сахаром, а также выдадут полушубки, фуфайки, штаны, сапоги, ботинки». По факту ж вийшло таке: «Дают на заключенного полтора фунта хлеба, борща или супа — по одной кружке, а чая совсем не дают».

З одягом теж не склалося:

«Заключенные, у которых есть приятели среди надсмотрщиков по лагерю, те получили хорошую одежду и обувь, а те заключенные, которые проводят тяжелую физическую работу — голые, босые и голодные — получили фигу с маслом».

Перевірили «сигнал» аж за два місяці — 20 травня. Депутати міськради Погребняк та Проніна офіційно констатували, що в’язні анітрохи не збрехали: не вистачає матраців, мила, спецодягу. Відсутня медична допомога.

Розвантажуючи голіруч вагони з камінням, в’язні понатирали та позривали криваві мозолі. А всі три медпункти Тракторобуду категорично відмовилися обслуговувати зеків.

Вкрай погано було з харчуванням:

«Выдают на каждого человека 100 гр. картофеля и 100 гр. круп для приварка. Жиров дают 4 гр. на человека. Это норма на сутки. Сахару дают на 5 дней 65 грамм».

Вільнонайманих годували за трохи вищими нормами. Але точно не краще. Навіть напередодні урочистого пуску, коли вже діяла створена ударними темпами ціла система громадського харчування.

Станом на кінець вересня 1931 року мешканців окремого адміністративного району ХТЗ обслуговували 5 їдалень, 18 розподільників і 74 буфети. Найбільшими були їдальня № 49 (північне селище) та їдальня № 50 (південне).

Останній присвятили кілька пронизливих рядків працівники робітничо-селянської інспекції. Цитуємо:

«В їдальні, що відпускає 2 000 страв на добу, тільки 300 ложок. Їдальня вміщує 600 чоловік, але вона весь час порожня через недохват ложок. На пів-верстви від їдальні вишикується черга, що чекає, поки звільняться ложки… Стоять по 2 години і більше».

Та воно й не шкодило — ухопити свіжого повітря, перед тим, як сісти за стіл. Бо у закладах громадського харчування воно таким не було.

Ось цікава замальовка з їдальні для технічних працівників: «Обстановка нагадує колишні брудні шинки. Вода, якою миють посуд, брудна, мов помиї. Мийня невеличка, брудна, мух — аж кишить. У кухні теж неймовірний бруд, запах гнилі й безліч мух».

Техпрацівникам ще пощастило. Хай «невеличка», але мийня у них була. Їдальня ливарного цеху не мала і такої. Проєктували нашвидкуруч — забули передбачити. Довелося виділити під мийню непристосовану для такого використання комору.

Цехові їдальні — то взагалі окрема історія. У кращий бік виділявся лише ковальський цех — єдиний, де підігрівали їжу перед тим, як подати. Робітники інших давилися холодними стравами. А іноді й взагалі відмовлялися від них, як це сталося у ливарному цеху 16 вересня 1931 року. «При нас другу страву повертали, — звітували інспектори. — Від картопляного пюре відгонило гниллю, там лежали шматочки коси».

Виготовляла такі «делікатеси» і розподіляла їх по цехових їдальнях фабрика-кухня №1, яку «Харківський пролетар» назвав «більш-менш впорядженим свинарником». Цілком заслужено: «На м’ясі — рої мух. У всіх кімнатах, де готується і обробляється зелень — бруд, огидний кислотний та гнилий сморід. Очищену картоплю миють не в воді, а в бочках, наповнених застійним та запліснявілим брудом».

Не набагато краще виглядала і єдина на весь район пекарня, яка видавала щоденно по 35 тонн хліба.

«Про санітарію тут не чули і не знають, що воно таке, – повідомляв 1 грудня 1931 року «Харківський пролетар». — Скрізь брудно. Робітники ночують у приміщенні пекарні, працюють в трусах без халатів. Немає душів, немає кімнати для одежі».

І трохи про якість продукції, що випускалася в антисанітарних умовах: «Приміщення хлібопекарні занадто тісне. Через це хліб деформується і виходить бракованим. Розвозять його нічим не прикритими фурами».

Звісно ж, «не хлібом єдиним» жили творці нового світу. Іноді їм треба було помитися і постригтися. А з цим теж існували серйозні проблеми. Бо на 60 тисяч людності було лише дві лазні і дві перукарні.

19 вересня 1931 року друкований орган окружкому партії писав: «Величезні черги біля лазень – звичайне явище. В лазні північного селища і до цього часу не устатковано казанів. А найбільше лихо те, що не завжди буває вода. Часто-густо робітник, дочекавшись своєї черги, заходить до лазні, роздягається, а тут йому кажуть: води нема! Так, витративши кілька годин, робітник іде до бараку, не помившись».

Що його чекало у тому бараці, з цифрами на руках розповів завідуючий агітмасовим відділом заводського парткому товариш Бібіков: «39 бараків перелюднено на 1000 чоловік. Дах протікає у 39 бараках, не вистачає рукомийників, лавок, чайників. В 28 бараках не впорядковано ще і не відремонтовано печі».

Останнє, очевидячки, було найболючішим. Як і постійна нестача палива у тих бараках, яким з печами пощастило. Бо ж датована сумна статистика 20 листопада 1931 року. А Харків — точно не тропіки. Але змерзлі робітники давали собі раду старим дідівським способом: «Ламали стіни, меблі, паркани, щоб хоч трохи погрітися».

Через побутові негаразди страждала святая святих — агітаційно-масова робота, адже відведені для неї «червоні куточки» та окремі «бараки культури» використовувалися як житло. Тому дозвілля робітництва було геть не соціалістичним: «В бараках цвіте пияцтво, картіжна гра і інші побутові гидоти».

І от що цікаво: з «гидотами» радянська влада ніколи й не крилася. «Тяготами и лишениями» хіба що не пишалися. Кому не доводилося читати стандартне: «Несмотря на огромные трудности, в кратчайшие сроки были построены…?»

