«Сказали, що я «враг народа», — Галина Турбаба про окупацію Дворічанської громади

Слухайте подкасти mediaport.ua

• • Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Накипіло»

Володимир Носков: Пані Галина, мабуть, вже і не звернула уваги на цей постріл? Наскільки вже звикла до цих вибухів.

Тетяна Федоркова: Так і було. Під час першого вибуху мені здалося, що це якісь будівельні роботи, бо у саду Шевченка активно запускають фонтани, працюють комунальники… Подумала, що десь в районі обладміністрації хтось щось впустив або луснуло колесо. Але насправді це був потужний вибух і я, мабуть, себе так заспокоювала.

Володимир Носков: Більше нервувала, ніж пані Галина, так?

Тетяна Федоркова: Так, я двічі обертала голову, сиділи ми на лавці в саду Шевченка, на головній алеї, я так поверталася, думала вже…

Володимир Носков: …де? Що? Куди?

Тетяна Федоркова: Занервувала вже, коли після першого вибуху залунала сирена, і зрозуміла, що це вже точно не колесо луснуло.

Володимир Носков: Давай трохи розкажемо про саму громаду. Ще раз наголосимо, що це на самісінькому прикордонні. У громаді 55 населених пунктів, із них 27 перебувають під тимчасовою окупацією. Що саме там відбувається, якщо казати про гуманітарну ситуацію, достеменно невідомо. А от про стан нинішніх територій — звільнених українською армією — їх російський ворог обстрілює щоденно. Галина Турбаба так висловлюється про свою рідну Дворічанщину: її стирають з лиця землі. І ставить риторичне питання: незрозуміло, куди повертатися людям? Хоча деякі люди повертаються.

Галина Турбаба: Хтось думає, що захистить свій будинок, коли буде там. Для когось це — все життя і кидати шкода. У багатьох людей — це сільська місцевість — є підсобні господарства, домашні тварини, яких теж не кинеш. Особливо зараз: починається літо, роботи на городах. І люди, які виїхали, приїжджають, щоб посадити городи, і знову їдуть назад. Всі думають, що життя продовжується, ми повернемося, все-таки жити треба за щось. В когось немає куди їхати, немає з чим їхати. Різні причини у людей.

Тетяна Федоркова: У Харкові велика дворічанська діаспора, і можливості, щоб тут розміщуватися, є у людей, їм надають гуртожитки. Чи це теж задорого для людей?

Галина Турбаба: Ті люди, яких евакуюють і розміщують волонтери, Харківська обласна організація Товариства Червоного Хреста Украіни, живуть у гуртожитках безкоштовно. Ті люди, які приїздять до своїх рідних або вишукують помешкання самі, звісно, за нього платять. Зустрічаючись із земляками, дізнаємось, що раніше, восени, коли люди виїжджали, було більше житла, люди платили тільки за комунальні послуги. Їх залюбки пускали пожити, можна було винайняти квартиру і жити. Зараз харків’яни повертаються, складніше знайти житло, говорять, що воно стає дорожчим. Тобто складнощі є. Багато людей переїхали із села в село. Де було безпечніше, де лінія бойових дій була далі. У нас багато дворічан проживали у Кутьківці, Водяному, Рідкодубі.

Тетяна Федоркова: Ці села теж у зведеннях час від часу.

Галина Турбаба: Так, у Кутьківці до недавнього часу, до тих прильотів, руйнувань у Дворічній, було спокійніше, багато людей виїздило туди. Зараз там теж неспокійно. Знищили Дворічну, починають нищити далі. Є села, в яких спокійно, але до якогось часу, до прильоту. Наприклад, у Митрофанівці, де теж залишається багато місцевих жителів, є жителі, які переїхали з інших сіл. До недавнього часу там було спокійно. Десь тиждень тому вже прилетіло і туди. І коли прилітає і це близько, люди починають думати про те, що треба виїжджати. 18 травня евакуатори з Червоного Хреста поїхали в село Фиголівка, бо надійшла звістка про те, що є охочі евакуюватися. Оперативно ми надаємо такі відомості, і Червоний Хрест їде. Дякую цим людям, вони безстрашні, їдуть у будь-які точки, евакуюють людей — і ходячих, і неходячих — влаштовують їх у гуртожитках, привозять до місця перебування, знаходять волонтерів, які потім допомагають нашим людям.

Володимир Носков: Взагалі цікаве спостереження Галини Турбаби, що ринок оренди квартир оживає завдяки переселенцям. Те, що ми спостерігали у Львові, Франківську, Ужгороді, потім у Києві, тепер вже відбувається у Харкові.

Тетяна Федоркова: Ну ще тому, що харків’яни повертаються активно. Далі послухаймо про наслідки обстрілів. Галина Турбаба дуже докладно розповіла, як відбувалося нищення Дворічної, з чого почалося і як далі тривало.

