«Не на ту конячку поставив»: як Чкаловська громада пережила окупацію і де тепер її колишній голова Віктор Соловйов
Дорога з Харкова до селища Чкаловського, центру однойменної громади, лежить через постраждалі внаслідок російської агресії села. Коробочкине, Гракове, Залізничне, Миколаївка — кожен з двох десятків населених пунктів громади прямо відчув наслідки російської агресія: обстріли, викрадення, катування, вбивства, мародерства. У першому епізоді подкасту «Особова справа» на радіо «Накипіло» вирушаємо до Чкаловського, щоб знайти свідків окупації та дізнатися про ще один можливий злочин. У липні Служба безпеки України та прокуратура оголосили підозру у державній зраді колишньому голові громади Віктору Соловйову. Він очолював селищну раду близько 13 років, та під час контрнаступу Збройних сил України виїхав до рф.
Епізоди подкасту виходять у партнерстві з радіо «Накипіло» та медіагрупою «Накипіло» раз на два тижні.
«Тяжко переживалося»
На шляху до Чкаловського — від Харкова через Чугуїв — шеренга білбордів. Довоєнну політичну та комерційну рекламу частково замінили чорно-білі портрети українських захисників. Щити «Вони віддали життя за твою свободу» нагадують подорожнім про тяжкі бої, що точилися на підступах до Харкова понад рік тому. ЗСУ зупинили ворога і під час контрнаступу восени гнали окупантів аж до самого Куп’янська.
На звільнені землі їдемо із думкою про фронт. За зведенням Генштабу, росія із новою силою суне на Лимано-Куп’янському напрямку.
Сергій Череватий, речник Східного угруповання військ, у телемарафоні: «На Лимано-Куп’янському напрямку ворог зосередив дуже потужне угруповання, більше 100 тисяч особового складу, більше 900 танків…».
Пані Віра прямує з ринку додому, згадує перші місяці російського вторгнення.
— Тяжко переживалося?
— Та тяжко.
Тоді Чкаловська громада перетворилася на лінію фронту. Більшість з 20 населених пунктів, в тому числі й селище Чкаловське, перебувало під контролем росіян.
— Обстріли постійно були?
— Ну, обстріли [cелища Чкаловського] не дуже такі, щоб були.
— Є побиті хати, так?
— Є, так. І люди побиті є… А тоді ж ми ще їздили у Харків, по карточках пенсійних.
— Тобто вдавалося ще виїхати, так?
— Виїхати, ага. Кожного разу збори були біля Будинку культури. Виходили зранку… Не знаю, куди він утік і що з ним.
— Соловйов, так?
— Соловйов. Нам що? Розповідають, куди вони потікали?
— А загалом ви були задоволені тим, як діяла влада? Чи було складно щось…?
— Так, складно. Війна є війна. Що ми? Мовчали — та і все. Не віриться. Але якби так, повернувся б назад… Уже ж не такі часи. Зараз тихо.
Місцевий підприємець Дмитро зустрічає покупців на ґанку магазину. Торгівлю під час окупації чоловік не припиняв.
— Ми два місяці взагалі були без нічого. Правда, ще поки не перекрили повністю рух полями, нам хоч хліб привозили з Харкова. А коли перекрили повністю, було важко. У кого залишилося борошно, люди самі пекли і виносили, продавали хліб. А потім намагалися на Шевченкове, Куп’янськ, хто як міг проїжджати, щоб привезти хоч якісь продукти людям. Ті, що з Луганська, Донецька зайшли, були розлючені. Говорили, ми вісім років за дротом прожили, тепер ви поживіть, як ми, — каже Дмитро.
— Дорогою на Куп’янськ — 8 постів, на яких ретельно перевіряли машини. Мене і так ледь не забрали до Балаклії, в яму, — продовжує підприємець. — Роздягли з ніг до голови, перевіряли, чи немає слідів від ременя автомата чи армійських татуювань.
— І ви не боялися їздити?
