Меморіали і практики пам’ятання у Харкові: що було і як буде?
Обговорення щодо меморіалізації російсько-української війни, яка точиться з 2014 року, тривають у Харкові вже кілька років. У місті постають нові монументи, змінюються назви вулиць і зникають символи російського та радянського. Які можливості пам’ятання ще можуть з’явитися в Харкові? Перш ніж надати свій варіант відповіді на це питання, пропоную подивитись на традиції меморіалізації, що вже існують у місті.
Прогулянки Меморіалом
Коли я була маленька, батьки щоосені возили нас із братом до Меморіалу Слави, щоб ми могли «насолодитись красою осіннього лісопарку». Ці поїздки передбачали усталену програму, початковою точкою якої була станція дитячої залізниці в парку, що в моєму дитинстві ще носив ім’я депресивного російського радянського письменника Максима Горького. Його суворий погляд зустрічав нас на вході до парку, від якого ми прямували до вузької платформи «Малої Південної» залізниці. Не знаючи про колоніальне походження цієї назви, я уявляла, що у Харкові має бути і Мала Північна залізниця (десь, напевно, на Північній Салтівці). Мініатюрні вагони і діти у залізничній формі, які перевіряли наші паперові талончики, створювали веселу і легку атмосферу. Мама казала, що цього разу я неодмінно побачу білок, яких ми будемо годувати привезеними з дому волоськими горіхами. Пам’ятаю, що чомусь у ті роки ми так і не зустріли в лісопарку жодної білки.
Натомість, як на Алісу в країні див, на Меморіалі на мене чекала велетенська сувора статуя Батьківщини-матері, що на контрасті із розмірами залізниці і маленькою мною видавалася ще більшою. Поряд із жінкою палав вічний вогонь, а з-під землі лунало серцебиття, що його супроводжувала урочиста військова музика.

Маленькій мені здавалось, ніби мільйони безіменних людей перебували там унизу і підтримували підземне багаття величезної богині. Це радикальне дитяче сприйняття, авжеж, не співпадало з оригінальною задумкою авторів меморіалу, зведеного на честь героїв і жертв численних битв за Харків у Другій світовій війні. Але загальну ідею радянської ідеології — показати всемогутність та всеохопність держави перед індивідом — я зрозуміла вже тоді.
Одного сонячного ранку восени 2026 року я вперше приїхала до Меморіалу самотужки, і це виявилося цікавим досвідом. Я сподівалась швидко зафільмувати комплекс і одразу зробити пробіжку до Ботанічного саду. Але атмосфера місця змусила затриматись. Вперше я не лише прийшла до Меморіалу самостійно, без групи однокласників, без батьків або весільних компаній, що часто фотографуються з Батьківщиною. Ба більше, я зосталась один на один зі світом Меморіалу. Дві монументальні плити, що відкривають шлях до комплексу, створюють відчуття переходу зі світу живих до світу пам’яті, наче давньоєгипетська піраміда.


На шляху до Батьківщини-матері стоять плити з найпрозорішою радянською пропагандою. На них немає української мови і навіть згадок про те, що на цих землях жили та вмирали українці. Так само не згадується ані про євреїв, ані про поляків, ані про росіян. «Трудящиеся Харьковщины» присутні разом із «райкомами партии», «партизанскими отрядами» та «обкомами». Не обійшлося й без вражаючих цифр — «270 299 Советских граждан», яких розстріляли, повісили та задушили в газових камерах фашистські загарбники. «Родина вас не забудет» — чи то обіцянкою, чи то погрозою закінчується текст.

Підписи, направду, є похідними від вражаючої монументальної візуалізації жертовності. Батьківщину підпирають барельєфи з фігурами, що гуртуються у декілька сюжетів. Група воїнів, що йдуть на штурм, далі — три чоловіки з оголеними торсами з фактурною, майже мікеланджелівською, промальовкою м’язів. За ними — чоловіки-партизани, і вже в кінці захована найдивніша і найцікавіша група: дві жінки, що обіймають одна одну, намагаючись не дивитись на чоловіків, які їх оточують. За жінками наглядає літній пан. Своєю фігурою він ніби закриває жінок від превалюючої войовничої маскулінності.