Галина Турбаба: Спочатку починалося з обстрілів місць, де перебували військовослужбовці, а потім почали бити, не зважаючи на те, що це. Обстріляли центр, торгові площі, ринок, районний будинок культури, аптеки, магазини. У перші дні після звільнення їх відразу знищили.

Один із перших прильотів був у приміщення ліцею. У нас таке там містечко, три будівлі, опорний ліцей, нещодавно відремонтований, є умови для дітей… Це був опорний заклад у повному сенсі цього слова, бо там пансіон — інтернат для дітей, які приїжджали з сіл, навчалися в нашому ліцеї. І всі три будівлі зараз зруйновані, пошкодженні.

Музей, спортивна школа, дитячий садочок. Буквально перед початком бойових дій ми потрапили до проєкту «Велике будівництво» і почали демонтаж одного крила, почали ремонтувати. Це був центральний дитячий садочок, саме туди прилетіло, і половина дитячого садочка у Дворічній зруйнована.

Лікарня первинної сімейної медицини, нещодавно відремонтована за рахунок коштів Надзвичайної кредитної програми для відновлення України. Там зробили такий ремонт! Було зручно і пацієнтам, і лікарям працювати. У нас була база, ми могли робити самі аналізи. Люди, не виходячи з приміщення, могли отримати ці послуги. Три прильоти буквально один за одним. Біля цього приміщення вирва від ракети С-300. Це такий уже гіркий гумор: басейн 8 метрів завглибшки і 26 м, як сказали, у діаметрі. Це описати словами неможливо. І таких три на території самого селища.

Біля житлового двоповерхового будинку. У нас такий житловий масив на в’їзді у Дворічну… 35 двоповерхових будинків, які перебувають на балансі комунального підприємства, пошкоджені чи зруйновані повністю. Є такі будинки, які ми не відбудуємо, не відновимо. А це житло для наших людей. І 23 лютого прилетіло в адмінбудинок, чотириповерхова будівля, адмінбудинок селищної ради, в якому у нас був штаб, пункт прийому і збору гуманітарної допомоги, куди приходили люди.

Володимир Носков: Річка розділяє майже навпіл територію громади. Частина людей живе на лівому березі, частина на правому. І через це є велика проблема з евакуацією. Деякі люди вимушені евакуйовуватися через росію, а потім повертатися через європейські країни до України.

Галина Турбаба: Так, громада у нас поділена річкою Оскіл навпіл. І частина громади до річки Оскіл деокупована, частина населених пунктів за Осколом — ще під окупацією. Одне із найближчих сіл до Оскола — село Гряниківка. Люди через зруйнований місток, коли була можливість, почали до нас приходити, ми передавали їм хліб, гуманітарну допомогу, ліки. Виводили звідти людей, люди чекали евакуацію.

У нас було облаштоване підвальне приміщення в адмінбудинку для людей, де була гаряча їжа — не тільки для тих, хто приходив з Гряниківки, а і для дворічан і волонтерів, які до нас приїздили. Це був такий, як ми вже потім назвали, «Пункт незламності» в повному сенсі цього слова.

В адмінбудинок прилітало, він вже був без вікон, не було стіни. Ми намагалися його всіма силами зберегти. Спочатку плівкою закривали вікна, потім зашивали OSB, якраз до четвертого поверху дійшли, зашили всі вікна. Намагались, щоб кімнати збереглися. Громада утворилася у жовтні 2020 року, і у 2021 ми проводили ремонти будівлі для того, щоб було зручно нашим працівникам, відвідувачам, у Центрі надання адмінпослуг, земельному відділі, куди багато зверталися. Все це було у приміщення адмінбудинку. Шкода було тих ремонтних робіт, які ми провели.

І буквально вранці 23 лютого 2023 був приліт. Приміщення склалося. Між другим і третім поверхом прилетіло, від четвертого донизу, до підвалу. Ми ніколи не думали, що підвальне приміщення буде зруйноване. Під двома плитами загинули дві жінки. Ми якраз вийшли із цього приміщення, де вранці проводили наради: що будемо робити, хто куди йде, на який міст. Працівників селищної ради майже не було. Це були люди, місцеві жительки, які просто допомагали нам.

Останнім часом у цьому підвальному приміщенні проживали місцеві, в яких були зруйновані квартири. Ми частенько там ночували, коли не було можливості дістатися до помешкання. Ми вранці поговорили, я вийшла у підвальне приміщення поруч, архівне, де ми обладнали робочий кабінет, де був інтернет Starlink. Вийшла, нахилилася увімкнути комп’ютер, опинилася на землі — і все.

Почали перегукуватися з людьми, чоловіки всі були на зв’язку. А жінок не було чути відразу. І, на жаль, вони й досі там, тому що треба підіймати плити. Стіну ми розібрали, працівники ДСНС, швидка допомога, місцеві жителі. Але це нічого не дає, тому що потрібен кран, потрібно підіймати плити.