Все так. Але замість «несмотря» треба писати «завдяки». Коли б тодішнє життя не було суцільними труднощами, чи знайшлися б тисячі робітників, готових у диких умовах працювати за убогу копійку?

Звісно, сміятися над храмом Божим, перетвореним, врешті-решт, на навчальний корпус, геть не випадає. Інша справа — люди, які запустили процес перетворення, не уявляючи до пуття, чим він закінчиться. Бо ніколи було уявляти: на харківське керівництво тиснули «згори».

Формально, до закриття храму Вознесіння Господнього, як і тисяч інших, радянська влада мала лише опосередкований стосунок. Вона тільки виконувала волю народних мас, чітко виголошену і документально зафіксовану. Ось таку: «За відібрання Вознесенської церкви голосувало 9 виборчих участків — 7590 голосів».

Дорослих підтримали дітлахи: «Піонери та учні школи Донецьких залізниць та районова піонерська антирелігійна конференція ухвалили зачинити церкву та передати таку для організації районового Журавлівського клюбу». На тій підставі, що «в цьому районі міститься більше 12000 школярів та біля 6 ½ тисяч піонерів, які цілком ухвалили закрити церкву».

Добре уявляючи радянське повсякдення на зламі двадцятих-тридцятих років, важко повірити, буцімто діючі храми були найпекучішою проблемою харківців. Тим більше, що подібні бажання — закрити чи й зовсім знищити культові споруди — висловлювалися тоді майже одночасно по всьому Союзу. Невже випадковий збіг?

Але, так чи інакше, всі накази виборців, з найчуднішими включно, ретельно фіксувалися у спеціальному реєстрі. І влада повинна була звітувати про їх виконання.

Адміністративно-міліцейська секція Харківської міськради XII скликання отримала аж 2283 накази. Після видалення повторів їх залишилося 418. Деякі не виконані й дотепер. Як-от № 398: «Заборонити на базарах продавати з землі продукти». Або ж наказ 415-ий: «Слідкувати, щоб на стінах не було нецензурних написів».

Зате вимоги про закриття церков виконувалися не лише швидко, а й з використанням творчого підходу. Майже у кожному випадку спочатку створювалося відповідне пропагандистське тло.

На Вознесенську кинули школярів: хочете собі клуб — працюйте. І морозного грудневого ранку молоді та непосидючі відкрили біля церкви піонерський пост. Рахували, скільки людей туди заходить і хто саме. Потім пішли по заводах — збирати підписи робітників за закриття.

Державний електромеханічний (теперішній ХЕМЗ) розщедрився аж на 800 автографів. Ще скількись сотень підкинув піонерам неіснуючий нині «Серп і молот».

З підписами, церковною статистикою та палкою надією, 22 грудня 1929 року діточки заявилися до міської ради. Аби довести харківському керівництву, що церкву треба віддати саме їм, оскільки ходить туди не більше, ніж 20 людей на день. Та й ті старі бабусі. Тобто, давно відпрацьований і не потрібний для будівництва нового ладу матеріал.

Піонерську делегацію радо привітали члени президії міської ради Ронін та Будяков. Вони подякували діточкам за наполегливість і порадили «ще ширше розгорнути кампанію». Пообіцяли також «всебічну підтримку в організації громадської думки навколо закриття церкви».

А товариш Ронін Самуїл Львович, зав організаційного відділу, навіть на коротку промову спромігся. Про те, що одурманюють працюючих дві речі — горілка і церква. І бажано б «геть знищити» і ту, і іншу, «але це одразу зробити не можна». Та з чогось же треба починати!

Втішені тим, що зростає гідна зміна, дорослі дяді урочисто пообіцяли: «До 1 лютого 1930 року піонери Журавлівки матимуть свій піонерський клюб». А от де саме, конкретизувати не стали. Немов передчували, що скоро прокинуться сусіди Вознесенської церкви — навчальний заклад з неоковирною назвою ХГЗУІ.

1 січня 1930 року (робити нічого було у свято!) правління Харківського геодезичного та земельного устрою інституту «гаряче привітало постанову міськради про закриття цілої низки церквів». І заявило, що йому «конче потрібне» приміщення саме Вознесенської. «Для організації в ній учбово-зразкової обсерваторії, яка буде провадити певну антирелігійну роботу».

Уклінне прохання своїх виборців передав до президії міської ради депутат Захаревич. Чесно вказавши, що «претендують на церкву ще й піонери Журавльовського району». Та, з іншого боку, «гроші на устаткування обсерваторії у Інституту є».

Переконала, врешті-решт, міське керівництво солідна делегація, очолювана визначним астрономом Борисом Остащенком-Кудрявцевим. А піонерам за їхню роботу виділили… місце на цвинтарі.

Без жартів! Пішла під клубну роботу Кирило-Мефодіївська церква, яка з перших днів свого існування була кладовищенською. І теж не без проблем пішла.

В реєстрі було зафіксовано кілька пропозицій щодо можливого її використання. Єдина притомна надійшла від працівників Інституту психіатрії: влаштуйте там крематорій! Натомість робітники спиртозаводу вже бачили церкву… дитячим садочком. У підсумку — вийшов клуб.

На жаль, не вдалося поки що з’ясувати, як він сусідив з «юдолью скорби». Адже ховати на Кирило-Мефодіївському цвинтарі заборонили лише у серпні 1933-го. Цілком можливо, що три з половиною роки покійників спускали в ями під звуки бадьорої пісні: «Взвейтесь кострами, синие ночи!».

А от астрономи коли й співали, то сумної. Бо обсерваторії з Вознесенської церкви не вийшло. Отримавши її в користування, правління інституту передумало: хай краще стане клубом!

