Річниця контрнаступу ЗСУ на Харківщині: як звільняли Шевченкове
Після захоплення населених пунктів Шевченківської селищної ради російськими окупантами у лютому-березні 2022 року, голова громади Валерій Приходько пробув в окупації два місяці. Росіяни змушували його перейти на їхній бік — тиснули морально і фізично. Приходько виїхав з ризиком для життя через блокпости загарбників і повернувся додому у день остаточного звільнення всієї території ОТГ — 9 вересня. Відтоді минув рік, після деокупації Шевченкове неодноразово переживало ракетні обстріли, є загиблі серед цивільних. У громаді діє військова адміністрація, а Валерій Приходько — у лавах ЗСУ. До річниці контрнаступу «МедіаПорт» публікує розмову з головою громади, записану у серпні.
Пане Валерію, розкажіть про громаду в окупації.
Нашу громаду окупували, можна сказати, з першого дня, хоча визначена дата — 26 лютого, коли в нас з’явилися перші російські блокпости. 24-25 героїчно з боями відступали наші хлопці — вимушені були, бо сили ворога переважали. 27 лютого був один з великих боїв на території нашої громади, між Огурцівкою та Шевченковим, біля автозаправочної станції. Тоді загинуло багато росіян. Крім того, що наші, відступаючи, побили їхню техніку, бензовози, танки, ще й метушня між ними самими була. Цього дня загинув перший цивільний місцевий житель, почався сумний відлік для нашої громади. Пізніше ми отримали інформацію, що з першого дня, на жаль, були загиблі й серед наших земляків-захисників.
Саме 5 березня перший раз до нас прийшли росіяни. Під’їхали на броньованій машині, зайшли, примушували особисто мене і колектив — було близько 15 людей зі мною — зняти прапор, написати листа Путіну про те, що ми просимо його про допомогу, і щоб видали списки наших атовців та їхніх солдатів — дизертирів, хто ховається в селищі.
А ми тоді переховували трьох росіян, які здалися під час перестрілки: поліція їх забрала, а ми були єдиним органом, що на той час міг забезпечити хоч якусь охорону.
Вони сиділи спочатку у підвалі, потім у котельні: ми їх годували, купали та чекали, щоб передати органам, які з ними б проводили подальшу роботу. Але не дочекались, бо не було такої можливості. За деякий час росіяни про це дізналися. І 5-го числа перші шукачі заїхали: погрожували, гранатою махали, автоматами. Але колектив вийшов, виступив — дуже навіть жорстко, і окупанти чомусь відступили.
Це була наша невеличка перемога, і ми стали такі, як кажуть, окрилені, майже кожного дня о дев’ятій годині співали гімн, дивилися наші національні передачі.
На той момент думали, що от зараз Збройні сили прийдуть, і все буде добре. А не зараз — так за хвилинку. Тобто більшість колективу ходила на роботу та робили все можливе, щоб допомогти нашій державі та землякам.
Вдруге ми побачили, як орки заїхали, з 9 на 10 березня, ще тоді працювали камери спостереження. Пізніше я дізнався, що це еленерівці, очолював їх один з їхніх офіцерів-авторитетів — бачив, що він ними командує, вони його бояться. Можу вже, мабуть, сказати, що позивний в нього був «Тополь». Помічник у нього був бурят Серьожа. Вони проводили дуже ретельну роботу, зокрема із працівниками селищної радои, щоб переманити нас на бік росії, або залякати.
12 березня вони приїхали, почали тиснути психологічно та фізично і агітувати за співпрацю, возили нас по населених пунктах — мене і заступників, розповідали, що вони такі молодці, приїхали визволяти. Дуже були здивовані, коли ми відмовилися з ними працювати. Кажуть: ще раз питання задамо — будете працювати з нами?! Навіть так, зі знаком оклику, стверджуючи. А я кажу — ні, ми українська влада і не можемо з вами ніяким боком працювати, ми дотримуємось нашого законодавства, а ви нас окупували. Їм це не подобалося.
Вони вам вже тоді погрожували якось?