Тетяна Федоркова: А коли приїжджає спецтехніка, починаються обстріли.

Галина Турбаба: Починаються одразу. Тоді ж за годину одразу прилетіло ще раз туди ж, у приміщення поруч. Під’їхали працівники Державної служби з надзвичайних ситуацій, чотири автомобілі рятувальників було пошкоджено і автомобіль швидкої допомоги.

Галина Турбаба: І зараз, коли починається якийсь рух, обов’язково зразу прилітає.

Тетяна Федоркова: У вас там така територія, крейдяні гори…

Галина Турбаба: Крейдяні гори — це наша гордість. Наш національний парк, природний парк Дворічанський. Це та місцевість, з якою ми пов’язували майбутнє Дворічанського району. Тому що виробництва у нас немає, тільки сільське господарство, рослинництво, три тваринницьких господарства — на жаль, вони всі на тій території, яка ще не звільнена. Ми не знаємо стан справ там. Там були сучасні комплекси, де роботи доїли корів. І буквально перед війною в ПСП «Вільшанське» у селі Вільшана в доїльному залі поставили другий робот, якого в Україні не було. Це німецькі роботи, які були у нас першими, і ми були лідерами з виробництва молока у Харківській області, три наші господарства. Надія тільки на сільське господарство і туристичний потенціал. Ми з цим пов’язували майбутнє Дворічанського району — збереження природи, тих червонокнижних рослин і тварин, які живуть у нас на території, але, на жаль, і природа теж постраждала.

Тетяна Федоркова: Я хотіла запитати про це. Виходить, що ландшафт сприяє утримуванню росіянами значної території, там такі заглиблення…

Галина Турбаба: Так, і гориста місцевість, і лісові масиви. Це дійсно сприяє тому, що вони там і досі.

Тетяна Федоркова: Багато сіл під окупацією. Чи можете їх назвати, що це за села?

Галина Турбаба: 28 населених пунктів із 55 деокуповані, 27 перебувають під окупацією. І на тому боці — більш густонаселені села. Але до нас доходять чутки, що зараз людей там залишилося дуже і дуже мало. Частина виїжджають будь-якими способами. Говорили про те, що влітку і восени після звільнення нашої частини, людей примусово вивозили на той бік [в росію].

Тетяна Федоркова: Жодної інформації про те, як там люди, підтвердженої немає? Тільки чутки?

Галина Турбаба: Офіційної інформації, звісно, немає. У нас немає зв’язку на нашій території. Немає ні зв’язку, ні інтернету, тому що не було ні електропостачання, ні газопостачання. Воду ми подаємо періодично. Централізованого водопостачання у Дворічній зараз немає.

У п’яти селах на нашому боці відновили електропостачання. На тому боці ми не знаємо ситуації, але деколи якісь знайомі, родичі знаходять можливість і телефонують, так ми отримуємо чутки. Десь хтось відгукується з рідні, хто зміг вирватися і виїхав, вони дають про себе знати, що вони виїхали. Дехто не може знайти одне одного, тому що втратили зв’язок.

Але чутки є. У селі Богданівське, де теж був великий молочний комплекс, прилетіло і туди. Багато, кажуть, тварин загинуло, ходили чутки, що тварин вивозять — і корів вивозять звідти, і людей. Людей виганяють зі своїх будівель, там оселяються окупанти, займають кращі житлові будинки. У селі Вільшана говорять, що залишилося дуже мало людей, знову-таки окупанти займають будівлі, які їм подобаються. З будівель вивозять все. Перше, що забрали, як говорять, це сільськогосподарську техніку, автотранспорт. Потім почали забирати і велосипеди, і скутери, і побутову техніку. Як говорять, у селі Токарівка зі шкільного приміщення зняли підлогу для того, щоб собі облаштовувати укриття якісь, чи щось  для себе. Це за тими звістками, які доходять від людей.

Володимир Носков: А взагалі, уяви собі: людина, яка пережила окупацію, яка пережила полон, незважаючи на це, все одно продовжує їздити туди, де небезпечно. І не просто небезпечно, а ще й для неї психологічно травматично.

Тетяна Федоркова: Коли Дворічна була окупована, ви потрапили навіть не один раз, а двічі були у полоні, так? Якщо це для вас не травматично згадувати, можете розказати про це?

Галина Турбаба: Наш район прикордонний, ми межуємо з Луганською областю, межуємо з Бєлгородською областю росії. І перші звістки — десь вночі я почула перші незрозумілі звуки, прокинулася від них. Потім почали телефонувати старости з прикордонних сил, говорити, що стріляють: «Що будемо робити?» Що будемо робити — збирати речі, щось зберігати. Ми були шоковані. Особисто я ніколи — як людина, як посадовець — не думала, що це може бути в наші часи: що буде наступ… Ми прийшли на роботу з нашими працівниками. І перше, про що ми говорили, і говорили з Куп’янською райдержадміністрацією — ми працюємо, забезпечуємо життєдіяльність людей нашої громади, поки отримаємо якісь вказівки. Ми працювали: пекли хліб, возили хліб до людей, намагалися, щоб у нас працювали медичні заклади в першу чергу. Працювала торгівля, працювали аптеки. Потім почалося… У перші дні буквально в нас були розбиті мости, тому ми шукали шляхи на той бік Осколу, передавати хліб людям, щоб вони не потерпали без хліба.