Але на облаштування клубу теж не знайшлося коштів. Тоді концепція змінилася ще раз: нехай вчорашній храм сам їх і заробляє! Половину церкви здали будівельникам під гуртожиток, а друга стояла порожньою аж до жовтня 1931-го, поки її не зробили складом.

Напевне, «творців нового, соціалістичного Харкова» така ситуація цілком влаштовувала. Бо ж їхнім колегам-будівельникам — недавнім селянам, зірваним з місця колективізацією — доводилося мешкати у бараках, а не за кам’яними стінами. Та обурився інспектор бюро культів товариш Чепіженко: інститут не виконує умов оренди!

15 березня 1932 року президія міськради прийняла постанову про передачу Вознесенської церкви відділу охорони здоров’я «для організації театру санітарної культури». Був ще один претендент — деревообробний комбінат товариства інвалідів «Сельпродукт». Але йому відмовили.

Та чи склалося з театром — незрозуміло. Бо геодезисти довго не хотіли віддавати церкву, і 20 листопада 1932 року міська рада мусила їм нагадати про це повторною постановою. Спробували б священники нехтувати вказівкою влади протягом восьми місяців!

Але ж ні. Бо суть гучної кампанії полягала не в тому, кому віддати. А в тому, аби забрати у церкви.

Тепер перебудований храм належить ХНТУСГ — Харківському національному технічному університету сільського господарства.

Олександра Свєта убили із засідки ввечері 19-го, коли він піднімався на автомобілі Скрипницьким провулком (тепер — вул. Воробйова). Першим пострілом зупинили двигун, а другим — самого Свєта, який вискочив з машини і рвонув разом зі своїм шофером у напрямку Пушкінської.

Посада убієнного не належала до числа топових — помічник коменданта міста. Але відлуння давнього замаху докотилося і до наших днів. В такому дивному вигляді, що видалося цікавішим розповісти про формування історичної міфології, аніж про сам теракт.

Хто і за що застрелив посадовця — питання з розряду вічних: підсумків слідства у справі про вбивство Свєта жоден дослідник не бачив. Відомо лишень, що воно проводилося. Та навряд чи добросовісно. Не лише кваліфікованих спеціалістів, а й часу на слідчі дії радянська влада вже не мала: повним ходом йшла евакуація всього, що можна було вивезти. Бо до Харкова наближалися німці.

Давня історія сплила на поверхню кілька років тому стараннями чугуївського історика Артема Левченка, який відшукав і оприлюднив мемуари знаного харківця Бориса Штейфона, одного з визначних діячів «білого» руху. Отам і знайшлося пояснення замаху: це був акт помсти. Відповідь підпільної терористичної команди на розстріли офіцерів, що провадилися на знаменитій «сьомій лінії».

Версія виглядала правдоподібно. Бо містила згадку не лише про причини, а й про наслідки замаху: «Казнь Свита потрясла весь большевистский муравейник… В Харькове до конца первого большевистского периода, то есть, до прихода немцев, не было не только террора против офицеров, но даже отдельных актов насилия. Среди остальных крупных южных центров Харьков являлся в этом отношении единственным и счастливым исключением».

Щодо винятку сперечатися не доводиться, коли згадати «варфоломіївські ночі» Севастополя чи масові розстріли, влаштовані муравйовцями у Києві. Та загальний переляк, який, начебто, охопив після замаху «руководителей ЧК и других комиссаров», викликає обґрунтовані сумніви. Бо ж терору, спрямованого спеціально проти офіцерів, у Харкові не спостерігалося і до убивства Свєта. За словами самого Штейфона, лише «один или два погибли на «седьмой линии».

Красиву версію про шляхетну помсту підважує й те, що незрозуміло, за кого саме відплатили. Мемуарист не згадує ані прізвищ, ані точної кількості загиблих офіцерів. І навіть не намагається пояснити, який, власне, стосунок, мав Олександр Свєт до розстрілів на «сьомій лінії». А, здається, жодного.

Сумнозвісну сьому колію станції Харків на зламі 1917-1918 років займав штабний поїзд наркома Антонова (тоді ще не «-Овсієнка»). І його матроси дійсно розстріляли там, щонайменше, чотирнадцять чоловік. Та на час убивства Свєта винуватців цих розстрілів вже більше місяця як не було в Харкові. Бо ленінський посланець переніс свою ставку на південний схід. Всі її переміщення можна відстежити за його ж «Записками о гражданской войне». Станом на 26 січня, до прикладу, Антонов уже перебував у Куп’янську.

А Свєт представляв місцеву, харківську «гілку» радянської влади. Тому історія з його вбивством змусила згадати заяложений армійський жарт: «Разобраться, как следует, и наказать кого попало!».

У мемуарах Штейфона багато дечого не тулиться докупи. Та сама ЧК, яку, начебто, мала налякати загибель Свєта, з’явиться у Харкові лише у січні наступного, 1919-го року. Із місцем вдалого замаху теж нестиковка: «білий» підпільник вказує на Мордвинівський провулок (тепер — Кравцова). Хоча всі харківські газети березня 1918-го називали Скрипницький (вул. Воробйова).

Звісно ж, виникло бажання звірити «білі» спогади з «червоними». Бо тих, на щастя майбутніх істориків, цілі гори лишилися. До кожної «круглої» річниці випускали. Що не «Жовтень» — то збірочка. Та от біда: Свєта не згадав ніхто! Хоча і сам замах, і похорони його жертви у 1918-му були по-справжньому резонансною подією.

Знайшовся убієнний лише серед невиданого. У мемуарах «В борьбе за революционный порядок», створених чотирма співавторами, троє з яких на час написання жили у Москві, а четвертим, харківським, і дотепер дітей лякають. От їм пам’ять не зрадила: «Яркой фигурой был бесстрашный большевик, верный сын нашей партии, безвременно погибший молодой инженер тов. Свет».