Після цієї розмови вони нас на лавочку біля поліції посадили, пізніше там була одна з катівень, і сказали: якщо не хочете з нами працювати, значить, ми все зробимо, щоб вас ваші ж земляки підняли на вила. Пізніше це я відчував, коли вони їздили по селах і казали, мовляв, «ми цю інформацію взяли в селищній раді», або «ваш глава поселення не хоче з нами працювати, а так би у вас був і хліб, і гроші, і допомога». Тобто постійно такий шантаж, дуже грамотно відпрацьований.
Це були луганчани, пізніше прийшли деенрівці, обірванці проти тих, що прийшли підготовленими, озброєними. Вони з’явилися 10 квітня хто в чому одягнений, але всі з калашами. Прийшли до селищної ради, кажуть: «Ви нам должни помочь одється, обуться і так далі». Їм відповіли, що ні, допомагати не будемо. Вони тоді кажуть: «Нічого страшного, ми, значить, будемо на самозабезпеченні». І пішли тоді грабувати населення.
Були люди, які пішли на співпрацю, звісно. Кормили їх, самогон їм гнали, не без цього. Таке також, на жаль, було.
18 березня знову забігли еленерівці. І це був перший випадок, коли вони вже жорстко без спроби переманювання за росію, застосували силу із прямою загрозою для нашого життя. Раніше це ще було залякування, так, легенькі стусани. А 18 березня один із зрадників, який працював у поліції, видав, що ми переховуємо їхніх військових. Коли ми були в селищній раді, приїхала ця агресивна когорта нелюдів, вже з побитим старостою Петропілля, з побитим моїм заступником. І зразу, без розмов, почали бити автоматами. Били чоловіків зброєю та ногами, кричали «за що ви нас ненавидіте, ви тварі, ви недонарод». Ми, звичайно, наскільки могли беззбройні, трималися, практично без паніки.
Вони застосовували вже серйозну силу до хлопців, а дівчатам погрожували зґвалтуванням. Одній з працівниць седищної ради конкретно казали: «ми тебе віддамо людям у ФСБ, які знають, як розмовляти з українськими жінками». Її погрожували вивезти та зґвалтувати, мене із заступниками — посадити на пляшку. Повибивали всі двері, порозкривали всі сейфи. Це був для нас дуже важкий день.
24-го знову ці ж заїжджали з погрозами, з обшуком. В цей час повернувся з відпочинку начальник поліції, дуже патріотична молода людина. Вони вирахували, де він живе, що є діти, батьки. Видзвонили його, примусили приїхати до селища… А тут у них в одному фермерському господарстві була катівня: підв’язували хлопців за руки, чіпляли на гак, піднімали нагору і тримали. Руки виверталися, це було дуже-дуже боляче. Так вони вдіяли і з керівником поліції. За декілька годин його відпустили, ми з ним зустрічалися, обговорили наш план дій. Буквально ще за декілька днів йому вдалося, слава Богу, із сім’єю виїхати, видаючи, що він вивозить родину і зараз повернеться — і не повернувся. Це був кінець березня.
Я поїхав після всіх цих жахів 28 квітня, коли вже ніяких варіантів не було, щоб допомагати землякам як законна українська влада на місці. Протримався 63 дні в окупації, але вже 20 квітня прапор України вороги зняли і примушували на них працювати під прапором росії. Першу інформацію про те, як нам діяти, така собі інструкція від обласної військової адміністрації, ми отримали в середині березня. Зібралися з керівним активом. Кажу — варіант такий: поки можемо, давайте будемо працювати. Тим більше, ми на цей час уже багато що робили. Налагодили постачання хлібу, в одному населеному пункті та в селищі випікали. Спочатку безкоштовно, потім по соціальних цінах продавали, щоб закупити борошно, яйця, соду тощо. Вже почали крупу самі робити. Допомагали в організації — були чотири господарства, які возили молоко безкоштовно. І м’ясо — налагодили відносини зі Слобожанським комплексом, нам дозволили спочатку безкоштовно, потім за мінімальну ціну брати свиней живою вагою. Тобто, ми максимально все робили, і я попросив актив: кажу, шановні, працюємо, поки можемо, поки прапор наш на місці.