Тетяна Федоркова: Це вже повністю була окупація?

Галина Турбаба: Мабуть, тиждень у нас не було нікого, вони пройшли повз. А за тиждень зайшли окупанти. Вони оселилися в районному Будинку культури. Сказали, що вони не прийшли захоплювати території, не загрожують нашій цілісності. Ми займаємося своїми справами, а вони «наводят тут у нас порядок» — який порядок мали на увазі, я не знаю. І до певного часу так паралельно ми співіснували. Ми виконували свої функції, вони займалися там… Не знаю, чим вони займалися. Встановили блокпости, перевіряли документи у людей, почали забирати техніку для своїх потреб у приватних власників, а потім почали забирати в організаціях, установах.

Тетяна Федоркова: Як громада реагувала?

Галина Турбаба: По-різному реагували. Боялися, бо де б вони не з’являлися, вони були всі озброєні, по одному не ходили, заходили групами. І якщо десь були якісь заперечення, то перше, що було — «у нас є універсальний ключ від будь-яких проблем: це автомат». Все. Були скарги на те, що ми «отримуємо гуманітарну допомогу, яку не роздаємо людям». У приміщення адмінбудинку, яке ми займали самі й продовжували там працювати, забігла ціла купа військових: почали відкривати всі кабінети зламувати замки, ключі до самого підвального приміщення. «Ви отримали два КамАЗи гуманітарки, яку людям не роздаєте! Люди скаржаться на вас», — почалося таке. Спершу — що на вас скаржаться люди, що ви не їм не допомагаєте і таке інше.

Тетяна Федоркова: Шукали привід?

Галина Турбаба: «Ви не дозволяєте завозити гуманітарну допомогу», — ну як я беззбройна могла заборонити їм завозити гуманітарну допомогу, якби вони цього захотіли? Або заховати десь КамАЗ з нашою гуманітарною допомогою і не роздати її людям — у той самий час, коли ми розвозили й роздавали хліб, який випікався у нас.

Зібрали людей на мітингу на площі. Я була у лікарні, ми розв’язували питання роботи лікарні, бо електроенергія зникла, там у нас був генератор. Ми вирішували, як запустити генератор, як зробити так, щоб він подав струм ще й до водонапірної вежі — воду накачати людям. Тут кричать — мене шукають. На площі зібрали людей, підбурювали їх проти мене: «Ви нічого не робите, селищна рада нічого не робить, люди не отримують кошти». Які кошти, як у нас не було виїзду нікуди? Зрозуміло, що до Харкова ми не могли дістатися — через те, що Коробочкине вже було заміноване, біля Шевченкового уже було кілька випадків, коли люди підривалися на автівках. Нас не випускали й не пропускали. І що немає ліків — взагалі всі, всі претензії, все до нас. І винна селищна рада, винна Турбаба. Це все було підбурення людей. Організовували якихось незадоволених: «Треба збирати списки на гуманітарну допомогу на 10 тисяч, які ми тут вам привеземо, а ви не збираєте! Ви відмовляєтеся» тощо.

11 травня я приїхала із села, куди ми їздили шукати інтернет і можливості провести якісь платежі для громади. Мені сказали, що до мене вже двічі приходили. Під’їхали дві машини, вийшли восьмеро людей — озброєні, в масках: «Идём в кабинет». У кабінеті провели обшук. Мені сказали: «Собирайтесь. Поедем поговорим». Це було десь о третій годині дня. Коли мої співробітники спитали, куди мене везуть, їм сказали: «Поговорим и привезём». Це 11 травня, два місяці після окупації.

Тетяна Федоркова: Вам ще два місяці вдавалося…

Галина Турбаба: Вдавалося утримувати ситуацію, так, і щось робити для наших людей. Закрили очі й повезли. Як потім зрозуміла, повезли мене в Куп’янський райвідділ поліції й там тримали 33 дні. Претензії до мене — співробітництво з українськими правоохоронними органами, заборона завозити гуманітарну допомогу, неспівпраця з людьми. Була «бандерівка», «націоналістка» — такі обвинувачення. І кожного дня саме те: «Скільки є сільгоспників? Де ви збирали кошти з них? Куди ви передавали ці кошти, які збиралися з керівників сільских господарств? Підтримуєте Збройні сили? Підтримуєте правоохоронні органи?» І потім така фраза: «А вот у нас начинается работа наших структур. Вам не обидно, что вы с вашим опытом работы на обочине?» Ця фраза мені — «на обочине»… Ну, я зовсім не «на обочине».