— А жити якось треба! В мене онуки, діти, дружина.
— А як поводилася місцева влада?
— Я вам про це взагалі нічого не можу сказати, тому що на збори не ходив, я торгував. Возив яблука на Чугуїв з Коробочкиного, там був склад. Мені ніколи було займатися політикою.
— А була політика?
— Якісь там зібрання, хтось когось кудись закликав. Я не брав участі і мені було це нецікаво. Треба було вижити, годувати людей… Я вважаю, треба, щоб правда вийшла на поверхню і кожен отримав своє. Мене деякі теж звинувачують, що ми типу колаборанти, залишилися і торгували для росіян. Хоча я пояснюю: як би ви на моєму місці вчинили, коли до вас прийдуть зі зброєю?
Дмитро розповідає, як окупанти вдерлися до нього о другій ночі.
— Кажуть: дай поїсти. Я б на вас подивився, коли біля мене онуки, віком 4 роки, 10 років. Звісно, є може якась провина, що я не заліз у погріб, не сховався.
— Але ви і не посадовець, який має певні обов’язки.
— Це повинні вирішувати не ми, це повинні вирішувати люди компетентні. За законом кожному винести свій вердикт.
Хроніки окупації та звільнення
У середині березня 2022-го Віктор Соловйов виходив на зв’язок з журналістами з окупованого селища. Нарікав на погану логістику розподілу гуманітарної допомоги з боку обласного штабу. Останні записи окупаційного часу на колишній офіційній сторінці Чкаловської громади у Facebook датуються квітнем 2022-го. Серія дописів якраз присвячена видачі української гуманітарної допомоги. В одному з них селищна рада завдячує Харківській обласній та Чугуївській районній військовим адміністраціям.
Пізніше Збройні сили України перейшли у наступ. На початку травня Генштаб повідомив про понад 20 звільнених населених пунктів в околицях Харкова і далі. Тоді ж стало відомо, що склав повноваження Віктор Соловйов. У Центрі розвитку місцевого самоврядування громадській організації, що співпрацює з громадами, повідомляли, що голова і секретар селищної ради вимушено самоусунулися під тиском росіян.
Коли ж у вересні українська армія пішла у новий контрнаступ, Соловйов та деякі інші посадовці поїхали з Чкаловського до росії. Українські правоохоронці затримали місцевого жителя, який погодився стати старостою селища під час окупації. Згідно з матеріалами справи, провини він не визнає. А Соловйов став заочно підозрюваним, спочатку у колабораціонізмі, а в липні 2023-го, після перекваліфікації, у державній зраді.
Фото справа: SQ (архівне фото)
Фрагмент підозри, Харківська обласна прокуратура, 7 липня.
— забезпечив військовослужбовцям держави-агресора безперешкодний доступ до приміщень комплексу будівель та споруд комбікормового заводу;
— заправляв дизельним паливом, накопиченим у належному йому фермерському господарстві, танки та іншу техніку збройних сил «рф»;
— передав військовим держави-агресора залишені відступаючими військами ЗСУ на території Чкаловської ОТГ автомобіль «ГА3-66» та «БТР-4» з боєкомплектом;
— організовував та забезпечував харчування військовослужбовців «рф» у столовій Чкаловського ліцею.
За даними прокуратури Харківщини на серпень 2023-го, повномасштабне російське вторгнення забрало життя понад 2000 жителів області, серед яких 77 дітей. Вбиті в окупації були і на території Чкаловської громади. Тіла закатованих знайшли у Граковому та Залізничному. У самому Чкаловському окупанти застрелили в гаражі 30-річного чоловіка і пограбували його — забрали телефон, гроші та автомобіль.
«Бігли з торбами»
Місцева жителька Антоніна згадує, як російські окупанти забирали чоловіків.