Троє з чотирьох – Степан Саєнко, Макс Зайденберг і Семен Хитрик, у березні 1918-го працювали разом зі Свєтом в комендантському управлінні. Під керівництвом легендарного Павла Андрійовича Кіна, у переляк якого повірити важко. Бо саме Кін, повернувшись до Харкова у 1919-му, стане головним організатором «червоного терору».

Мемуаристи (чи той, хто за них писав) прикрасили свої спогади постановою Харківського Совдепу від 20 березня 1918 року. З якої витікає, що наслідки замаху були іншими, ніж їх описує Штейфон. І геть не ідейну «контру» звинувачували «червоні» у смерті помічника коменданта.

Цитуємо: «В связи з убийством помощника коменданта г. Харькова тов. Света, явившемся, по-видимому, местью со стороны преступного элемента, от которого комендатура энергично очищает город, решено застраховать т. Кина в 15 тыс. рублей в пользу его жены; его помощников Павлова и Рейниша — по 10 тыс. в пользу лиц по их указанию; всех чинов милиции — в сумме трех годовых окладов в пользу членов их семей».

Не забули і про рідню загиблого: «Членам семьи т. Света выдать единовременно 12 тыс. рублей и установить пожизненно вдове и сестре по 75 руб. ежемесячно, детям-мальчикам — до совершеннолетия по 60 руб., девочкам — до выхода замуж по 60 руб.».

І отут, на перший погляд, «білі» мемуари підтверджуються «червоними»: вбивство Свєта завдало радянській владі серйозних збитків. Щонайменше, фінансових. Та треба пам’ятати, звідкіля Харківський Совдеп брав гроші на щедрі виплати — відбирав у «буржуїв». Місто просто стогнало від реквізицій!

У тих же колективних спогадах читаємо: «Право реквизиции и ареста в это суровое время принадлежало по неписаному закону всем рабочим организациям, в частности, завкомам и профсоюзным объединениям».

Нещадна боротьба з криміналом, яку вела комендатура (розстріли грабіжників на місці злочину були звичайним явищем), пояснювалася не лише абстрактним прагненням «революційного порядку». Мова йшла про жорстоку конкуренцію: новонароджена влада претендувала на ті самі гаманці, що і злочинний світ.

А відносна ліберальність харківських «червоних» зразка 1918-го пояснювалася, швидше за все, нестачею надійних кадрів для серйозної зачистки «бывших». Що і підтвердили… пишні похорони помічника коменданта.

Опис жалобних заходів, вміщений у газеті «Возрождение», зірвав би дах будь-якому любителю будь-яких стереотипів. В одній процесії з причтом і хором півчих Мироносицької церкви йшли єврейські бойові дружини. Червоні прапори з написами на ідиш мирно сусідили зі священицькими вбраннями. Дивний мікс ефектно доповнювали матроські бушлати і солдатські шинелі.

Та процедуру прощання, що відбувалася на Усікновенському цвинтарі (тепер — Молодіжний парк), перервала тривожна звістка: в нижній частині Університетської розпочався бій. Між загоном «червоного козацтва» і 2-м кінно-партизанським полком товариша Лихачова. Свої у своїх стріляти почали! Довелося товаришу Кіну разом з підлеглими нестися туди, аби припинити безлад.

Швидко і впевнено місто занурювалося у кривавий хаос. З якого виходило потім дуже і дуже довго. То ж не дивно, що знакова для Харкова смерть залишилася напівзабутою. І тепер можна лише гадати, кому саме вона була більше потрібна.

Бо не лише селян до колгоспів прикріпляли. А й міських жителів – до конкретних розподільників: от тільки тут і будеш купувати хліб за твердою ціною! Коли станеш у чергу о четвертій ранку. І якщо його взагалі завезуть.

Тепер мало хто згадує, що «гиганты первых пятилеток» були побудовані на голодний шлунок. А золоті часи «первой столицы», якими і зараз марять тисячі наївних, перетинаються з добою нормованого розподілу хліба – від березня 1929-го по 1 січня 1935 року. І вводили той розподіл геть не від доброго життя…

Довжелезні черги за хлібом з’явилися у Харкові на початку лютого 1929-го року. Але пояснити їх «куркульським саботажем» тоді ще не здогадалися. Список «крайніх» був довшим і різноманітнішим, ніж у 1932-му.

Коли вірити газетам, появу черг спровокували панічні чутки, що їх навмисне розповсюджували вороги радянської влади. Мовляв, скоро введуть картки на хліб, бо його не вистачає. Тому і гребли на сухарі, хто скільки міг.

Другою причиною називали «ослабление внимания со стороны отдельных работников и отдельных организаций к делу регулирования снабжения населения хлебом». Там розподільник із запізненням відкрили, туди трохи хліба не довезли, а десь завмаг з комірником прокралися.

Кивали також на фактор №3: «Началась выкачка хлеба селянами и молочницами для корма скота».

Та харківці міркували просто: все вище згадане спостерігалося і раніше. А довжелезних «хвостів» не було! Тому на кожну офіційну заяву про те, що випічку хліба ніхто не зменшував, реагували черговим нападом паніки. І гребли, гребли, гребли.

Систему постачання накрили хвилею перевірок. Пішли догани, звільнення і «посадки». Але хліба від того більше не стало. Врешті-решт, 14 лютого 1929 року колегія наркомату торгівлі «ухвалила завести у Харкові нормований продаж хліба за забірними книжками». Як саме це зробити, мала вирішувати вже місцева влада.

На час прийняття доленосної постанови 60% населення міста забезпечував хлібом Харківський центральний робітничий кооператив (голова правління – Гітіс Ізраїль Абрамович). ХЦРК (він же – Церобкооп) мав дві сотні розподільників. Менш потужним, але теж помітним гравцем було Транспортне споживче товариство Південної залізниці (ТСТ), а решту ринку ділили між собою дрібні пекарні. В тому числі і приватні, ще не добиті податками.