Тетяна Федоркова: Психологічно тиснули на вас?

Галина Турбаба: Так, фізично мене не чіпали, а от психологічно, морально — так. Допити, потім декілька днів мовчанка, ніхто не викликає, нічого. Я одна в камері двомісній, потім підсаджують якихось людей, потім ще хтось прийшов, потім знову я сама. Такий психологічний тиск. І як потім я дізналася, два тижні мої рідні не знали, де я. Вони приїжджали туди, їм говорили: «Здесь такой нет». Розумієте, що це було для рідних?

Потім, через 33 дні, мене випустили. Питання були такі: «Что вы будете делать, когда вас выпустят?» Буде можливість працювати для людей — буду працювати, ні — я так і говорила: сяду на городі, буду займатися городом — і все. «Вопрос вашей работы будет решаться». Коли я вийшла, на другий день я прийшла до адмінбудинку. Мене до адмінбудинку не допустили. Сказали ці російські автоматники: «Есть приказ вас в здание не допускать». І вони вже почали виплачувати людям по 10 тисяч, уже деякі співробітники селищної ради — секретар селищної ради та співробітники — пішли на співпрацю з окупантами. З ними почалася робота з формування їхніх структур — як вони назвали, «териториального управления».

Тетяна Федоркова: А ці співробітники, ваші колеги — як ви думаєте, вони під примусом це зробили чи ідейно?

Галина Турбаба: Ви знаєте, дехто говорив, що «ми це робимо для людей, люди ж не повинні потерпати, людям якось треба виживати». Дехто говорив, що не було іншого виходу. Але вже потім зі мною так відкрито вони не спілкувались — ті, хто співпрацював. Здоров’я було підірване дійсно. Я пішла до лікарні, лікувалася — проблеми із серцем, з нирками. Схудла зовсім, втратила дуже багато ваги.

Я зустрічалася з колективами так чи інакше. Говорили ми про майбутнє, говорили про те, що я працювала і працюватиму у Дворічанській селищній раді Харківської області України. Нікому я справи свої не передаю, і якщо хтось формує якісь структури, то це зовсім інше, зовсім нове. Це не Дворічна, не Україна. Ну от саме за це, мабуть, мене й вдруге забрали.

Тетяна Федоркова: Як я зрозуміла, навіть тут, у більш-менш спокійному середовищі, у Харкові, пані Галині не комфортно, бо вона відчуває, що має бути з громадою, вона тут задалеко від дому, хоч він і зруйнований. І купа таких дрібниць, знаєш, яка малює перед тобою картину людини.

Володимир Носков: Я взагалі хочу звернути увагу на те, що у маленьких містечках, у селах зовсім інші ж контакти, зовсім інші взаємини між людьми та владою. Це у нас є мер, є охорона, приймальні дні — ну і взагалі така величезна дистанція. А тут жодної дистанції. Люди спілкуються з владою, і зрозуміло, що люди одразу «сікуть» — є з ними представник влади, немає представника влади. І кожна людина мов на долоні.

Галина Турбаба: Деякі наші працівники, які не побажали співпрацювати, намагалися звільнитися і виїхати якимсь чином. В основному, через росію, бо через Харків не було проїзду, через Печеніги ще не було проїзду. Виїжджали через росію, потім поверталися через Європу до України.

Мені передали трудові книжки людей, які хотіли звільнитися. Я була у лікарні, коли [за місяць після першого полону — ред.] до мене додому прийшли окупанти. Я жила у матері в батьківській хаті. Мати залишилася сама. Коли повернулася з лікарні, вона сиділа і плакала: «Ти не знаєш, що тут було, що тут було!» Вони прийшли з обшуком, зайшли у двір, перевернули все догори дриґом. Попри те, що 87 років людині, вони за моєї відсутності все перевернули, забрали якісь документи, ці трудові книжки, печатку селищної ради і на другий день прийшли за мною. Я прийшла з лікарні — вони налетіли, облич не показували, у балаклавах, закриті.

Мати спитала: «За що ви її забираєте?» — «За то, что она враг народа». Ну, враг якого народу — зрозуміло. Знову мене привезли до Куп’янського райвідділу. Тепер уже у двомісних камерах було по шість, по 8, по 12 жінок. Були різні: були директори шкіл, які не пішли на співпрацю, фермери, які теж не співпрацювали. Були жінки, які зловживали алкоголем, «порушники» комендантського часу. Час від часу мінялися, але в основному шестеро-восьмеро людей було завжди. Це літо, жара — нестерпно. На допити викликали рідко. «Ви не мали права звільняти людей, хто ви така, ви вже ніхто» і таке інше. І завжди це було із закритими, зав’язаними очима: «Ви вже ніхто, ми вже тут формуємо свої органи влади, ви не мали права зустрічатися з людьми».

