30/05/2023 — 21:30 | АВТОРИ: ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА, ВОЛОДИМИР НОСКОВ | ФОТО ТЕАТРУ ТА MEDIAPORT.UA

Після повномасштабного російського вторгнення частина працівників Харківського театру ляльок ім. Афанасьєва пішла до Збройних сил України, інші не припиняють волонтерити та готувати нові спектаклі. Як змінюється театр ззовні та всередині, у подкасті «Герої Харкова» розповідає головна режисерка театру Оксана Дмітрієва. 

Володимир Носков: Так складається, що ми спілкуємося із Оксаною Дмітрієвою, режисеркою Харківського академічного театру ляльок імені Афанасьєва, перед прем'єрою нової вистави «Жираф Монс», але ця програма звучатиме після вистави. Вже будуть певні емоції, враження. Пані Оксано, вітаю вас! 

Оксана Дмітрієва: Привіт! 

Володимир Носков: Хоча ми домовилися, що будемо говорити на «ти», так? 

Оксана Дмітрієва: Так-так!

Тетяна Федоркова: Представимося на початку. Мене звати Тетяна Федоркова, співведучий подкасту Володимир Носков підключається до нас зі Львова. І ми зараз перебуваємо у театрі ляльок імені Афанасьєва у Харкові, де зустрілися з Оксаною Дмітрієвою. Вона ласкаво нас зустрічає, дала мені купу стільців, щоб я тут свою «шарманку» розгорнула. 

Володимир Носков: Тобто апаратуру?

Тетяна Федоркова: Так-так!

Володимир Носков: Перед тим, як будемо говорити про театральні справи, запитаємо про наших улюблених папуг. Вони як?  

Оксана Дмітрієва: Пташки співають, зустрічають дітей, які приходять до театру. Але наш улюбленець, якого всі глядачі пам'ятають, велика папуга Арочка померла влітку минулого року, у неї не витримало серце. Ви знаєте, що кожної ночі по Харкову були ракетні обстріли, удари, тому, мабуть, якоїсь ночі в неї сердечко не витримало. Дуже-дуже шкода, ми обожнювали цю дивну птаху, про неї існує купа легенд, всі глядачі її знали, навіть у деяких глядачів вона була як подруга. Усіх впізнавала, такий птах-собака, дивовижний звір. Це теж наша втрата під час війни.

Володимир Носков: Таню, у мене коли був папуга, коли я приїжджав, він мене зустрічав і казав: «Гоша і Вова — це друзі». 

Тетяна Федоркова: Я хотіла сказати, що слухачі можуть почути голоси пташок у театрі. Ми тут їх десь чуємо. 

Оксана Дмітрієва: Так-так, вони тут недалеко. Ми у холі, перед глядацькою залою. І тут поруч птахи. 

Володимир Носков: І про театральні справи. Отже, прем'єра. Знаєте, під час масштабної війни для театру — це реально диво, тому що у Харкові діє заборона на театральні, концертні дійства у приміщеннях, що є вразливими для авіації, ракет і так далі. Яким чином вам вдалося все це реалізувати?

Оксана Дмітрієва: По-перше, ми вже з квітня минулого року не припиняємо роботу. І ця робота дуже потужна і виснажлива. Потрібно вже зараз починати розмірковувати, як зараз розмовляти з глядачем, що йому потрібно, яку тему підіймати. І ви будете здивовані, але театр вже випускає четверту прем'єру за цей час. Так, це не такі масштабні, двогодинні вистави, до яких ми звикли. Ми домовились, що граємо без антракту, приблизно до години за часом, щоб це було дуже мобільно і по декораціях, і по складу, але щоб ми могли працювати і спробувати говорити про те, що відбувається з нами саме зараз.

Частину довоєнних дитячих вистав ми змогли відновити і саме з ними починали наше повернення до роботи. Ми грали вистави в метро, на виїздах. І ця заборона для нас була дивною, тому що коли театр такими неймовірними зусиллями намагається відновитися, бачить, як це важливо і для дорослих, і для дітей, ми раптово дізнаємося, що це не потрібно або пропонують грати у метро. Правда, дивно, коли вже там рухаються поїзди?