— Шукали, забирали людей. Люди зникали. Напевно, вони їх кудись подівали. Особливо учасників АТО забирали, вишукували, списки десь брали. Різні були. Про місцеву владу, як вам скажу: дуже ми точно не знаємо. Як тільки вони [російські війська] заїхали, начебто він [Соловйов] не дозволяв їм у селищі бути. А потім вони, напевно, разом були.
— Домовилися?
— Тому що, кажуть, поїхали разом. Коли вони тікали, і вони виїжджали тоді… За чутками, забрали сина його, погрожували сину. Потім він сина знайшов, повернули сина. Син перший, кажуть, перебрався [до росії], а потім вже покинув останнім голова. Ми вийшли, тут вони [окупанти] їхали за будинками, бігли з сумками, з торбами. Дуже раді ми були, що вони тікають.
— Правда, що щось покрали, відбирали у людей?
— Так, так. І квартири чистили, і сараї, і у дворах. П’яні весь час ходили. Пропивали свій бензин, солярку свою пропивали, носили. Пропонували тут мужикам.
Частина жителів Чкаловського, які зустрілися нам цього дня, намагаються поставитися до дій голови з розумінням. Пані Галина знала Соловйова особисто.
— Я з сином залишалася. Я у приватному секторі живу. Город вбирали, все робили, при обстрілах. Ну, а що залишається робити, дитинко? Той, що в’їхав із громади, був головою селищної ради, він у нас тут народився. Наш був, як сказати, житель постійний. Я з ним була завжди у нормальному спілкуванні. Він на рік від моєї доньки старший. Вони в школу разом ходили і поруч тут жили. Батьки його тут живуть. Йому треба було робити якісь виходи зі становища, — вважає Галина.
Як вижив офіцер громади
Віктор Соловйов мав можливість виїхати на підконтрольну територію, якби цього прагнув. Це підтверджує історія поліцейського офіцера громади Чкаловського Олександра Настенка. Він був в окупації до середини квітня і працював негласно. Попри ризики для життя, допомагав місцевим, фіксував злочини, передавав інформацію про росіян до поліції та СБУ. Так він описував події у коментарі пресслужбі Харківської області у травні:
— Все, що я міг вирішити у цивільному одязі, громада мене знає, не треба було вдягати форму, щоб всі зрозуміли, хто я такий. Далі одного «прекрасного» дня мене взяли в полон. Я йшов з дружиною додому, до мене підбігали місцеві діти, казали, що до мене вже приїхали росіяни, стоять біля мого під’їзду. Робити нічого — треба йти додому. У мене забрали автівку, зброю, помпову рушницю, яка мені видавалась як спецзасіб, забрали мою гладкоствольну рушницю. Вони провели обшук у моїй квартирі, забрали все. Деякий час протримали у себе та відпустили — з тією думкою, щоб я перейшов на їхній бік та почав з ними співпрацювати, — згадує Настенко.
— Вони мені повідомили, що про мене все знають, час співпрацювати з ними або вибирати інший шлях. Вночі [ми з дружиною] дивилися у вікно, мене охороняли двоє автоматників. Вони відійшли і ми десь о 4-й ранку покинули квартиру і покинули селище міського типу Чкаловське. Українському народові я не зрадив, Україні я не зрадив. Мої функції як поліцейського на тій території вже неможливі були, тому я вийшов з окупованої території на підконтрольну територію України.
Фото: Поліція Харківщини
На зв’язку — Віктор Соловйов
Колишній голова Чкаловської громади Віктор Соловйов не приховує, що перебуває на території держави-агресора російській федерації. З ним вдається зв’язатися через месенджер. Експосадовець вважає підозру необґрунтованою і політично зумовленою. За його словами, випадки катувань на території громади йому невідомі, а тих, кого росіяни затримували, називає наркоманами.
— У мене немає жодного бажання взагалі звертатися в історію. Те, що там є підозри, це їхні складнощі. Люди, які залишили людей на самовиживання, нехай зі своєю совістю залишаються.
— Ви чому поїхали?
— Ну а як залишатися, якщо у полон взяла українська влада спочатку? Ви знали про це?