У світі новин про використання сексуалізованого насильства російськими військами контраст підкреслено прихованого жіночого тіла і фетишизованого чоловічого виглядає як підтекст. Чи закладали його автори, багато з яких, як і керівник проєкту Михайло Овсянкін, воювали у Другій світовій? Чи вони забули про жорстокі будні війни для жінок?

Все ж меморіал було зведено тридцять років потому, у 1975 — 1977 роках, у часи брежнєвського застою, коли безпосередня пам’ять про Велику Вітчизняну війну, як називали в СРСР Другу світову, змінюється міфологізацією цієї війни та перетворюється на ще один інструмент утримання у союзі поневолених республік спільною ідеологічною парадигмою. Ідеологічні норми тоталітарної держави, що боялася втратити владу над підконтрольними республіками, відображаються у масштабах та майже магічному заговорі у повторенні слова «безсмертний» на меморіалі: «Безсмертні подвиги ваші і слава ваша безсмертна».
Спільноти пам’ятання
Звісно, і до 1977 року в Харкові існували місця пам’яті, але вони почасти мали більш локальний характер. Поряд із заводом «Електроважмаш» в Індустріальному районі у 1965 році колега Овсянкіна і також ветеран Другої світової війни скульптор Борис Корольков створив скульптуру воїна.

Пам’ятник звели на місці одного з масових поховань радянських військових. Характерно для радянського часу: відповідальність за скульптуру поклали на працівників заводу, моїх батьків і їхніх колег, які двічі на рік прибирали та підфарбовували воїна. Ця практика продовжується навіть сьогодні, коли сам завод переживає серйозні руйнування.
Влітку 2022 року, після того як російські ракети С-300 пошкодили офісну будівлю, в якій розміщується музей «Електроважмашу», я зголосилася відфотографувати музейну колекцію для заводського та власного архівів. Серед музейних альбомів я знайшла багаторічну переписку між працівниками заводу (учасниками місцевого історичного товариства) і родичами похованих на території підприємства військових. Переглядаючи листівки родичів військових, що надходили із російських міст, читаючи ці доброзичливі повідомлення з міст, що символізують для мене тепер найвище зло, у напівзруйнованому росією заводі було досить дивно. Разом із тим, на відміну від великих радянських проєктів, цей пам’ятник відчувається частиною багаторічного процесу пам’ятання на рівні персональному і на рівні маленьких спільнот.
Те, що в радянському просторі Харкова також є різні рівні меморіалізації, наштовхує на подальші роздуми. Не тільки про монументи, що мають постати в просторі міста, але й про ті ритуали, практики і звички, що місцеві жителі будуть створювати навколо цих нових місць пам’ятання. І що ці простори будуть казати про характер нашої сучасної держави, її ідеологію та ставлення до людини?
Від найбільших до найменших
Одного дня, проходячи вулицею Алчевських, я буквально «наштовхуюсь» на маленьку латунну табличку, впаяну в асфальт. Це так званий «камінь спотикання», і до цієї зустрічі я не знала про його існування, але одразу впізнала форму.
Будь-який турист у Берліні або безлічі європейських міст зрозуміє, про що я. У 1996 році німецький митець Гюнтер Демніг створив концепцію камінців під ногами, що маркували останні адреси жертв нацизму — німецьких євреїв. Назва і форма каменів відсилали до старої німецької приказки, що «де спіткнувся німець, вірогідно, похований єврей».
Напевно, ніхто не присвятив темі колективної провини більше часу, ніж німецькі культурні діячі. Розпорошені Німеччиною та іншими європейськими країнами камінці спотикання маркують перехід політики пам’яті від масових батальних сцен та ототожнення війн з іменами знаменитих воєначальників до думки про війну як трагедію приватну. У книзі спогадів про своє повоєнне дитинство в Німеччині філософ Ганс Ульріх Гумбрехт зазначає, що наполегливі практики пам’ятання молодими німцями були відповіддю на атмосферу легкої ностальгії за могутністю рейху, що продовжувала панувати в їхніх сім’ях ще довго після завершення Другої світової війни. Велика кількість камінців спотикання, масштабність та інтерактивність цього розпорошеного меморіалу вбитим євреям Європи є спробою взаємодіяти з проблемою дуальності публічної та сімейної історій, що залишається не до кінця осмисленою в німецькому суспільстві і сьогодні.