Нова система постачання, впроваджувати яку довірили ХЦРК та ТСТ, базувалася на… сегрегації. Радянська влада чітко визначила кілька категорій населення: дуже потрібні, менш потрібні і ті, до яких їй було байдуже. Існувала ще й четверта категорія – зовсім непотрібні.

До неї входив так званий «нетрудовий елемент» – особи, позбавлені виборчих прав і члени їхніх сімей. З’явився на світ у родині попа – про гарантовану пайку і не мрій. Іди за хлібом на базар! Туди ж мала йти і рідня стовідсоткових пролетарів, якщо батько сімейства відбував термін ув’язнення. А також жінки, які отримували аліменти.

Компанію їм мали скласти кустарі, котрі не здогадалися вступити до профспілки, і населення численних на той час харківських землянок, хай навіть і тричі трудове. Бо хто ж підтвердить твою особу і соціальний статус, коли землянка не має ані коменданта, ані домоуправління? Не мала їх, до речі, і значна частина бараків.

А саме соцпоходження та рід занять грали вирішальну роль при розподілі на категорії постачання. До найвищої, позначеної літерою «А», віднесли робітників, зайнятих безпосередньо на виробництві. Бо ж вони «затрачивали наибольшую мускульную силу».

Туди ж потрапив командний склад Червоної Армії, робітники телеграфу, телефону, залізничного і автомобільного транспорту.

Натомість не пощастило міліціонерам: їх віднесли до категорії «Б». Разом зі службовцями і студентською молоддю. Про що міська влада дуже скоро пошкодувала.

До категорії «В» потрапили інваліди-пенсіонери, кустарі-члени спілки та офіційно зареєстровані безробітні.

Аби здійснити на практиці цей чіткий і, на позір, логічний розподіл, треба було прийняти від охочих прикріпитися десятки тисяч анкет. Перевірити викладені в них дані і виписати та роздати цілу гору забірних книжок. Які, між іншим, ще треба було надрукувати.

За найоптимістичнішими підрахунками, все це мало забрати, щонайменше, два тижні. А показати економію хліба хотілося якнайшвидше. І тут якогось розумаху із ХЦРК відвідала «геніальна» ідея: існує простий спосіб відрізнити трудовий елемент від нетрудового. Кожен офіційно працевлаштований повинен мати медичну книжку страхової каси. Показуєш – купуєш хліб!

І отут дані джерел суттєво розходяться. Друкований орган ХЦРК стверджує, що кооператори швидко опам’яталися самі. Рішення про видачу хліба за медичними книжками прийняли вранці 27 лютого і видали розподільникам відповідні інструкції. Але вже у ніч на 28-е здогадалися, що між теорією і практикою можуть існувати розбіжності. Тому розіслали по місту кур’єрів з числа кооперативного активу, аби ті повідомили завмагів, що хліб треба продавати «по-старому». До шостої ранку 28 лютого кур’єри мали встигнути…

Більш реалістичну картину малюють «Вісті ВУЦВК»: явну дурницю, перш ніж її стали втілювати у життя, завізувала міськрада. А коли кур’єри і були, то пересувалися надто вже повільно. Бо ще і в перші дні березня продаж хліба відбувався за медичними книжками. Зі скандалами і бійками.

Геть не у кожного робітника був потрібний документ. Зате щасливі власники медичних книжок здавали їх «в оренду» по кілька разів на день. Не безкоштовно. Який продавець ризикне сказати, що книжку показують утретє, коли поруч вирує розлючений натовп?

В принципі, стежити за порядком мали б міліціонери. Але їх не тільки віднесли до категорії «Б», а й спеціальною постановою змусили стояти у черзі, як і всіх інших. То хай вам собака злий наводить лад серед озвірілих пролетарів!

На розподільники кинули депутатів міськради. Аби відбирали медичні книжки у любителів підзаробити і стежили, щоб міліціонери не купували хліба поза чергою. Це призвело до численних конфліктів.

Найкумедніший стався біля крамниці Харпромкомбінату по вулиці 1-го Травня (початок Московського проспекту). Молодший міліціонер 3-го району Лю-Дажан побив депутата міськради, який намагався закликати його до порядку. За іронією долі, це був той самий Лю, котрий у 1928 році став героєм нарису у журналі «Всесвіт». Про те, що харківські китайці добре асимілювалися і чудово працюють.

Але не китайцем єдиним. Вигнали зі служби міліціонера Ковирялкіна за взяті поза чергою дві буханки. П’ять діб арешту отримав міліціонер Андросов, який зробив те саме на замовлення сторонніх осіб. Врешті-решт, постановили торгувати хлібом «по-старому», доки не роздадуть забірні книжки.

Станом на 13 березня 1929 року до крамниць ХЦРК було подано 320 тисяч анкет на прикріплення. Ще 35 тисяч прийняли магазини Транспортного споживчого товариства. І вже на 16-те влада призначила видачу перших книжок. Та через низку проблем довгоочікувана процедура почалася лише 22-го.

Страшенно затягнулася перевірка анкет. Бо народ шахраював. Найпростіша ідея лежала на поверхні: працюючий чоловік записував в утриманки свою дружину, яка, насправді, теж, працювала. А дружина писала утриманцем свого чоловіка. Таким чином кількість ротів в одній сім’ї збільшувалася удвоє.

Хіба що не натовпом рвалися до «пролетарської» категорії «А» трудівники пера і чорнильниці. А працівники крамниць, несподівано завалені горою канцелярської роботи, не надто прагнули копатися у подробицях.

Чому саме, можна зрозуміти, коли розділити кількість поданих анкет на кількість торгових точок ХЦРК. Пересічно півтори тисячі припадало на один магазин! Ті анкети треба було «распределить по категориям, по алфавиту, а внутри алфавита – по душевому признаку». Причому основних обов’язків з торгових працівників ніхто не знімав.