— Розкажіть, будь ласка, я не знала.
— Спочатку ми возили гуманітарку з Харкова, і була ціла спецоперація посеред Чугуєва. Ствол до рота засунули, сім годин протримали зв’язаним, незрозуміло, з яких причин, потім відпустили. Виявилося, банально все. Просто старі рахунки до влади, яка була невгодною районній адміністрації — от і все. Тому не було жодного бажання прислужувати таким людям.
— Кого саме звинувачуєте в тому, що сталося?
— Владу! Конкретно — районну.
— Це хто у нас був тоді?
— Це був Козлітін або Козлятін, як його там правильно, Костянтин. Бог з ним. Він показав свої амбіції, що він фраєр. Я так не вважаю.
— У вас була можливість виїхати до Харкова, ви не були в заручниках ні в кого. Чому ви вирішили?
— А потім було після цього три затримання вже з іншого боку. І там — з пристрастями.
— З якого боку, розкажіть, будь ласка?
— З російської федерації.
— І що було, як це відбувалося?
— Мішок на голову, постріл біля вуха, по ногах і поїхали. Це все дуже просто і показово. Минув понад рік, взагалі немає жодного бажання копатися в цій білизні.
— Ви зараз перебуваєте в росії?
— Так, в росії.
— І попри те, що з вами так вчинили і стріляли біля голови, ви…
— Послухайте, я ж вам пояснив не випадково. Спочатку було те ж саме, тільки з українського боку. Тільки на питання, що це було, ніхто досі відповіді не дав. Розумієте?
— Можливо, ви були людиною, яку підозрювали в чомусь і тому було затримання?
— Я був людиною, яка до останнього була зі своїм селищем. І до останнього постачала те, для чого вони мене обирали. Якщо хтось вважав і вважає зараз, що я повинен був зібрати свої пожитки і поїхати звідти, то вони глибоко помиляються. Моя думка досі не змінилась. Я повинен був бути зі своєю сім’єю, зі своїми батьками, які сьогодні там проживають.
— Вам відомі випадки викрадення людей за проукраїнську позицію?
— Ні, абсолютно. На нашій території цього не було.
— Була ж поруч із Дослідним катівня, де люди свідчать про те, що вони піддалися тортурам з боку російських окупантів. Ці факти вам невідомі?
— Слухайте, це були зборища наркоманів, яких вони забирали. Я запевняти не буду, де вони їх там утримували. Але знаю, що там були хліб, вода, сигарети. І змушували їх до якихось робіт. Мені такі факти невідомі, щоб хтось когось з нормальних людей забрав, крім мене. Мене — допускаю, через мою посаду.
— Ви якось виправдовуєте дії росіян, я правильно розумію?
— Я ні в якому разі не виправдовую, я засуджую дії української влади, з приводу мене зокрема.
— Ви як оцінюєте загалом повномасштабне російське вторгнення?
— Дівчино, ви ж прекрасно розумієте, де я перебуваю. Навіщо мене це питати? Щодо мене особисто я вам відповів.
— У вас немає можливості покинути росію?
— В мої 50 років займатися якоюсь хрінню, з моєю сім’єю і все інше… Жили звичайні люди. Тепер сталося так, що вони погано себе почувають. Якщо ви думаєте, ті, які поїхали хоч на західну [захід України], хоч в Європу, прекрасно почуваються, ви теж помиляєтеся.
— А ви себе як почуваєте?
— А як ви думаєте, як я себе почуваю?
— Я не знаю.
— Коли залишив усе і на голому місці, я маю якось існувати.
— Ми спілкувалися з жителями Чкаловського, вони висловлюють таку думку: якби ви були повністю чисті і нічого не вчиняли, ви б не покинули громаду під час звільнення і відстоювали свою правоту. А так ви зараз в росії.