Було відомо про інші громади сусідні? Про ту ж Чкаловську, де колишній голова нині підозрюється у держзраді.
Ми спілкувалися. У нас спочатку була своя онлайн-група, її зробила Куп’янська адміністрація. Потім, коли 27 березня ми дізналися — інтернет був на цей момент, — що виникла незрозуміла ситуація, що міський голова Куп’янська Мацегора пішов на співпрацю, то я вийшов із цієї групи та перестав спілкуватися, щоб не наражати на небезпеку. Хоча до цього я постійно інформував, де і що ми робимо. І навіть у своїй наївності ми довгий час дякували людям, які нам допомагали. А в підсумку зрозуміли, що інформаційна політика в такому вигляді неприпустима. Бо одразу ж окупанти оголосили на блокпостах про невипуск з території депутатів, посадовців, шукали активних помічників громади.
В кінці березня окупанти приїхали в черговий раз, розповідали, що Харків вже взятий, що президент втік, що треба думати за громаду, почали «тиснути та руки викручувати», висувати свої нові пропозиції щодо співпраці. Я відмовився. А ще 18 березня еленеровці мій паспорт забрали. І цей «Тополь» каже: «Я тобі особисто вручу наш паспорт росії». Я відповів: «Ні, тому що я його не візьму. Мені поверніть мій паспорт». Вони кажуть: «А твій поки не повернемо, бо ще команди не було, що з тобою робити». Ну, кажу, я з населенням, і я працюватиму лише за законодавством України.
Цілий цикл про наших жінок можна розказати! Якось позвали вони мене і секретаря Аллу Олександрівну, мою помічницю. Відкривають Telegram і читають: «5 березня ми вигнали росіян туди-то, пішли вони туди-то», — і далі, в грубій формі. «А що це таке? Зачем ви так про російських солдатів?» А потім далі читають: «Російські кораблі, пішли туди-то, орки, сволота…» І вони кажуть до неї: «Вас Алла звати? Це ви писали?» Вона каже: «Я». Вони питають: «А що це означає, можете сказати?» Вона: «Можу, йдіть…», — і сказала, куди йдіть на ***. Вони були шоковані, погрожували їй — мовляв, можеш додому не прийти, пустимо тебе у розхід. Але вона не відступила, розповіла все, що про них думає. Навіть, дуже емоційно.
Потім її відпустили, а мені кажуть: «А почему вы нас не любите?» «А за що вас любити? Ми жили непогано». «Да нет, это ты живешь непогано, а люди бедуют из-за Зеленского!». Я сказав: «Хто хоче працювати, люди живуть прекрасно. Так, хтось на соціальних виплатах. Але всі ми живемо, держава нас підтримує, ми державу підтримуємо, ми вас сюди не звали!»
А 27 квітня ми проводили нараду. Як ми хитрили: знали, що вони напиваються і до ночі гульбасять. І знали, що вранці ми зустрінемося та їх декілька годин бачити не будемо, можемо поспілкуватися: хто там на заготівлю продуктів, хто розвозитиме, хто до пенсіонерів тощо. Зібралися, у вікно дивимося, бачимо — якісь «Z» нові машини почали їздити. Я кажу — так, розбігаємося. Їду велосипедом в один бік, а мені люди кажуть: тікайте, вас шукають. Бігав я до вечора, чесно кажучи, а потім приїжджаю, а там одна жіночка, чую, каже: «А чого що він тікає? Його шукають по-нормальному. Йому хочуть сказати, щоб він відкрив адміністрацію, там гроші привезли та продукти, хай починає видавати. І будемо жити…» І я зрозумів, що все, і прапор зняли. І, чесно кажучи, буквально за декілька годин почав шукати, чим виїжджати. Спочатку був виїзд через Чугуїв-Мілове, але вони його замінували. Потім їздили через Василенково, Волохів Яр…
Просто пощастило, що молоді сім’ї з дітьми на моїй машині погодилися зі мною виїжджати. Ми увечері з ними інструктаж провели, навіть з маленькими дітьми. Вранці 28 квітня ми виїхали через Волохів Яр, де також стояли окупанти із псевдореспублік. Добре, що не було у ворогів комунікації між блокпостами. З обшуками та нервами, проїхали їх сім штук та виїхали на підконтрольну Україні територію.