Тетяна Федоркова: І тим гірше було для пані Галини усвідомлювати, що деякі її колеги із селищної ради, на жаль, під час окупації пішли на співпрацю з російськими окупантами… Розуміти, що хтось в її команді так вчиняє. Галина Турбаба, хочу нагадати, була обрана від «Опозиційної платформи — За життя», відомої проросійської й зараз забороненої партії. Вона каже, що шкодує про цей вибір, бо не розуміла тоді, що до такої історії може довести ця політична платформа — та, яка підтримала фактично російську владу.

Володимир Носков: Знаєш, політика — одне, а цінності й принципи — зовсім інше. Та й не завжди політична доцільність співпадає із людськими цінностями. Хоча по-всякому буває, і очевидно, що для пані Галини цінності були — не зрадити свою Україну. А для інших — ну, це, я кажуть, «ждуни».

Тетяна Федоркова: Вони тікали під час українського контрнаступу?

Галина Турбаба: Так. Це було 8 вересня. Вночі хлопцям з якоїсь камери вдалося вибити скло, витягнути одинарні ґрати. І ми всі вдячні їм за те, що вони не вискочили, а пішли по райвідділу, знайшли ключі та відкрили всі камери. Нас було, за різними оцінками, 130-150 людей.

Ми вийшли, вже було приміщення задимлене. На блокпостах їх не було, але в Куп’янську вони ще були. Прилетіло в їхнє приміщення «казначейства», де була ця «адміністрація Харківської області». Як виявилося, вночі тоді воно горіло. І до ранку ті, хто з Куп’янська, побігли по домах. А ті, хто з інших населених пунктів — і луганчани, і з Борівського району, і ми були… Коли відкрили камеру поруч, там був керівник нашого комунального підприємства «Дворічна» Дмитро Миколайович Стоянов, який майже місяць просидів за те, що не пішов на співпрацю з рашистами. І ми з ним дісталися Дворічної. Транспорт не ходив, всі блокпости були закриті, вони нікого не випускали. Ми знайшли машину, якою змогли доїхати до Дворічної, підійшли до поліції. Там стояли ті поліцейські, які пішли на співпрацю з окупантами. Ми думали, що нас шукають, бо ми втікачі. Думали, куди нам йти, не уявляли, як прийти додому — думали, що за нами одразу прийдуть слідом. Але їм вже, мабуть, було не до нас. Вони тікали, збиралися, щоб тікати. І 11 вересня зайшли наші захисники. На подвір’я зайшли військові: «Сказали, що тут проживає мер? Давайте за роботу!»

Тетяна Федоркова: Ви тоді знову не виїхали?

Галина Турбаба: Я тоді не виїхала. Знаєте, і 24 лютого, і у вересні, в мене якось не було питання, що треба робити, як треба робити. Вони зайшли і сказали: «Хлопці, це ваша робота, давайте організовувати народ, населення на якесь життя».

Тетяна Федоркова: Не пам’ятаєте, який це був підрозділ?

Галина Турбаба: Це наш 40-й стрілецький батальйон.

Тетяна Федоркова: Пані Галина згадувала, що коли вона звільнилася під час контрнаступу з тюрми у Куп’янську, коли відкрили ті, хто першими вибив двері, вона зустрілася там зі своїм колегою з комунального підприємства Дмитром Стояновим. На жаль, потім пан Дмитро загинув в аварії, яка теж пов’язана так чи інакше з війною, бо він їхав на великий швидкості по ділянці, яка прострілювалася — в районі Дворічної. Унаслідок ДТП він загинув разом з дружиною. Це була одна з втрат близьких людей для Галини Турбаби. А ще був її племінник, який з перших днів допомагав, був теж в громаді, привозив гуманітарну допомогу. Це така історія кількох втрат для однієї людини…

Галина Турбаба: Ми були — я, керівник комунального підприємства Дмитро Миколайович Стоянов, який разом зі мною вийшов з цього страшного приміщення, і мій племінник. Коли мені дали бронежилет, на ньому було написано позивний «Мер». А в нього був позивний «Якобс» — він сам себе почав так називати. Сказав «Я три в одному — твій племінник, охоронець і водій». І от ми втрьох почали організовувати роботу. Прийшли наші сусіди, друзі, які почали допомагати і до останнього були з нами. І ті дві жінки [які загинули у селищній раді Дворічної]… З першого дня була разом з нами Тетяна Василівна Погоріла, місцева жителька, медпрацівниця сама, почали нам допомагати. І друга жінка з Гряниківки — Альона — колишня працівниця комунального підприємства, молода жінка, сирота, без батька, без матері, з бабусею… Дядько теж поруч з нею був завжди. Вона не хотіла виїжджати, казала: «Я тут буду допомагати, це мій рідний дім, мій рідний край». Вони залишалися, хоча вже багато людей на той момент було евакуйовано.