— Спілкуватися можна абсолютно з різними людьми. Ви ж ситуацію знаєте і як ви будете ставити питання, так вам люди і будуть відповідати. Я вам пропоную конкретику, яка написана в підозрі. Конкретика! Годував [окупантів]? Або не годував? Все. Це ж просто насправді. У мене питання з’являється, а хто сказав, що годував? Хто давав ці показання? І хто не перевірив ці показання? Там із чотирьох пунктів підозри жоден не співпадає. Взагалі.
— Конкретна історія про вбиту в окупованому Чкаловському в гаражі людину, в спину постріл. Вам ці факти відомі?
— Так, я вам більше скажу. Відомі ці факти СБУ, тому що їм було доведено в одну секунду. І коли був дільничний на місці зі мною, було розслідування, і ми його самі там розкрили. Це наркоман, просто наркоша, відбитий наглухо.
— З російських окупантів, правильно?
— Так. Це було розкрито буквально за три дні. Але чомусь з району ніхто не згодився навіть приїхати за трупом, розумієте?
— Так ви ж в окупації були, як це можливо?
— А як ви мені пропонували працювати? Кожен виконував свою роботу.
— Наскільки я знаю, була вказівка СБУ головам громад, яким є погрози, змушують на співпрацю, виїжджати з сіл, селищ.
— У нас був один шлях — через російську федерацію, тому що було все заблоковано на той момент.
За словами Соловйова, він справді вмовив росіян не розміщуватися у Чкаловському. Проте окупанти були у сусідніх селах.
— Як ви собі це уявляєте, коли люди залітають у ваш дім зі зброєю, як ви це собі уявляєте, що хтось може комусь дозволяти, комусь забороняти?
— Тобто були погрози, я правильно розумію?
— А як? Ми вплинули, щоб в школі вони не зупинилися. Був діалог, присутність людей, мабуть, моє слово там зіграло ключову роль. Так, вони не розміщувалися. Ні в яких органах наших. Абсолютно. Їх не було.
— Ви виходили на голову адміністрації обласної, на інші органи?
— Навіщо?
— Щоб повідомити про ситуацію, що вам погрожують…
— Поясніть мені, навіщо?
— Наприклад, давайте візьмемо Дворічанську громаду, де голова громади двічі була у полоні і не здала громаду, не пішла на співпрацю.
— Її просто ніхто не чіпав.
— Двічі вона була у полоні, як це не чіпав?
— І ми тричі були у полоні, як ви кажете. Просто її ніхто не чіпав. У неї дорослі діти. Вони не з нею там проживають?
— Я точно не знаю.
— А ви дізнайтеся! Коли з вами малолітні діти, батьки, ціле коло друзів, коли це було моє селище 50 років, вважайте, це трохи інша історія.
— Ну ви обрали все-таки поїхати в росію, а не поїхати на підконтрольну територію України і доводити свою правоту. Чому так ви вирішили врешті-решт?
— Послухайте, ви розберіться самі зі своєю владою спочатку, а потім будемо доводити правоту!
— Пане Вікторе, ви серйозно зараз кажете про те, що ми можемо говорити про якусь ситуацію з українського боку, якщо на Україну напала Росія, обстрілює Харків? Я живу в місті Харкові.
— Слухайте, я пів року прожив у селищі, яке просто «зносила» українська сторона [селище Чкаловське, за даними селищної військової адміністрації, одне з найменш постраждалих внаслідок обстрілів у громаді — ред.]. Росіяни були поруч, вони були за селищем, вони були перед селищем, але в самому селищі їх не було.
— Ці сили обстрілювали Харків, Чугуїв, інші населені пункти…
— Та навіщо мені Харків? Ви ж конкретно мене питаєте!
— Чому українська сторона, яка, як ви кажете вставляла вам ствол в рот, відпустила вас тоді?
— А тому що там нічого не було. Тому що це були просто понти. Пацанячі понти. З боку районної адміністрації. Зрозуміло, що ми не підчинялися району.