Були дуже раді, плакали, обнімали наших воїнів… Одна із моїх супутниць, хто виїжджав, була поліцейською, їй вдалося у білизні та взутті дитини вивезти документи. Все склалося вдало тому, що продумали за вечір все до дрібничок. Машин було понад 50, наша машина була сімейна, ми її завалили одягом, трусами, побутовими речами, дитячими іграшками. І коли перевірка, відкриваємо дверцята автівки, а з неї валяться дитячі речі, бісер, і вони бачать, що сім’я, що діти галасують. «Ну, їдьте»… А на останньому блокпосту перевіряли серйозно. Ми думаємо — ну все, попали. Але орки, видно, просто переписували тих хто виїзджає, не було в них ніякого зв’язку, чи єдиної бази даних. Подивилися, кажуть — ну добре, ми вас переписали, ви тепер в базі, можете їхати далі.
У цей день залишилась вдома теща, а неподалік жив головний гауляйтер Стрижко, який за мною постійно стежив. Він близько восьмої години через паркан ліз до мене, теща каже — дивлюсь, лізе, кричить «хазяїн, виході, будемо працювати». Три дні ще ходив, заглядував.
І в ці ж дні було дано команду припинити пропуск через Волохів Яр. Дуже багато людей — депутатів, поліції, рятувальників, людей при посадах, підприємців вимушені були тоді виїхати.
На початку травня переніс операцію на нозі (ще до війни травмувався), але знав, що буду повертатися і хотів швидше стати на ноги. Увесь цей час кожного дня працював. І службам дуже вдячний, і багатьом людям. Прізвищ не називатиму, бо війна не закінчилася. Закінчиться — і ми всім скажемо велике дякую, а сьогодні треба, як кажуть, просто працювати на перемогу, що ми, в принципі, робили та робимо.
Пане Валерію, відомо, що на території громади росіяни скоювали злочини, ви дізналися про вбивство фермера з Безмятежного вже в евакуації?
Щодо Володимира Васильовича, знаючи його, а я його давно знаю, в нього характер такий прямолінійний! Я пам’ятаю фразу, яку він мені казав: «Я боюсь тільки Бога. Не прокуратуру, не адміністрацію, я боюсь тільки Бога». І він фермерував на тому куточку нашої громади, він родом із Закарпаття — акцент явно західно-український. І я впевнений, що там просто був конфлікт чисто через ситуацію, що вони почули, що це людина [українець]… Плюс, не без того, що могли «доброзичливці» підказати. Ну, бувають і такі у нас випадки, на жаль.
Володимир жив господарством — трішки землі, трішки худоби.
Що вам відомо про те, що сталося взагалі?
Окупанти періодично забігали в ті села, де в них не було постійного базування, Безмятежне було серед них. Тут вони один раз чи пару разів намагалися проїхати. Малопроїзна далі дорога, особливо коли дощі, і їм було нецікаво. Вони головним чином їхали над Сподобівкою, Ізюмський шлях ми це називаємо, і через Волохів Яр. Але до Безмятежного, як і в інші села, вони забігали пограбувати, попиячити. Отакий день був і тут. Не знаю, підказав їм хтось чи ні, що вони поїхали саме до нього. Можливо, просто побачили, що будівля і там ферма. Вони його викликали, нібито для допомоги, треба там щось прив’язати, поремонтувати. Він почав з ними розмовляти, одне за одне слово зайшло, орки дістали зброю і поцілили у голову. Потім, видно, або перелякалалися, або злочин просто хотіли скрити. Вкинули в машину і підпалили. Дуже страшна історія.
Це те, що розповіли жителі, які були тоді в цьому ж будинку, і його працівники, які це бачили і яким вдалося втекти.