Володимир Носков: А з іншого боку можна теж зрозуміти відповідальність посадовців, які міркують про безпекові причини.

Оксана Дмітрієва: Звісно, я розумію наших посадовців. Це велика відповідальність, але, розумієте, зараз такий час, що кожен повинен брати відповідальність за себе. Театр намагається працювати, він підготувався до цього. Наш театр зробив колосальну роботу, силами наших працівників і волонтерського хабу «Л.ОБ», який був створений на базі нашого театру, зроблене бомбосховище. 

Володимир Носков: Це стара будівля, колишній банк, певна річ, там товсті стіни і є великий підвал, так? 

Оксана Дмітрієва: Так-так. Цей підвал довели до ладу і це дуже круто. Це зроблено руками працівників нашого театру, які все літо це робили для того, щоб убезпечити глядачів. 

Тетяна Федоркова: Коли ми говоримо про безпеку, то безпекові правила мають бути однакові для всіх, а коли за 200 м звідси працюють всі супермаркети, магазини, про що ми можемо говорити? Чому так?

Володимир Носков: Бо то бізнес, а це соціально-культурний заклад.

Оксана Дмітрієва: Ми отримали дозвіл на відкриття театру, все офіційно підготовлено для праці. У нас є фантастичний театральний дворик.

Володимир Носков: Закритий дворик?

Оксана Дмітрієва: Так, закритий дворик. Ми вже зіграли багато вистав у цьому дворі після заборони працювати. Це новий простір, який ми теж намагаємось обживати. Мені поки що не подобається, тому що вранці прийшли діти, а там б'є сонце. У мене стискається серце, тому що я розумію, що діти, не дай Боже, можуть отримати сонячний удар. 

Володимир Носков: А можна зробити якийсь тент, дашок? 

Оксана Дмітрієва: Володю, все можна! Але на все потрібен час. Я ще раз повертаюсь, що було витрачено колосальні людські ресурси, щоб підготувати наш театр.

Володимир Носков: В анотації до прем'єрної вистави «Жираф Монс» ви пишете, що це казка, але про харківську весну. 

Оксана Дмітрієва: Харківська весна, так. Це історія написана дуже крутим харківським драматургом Олегом Михайловим. В ту страшну весну, коли ми були шоковані, я рятувалась текстами Олега Михайлова, його короткими замітками, які він викладав у Facebook. Це було про життя, про смак, в цих текстах було дуже-дуже-дуже багато ніжності. І мене ці тексти деяким чином рятували.

Володимир Носков: Це така собі реабілітаційна вистава буде? 

Оксана Дмітрієва: Реабілітаційна, так, але ми будемо розмовляти і з дітьми, і з дорослими про те, що ж саме відбувається, що таке війна, як її відчувають діти?

Фрагмент вистави 

— То це що, в цьому місті завжди з неба падає каміння? 

— Ні, не завжди, але іноді трапляється...

Оксана Дмітрієва: Діти живуть у тому ж просторі, і ми, дорослі, повинні називати все своїми іменами. Ми не маємо права з ними лукавити. Потрібно знайти дуже правильні слова, щоб намагатися з дитиною поговорити. І мені здається, що у Олега це дуже круто виходить. 

Володимир Носков: Мені здається, що це може дітей навіть лікувати, підтримувати. 

Оксана Дмітрієва: Підтримувати! І це дуже чесна розмова і про те, що відчуває дитина, як можна подолати страх.

Фрагмент вистави

— А що, каміння кидають люди?

— А ти думав, що вони падають з неба самі по собі? Ні, звісно їх кидають інші люди. 

— А навіщо вони їх кидають? 

— Цього я точно не знаю. Мабуть, щоб зробити боляче тим, в кого вони їх кидають...