— Можна сказати, що ця ваша образа між владою вашою і владою району стала каталізатором того, що ви далі перейшли на бік росії?
— Дівчино, ну Господи, ви спитайте мільйони людей, які просто переїхали сюди. Кажуть, «а ви перейшли на бік росії». Я ж не перейшов, не взяв автомат і пішов воювати проти України.
— А за Україну чому не воюєте?
— Я своє вже відвоював, я вважаю. Розумієте? У 50 років. А якщо хтось там по-другому вважає…
— Ви будете жити в росії, не будете виїжджати, будете там бізнес відкривати, жити? З політикою ви не пов’язуєте свою діяльність?
— Ні, звісно. Ми ситі по горло. Я написав заяву, я склав свої повноваження. Все… Я не можу вам сказати всі свої плани. Я завтра в Америку поїду взагалі. Я не прив’язуюсь до території. Після того, що сталося, мені яка різниця?
— Ви стежите за ситуацією в Україні, на Харківщині, те, що обстрілюють з Бєлгородської області (саме туди, за даними джерел «Накипіло», поїхав Соловйов — ред.) до нас летять ракети? І як ви на це реагуєте?
— Слухайте, війна це війна. Це все негативно. Як я можу, якщо мої там батьки, як я можу до цього ставитися?
— Все-таки ви виїхали в росію і живете там. Це значить, що ви купуєте російські продукти. А це значить, що гроші йдуть в бюджет росії, яка пускає їх на ракети, які летять по Харківській області…
— Ви кажете за якісь дрібниці, нав’язуєте людям: державна зрада, якісь продукти хтось їсть, але при цьому із задоволенням торгуєте з російською федерацією, газом, ведете якісь діалоги, так?
— З росією не ведуться діалоги. Але це не моє питання. Я не міністр закордонних справ.
— Ви багато чого не знаєте.
— Я знаю багато по своїй родині, по своїх знайомих, багато хто в ЗСУ. Я знаю про людей, які боронять Харківщину, і не дали окупувати Харків. Тому я бачу це зі свого боку.
— Абсолютно вірно. Тому у нас шкіри абсолютно різні. Ті, хто був у моїй шкірі, це була одна ситуація. Ті, хто був у вашій шкірі, це зовсім інша ситуація.
— Як ви бачите подальшу долю справи [про державну зраду]?
— Ніяк. Закінчення війни і потім будемо розбиратися. Слухайте, дівчино, я відчуваю, що ви молодше за мене, поменше пожили в цьому житті. Ви коли повивчаєте ці питання…
— 13 років, пане Вікторе, 13 років ви при владі були. І всі ці роки ви не бачили жодних загроз для себе, не заявляли про те, що якось районна влада…
— Слухайте, ну вони ж не загрожували мені якоюсь смертю. При чому тут це? Це від виборів до виборів, самі вибори, як через суди проходили. І ви думаєте це просто так? Ні, це влада. А знаєте причину? Тому що, бачите, ми не одягали піджаки того кольору, в який пішла вся влада. А те, як влада «пропихувала» цих людей і кандидатів, це ми вже чітко знаємо.
— Знаєте якщо вже згадувати, ви ж були у Партії регіонів. Ми так само можемо згадати ті часи, коли Партія регіонів «пропихувала» своїх людей.
— Абсолютно вірно. Так от я ж вам і говорю, що це скрізь… У мене в Чкаловському політики не було.
Держзрада: що є у слідства і як працює військова адміністрація
До передачі в суд розслідування веде Служба безпеки України. Згідно з підозрою, голова Чкаловської громади співпрацював з росіянами із березня. Але якими доказами у справі оперує слідство? Це питання коментує речник прокурора Харківської області Дмитро Чубенко.
«Доказами на даний момент є показання свідків, це близько 10 осіб, які є місцевими мешканцями. Щодо підозрюваного вже оформлені всі належні документи для оголошення у державний розшук і безпосередньо вже він перебуває у цьому державному розшуку. У подальшому також планують оголосити його у міжнародний розшук», — говорить Чубенко.