Харківський камінь спотикання присвячено відомому лікарю-ендокринологу Віктору Когану-Ясному, що постраждав у 1953 році від радянської «Справи лікарів». Камінь грає зі схожою забороною, але вже теми репресій, що, як і Голодомор, довгий час залишалася не проговореною в багатьох місцевих родинах, включно з моєю. Ця пам’ятка нагадує про маргіналізацію євреїв не тільки у Німеччині 1940-х, але й у Радянському Союзі 1950-х і далі. Не випадково меморіал жертвам Голокосту в Харкові було створено лише після розпаду СРСР, у той час як Меморіал Слави 1977 року не помічає цю окрему трагедію.
Зараз, коли сучасна російсько-українська війна охоплює всі сторони життя сучасних харків’ян, складно уявити, що нам знадобляться камінці спотикання, аби не забути про неї. Складно уявити, що ця тема може бути табуйована. Скоріше навпаки. Але подібні мікропам’ятки, що буквально втручаються у повсякденне життя, допомагають вийти за стандартне уявлення про великий централізований антропоморфний меморіал як головну форму пам’ятання. Що є головним?
Імена як пам’ять
Декілька років тому я зі здивуванням помітила нову табличку на вулиці, що до цього носила ім’я комуністичного французького письменника Луї Арагона. Разом з Анрі Барбюсом Арагон приїздив до Харкова на святкування відкриття Держпрому у 1927 році. Ми всі, звичайно, любимо пишні застілля, але вони рідко стають приводом для перейменування вулиць на нашу честь, тож перейменування вулиці Ромена Ролана на честь Леся Курбаса, авангардного режисера, що багато років прожив у цьому районі, було логічним. Натомість перейменування вулиці Анрі Барбюса на честь Юри Зойфера спочатку викликало у мене здивування.
Пошук імені Зойфера в мережі виявився гарним уроком. Юра Зойфер є достатньо відомим австрійським драматургом і поетом, який народився і прожив у Харкові перші десять років свого життя. Зойфер відомий тим, що написав гімн свободи в’язнів концтаборів — «Пісню Дахау» (Dachaulied), у 1938 році він загинув у Бухенвальді.
Дві паралельні вулиці — Курбаса, розстріляного у 1937 році в радянському Сандармосі, та Зойфера, що скінчив життя в німецькому концтаборі роком пізніше, — розкривають драматизм долі митця в тоталітарній Європі першої половини двадцятого століття. Моторошна елегантність цієї паралелі не відміняє комфортної тиші цих вулиць і пишності їхніх клумб.
Після Меморіалу
Повертаючись до автобусної зупинки головною алеєю Меморіалу, я раптом помічаю рудий хвіст. Приглядаюсь — і, дійсно, бачу білку, що впевнено підбігає до мене в очікуванні горіхів. Напевно, маленька я страшенно зраділа б цій зустрічі. Доросла я лише усміхаюсь думці про те, що статую Горького при головному вході до сучасного Центрального парку змінила саме білка, місцева мешканка. Ця випадкова зустріч виводить мене із царства мертвих. Алея раптом наповнюється життям.

Замість постскриптума
І камінці спотикання, і відомі харківські меморіали Другої світової війни показують ще й те, що між подією та її увічненням можуть проходити десятиліття, що пам’ять змінюється і часто всотує не лише трагічне минуле, але й політичні реалії часу свого творення, чи то ми говоримо про застій брежнєвської епохи із замулюванням очей видовищними меморіальними будівництвами, чи то про початок правого повороту в німецькому суспільстві кінця 1990-х.
Якщо у 1970-ті меморіали «спускалися» до людей із владних кабінетів, сьогодні у демократичному українському суспільстві проговорювання ідей є першим кроком до їхнього втілення. Але це — тема наступної колонки.
Читайте також: Важливо, щоб хтось зупинився першим










Залишити відповідь