Оксана Дмітрієва: І ця історія ще і про надію. Безперечно, у нас все буде добре. І знаєте, у жирафів найбільше серце з усіх тварин і воно б'ється 170 ударів на хвилину. І це теж історія про велике серце, про доброту, про те, що це дуже важливо — зберегти ніжність під час війни.

Тетяна Федоркова: Пані Оксано, ви з Краматорська, так? Ваша родина якийсь час там була. Як вони зараз, у цих безпекових умовах? На Донеччині теж постійній обстріли.

Оксана Дмітрієва: Моя родина виїхала з Краматорська, тому що вони знають, що таке війна з 2014-го року. Зараз вони перебувають у Дніпрі, а у Дніпрі теж останні дні зовсім неспокійно. Я дуже хвилююсь і не розумію, куди далі?

Володимир Носков: Ви працювали у Сімферополі і актрисою, і режисеркою. А ще, я знаю, що вас не раз запрошували працювати до росії і начебто пропонували вигідні умови житла, але ви щоразу відмовлялися. Чому ніякі коврижки вас туди не завели?

Оксана Дмітрієва: Тому що я люблю свою країну, я люблю Харків, я люблю Краматорськ. Зараз я дуже сумую, давно там не була, мене туди тягне. Це моя земля, я хочу бути тут. І це нормально. Ще до 2014-го року у нас було дуже багато гастролей, ми були і в Пітері, і в Москві, де ми тільки не були! Престижно було запросити саме Харківський театр ляльок, тому що це рівень, на фестивалі міжнародні, які проходили в росії нас запрошували, але, знаєте, це відчуття повернення... Я ніколи не забуду, як в автобусі, щойно ми в'їжджали в Україну, а особливо в Харків, ми волали: «Ура, ми вдома!» У нас все краще, все по-іншому. І, дійсно, коли зараз аналізуєш, це відчуття легкості, свободи, навіть слова не підберу.

Володимир Носков: Світосприйняття у нас різне.

Оксана Дмітрієва: Так-так, легкість у всьому. Ми були щасливі, коли поверталися додому. Навіть зараз, коли ми повертаємось (у нас під час війни було декілька поїздок за кордон), це таке щастя — повертатись додому!

Володимир Носков: Скажіть, будь ласка, чи не було з боку росіян, колег, якихось спроб пояснити чи вони просто закрили рота, вся дружба — як нічого і не було.

Оксана Дмітрієва: У мене є пару дуже крутих друзів, які в перший день війни написали: вибач, те, що коїться, це жахливо. І вони продовжували боротьбу там, в росії. Їх декілька...

Володимир Носков: У ваших колег у філармонії є така проблема — це я під час останньої розмови з Юрієм Янком говорив якраз — що ми розгубили музикантів, вони роз'їхалися по європейських оркестрах, і тепер буде дуже складно всіх зібрати. Що у вас з колективом? Вони в Україні чи багато хто зараз працює в Європі?

Оксана Дмітрієва: На початку війни у місті залишалося дуже мало акторів. Починали ми працювати, коли було декілька акторів і мої студенти університету імені Котляревського. Вони увійшли до театру для того, щоб ми почали відновлювати репертуар. Це молоді люди, які поповнили наш колектив. А саме зараз потрохи повертаються. Я всіма пишаюся. Тими, хто залишився в Харкові, і зробив фантастичний хаб «Л. ОБ», який допомагав і допомагає і цивільним, і військовим, займається потужною волонтерською діяльністю. 

У нас багато людей пішли у лавах ЗСУ і я дуже хвилююся... Це і актори, і технічний персонал. Є деякі, які пішли з першого дня, деякі, які займалися спочатку волонтерством, рятували харків'ян — і акторів, і робітників театру, які залишились в Харкові — а як тільки стало більш-менш спокійно вони доєднались до лав ЗСУ. І є актори, дівчата, які рятували своїх дітей. І це правильно, тому що дітей потрібно було вивезти з Харкова. Вони зараз за кордоном, деякі дівчата дуже круто працюють у Польщі, Німеччині. Я теж ними пишаюсь.

