Між двома Золочевами: як переселенці з Харківщини облаштовуються на Львівщині

Місто Золочів у Львівській області за час російського повномасштабного вторгнення прийняло 2092 переселенців, 23 з них евакуювалися з прифронтового селища Золочів на Харківщині. На заході України люди знайшли прихисток, роботу і нових друзів. Проте думками все одно залишаються вдома.

Як переселенців приймають у громаді на Львівщині, що допомагає адаптуватися, де вони живуть і працюють та чому не всі наважуються їхати так далеко від рідних місць — говоримо у новому випуску проєкту MediaPort «Місто на рівних». 

«Ми були як зайчики перелякані»: як приймають переселенців на Львівщині

— Анжело, як ви з рідними опинилися у Золочеві на Львівщині?

Анжела Пегашева, переселенка із Золочева на Харківщині:

Ми виїхали з Харківщини у перші місяці повномасштабної війни. Спочатку потрапили до Львова, жили у спортзалі школи на матрацах. Мої батьки — пенсіонери, тому такі умови нас не влаштовували.

Я побачила в інтернеті публікацію про те, що голова харківського Золочева Віктор Коваленко приїжджав до Золочева на Львівщині по гуманітарну допомогу. Міста-побратими підтримували одне одного. Я зателефонувала до голови й розповіла, що ми перебуваємо у Львові.

Він сказав: «Негайно приїжджайте у Золочів. Ми вам допоможемо, поселимо, не турбуйтеся».

Нас дуже добре зустріли й одразу поселили в гуртожитку. Нам із донькою виділили окрему кімнату, батькам — свою.

— Наскільки легко вам було звикнути до нового місця?

Анжела: Ми не були повністю відкритими, бо дуже перелякалися. Коли виїжджали із Золочева, я навіть не пам’ятаю дороги — настільки була у стресі. Ми не знали, що на нас чекає і що робити далі.

Але дорогою нам допомагали волонтери: несли речі, проводжали до пунктів, пояснювали, де оформлювати документи та куди звертатися. Завдяки цьому ми поступово почали відкриватися.

— Ви розуміли, що залишаєте рідний дім надовго?

Анжела: Через чотири дні після того, як ми виїхали й забрали батьків, прилетіло прямо на город, на нашу земельну ділянку. Від будинку залишилися стіни, даху немає.

До цього ми все чекали: може, закінчиться, може, стане спокійніше. Але сусіди загинули у власному будинку під час обстрілу. Жінка закрила собою доньку, дитина вижила, а мати загинула.

Після чергового сильного нічного обстрілу ми з Катериною ховалися в хаті між ліжками, бо хорошого погреба не мали. Молилися, читали «Отче наш». Донька плакала й казала: «Мамо, це ти винна, що ми досі не виїхали».

Після цього я серйозно взялася за евакуацію. Зателефонувала знайомим і попросила вивезти нас хоч якось. Вони допомогли.

— Що б ви сказали людям, які досі залишаються у небезпечних населених пунктах?

Анжела: Якщо бойові дії близько, не можна залишатися й чекати. Треба виїжджати. Особливо це стосується сімей із дітьми та літніми людьми.

Я телефонувала друзям, знайомим, переконувала їх евакуюватися, іноді навіть сварилася. Адже ми відповідаємо за своїх близьких — дітей і батьків. Не треба боятися виїжджати: люди допомагають, не залишають напризволяще.

Житло, медицина та волонтерська допомога

— З чим найчастіше звертаються переселенці до ради ВПО?

Анжела: Насамперед — із питанням житла. Людей розселяють у підготовлені місця, тому не обов’язково одразу винаймати квартиру. Якщо комусь потрібне окреме житло й людина має фінансову можливість його оплачувати, ми теж допомагаємо шукати варіанти.

Тут постійно вивчають потреби переселенців. Приїжджають волонтери, пропонують медичні послуги, можуть поміряти тиск, допомогти з ліками. Якщо людині потрібно до лікарні, а вона пересувається на милицях, її можуть забрати й відвезти.

Також привозять постіль, ковдри, новий одяг. Допомоги багато. Іноді навіть здається, що нас відвідують занадто часто.

— Чому, на вашу думку, не так багато людей із харківського Золочева переїжджають до Золочева на Львівщині?

Анжела: Мабуть, через відстань. Це приблизно тисяча кілометрів від дому. Люди не хочуть так далеко їхати від рідних місць.

— Чим відрізняються два Золочеви?

Анжела: Вони схожі, але харківський Золочів, як на мене, енергійніший. Там усе швидше, наче у великому місті. А тут люди спокійніші, нікуди не поспішають.

Мені подобається, що тут багато храмів, що люди ходять на служби, спілкуються. Це впливає на виховання, на те, як люди сприймають одне одного.

Ми все одно маємо надію повернутися додому. Але поки що потрібно жити, працювати й будувати плани.

«Я вже це сприйняла»: як навчаються діти з Харківщини

— Катерино, як тебе прийняли у новій школі?