Намалювалася і проблема суто технічна, пов’язана із зовнішнім видом забірних книжок. Заповітні сині сторінки, за якими продавали хліб, являли собою те саме, що і блок поштових марок. Один талон – один день. Зробив покупку – талон відірвали. Та для виготовлення такої поліграфічної продукції не вистачило перфорувальних машин. Певний час пішов на пошуки необхідного обладнання.

«Першим днем закритого розподілу продуктів» у Харкові стало 26 березня 1929 року. Біля крамниць ХЦРК (геть не біля всіх – лише кілька почали продаж за новими документами) вишикувалися черги щасливих власників забірних книжок.

У пайовиків були сторінки трьох видів, у не пайовиків – двох. Як ті, так і інші могли купити, крім хліба, ще й цукор – 1,2 кг у місяць на чоловіка. Більше, ніж за часів Горбачова. Члени ХЦРК мали і додатковий привілей – 500 грамів мила на одну людину

Героями дня стали харківські двірники. Їх, як не зайнятих на виробництві, занесли разом зі службовцями до категорії «Б». Хоча довбати ломом лід анітрохи не легше, ніж стояти за станком, токар отримував 600 грамів хліба, а двірник – лише 400. Ох, і наслухалися від них продавці!

Нова ера в історії міста почалася з тієї лексики, на яку вона і заслуговувала.

День Радянської Армії в Україні уже не святкують. Але відзначають. Одні — розповідями про «немеркнущий подвиг», інші — про «свято окупантів».

Тому здалося цікавим глянути на військову частину, що довго перебувала у Харкові, з нейтральної точки зору. Оцінити її командування як типових представників специфічного соціального прошарку — професійних захисників «першої у світі держави робітників і селян». Ким вони були? Чим переймалися?

На допомогу допитливим — шістнадцять сторінок машинопису, датованих червнем-липнем 1929 року. Саме тоді партійний осередок штабу та управління 23-ї стрілецької дивізії (будинок по вул. Скрипника і зараз тішить око) було піддано ретельній чистці. Хіба що рентгеном не просвічувала поважна комісія кожного комуніста.

Підсумком її роботи став своєрідний і вельми цікавий колективний портрет дивізійної верхівки. Щоправда, дещо неповний. З 27 членів партійного осередку «чистилися» тоді лише двадцять. Інші перебували у відрядженні або у відпустці.

Та перш ніж розглядати «портрет», скажемо про «художника». Комісію з чистки очолював теж військовий — командир і комісар 2-ї Української конвойної дивізії Григорій Зусманович.

Суміщення відразу двох посад було знаком високої довіри з боку радянської влади. Бо в той час армія ще тільки переходила до єдиноначальності. Зі скрипом і скандалами.

Командир 23-ї стрілецької, колишній царський поручик Михайло Лукін (в пасиві — дві догани «за выпивку и несогласованность в работе с парторганизацией») такою довірою, здається, не користувався. Тому за ним наглядав старий більшовик Іван Смірнов, який обіймав відразу три посади — начальника політвідділу, комісара і начальника спецчастини дивізії.

Статистика доводить, що підстави для обережності були. «Безсмертні ленінські ідеї» явно не користувалися популярністю серед командного складу дивізії. Із двадцяти перевірених членів партосередку тринадцять (!) представляли політвідділ. І ще двоє були особістами. А коли з п’яти, що лишилися, викреслити штабного писаря, то картинка вийде і зовсім вже невтішною.

Всі командири-партійці були селянського походження. Троє з них — Михайло Лукін, Федір Гавриченко і Сава Овчинников — за виявлену у боях мужність отримали ордени Червоного Прапора. Це на додачу до царських нагород часів Великої війни.

А от сумнозвісну «связь с деревней» станом на 1929 рік підтримував лише один Овчинников, начальник оперативної частини штабу дивізії. І навіть клаптик землі мав – убогих три чверті десятини. Звісно, він її не обробляв — віддав у користування рідному братові.

Та у рік потужного наступу на селянство сам факт володіння землею видався комісії підозрілим. Тому Овчинникова мучили питаннями довше, ніж усіх інших представників комскладу: а що ви зробили для колективізації у рідному селі? Чому не віддали землю товариству?

«Так земли той — кот наплакал», — виправдовувався орденоносець.

І, взагалі, брат мій, який нею користується, є членом сільради і ось-ось створить колектив. А батьки мої геть не заможні: мають лише корову і дві коняки, одна з яких напівдохла.

Помічнику командира дивізії Федору Гавриченку, майбутньому начальнику харківської Школи червоних старшин, комісія питань не ставила. В усякому разі, у протоколі чистки вони не зафіксовані. А шкода! Цікаво було б дізнатися, що саме він учудив у 1921-му, коли виганяли з партії з формулюванням «за мародерство». 

Натомість довго спілкувався з «чистильниками» заступник начальника особвідділу дивізії Володимир Чалов. І підсумки того спілкування були для нього невтішними.

Бо загнав себе бідака тяжкою чекістською працею: «Принимая во внимание слабое здоровье т. Чалова и, главным образом, расшатанность нервной системы в результате продолжительной работы в карательных органах, а также наличие склонности у т Чалова к употреблению алкоголя, считать целесообразным перевод т. Чалова на другую работу».

Напевне, малася на увазі робота політична. Коли вірити протоколам чистки, нездар перекидали саме туди.

Візьмемо, до прикладу секретаря партосередку Павла Мойсейовича Кліппа. На питання, як він став політпрацівником, відповів щиро: виключили зі Школи червоних старшин за неуспішність. Тому подався виховувати інших.

Може, й прибрехав. Бо на Кліппа надійшов донос, буцімто його вигнали за політичну неблагонадійність. І прикинутися дурнем було у тій ситуації геть не найгіршим виходом.

Політичний склад відрізнявся від командного, мов небо від землі. На тринадцять перевірених «бійців ідеологічного фронту» — жодного нагородженого. І не дивно: лише четверо з майбутніх вихователів брали участь у бойових діях, коли «громыхала гражданская война». Виправдовувалися різним. Хто — юним віком (бо братися за зброю у 18 — то ще рано), хто — пізнім ідеологічним прозрінням.