Тетяна Федоркова: Пані Оксано, давайте назвемо їх.

Оксана Дмітрієва: Тетяна Тумасянц, Льоша Петриченко, Міша Озеров, Діма Прасолов, Володя Мельник, Віталій Бурлєєв, Яша Озеров. Ці хлопці і дівчата зараз у лавах ЗСУ.

Володимир Носков: Ми говорили з Михайлом Озеровим якраз...

Тетяна Федоркова: ...коли він був більше волонтером, так? 

Оксана Дмітрієва: Так, волонтером.

Володимир Носков: І ми говорили з ним про нинішню філософію театру. Він тоді сказав, що репертуар буде іншим, українською мовою. У мене тут одразу запитання, яке мене непокоїть давно. Чому так довго переважно грали вистави російською мовою і як тепер зміниться репертуар? Що залишиться?

Оксана Дмітрієва: З 24 лютого ми не зіграли жодної вистави російською мовою, все виходить українською. Звісно. Навіть питань не було до цього. Які вистави старого репертуару, дитячі, ми думаємо взяти з собою у майбутнє, ми їх перекладаємо, робимо нову редакцію, працюємо.

Що стосується минулого, дійсно, перехід на україномовний репертуар у нас був дуже-дуже повільний. Я згодна, що це наша провина, я не знімаю відповідальності, але останні два-три роки все-таки прем'єри у нас виходили українською мовою. Це і історія по Маркесу, «100 років самотності» (п'єсу написали фантастичні українські драматургині Олена Лягушонкова і Катя Пенькова), велика робота саме українською мовою, і казки, «Стійкий олов'яний солдатик», «Казка для маленького зайчика» — це вже були українські вистави. І ми готували прем'єру у прекрасному перекладі Сергія Жадана «Мамаша Кураж». Але коли за спиною весь репертуар російською, дійсно, було не так помітно, що йде така кропітка робота. Ми змінюємося. 

Тетяна Федоркова: Питання мови вже не стоїть так? Ніхто не очікував, що це буде так легко. 

Оксана Дмітрієва: Я пам'ятаю нашого харківського глядача до війни. І коли деякі батьки казали: «якщо вистава українською, моя дитина не піде». Але зараз жоден не сказав, чому саме так.

Володимир Носков: Значить, так виховували батьки своїх дітей.

Тетяна Федоркова: Тобто театр був вимушений орієнтуватися на глядача через такі інциденти? 

Володимир Носков: І, можливо, сама Оксана ще недостатньо була готовою до цього, може таке бути?

Оксана Дмітрієва: Я виросла в російськомовному середовищі. Мої дороги: Краматорськ, Крим, Сімферополь, потім Харків. І перехід на українську я потроху почала вже після 2014 року. Але у мене був шалений комплекс відкрити рота. Відкриваєш рота — і розумієш, як ти робиш це недосконало. Тобі стає соромно. 

Володимир Носков: А з іншого боку, поки не почнеш, не вийде.

Оксана Дмітрієва: А потім я подумала: ну все! Я говорю так, як говорю, я вчусь, мене можуть виправити, нічого страшного! Але у мене зняло, як рукою, комплекс, утиск, страх помилитися. Десь вилітає слово — нічого страшного, все у мене вийде. 

Тетяна Федоркова: Повернімося на початок війни. 2 березня був удар по Палацу праці у центрі Харкова, буквально за 200-500 м від нас, театр теж зазнав пошкоджень, але швидко самі працівники все це позакривали, так? І я знаю, що у вашому бомбосховищі ховалися харків'яни, місцеві жителі. Як ви кажете, це був «Ноїв ковчег»

Оксана Дмитрієва: Так-так. 24-го лютого я виїхала до своєї родини, домовилася з друзями у Полтаві, а повернулася десь 24 березня. Майже місяць мене не було, але ті люди, які залишились — я ними дуже пишаюсь. Вони зібрали розгублених людей у стінах цього театру, вони намагались разом виживати, долати страх, а потім навчилась допомагати. І весь цей час театр жив, рятував людей, не тільки робітників театру — в якийсь час, найтяжчий для Харкова, тут перебували близько 600 людей. Ви можете собі уявити?