Катерина, учениця 11-го класу, переселенка із Золочева на Харківщині:

Коли я почала навчатися у школі, познайомилася з багатьма дітьми. Вони дуже тепло мене прийняли, одразу почали спілкуватися, турбувалися, щоб я влилася в колектив.

Звісно, були люди, з якими я не одразу знаходила спільну мову. І я не люблю поступатися, і деякі люди теж. Тому іноді ми сварилися. Але більшість учнів і вчителів намагалися налагодити стосунки. Завдяки цьому мені було комфортно.

— Тепер ти готова навчатися у Львові або Тернополі, а не повертатися до Харкова після школи?

Катерина: Спочатку я зовсім не хотіла цього приймати. У дев’ятому-десятому класах сподівалася, що війна скоро закінчиться, тому в одинадцятому вже навчатимуся в Харкові.

Оскільки поки що нічого такого не відбувається, я прийняла, що доведеться вступати до університету у Львові або Тернополі. Тепер нормально до цього ставлюся.

Я обрала гуманітарний профіль у ліцеї, бо там, крім української та англійської мов, вивчають німецьку. Після школи хочу вступати на юридичний факультет.

І я дуже чекаю на свою подругу Поліну з харківського Золочева. Сподіваюся, вона теж приїде й житиме зі мною!

— Чи помічаєте ви, що дітям-переселенцям складніше знаходити спільну мову з місцевими учнями?

Ольга Климук, директорка Золочівського ліцею:

У перший рік повномасштабної війни були певні моменти, пов’язані з мовою. Деякі діти-переселенці на перервах переходили на російську. Для нашого закладу це було незвично, тим більше, що в нас навчається багато дітей військовослужбовців.

Але вже на другий-третій рік ця проблема зникла. Діти вільно спілкуються, а ті, хто приїжджав пізніше, ставилися до цього свідоміше.

Бувають емоційні труднощі, які залежать від характеру дитини та її сприйняття ситуації. Але це стосується не лише переселенців. На реакцію дітей впливають і повітряні тривоги, й інші події, пов’язані з війною.

— Скільки дітей-переселенців зараз навчається у ліцеї?

Ольга Климук: Цього навчального року — двоє, минулого було шестеро. Це діти з Харківщини та Одещини.

У нашому закладі проблем із комунікацією не відчуваємо. Я навіть не завжди знаю, хто саме з дітей є внутрішньо переміщеним. Під час уроків і спілкування в класі різниці не помічаю.

Житло й робота: як громада на Львівщині допомагає переселенцям залишитися

— Пане Михайле, як змінилася допомога переселенцям за роки повномасштабної війни?

Михайло Кулик, заступник Золочівського міського голови:

Ми шукаємо нові можливості та місця, де можна поселити людей. Для цього використовуємо комунальні приміщення, які більше не працюють за своїм призначенням: школи, лікарні, амбулаторії, будинки культури та інші будівлі, які можна пристосувати для проживання.

Намагаємося розміщувати сім’ї так, щоб вони могли жити окремо — у кімнаті чи блоці. Водночас багато людей самостійно купують будинки та квартири й залишаються в громаді. Для нас це великий плюс: потрібні люди, діти, працівники, щоб працювали школи й дитячі садки.

— Ви також шукаєте можливості для постійнішого житла?

Михайло Кулик: Так. Є державна програма «Будиночок у селі», відповідно до постанови Кабінету міністрів №751. За її умовами, купують будинки, передають їх на баланс міської ради, а потім можуть надавати внутрішньо переміщеним особам у безоплатну оренду.

Ми вже знайшли кілька будинків і людей, які потребують такого житла. На один будинок передбачено 500 тисяч гривень. Це обмежує вибір, але ми знайшли варіанти, у які можна заїжджати й жити.

Зазвичай це будинки в селах за 12–15 кілометрів від Золочева. Не всі хочуть переїжджати в сільську місцевість, але є люди, які з радістю погоджуються.

— Чи вистачає громаді приміщень для переселенців?

Придатного комунального майна не так багато, тому шукаємо й інші варіанти. Наприклад, працюємо з американськими інвесторами, які погодилися допомогти придбати будівлю колишнього будинку побуту площею понад тисячу квадратних метрів. Її можна було б переобладнати для проживання переселенців.

Також є окремі приміщення, які ми зберігаємо для людей із харківського Золочева, зокрема колишня амбулаторія.

Зараз у нашій Золочівській громаді офіційно зареєстровано 2900 внутрішньо переміщених осіб. Загалом у громаді живе близько 50 тисяч людей, із них приблизно 24 тисячі — у самому Золочеві. Решта — у 66 селах і селищах.

— Де переселенці частіше обирають жити — у місті чи селах?

Переважно у місті, тому що там є робота. Люди намагаються працевлаштуватися за фахом. Багато хто з Харківщини пішов працювати в освіту або медицину.

Вакансії є, зокрема тому, що частина місцевих жителів виїхала за кордон. На підприємства в Золочеві, Буську та Красному людей навіть підвозять автобусами із сусідніх сіл.

Заробітки не захмарні, але можуть бути вищими за середні. Головне — бажання працювати.