Слухайте подкаст на «Радіо Накипіло»: Вбивство фермера в окупації
Які ще були злочини?
Щодо посадовців — били, піднімали на гак. Атовців хапали, били, потім відпускали. Пізніше – вивозили. Хтось видавав їх однозначно. Мисливців також видавали. Ми вже знаємо багатьох колаборантів.
Ще був випадок, коли у ставку знайшли труп людини із зав’язаними руками. Потім у Петрівці, де також зробили катівню, дуже побили хлопця, який служив в АТО, і його подругу. Не знаю, чим цей епізод страшний закінчився.
У перші дні, коли був бій між їхніми ж, а потім малесеньке затишшя, в нас деякі фермери, такі дуже господарчі, почали техніку розтягувати. Один з фермерів забрав бензомашину, а там були трупи росіян. Окупантам про це хтось розповів, і ця людина на два місяці зникла повністю. Тримали у в’язниці за межами громади, його дружина казала — був увесь синій, худий, поломаний. Зараз, слава Богу, відійшов, живий-здоровий, але оцю катівню дуже тяжко переніс.
Таких випадків, щоб вони вбивали, показово, не було. Але постійний тиск був. Окупанти у приміщенні поліції, у військоматі, у підвалах облаштовували, скажімо так, місця, де утримували людей. Відловлювали за день стільки-то осіб і примушували до праці. За те, що побачили п’яним, або в комендантську годину, чи ще за щось… Як вони казали, «ми вас перевиховуємо».
У мене є в наявності, наприклад, низка заяв на окупаційну владу від колаборантів, де вони пишуть: просимо надати мені трьох чи скільки там чоловіків для прибирання території, або щось перенести, або для інших робіт тощо… І під наглядом ці люди виходили й працювали там від 15 діб до 45. Це рабство, рабство 21-го століття!
Був випадок, коли підрізали деенерівця: він напився і пішов гуляти. Потім його знайшли з перерізаним горлом, але медики врятували.
Були люди, які не боялися, виходили, написи за Україну на стінах та дорозі робили, тризуби малювали, писали образливі слова росіянам. І це, знаєте, психологічно піднімало настрій людей. А у ворогів – навпаки, злість була і страх.
Ви зараз у війську?
Так. Я десь пару місяців після утворення військової адміністрації, коли вона повністю прийняла всі повноваження, працював як волонтер, допомагали військовим. Ми налагодили систему роботи, я пройшов медогляд — для себе спочатку, щоб зрозуміти, чим я можу допомагати в цій ситуації країні. Мені сказали, так, з обмеженнями, зір поганий, операція була на нозі, ще якісь дрібнички, але для твого віку, в принципі, нормально. Я поїхав у військкомат і на сьогодні служу. Служу відповідно до моїх можливостей, у взводі забезпечення окремого стрілецького батальйону, який стоїть на захисті Куп’янщини, на передовій. Це бойовий батальйон, а я допомагаю, чим можу. Звичайним водієм. І дуже мене тішить, що я також потрібний. У мене один з братів далеко під Бахмутом, і він каже: «Валеро, молодець! Ти не думай, забезпечення — це не менш важливе, ніж отут, де ми стоїмо. А хто ж, як не ви, буде нам допомагати, все це підвозити, надавати». Тож працюю так вже декілька місяців.
А селищна рада, зараз військова — я так розумію, що всі інші на простої? І яка кількість населення зараз?
У нас утворена була рішенням президента 23 грудня військова адміністрація, потім призначений начальник селищної військової адміністрації. Він перебрав на себе всі повноваження селищної ради, селищного голови, селищних депутатів і селищного виконкому.
Населення громади довоєнне — 19,3 тисячі. Реально було близько 17 тисяч. Коли почалася окупація, на першому етапі ми побачили, що до нас всі їдуть. Дуже важка була ситуація. Балаклія, їхні села, Ізюм, Гракове, Чкаловське. У нас працювали магазини, у нас деякий час безкоштовне було молоко, безкоштовно хліб роздавали, слобожанських свиней почали привозити, різати та роздавати м’ясо, крупи робити. Ми робили внутрішній обіг. Тобто просили аптеки, фермерів тощо свої кошти відносити тихенько в банк, і вони по колу йшли. Банк видавав людям їхні накопичені заощадження, соціальні виплати, пенсії — пізніше тимчасово держава припинила їх видавати.