Конфлікт між районною владою та Соловйовим голова Чугуївської районної військової адміністрації Сергій Лободенко відкидає.
«Такого не було. Як це може бути пов’язане з тим, що він колаборант? Це ж його складнощі», — коментує слова Соловйова Лободенко.
— Які були відносини між районною владою і селищною?
— Службові відносини, як і з іншими головами ОТГ.
— Ви не перешкоджали їм?
— Ні, навпаки допомагали.
— Він називає Костянтина Козлітіна, в мене, на жаль, немає його телефону. Він прямо його називає як замовника цього такого затримання незаконного.
— Ні, такого не було. Можете мені повірити.
Після деокупації у Чкаловській громаді працює селищна військова адміністрація. Потроху відновлюється довоєнне життя: до сіл повернули електроенергію, працюють аптеки, магазини, банкомати. По собі росіяни залишили мінні поля. Розмінування триває, розповідає заступник начальника Чкаловської селищної військової адміністрації Вадим Суманєєв. За його словами, у громаді — близько трьох тисяч зруйнованих будинків (переважно приватний сектор) та приміщень підприємств.
«На період деокупації в громаді перебувало близько 2,5 тисяч людей з 12 тисяч довоєнного стану. Відновлюємо будинки, допомагають міжнародні партнери, фонди «Карітас», Червоний Хрест, гуманітарну допомогу надають», — говорить Суманєєв.
Він виїхав з громади у перший день повномасштабного вторгнення, в окупації залишалися його батьки. Дім Суманєєва теж пошкоджено.
«Приїхав після деокупації, 18 або 20 вересня, на той момент вже влади у нас не було. У перші дні контрнаступу вони виїхали до російської федерації. Це голова та його заступник. Як вони тут були, що вони тут робили, чув, що вони співпрацювали з окупаційними військами, придушували спротив окупаційним військам. Всі по-різному розповідають, одні одне, інше — інші. Якщо ти за собою не маєш нічого протизаконного, чого ти виїжджав? Значить було, за що виїжджав», — розмірковує Суманєєв.
«Можливо, так, примусили його до співпраці окупаційні війська, тому він тут залишився. Він є ще бізнесменом аграрного підприємства, велика кількість техніки сільськогосподарської. Може, побоявся, що її там вивезуть, залишився тут», — продовжує він.
— Начебто, місцева влада навіть заправляла техніку російських військових. Є такі свідки, докази, що це все дійсно так?
— Той розповідає те, той розповідає те. Якщо це доведено, значить, був такий факт. Багато оргтехніки було вивезено, багато документів вивезено. Господарські книги, різна інформація на носіях, системні блоки. Все практично вивезено. Можливо, щоб приховати свої злочинні дії. Багато хто з них вже виїхав на момент окупації. Ті, що залишилися, з ними проводяться слідчі дії. Я не можу це коментувати, це таємниця слідства.
Кабінети селищної ради уціліли.
— Постраждало комунальне підприємство ЖКГ, багато техніки вивезено. Це екскаватори, машини. Зараз просимо партнерів, щоб надали нам цю техніку. Поруч агрокомбінат «Слобожанський» — це найбільш потужне сільгосппідприємство. І технікою, і соляркою допомагають. У мене самого мікроавтобус був, забрали окупаційні війська. У багатьох людей техніку позабирали, з домівок виганяли. Поруч — село Миколаївка, там повиганяли місцевих, позаселялися у хати. Це були «ЛНР», «ДНР» і регулярні російські війська.
На думку Суманєєва, війна «зняла з людей маски» у Чкаловському.
— Скажу, що він [Соловйов] був господарем. Але люди кажуть, що він розповідав, що росія тут назавжди. При тому досвіді, який був 2014 року, Донбас, вже 8 років окупований, і таке в нього склалося враження, що вони тут назавжди. Це помилка людини, просто помилка. Як то кажуть, не на ту конячку поставив (сміється).