— Чи можуть переселенці користуватися місцевими соціальними та медичними послугами?

Так. Люди, які реєструються в громаді, можуть користуватися тими самими пільгами, медичними послугами та програмами матеріальної допомоги, що й місцеві жителі.

Люди з Харківщини для нас уже рідні. Вони відкриті, щирі, активні, готові працювати. Якщо є бажання, вони можуть інтегруватися в громаду — і багато хто це вже робить.

— Яка ситуація з орендою житла?

Більше людей винаймають житло, ніж живуть у гуртожитках. Ті, хто має роботу або виплати, намагаються орендувати квартиру чи будинок.

У Золочеві однокімнатна квартира коштує приблизно 10-12 тисяч гривень на місяць. Після початку повномасштабної війни оренда подорожчала.

Люди часто спочатку поселяються в гуртожитку, а потім шукають власне житло ближче до роботи. Для багатьох можливість працевлаштуватися має вирішальне значення.

«Я тут спокійно почуваюся»: як облаштовують побут у гуртожитках

— Олександро, як ви опинилися у Золочеві на Львівщині?

Олександра Каплунівська, переселенка з Харкова:

Ми приїхали сюди з двома сумочками. Нам допомагали, приносили їжу, безкоштовно годували в їдальні.

Я з Харкова, з вулиці 23 Серпня. Там ми 11 днів були на підлозі, не спали й нормально не їли. До Золочева приїхали 19 квітня 2022 року. Тепер тут уже п’ятий рік.

Я тут спокійно почуваюся. Поруч магазини, амбулаторія, маю сімейного лікаря, можу здати аналізи. У нас є кухня, ванна, кімната, душова кабіна, пральна машина. Усе добре.

— Анно, як змінилися умови у вашому гуртожитку?

Анна Монахова, переселенка з Харкова:

Коли ми сюди приїхали, згодом у гуртожитку почали ремонтувати п’ять поверхів. Потім нам запропонували написати заяви, якщо хочемо тут залишитися. Оскільки мій чоловік — учасник бойових дій в Афганістані, йому виділили кімнату.

Я пенсіонерка, чоловік теж пенсіонер, але ще працює. Ми спілкуємося з усіма сусідами.

Ми привезли із собою мікрохвильову піч, кавоварку, посуд. Хочеться мати щось своє. У кімнаті облаштовуємося так, щоб було затишно.

— Ви підтримуєте зв’язок із Харковом?

Анна Монахова:

Так, ми дуже любимо Харків. У нас залишилася квартира в Новобаварському районі. Можемо приїхати, перевірити, що там, адже квартиру треба утримувати. Харків дуже страждає, і ми переживаємо за нього.

Як переселенці із Золочева живуть у Харкові

— Чому ви вирішили виїхати з Золочева? 

Володимир та Ірина Тімченки, переселенці із Золочева на Харківщині, які зараз живуть у Харкові:

Ми пенсіонери, обоє маємо понад 35 років педагогічного стажу. Володимир був директором школи, я викладала англійську мову.

Виїхали в серпні, тому що почастішали обстріли FPV-дронами. Стало небезпечно їхати до аптеки, магазину чи лікарні. Лікарня в нашому Золочеві вщент розбита.

Лариса Кузнєцова, переселенка із Золочева на Харківщині:

Є телеграм-канали, де повідомляють про російські дрони на трасі. Наприклад, не доїжджаючи до Карасівки, бачимо повідомлення про «Молнію». Водій розвертається, ми їдемо назад, ховаємося, чекаємо, поки вона десь упаде. Потім знову сідаємо в машину й їдемо далі.

Ризикує водій, ризикуємо й ми. Але їхати треба.

Якби не робота в Харкові, я, можливо, залишилася б у громаді. Багато людей досі не виїхали. Але транспорт перестав нормально ходити, рейсових автобусів немає. Їздять приватні перевізники, і ти не знаєш, чи зможеш наступного дня дістатися на роботу. Тому довелося евакуюватися.

— Як вас прийняли на новому місці?

Ірина Тімченко: Ми вдячні за все, що маємо. У кімнаті є необхідні речі. В евакуаційному пункті нам дали посуд, постіль, ковдри. Тут теж отримали термоси й ковдри.

Ми привезли із собою картини — це пам’ять про мою маму.

— Чи комфортно вам жити в гуртожитку?

Лариса Кузнєцова: Умови дуже добрі. Є кімнати на двох-трьох людей, ремонтують душові, кладуть плитку, встановлюють бойлери. Зробили пандуси, готуються до опалювального сезону.

Переселенцям привозять обіди, зокрема людям віком від 75 років. Приїжджають благодійні фонди, можна безкоштовно проконсультуватися з психологами та юристами.

Жити можна. Але думки все одно про дім і про те, що там може статися.

— Що ви хотіли б сказати людям, які залишаються під обстрілами?

Володимир Тімченко: Люди не можуть сидіти по кущах і чекати, поки мине небезпека. Російські дрони атакують не лише військових, а й цивільних — велосипедистів, швидкі допомоги. Це варварство.