Команда, яка взяла на себе відповідальність, — це неймовірний вчинки. Коли вдарили по Палацу праці, майже вщент його розбомбили, у театрі повилітали вікна. Ті, хто залишився, все прибирали, все рятували, заклеювали вікна, зберігали театр і цей простір.

Тетяна Федоркова: А потім волонтерський хаб утворився і тут постійно, скільки пам'ятаю, Сергій Жадан викладав відео, машини тут біля театру передавалися, тобто це така постійна робота, якою займався зокрема Михайло Озеров.

Оксана Дмитрієва: Я повернулася у березні, весна. Що відбувається з нашою психікою? Це такий сюрреалізм. Але я була дуже щаслива. Що я у місті, що я з цими людьми. І це щастя, дивні реакції... Коли я перебувала в Полтаві, я думала, що до театру я не повернусь, що потрібно більше робити щось прикладне. 

Важливий для мене спогад — коли йдеш містом, а йти в містом доводилося багато, тому що автівки у мене немає, а в театрі я жити не залишилась, тому що я так зраділа дому, що можна було збожеволіти! Мені хотілось бути вдома... 

Тетяна Федоркова: А транспорт не ходив.

Оксана Дмитрієва: Транспорт не ходив. І ти йдеш порожнім містом, яке здається неймовірно красивим. А ще воно таке горде, таке підтягнуте і ще, і ще дуже багато. І від цього дуже багато ніжності. Квітнуть абрикоси. Цей запах, який дурманить... 

Володимир Носков: А коли ви зателефонували акторам, щоб сказати: так, стоп починаємо!

Оксана Дмітрієва: Спочатку я це робила обережно. І коли я сказала: ну що, починаємо? На мене подивилися, як на божевільну і побігли в інший кут. Правда, божевільна приїхала, ляльок розклала... Я вдячна моїм студентам, які сказали: добре, Оксано Федорівно, що ми там робимо? І так потрохи ми почали. Потім ще була вистава у наших акторів (Саша Шликова та Антон Андрющенко, а далі студенти Лілія Осійчук, Саша Колесниченко, Яків Озеров, Сергій Смеречук), яку грали не в театрі... Нам потрібно було з чогось починати. І почали актори зі своєю власною виставою, на початку квітня ми зіграли виставу у метро. Нам дуже допомагали «Спільно», проєкт UNICEF, вони домовились з усіма станціями метро. Майже місяць відбувалися такі сюрреалістичні гастролі. А потім почали повертатися...

Тетяна Федоркова: ... корифеї. 

Оксана Дмітрієва: Так, потроху повертаються корифеї. Я їх дуже-дуже всіх чекаю, тому що театр — це люди, актори. Я вважаю, все у нас буде добре. 

Тетяна Федоркова: Розкажіть про виставу «Я норм». Я коли бачила фрагменти цієї вистави, мене, чесно кажучи, трошки трусило. Я заново переживала всі ці моменти, всі SMS...

Фрагмент вистави

— Майку, а це ще хлопавка чи вже феєрверк?

— Я, чесно кажучи, не знаю.

Тетяна Федоркова: Воно було влучним, прямо в серце, я по кілька разів переглядала те, що журналісти встигли зняти на репетиціях...

Фрагмент вистави

— Сиди у підвалі! У нас у 2014 так купу людей побило, я це добре знаю, скоро і тут так буде!

— А я кажу, що ти боягузка, і батько твій — не старий, він міг би воювати!

Тетяна Федоркова: Як вам вдалося це встигнути зафіксувати і передати?