Більш барвистим, ніж у командирів, було соціальне походження політпрацівників: четверо робітників, троє службовців. І навіть один інтелігент знайшовся — завідуючий Будинком Червоної Армії Яків Менес, син відомого харківського художника.

От він і став єдиним членом осередку, виключеним з партії в процесі чистки. За цілу купу старих і нових «гріхів».

В юності входив до складу бойової дружини «Бунду», пару тижнів відвідував меншовистську партійну школу. У 1923-му «не разделял линию партии по отношению к Троцкому». Та найстрашніше звинувачення було зовсім свіжим: у 1928-му надавав зал підпорядкованого йому Будинку для зборів «внутрішньоармійської опозиції».

Виникла вона після того, як у Червоній Армії взялися впроваджувати єдиноначальність. Тобто, забрали у комісарів право політичного контролю над командирами, а залишили їм одну тільки політико-виховну роботу.

Тепер подейкують, що то було наслідком конфлікту між Сталіним і Троцьким. Мовляв, Йосип Віссаріонович зачищав армію від прихильників Лева Давидовича, яких було чимало серед політпрацівників. Та комісарська братія сприйняла це по-своєму: вчинено замах на наші права. Так можна взагалі без роботи лишитися! По армії прокотилася хвиля зборів з відповідними резолюціями у підсумку.

Не залишився осторонь і партактив Харківського гарнізону. П’ятеро з тринадцяти перевірених політпрацівників проголосували тоді «неправильно». Покаялися всі, але крайнім зробили шостого — Менеса.

Постанова перевірочної трійки про його виключення стала предметом гострої дискусії. І межа між опонентами пролягла чітко: командний склад — «за», політичний — «проти». Особливо лютували безпартійні, які теж мали право виступати під час чистки.

Феєричний зразок червоноармійської логіки продемонстрував помічник комбата Сердюк. Почав з таврування Менеса як бундівця-меншовика-троцькіста, а потім несподівано видав: «Тройка поступила правильно! У нас еще много коммунистов, которые пьянствуют, имеют жен, которые мажутся, красятся».

Щодо дружин — підтвердити важко. Про них у документах більше не згадувалося. А от щодо пияцтва, то воно, дійсно, об’єднувало. І не лише командний склад з політичним, а й начальників з підлеглими. Хоч піднімись на поверх вище – матеріали чистки штабу округу, хоч опустися нижче — кавескадрон 23-ї дивізії, охочі зазирнути у чарку траплялися всюди. На цей «гріх» дивилися поблажливо, аби тільки в міру і не з «чуждыми элементами».

Крім «п’яних» доган, члени партосередку штабу та управління дивізії мали низку інших стягнень — за розтрати, невитриманість у побуті, нехтування службовими обов’язками.

Зате могли похвалитися досить високим, як на ті часи, освітнім рівнем. Вісім з двадцяти членів осередку в графі «образование» писали «среднее». Це могла бути школа прапорщиків, як у командира Лукіна та особіста Чалова, чи гімназія, як у Менеса.

А от національність у документах чистки чомусь не вказана. Тому етнічну приналежність перевірених партійців можемо визначити лише приблизно — за прізвищами. Українські, на диво, були навіть у двох інструкторів політвідділу.

Чи можна робити з цього далекосяжні висновки — питання риторичне. Врешті-решт, характер армії визначається тим, звідкіля нею керують.

Як називалася столиця Радянського Союзу, сподіваємося, ще ніхто не забув.

Місцева преса аж захлиналася, славлячи чекістів. Соборним майданом, що встиг стати Радянським, урочисто промарширували частини військ ДПУ. А в занедбаному нині «Муссурі» зійшлися на мітинг такі серйозні товариші, що куди тому Воланду з його сатанинським балом.

От де скупчилися справжні «враги рода человеческого»: Яків Петерс, Генріх Ягода, Василь Манцев, Всеволод Балицький, Роберт Ейдеман. Ще й кілька сотень дрібніших бісів на додачу. 

До чекістського керівництва приєдналося партійне та радянське. Як республіканське, так і місцеве. Сам товариш Скрипник, «батько українізації», вшанував збіговисько своєю присутністю. Щоправда, у дещо незвичній для його нинішніх прихильників іпостасі. Так і сказав: «Приветствую ГПУ как старый работник ЧК и главный прокурор республики».

З чим саме він його вітав, довелося розбиратися дуже довго. Простіше було сказати, чому: у Харкові проходив грандіозний піар-захід з відмивання чекістської репутації.

Необхідність цієї акції може здатися сумнівною всім, хто виріс у пізньому СРСР, коли слово «чекіст» вже було оповите легендами. Так вони і на початку двадцятих ходили. От тільки мали прямо протилежне емоційне забарвлення. Доходило до того, що чекісти навіть імені свого соромилися.

У звіті Центрального управління надзвичайних комісій 5-му Всеукраїнському з’їзду Рад (1921 р.) читаємо: «В ряде городов, по изгнании белогвардейцев, местные Губревкомы даже не решались называть органы чрезвычайной репрессии именем Ч.К., скрывая их специально придуманным названием «Следкомы».

Наприкінці 1919-го, щось зо три тижні, такий «Следком» існував і у Харкові. Та потім повернулися до старої назви.

Причиною несподіваної сором’язливості звіт називав «недоверчивое отношение к органам чрезвычайных репрессий со стороны широких трудящихся масс, явившееся в результате белогвардейской клеветы». І частка правди у цьому була: денікінська пропаганда, як і будь-яка інша, не вирізнялася надмірною правдивістю. Але 107 трупів, знайдених білими у колишньому концтаборі на Чайковській, точно не були бутафорськими.