Не витримало серце [у племінника «Якобса»]… Поїхали на роботу, серце зупинилося, залишилося два сини.

А потім загинув Дмитро Миколайович Стоянов — їхав з роботи і потрапив в дорожньо-транспортну пригоду. 30 грудня вони з дружиною їхали з роботи з Дворічною до Колодязного, де вони проживали. Щодня їздили — там є така ділянка, яка завжди прострілювалася, ми її намагалися проскочити якомога швидше. Все це все одно війна.

Дуже багато втрат, яких не заміниш ніким… А потім приходили люди, які ставали поруч.

Тетяна Федоркова: Ті, з ким ви тут підтримуєте зв’язок, вони нарешті бачать, що тут, у Харкові, все-таки хоч і прильоти теж ракетні, але вони хоч можуть вийти і в парк піти.

Галина Турбаба: Ви знаєте, людина до всього звикає. Ми вже звикли до цих обстрілів, пострілів. Ми чули, де приліт, де вихід, де наші. У нас казали: це міномет, це танчик стріляє, а коли я в лікарні почула сирену — для мене це було жахливо. І коли через два місяці після такого життя — хай сирени, але тут не так летить — приїхала на Дворічанщину, 8-9 травня, це було жахливо. Як людина звикає, так вона і відвикає від цього.

Володимир Носков: Ти знаєш, про таке до цього тільки доводилося читати в книжках, а це реалії. І це також — про вибір. Я нещодавно був у Львові на презентації виставки «Антитекст», яку створили співробітники Харківського літературного музею і відкрили у Львівському музеї тоталітарних режимів — Тюрмі на Лонцького. І там цікава думка прозвучала: навіть коли люди говорять «ну це ж неоднозначно» — це теж вибір людини. Все одно буде або біле, або чорне. Історія життя, історія потрясіння, що пережила Галина Турбаба, це яскраво показує.

Галина Турбаба: Але люди на території живуть. За нашими підрахунками, зараз у нас десь 1200 людей на території громади, у Дворічній людей 60, які не виїхали. Є у нас колективний підвал в одному з двоповерхових будинків, там буржуйки для людей ми облаштуваил, коли ще була можливість жити. Зараз вони просто не можуть виїхати звідти, тому що вибратися неможливо, поливають вогнем і дуже проблематично проскочити.

Передаємо туди гуманітарку, у нас є працівники швидкої допомоги у сусідньому селі. Після того, як зруйнували адмінбудинок і не залишилося такого осередку, штабу, то екстрені служби переїхали до сусіднього села. Екіпаж швидкої допомоги, рятувальник місцевий передає гуманітарку. От ми в Кутьківку завезли гуманітарну допомогу тиждень тому, якраз приїхав зразу цей працівник ДСНС, забрав 20 наборів для людей, які він передасть у Дворічну. Таким чином ми намагаємося людям допомогти: передаємо хліб, гуманітарну допомогу.

Гуманітарну допомогу доправляють до Великого Бурлука і до Куп’янська, а потім ми своїми силами забираємо її — в нас є двоє старост, які возять допомогу власним транспортом. Ми її доправляємо, розвозимо по селах, старости і небайдужі люди.

Тетяна Федоркова: Після загибелі Євгена Саніна, одного з волонтерів, це стало ще одним показником, що краще туди не їхати.

Галина Турбаба: Звісно. У нас і на початку, після звільнення, був випадок, коли волонтера поранили. Це село Кам’янка, якого зараз теж майже немає. Загинула жінка, медпрацівниця, і був поранений волонтер. В Колодязному був поранений волонтер, місцевий житель, він і зараз проривається до Колодязного, допомагає людям.

Тетяна Федоркова: Ви сказали, що зараз — фактично безхатько, ваш будинок зруйнований. І робота…

Галина Турбаба: Немає приміщення ні для роботи, ні для проживання. Потреба працювати є, тому що люди там живуть і потребують нашої допомоги. Це не тільки гуманітарна допомога, це і облаштування електропостачання, це і вода, побутові питання. І це питання життєзабезпечення людей — багато людей зараз можуть і хочуть оформити, подати заявки про своє пошкодження житло. Ми повинні працювати, повинен працювати реєстр пошкодженого майна, хтось повинен заносити туди дані. У нас повернувся начальник відділу житлово-комунального господарства, він працює, ми отримали доступ до реєстру, хоча це було складно. На території активних бойових дій, до якої належить наша громада, не дають таких дозволів — ми його отримали і працюємо.

Багатьом людям потрібні довідки для того, щоб оформити статус внутрішньо переміщеної особи, оформити спадщину, влаштувати дітей, отримати матеріальну допомогу на малозабезпечених, субсидії, довідки. Все це робилося в громаді, це все повинно робитися через центр надання адмінпослуг відділом соцзахисту. Ми це робимо дистанційно. Так, у нас є працівники, які працюють віддалено. Є працівники, які проживають у Харкові і працюють, у нас є кімната у селищній раді Шевченківській, яку нам виділив колега, там частина людей може отримати послугу.