Але потім почалися етапи тиску: перший етап — на владу, на поліцію, а останніми, кому дісталося, були вчителі та батьки. Вони до останнього були в окупації, трималися. Але вже перед 1 вересня рашисти організували дві школи, планували ще дві, і вибору було небагато: або йти в російську школу працювати, або тиск буде на тебе, як і на батьків, щоб дітей вели до школи. І почали вчителі виїжджати, дивлюсь — депутати, фермери… Наїхали на фермера, на керівника господарства — виїхав. Зараз населення — 13 тисяч, не менше.
Ви пишете книгу, хочете її потім видати чи просто для себе занотовуєте, щоб не забути про все?
У мене книга з багатьма питаннями, тому що це – одне діло бачити своїми очима. Те, що бачив, я знаю. І на той момент я бачив більше позитиву від людей, була підтримка. І те, що сталося, коли я виїхав і ще низка працівників виїхали, з 3 травня, коли гауляйтер оголосив про утворення нової «адміністрації», – ті, хто боявся приходити допомагати, пішли до нього працювати. На жаль, близько 10 людей саме з працівників селищної ради…
І в мене багато питань, коли кажуть, мовляв, ти чув, що твій товариш такий-то займається бізнесом з росіянами? А ти чув, що він… Я це все писав і знаки питання ставив. Тому що всі ми люди. Розумієте? Навіть, по собі беру: ну, не спрацювалася колись зі мною співробітниця одна, пішла на іншу роботу, і там теж у неї не склалося. А тепер вона пише, наприклад, що виїхав голова і вкрав весь бюджет. Я виїхав зовсім без нічого, бо розумів: якщо побачать мою краватку чи костюм, спитають, хто такий? У спортивному костюмі виїжджав, видаючи себе за звичайного сільського вчителя.
Тобто залишаються ще у вас в громаді «ждуни», так?
Ну, їх небагато. Ми їх бачили ще раніше, тих же Стрижків, наприклад. Так, є такі, і я знаю, тим, що втекли в росію, погано зараз. Але є такі, що головним чином через росію потікали: до Латвії, Німеччини, Ірландії, Англії… Сидять зараз на допомогах і брешуть, що вони рятували, людям допомагали тощо. Це підприємці, це представники селищної ради, це колишні, скажімо так, даїшники, які були за часів міліції, а потім пішли в «народну міліцію» працювати, і багато. Ось за цих треба братися, і це у нас сьогодні залишається серйозним питанням.
Ну, а взагалі, поки силові органи влади та суди не відпрацюють, ми таких висновків не повинні робити. Може, і ми десь помиляємося. А можливо, й інформація викривлена, хоча є і така, що не викривлена. І вже суди пройшли. Знаєте, які покарання в основному дають по Шевченківській громаді тим, хто напряму пішов працювати, отримував зарплату, агітував, роздавав газети — що мало хто бере до уваги, російську пресу роздавали, дітей за російськими програмами декілька днів навчали!? Цим людям — 10 років не обіймати посади. Уявляєте?! І як тепер іншим, які вболівали за Україну, ось це чути, бачити?
А дружина Стрижка (засуджена до 9 років тюрми), як думаєте, свідомо працювала на росіян чи під впливом чоловіка? Або вони всі (під слідством у СІЗО — і син Стрижка) ідейні?
Ідейний, мабуть, він був. Він від самого початку і прапори вивішував, іноді червоні, і всі розмови в нього були — вихвалявся, що їздив на якісь там форуми чи казачі збори до Москви. Він був дуже ідейний. Яка вона була? До цього, до роботи в об’єднаній громаді, вона в селищній раді працювала як спеціаліст. Це людина-професіонал, яка знала всіх людей, була на зверненнях громадян, знала документообіг. Грамотна людина. І вона була у нього першою помічницею, бо він був далекий від цих справ або, скажімо так, «недалекий». Міг метал гнути, про козаків розповідати…
Вона не поїхала з ним?