1920-1922 роки теж не поліпшили чекістський імідж в очах харківського обивателя. І не лише тому, що продовжувалися розстріли. До всього, майбутні «рыцари революции» стали частенько світитися у кримінальній хроніці: як не збройні пограбування, то хуліганство. То ж не дивно, що комусь «нагорі» прийшла у голову думка ґрунтовно відбілити геть не привабливий образ вартових радянської влади.

«Свято» готували поспіхом. Про що свідчить цікаве оголошення в «Коммунисте» від 11 лютого 1923 року: нарада в ЦК КПУ з питань партійного будівництва, запланована на сьогодні, переноситься на наступний день. Бо всі йдемо вітати парад військ ДПУ!

Привід для урочистостей, начебто, вказаний конкретно. На другій сторінці читаємо: «11 февраля исполняется 5 лет со дня организации Всеукраинской Чрезвычайной Комиссии». Тобто, за людською логікою, її мали заснувати 11 лютого 1918 року.

Але ж ні! Спогади першого голови ВУЧК «Начало работы», вміщені на цій же сторінці, вказують на іншу дату: «ВУЧК зародилась еще в ноябре 1918 года, в вагоне т. Шварца, в городе Курске, в период нахождения украинского ревкома на колесах… К настоящей работе приступили только 5 января 1919 года, по занятию Харькова красными войсками».

То ж листопад 1918-го чи, все-таки, лютий? Не повірите: листопад 1917-го! Це коли покладатися на спогади Григорія Петровського, вміщені на першій сторінці того ж числа того самого «Коммуниста». «Всеукраїнський староста» згадує: «Организация Чека относится как раз к тому моменту, когда мне пришлось в первых числах ноября в Петербурге принимать бывшее министерство внутренних дел».

Однак відомо, що наркомом внутрішніх справ Петровський став 17 (30) листопада 1917 року. І наркомом всеросійським – не українським! Перебуваючи саме на цій посаді, наш печенізький земляк поставив свій автограф під сумнозвісною постановою про «червоний терор».

Якщо придивитися уважніше до святкового числа «Коммуниста», то виявиться, що перша сторінка б’є у пику другій! Бо на першій святкують «5 лет работы ЧЕКА-ГПУ», а на другій – «Пятилетие ЧК на Украине».

Різниця суттєва, коли спиратися на документальні матеріали. Всеросійська ЧК при Раднаркомі РРФСР була створена 7(20) грудня 1917 року. А декрет про організацію Всеукраїнської ЧК Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України видав 3 грудня 1918 року.

Тобто, призначене точкою відліку 11 лютого (29 січня за ст. ст.) 1918 року просто зависає між двома відомими датами. Ані у Харкові, ані у Києві, тільки-но захопленому військами Муравйова, ніякої «української» ЧК в цей день точно не створювали.

Та вінцем плутанини є святкове звернення Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету «Ко всем рабочим, крестьянам и красноармейцам Украины». У ньому чорним по білому значиться, що український керівний орган відзначає, все ж таки, п’ятиліття Всеросійської ЧК. Бо Всеукраїнська працює тільки чотири роки. Але вітає з круглою датою «Государственное Политическое Управление Украины». У зв’язку з чим нагороджує його Червоним прапором… Всеросійського ЦВК.

Видно, разом з чекістами святкував і секретар, який готував звернення, і випускаючий редактор «Коммуниста». Бо вилізла, мов шило з мішка, не лише поспішність підготовки до дати, а й умовність української радянської державності. Вище керівництво республіки ніяк не могло визначитися, чиє воно – українське чи російське.

Врешті-решт, за нього це зробила газета. Наступне число «Коммуниста», від 13 лютого містило суттєве уточнення: вибачте, переплутали. Коли ЦВК Всеукраїнський, той прапор він вручає від себе, а не від росіян.

Та справжньою родзинкою цього числа стали промови, виголошені у «Муссурі» під час урочистостей. Жоден з ораторів так і не розкрив страшної таємниці: то що ж сталося 11 лютого 1918 року? Чому святкуємо саме у цей день?

Натомість у потоці славослів’я дивом знайшлася твереза думка. Спробував відзначитися об’єктивністю голова ВУЦВК Григорій Петровський: «В ЧК могли идти только самые преданные революционеры, но могли проникнуть и самые отъявленные авантюристы и подлецы».

Цікавою була промова московського гостя – заступника голови ДПУ СРСР Йосипа Уншліхта. Виголошуючи традиційне «да здравствует!», першим у списку він поставив не Леніна, а Дзержинського. Після чого вручив голові ДПУ УСРР Василю Манцеву «богато украшенное бархатное красное знамя». Від керівництва всесоюзної «контори».

Григорій Петровський не стримався і зауважив, що українські ЦВК і Раднарком встигли не тільки ощасливити чекістів таким самим прапором, але й передати їм «несколько десятков золотых и серебряных часов для награждения сотрудников ГПУ».

Відповідь Манцева варто навести дослівно. Зауваживши, що ніхто тепер не дізнається, чи він обмовився, чи традиційно напартачили газетярі. Але у викладі «Коммуниста» вона звучала так: 

«Клянемся, что ГПУ под красным знаменем ВУЦИК’а и Совнаркома употребит все силы на борьбу с революцией».

Не збрехав! Хай не саму революцію, але тих, хто її робив, саме «органи» і побороли у часи «Великого терору». З чекістів, які виступали у «Муссурі» 11 лютого 1923 року, пройшов живим через «єжовщину» хіба тільки Недоля-Гончаренко. За дивним збігом обставин, єдиний етнічний українець з усіх тодішніх промовців від ДПУ.

Його і дотепер згадують. Як людину, що подарувала чекістсько-міліцейському спортклубу назву «Динамо». І клуб цей для престижу «органів» зробив значно більше, ніж всі офіційні урочистості за всі роки радянської влади.

А от згадок про свято 11 лютого після 1923 року знайти не вдалося.