Оксана Дмітрієва: Коли наша команда зібралась, по-перше, ми зрозуміли, що ми потрібні і ми потрібні один одному — театр і глядачі. І незрозуміло, хто кому більше, тому що наші вистави завжди закінчувались обіймами, і це було дуже-дуже важлива терапевтична штука.

Я згадала текст Ніна Захоженко. Ми так круто почали дружити під час війни, це львівська драматургія, якій я подзвонила і кажу: Ніно, можна ми візьмемо твій текст? Вона сказала? звісно. І ми спочатку думали, що зробимо просто читку, а потім, коли вони прийшли наступного дня і вже знали текст, все стало зрозуміло: робимо виставу.

Тетяна Федоркова: І там ще була така музика. 

Оксана Дмітрієва: З початку війни я не слухала жодної музики, тільки новини. І перша музична реабілітація відбулася, коли мені свою пісеньку надіслала студентка, яка грає у цій виставі. Точніше, вже не студентка, а акторка нашого театру Лілія Осійчук. Про котиків, яка звучить у фіналі вистави. Я в цю музику просто закохалася. Це був перший крок, коли я почала слухати звуки. Потім моя улюблена композиторка Катя Палачова — зараз у Німеччині з дитиною, але весь найстрашніший час вона перебувала саме у нашому «ноєвому ковчезі», а потім на евакуаційному поїзді все-таки виїхала — стала писати музику. І у нас все вийшло, ми дуже швидко зробили цю виставу. Десь за три тижні ми вже грали.

Тетяна Федоркова: Взагалі музикою (і звуками) просякнуті вистави, так? Це один з таких елементів. Я пам'ятаю, з театром ляльок у мене пов'язане журналістське завдання, коли я прийшла після прем'єри, а музичне оформлення було таке потужне... 

Фрагмент вистави 

«Майська ніч»

Тетяна Федоркова: ...приходжу до редакції і не знаю, що писати. Ну, так, інтерв'ю ми взяли, але мене так ця музика накрила, що я не знаю... І я пам'ятаю, здається, Філіпа Диканя питала, як писати культурні репортажі? Я перепрошую, що я про себе розповідаю!

Оксана Дмітрієва: Та це круто, саме так і писати. Культура — те, що тебе здивувало, що стає твоєю емоцією, щоб інша людина це починала по-своєму відчувати. Це стає таким куполом. 

Володимир Носков: Скажіть, будь ласка, чого шукає сам глядач? Моменту, щоб відсторонитися хоча б на деякий час від війни, чи навпаки хоче розмірковувати, рефлексувати на ці болючі моменти, які ми переживаємо?

Володимир Носков: По-різному. Хочеться і відсторонитися від війни, але ми мусимо теж нагадувати, що війна зовсім не закінчилась. Якщо нам стало трішечки легше, ми повинні пам'ятати що вона поруч. І поруч дуже багато біди. Наприклад, після вистави «Я норм» до мене підходили і казали: я вперше за війну заплакала. Нас зі студентами запросили до Шарлевіля, Франція, там є потужний інститут театрів ляльок. І ми возили дві вистави «Вертеп» і «Я норм», грали для наших переселенців. Дитина з Бахмута підходила до наших акторів — це так важливо — і розповідає, що саме з нею сталося, це така терапія і можливість випустити цей біль, який ми намагаємося законсервувати. Нам потрібно допомогти, щоб людина змогла з цим пропрацювати, показати: дивись, я теж відчуваю те саме, як і ти.

Людина, яка це відчуває, це стає виставою про Бучу, виставою про Харків, зараз про Дніпро, цей досвід, з яким ми, на жаль, усі знайомі... 

І ще про виставу «Я норм». Для мене була важливою зустріч, коли цю виставу ми показували курсантам-танкістам. Коли на сцені підлітки, які тільки закінчили університет, грають і коли це дивляться підлітки, які з першого дня захищають наше місто... І в п'єсі є така цікавий момент, де цивільний розмірковує про влаштування танка. Коли у залі ржуть військові! Мене вразило те, як  військові дивились цю виставу. Мені здається, вони зрозуміли що в цей час у голові і у душі цивільних відбувається. Що вони теж сміливі, теж щось роблять важливе. Це таке дзеркало, яке дозволяє подивитися, що відбувається з людиною. І це така емпатія!