За словами заступника голови селищної військової адміністрації, Соловйова мав шанс виїхати до підконтрольної території України.
«Йому це пропонувало вище керівництво. Він розумів: якщо він вийде [з окупації], це все залишиться за територією росії, він туди не повернеться. Це мої думки, догадки. Якщо тут референдуми буде. А російські війська вже розповідали, що буде референдум, нас відносять до Балаклійської громади, Куп’янськ — це ж у них вже як Бєлгородська область була», — нагадує Суманєєв.
— До окупації чи були з боку голови громади заклики проросійські, він це просував?
— До повномасштабного вторгнення я такого від нього не чув. Пригадую випадок… Перед сесією повинен звучати гімн. Гімну не було. Я йому зробив зауваження. А він: навіщо це треба? Таке було, коли я був депутатом сільради. 2015-2016 рік. Там ще у нас хлопці депутати були, що… А як так? Має ж гімн грати перед початком сесії. Такого не було. Знову-таки, враховуючи нашу відстань до кордону з рф….
У Чкаловській громаді намагаються запобігти проросійським провокаціям, додає Суманєєв.
«Працюємо зі співробітниками СБУ, з правоохоронцями, з прокуратурою. Виявляємо цих колаборантів, тих, хто розповсюджує інформацію про «русский мир» так званий», — говорить заступник голови.
Під перехресним вогнем, але за Україну
Перед від’їздом з громади зустрічаємо подружжя з Базаліївки Валентину та Миколу. Цей населений пункт перебував під щільним вогнем окупантів, які розміщувалися навколо Чкаловського.
— У Базаліївці були наші воїни, а на тому боці річки (р. Великий Бурлук) — рашисти. Спочатку стріляли з автоматів, потім техніка підійшла, почали і «Градами» бити. І почалося… У підвалі сиділи, як почалися обстріли. А як зовсім на подвір’ї, почали вибухати снаряди чи міни, втекли, — згадує Микола.
— З нами бабусі ще дві були. Одній 86, іншій 87, — додає Валентина. Ми їх усіх забрали до Харкова. У нас там теж квартиру трошки розбило.
— Поруч Гракове. Вони з Гракового били по Коробочкиному, де були наші воїни, — продовжує Микола. — Ми теж потрапили під обстріли на машині на Харків, як їхали. Снаряди летіли. Які настрої? Ну як, українці ми! Може, хтось і не проти Росії. До речі, моя дружина — росіянка.
— Я росіянка, так. З Шебекиного.
— О! Шебекине зараз на карті — відоме місце.
— Я 50 років живу вже в Україні. І я не хочу в росію. І не хотіла ніколи. Я за Україну тільки. Знаєте, чого? Це мій дім. Це моя країна — Україна. У мене тут діти виросли. У мене чоловік, сім’я. Все моє свідоме життя минуло тут. Так, я народилася в Росії.
— І спілкуєтеся українською?
— Намагаюся.
— Деякі принципово відмовляються.
— Я хочу, тому що я поважаю цю країну і цей народ. Я почала читати літературу, історію України. Що вона не така, як нас вчили у школі в росії. Що люди боролися за свою незалежність. Що в них ніхто не питав, чи хочуть вони — особливо західна Україна — у 1939-му році поділили, розділили, справилися. Це неправильно.
— Тобто ви зараз переосмислюєте історію?
— Я її вже переосмислила. І я вважаю, що український народ — дуже міцний. У нього є мета, у нього є ідея. А російський — пливе по течії. Те, що там по телевізору сказали — оце воно. А своєю головою подумати — не дуже.
Повертаємося до Харкова вже надвечір. Наслідки нових актів російської агресії місто вкотре побачить у наступні дні. Спочатку росіяни вдарять по Харкову ракетами С-300, ще за добу — дронами-камікадзе Shahed. З Бєлгородської області Віктор Соловйов може бачити запуски наживо.■