Є працівники у Дворічній, у Харкові дворічани працюють у різних установах, ми передаємо їм документи — таким чином спілкуємося з людьми. Працюють майже всі відділи, хоч і дистанційно. Велика проблема з відділом освіти — дуже багато освітян з вересня пішли на співпрацю, фактично жоден заклад не працює і не працює відділ освіти, бо немає ні начальника, ні бухгалтерії. Зараз це велика проблема — розібратися і з педагогічними кадрами, і з дітьми, налаштувати цю роботу. Освітяни є такі, що втекли, є такі, що під підозрою.

Тетяна Федоркова: Ви знаєте про таких, що могли вас здати, на вас наговорювати?

Галина Турбаба: Велике потрясіння — те, що зруйнована територія. Ще більше потрясіння те, що немає рідних людей поруч — рідних по крові, рідних по духу. Дуже велике розчарування, що є люди, які пішли на співпрацю. Люди, з якими ми працювали, які підтримували одне одного, я ніколи не думала, що так буде. Я не знаю їхніх мотивів — не довелося з ними зустрітися, подивитися їм у вічі. Ходять чутки про те, що той чи інший сказав, здав — знаєте, є такий підозри.

Є люди, з якими я зараз зустрічаюсь, про яких говорили, що хтось там щось на мене наказав — боляче. Зараз соцмережі, знаєте, оцінюють по-різному, дуже багато коментарів з приводу нашого перебування, нашої роботи. Багато людей, які перебували за межами громади, за межами області і навіть за межами країни, краще знають, як треба робити, що треба робити, краще критикують. Я всіх запрошую: приходьте, ставайте поруч, давайте будемо разом, і тоді щось зрушиться з місця. А так — десь сидіти далеко і оцінювати, коментувати — я вважаю що це не по-людськи.

Володимир Носков: Вранці прокинувся, увімкнув новини і одразу ж першою була — це видання Politico говорить про те, що в американській адміністрації посилюються у впевненості, що в Україні може статися заморожений конфлікт. Для мене найстрашніше, що може бути — як жителя Харкова — замороження конфлікту. Це означає, що почнемо відбудовувати, повертатися назад і потім раптом в одну із ночей все може повторитися наново. Дуже хочеться, щоб все-таки жодного замороження війни не було, а все вирішилося нашою перемогою і поваленням російського путінського режиму.

Тетяна Федоркова: Я хочу все-таки фіналізувати нашу розмову тим, що, мені здається, коли серед представників влади, у маленьких громадах або немаленьких, проявляються такі голови, як пані Галина з такими якостями… Пам’ятаєш, про Циркуни у нас була теж розмова, про Миколу Сікаленка? Так само був кілька разів у полоні, але його не зламали. Це такі приклади, які точно свідчать про те, що ті прогнози, про які ти кажеш, не повинні справдитися.

Володимир Носков: Абсолютно. І будьмо чесними — жодна розвідка світу не прогнозувала саме такого розвитку подій, жодна розвідка світу не мала прогнозу, що українці настільки згуртуються, поведуться грамотно у перші дні. Тому дуже хочу сподіватися, що знову розвідка і передбачення аналітиків зламаються об український дух.

Тетяна Федоркова: Пані Галино, наостанок хочу спитати про загиблих у селищній раді. Можливо, покращиться ситуація, їх же треба поховати і це одне з ваших бажань — дістати. Ви коли заговорили про них, почали плакати.

Галина Турбаба: Я ніколи не думала, що працюватиму як ритуальна служба. Ми ховали людей на території громади, я особисто їздила в морги Чугуєва, Змієва, забирала наших односельців, допомагала їх ховати.

Не так давно ми тут разом із нашими земляками були на цвинтарі, де ховали нашого загиблого військовослужбовця — ми зустрілися з багатьма нашими односельцями. Так, у нас є люди, які служать, які зараз пішли служити, Нацгвардія, ЗСУ. Звісно, є люди, які хочуть вкласти свій внесок у нашу перемогу, якої ми так чекаємо.

Я ніколи не думала, що доведеться ховати людей. Поруч з Тетяною Василівною був її чоловік Микола Миколайович Погорілий, з Альоною був дядько Володимир Пархоменко, ми з ними зустрічаємося. З Миколою Миколайовичем зустрічалися у лікарні, він після контузії від обстрілу селищної ради потрапив до лікарні. До лікарні до мене приходив син Тетяни Василівни, ми зустрічалися ще раз на Великдень, він їздив на те місце — поставив квіти своїй мамі. Він розуміє, що зараз ми не можемо нічого зробити, але ми сподіваємося, що ми їх дістанемо і гідно поховаємо. І світла пам’ять про цих людей буде завжди з нами — не тільки з їхніми рідними, а з нами теж. ■