Я бачила очі цих хлопців і дівчат, танкістів, після вистави. Якими очима вони дивились на акторів. Це для мене була важлива штука: все-таки працюємо далі, фух, але говоримо про те, що болить саме зараз. Про інше, мені здається, зараз не на часі.

Тетяна Федоркова: Розкажіть трошки про «Вертеп». Ви його зіграли вперше у дворику тут? Чи це для Харкова було вперше?

Володимир Носков: У Львові було. 

Оксана Дмітрієва: Ціла історія була з «Вертепом». Я вдячна Львівському театру ляльок, які подзвонили і сказали: Оксано, якщо потрібна буде допомога, давай щось робити. Я подумала, що у Львові декілька моїх акторок, гарно було б щось вигадати. Уляна Мороз написала проєкт, ми його виграли і зробили таку дивну виставу «Вертеп». Ми граємо її в дуже різних умовах. Прем'єра була на Різдво у Львові. Потім поїхали з львів'янами. А потім повернулися до Харкова. Вистава дуже пластична. Ми можемо грати і разом, можемо грати окремо. Цю виставу зараз дуже багато запрошують на фестивалі, вона теж про нас, про те, що для нас Різдво. 

Володимир Носков: Я ще подумав, що насправді вертеп для вашого театру є дуже символічним. Я згадав екскурсію в музеї історії вашого театру, де мені розповідали про вертеп, який, здається, вперше поставили у часи Перебудови, що було тоді викликом. І зараз, бачите, знову звернулися до вертепу. 

Оксана Дмітрієва: Так, це перший «Вертеп», який відновили в Україні. Режисер Олександр Олександрович Інюточкін, фантастичний художник Олексій Щеглов. Саме цей вертеп є у нас в музеї. Те, що ми зробили, знаєте, у вертепі є така формула: Христос народжується тут і зараз. Кожна народжена дитина в Україні під час війни — це об'єкт полювання Ірода. Тому воно так пронизливо звучить, але ця проста історія теж важлива, тому що ми знаємо, чим вона закінчується. А вона закінчується неодмінно тим, що смерть прийде за царем Іродом, світло переможе темряву.

Тетяна Федоркова: Пані Оксано, можете розказати про свої співпрацю з Костянтином Зоркіним. Він дотичний до «Вертепу».

Оксана Дмітрієва: З Костею ми робимо другу роботу. Перша — це «Вертеп». Мені дуже подобається, як він працює з матеріалом. Коли я побачила у Facebook під час війни, як він робить дерев'яні будинки з обвугленими очима, я була шокована. Так, як малює Костя, виглядає Харків. Ми випадково зустрілися на вулицях Харкова, подивились один одному в очі: працюємо — працюємо. І робимо ось вже другого виставу («Жираф Монс»). 

Тетяна Федоркова: Я так розумію, що у деяких елементів декілька ролей, символів. 

Оксана Дмітрієва: Так, метаморфози. Він, дійсно, майстер. І робить все сам.

Тетяна Федоркова: Я бачила на першому поверсі афішу, де у вас щовихідних вистави, тобто це наповну вже робота? І як би ви проанонсували «Жираф Монс»?

Оксана Дмітрієва: Ви знаєте, що у Харкові — два зоопарки. Екопарк Фельдмана, де під час війни сталося багато біди. Я дивилася усі репортажі, коли рятували тварин, для мене кожне врятоване життя було дуже важливим. Потім Олег [Михайлов] написав цю дивну історію про жирафу, маленького жирафу, який залишається один у зоопарку. Що він відчуває, яку казку йому розповідає мудрий птах? Саме про це ви дізнаєтеся з нашої вистави. Текст — неймовірний, він і сумний, і ніжний, але в ньому є надія, що все в нас буде добре. ■