Ну, різні розмови. Одні кажуть, що його швидше забрали, щоб вивезти як головного гауляйтера. Інші кажуть, що він кинув сім’ю та втік. На 100% не знаю. Знаю тільки, що 7 вересня — я знав, що буде наступ, сюди вже їхав, а мене кожні декілька хвилин інформували, що відбувається, — мені сказали, що близько 50 росіян тікають саме по вулиці, де Стрижко. Яка була в них мета, я не знаю: просто тікали чи, можливо, забігали його забрати. Але він утік окремо від дружини та сина, сім’ю піймали на іншому автомобілі.
Ви казали, що знаєте, що там в росії утікачам живеться нелегко.
Знаю, так.
Це тому, що їх вже не беруть до якихось справ?
У них було все тут налагоджено. Я візьму одну зі своїх співробітниць, яка була прекрасним кадровиком. Свого часу ми пройшли з нею шлях, вона посідала завжди за кадровою роботою перше, друге, третє місце в області. Була настільки грамотна, знала законодавство. І от вона пішла, я сам здивований, працювати на росіян. У них почала налагоджувати російською мовою документообіг тощо. І у неї тут квартира, трішки землі, і діти були, і онуки, і все. І тепер вона вимушена із чоловіком, з дітьми, бо й невістку підговорила працювати, зараз сидіти в росії, де немає в них конкретної роботи, немає житла, і навряд чи вони на нього зароблять. І таких втікачів не один десяток, на жаль.
Тільки я ж кажу, деякі «мудрі» з них, які втекли в росію, не минуло й тижня-двох, через Литву потікали далі. Зараз одна в Ірландії сидить і розповідає, що вона залишилася, щоб людей захищати. Повернись, людям розкажи, що ти робила в цій адміністрації. Колишніх міліціонерів, які пішли до «народної міліції», а потім виїхали, наскільки я знаю, взяли на роботу десь на Бєлгородщині чи на Брянщині. Кажуть, сидять вони там сім’ями, але на орендованих квартирах. А деякі, кажуть, до цього часу на вокзалах сидять. Тож різне життя у них, так.
Тікали вони, нічого не встигли взяти, бо 7-го вересня блискавичний пішов наступ ЗСУ.
Ви зараз які плани будуєте? Чи немає планів жодних?
Плани великі. Перше — перемога. Це найголовніший план. І я вдячний своїй громаді, кожному вдячний, хто допомагає. Бо в нас тут багато хабів з плетіння сіток, збору для захисників і захисниць солодощів, ковдр, одягу тощо. Об’єдналися люди перед цією загрозою, і я бачу, що один одному допомагають. Дуже, приємно, коли зараз зі своїми колегами-побратимами розмовляємо, а вони кажуть — які у вас хороші люди! Пішов на ринок, а там безкоштовно — каву, а там — одяг, житло дали.
Слухайте подкаст на «Радіо Накипіло»: Волонтери Шевченкового
Приємно бачити, наскільки люди самоорганізувалися і допомагають як одне одному, так і Збройним силам України. Так що перший план — перемога. І однозначно вона у нас буде! Не сьогодні — завтра, але вона буде, тому що ми дуже вмотивовані.
Я служу з хлопцями, в яких, на жаль, домівки ще залишаються на окупованій території, в одного — мати там, в іншого — дружина. Вони кажуть: Валеро, нумо закінчувати вже з Купʼянщиною, йдемо до нас, у Запорізьку, Херсонську область. Давай вже будемо визволяти! Я кажу — будемо, обов’язково будемо. Тому що я знаю, що це таке, коли сам був в окупації і коли рідні в окупації — все розумію. А друге — це відбудова. І я за свою громаду впевнений, бо за короткий термін після окупації ми спільно з активом громади відновили практично всю роботу місцевої влади, налагодили зв’язок із всіма службами обласного значення, робили все, що залежало від нас для наших земляків та людей із інших громад!