Харківський посад Нетеченська слобода: цікава історія і спотворена сучасність Колонка
Вона є далеко не у кожному місті. У Харкові вона є. Зараз одна, хоча ще у XVIII столітті їх було навіть дві. Колись вона покладалася на захист лише особливостей ландшафту, пізніше мала церкву і базар. Вона подарувала назву цілому букетові місцевих топонімів. Але останнім часом з якихось незрозумілих підстав її і їх спотворили. Вона — це Нетеча.
Останнім посадом Харківської фортеці, який сформувався у другій половині XVII століття, була Нетеченська слобода. Вже з самої назви зрозуміло, що вона походить від відомого в місті топоніма «Нетеча». Це територія, яка розташована на лівому березі річки Харків, між нею і протокою Нетеча.
Мабуть, треба пояснити, що в XVII та XVIII сторіччях було дві протоки Нетеча, і обидві — на річці Харків. Перша протока Нетеча була старим руслом річки Харків і сформувалася ще на початку XVII століття. Вона виходила з річки в районі Гімназичної набережної, неподалік від сучасного будинку №16, і поверталася до неї вже біля сучасного пішохідного мосту на Стрілці, роблячи велику дугу на півдні міста.
Варто зазначити, що цю протоку стали називати річкою Нетеча вже на початку XIX століття, коли її східна частина поступово пересохла, а західна — підживлювалася не водами річки Харків, а із старорічищ і джерельних вод. Ця західна частина як річка Нетеча частково зберіглася і сьогодні. Вона дала назву Нетеченській вулиці, Нетеченській набережній, Нетеченському бульвару, Нетеченській площі й Нетеченському провулку.
Друга протока Нетеча сформувалася у західних стін Малого міста і на півдні цитаделі фортеці. Вона утворилася після того, як харківський полковник Федір Донець (Захаржевський) у 1702 році поставив греблю на річці Харків, саме проти кутової башти Малого міста. Харків — річка шустріша за Лопань. Вона миттєво знайшла інший шлях для своєї течії та стала впадати в Лопань там, де і сьогодні, сформувавши, між іншим, частину Харкова під назвою Островок. А старе русло перетворилося на протоку, яку теж охрестили Нетечею.
Ця друга Нетеча проіснувала до початку XIX століття, поки її не засипали остаточно і не сформували на її місці площу, яка потім неодноразово змінювала назву. То вона була Проїзною, то Торговою, то Рози Люксембург, а зараз — Павлівська. Зі старих вулиць Островка до наших часів зберігся тільки Банний провулок, хоча раніше там існували ще Дегтярна (Кінна) та Циганська вулиці.
Нетеченський посад фактично розмістився на острові, який із заходу, півдня та сходу омивала перша протока Нетеча, а з півночі — річка Харків. Лівий берег протоки був нижчим за правий і переважно з піщаним ґрунтом. На правому на півночі розкинулися заливні луки, які в середині та в південній частині протоки змінялися суходолом із кількома старицями й заболоченими левадами. Люди почали оселятися тут після 1669 року, коли в місті встановилася влада полковника Григорія Донця. Першими поселенцями були черкаси (українці), які не були записані ані до Харківського полку, ані до міщанської сотні. Вони займалися скотарством, обробкою шкір, мали свої скотобійні, розводили грушеві та яблуневі сади. Пізніше тут сформувався базар, де торгували м’ясом, і був збудований скотопригінний двір.
У фортифікаційному плані посад був захищений тільки природними перешкодами. І це цілком зрозуміло, адже про населення, яке не брало участь у військових справах, воєводи і харківські полковники думали останньою чергою. Щоправда, нападникам дійсно було б складно подолати величезні масиви піску і саму протоку Нетечу. Однак у 1730 році інженер Матіас Ретч побачив реальний стан Нетечі і запропонував прокласти глибокий канал між західною та східною частинами протоки. Цей канал розрізав Нетеченський посад на дві половини: північна була заселена, а південну займали сади. До речі, в радянські часи вважали канал меліораційною спорудою, однак сьогодні вже доведено, що це не так. Він був частиною фортифікацій. Його залишки й сьогодні можна побачити неподалік ЖК «Левада». У 1760-ті роки частину Нетеченського посаду було закрито валом з редутами, двома дерев’яними баштами і ровом. Однак наприкінці XVIII століття, всі ці фортифікаційні споруди були знищені.
Оскільки Нетеченський посад розташовувався на острові, сполучення з міськими храмами навесні та восени було вельми складним, а то й неможливим: річка Харків розливалася і ставала глибшою. Тому близько 1675 року в самому посаді побудували невеличку дерев’яну Воскресенську церкву. Її звели на вулиці, яка пізніше саме завдяки церкві отримала назву Престольний провулок (нині це Краснокутський провулок). Церкву оточував дубовий острог, який убезпечував і її саму, і її причт. Поруч із церквою було і своє кладовище, яке закрили у 1770-ті роки.
Перша згадка про священика Воскресенської церкви датується 1693 роком. Це його власний автограф з наступним текстом:
«К сεй чεлобитной Воскрεсεнский попъ Іванъ
вмѣсто харъковскихъ мѣщан Стεпана Бон
даря с товарищи по ихъ вεлεню рɤкɤ
приложилъ».
У першій третині XVIII століття до парафії Воскресенської церкви відносились п’ять вулиць: Дехтярьова, Котлярова, Мильнікова, Онопрєєва, К Меркулу (тобто та, що вела до садиби обивателя Меркула), а у 1724 році до неї приєднали ще три вулиці з Михайлівської парафії: Склярова, Крохмальова та Миргородівську.
Загалом посад Нетеченська слобода нараховував 142 двори. На той час при храмі було два попи — Стефан і Іван.
Перша дерев’яна Воскресенська церква проіснувала до 1740 року, після чого занепалий храм розібрали. У 1742-1743 роках побудували новий, на тому ж місці і теж дерев’яний, але о трьох главах з позолоченими хрестами і звичайним іконостасом простої роботи з позолотою. Поруч поставили рублену дзвіницю з чотирма дзвонами (на 7, 3, 2 і чверть пуда). Нова церква, як і стара, стояла всередині дубових острожних стін, а не звичайної огорожі, що була притаманна в ті часи більшості харківських храмів. Друга Воскресенська церква згоріла в ніч з 9 на 10 травня 1794 року. Парафіянам вдалося врятувати дещо з церковного начиння, але більшість була втрачена. Згорів, зокрема, і новий іконостас. Після пожежі вдалося зібрати злитки срібла та золота з риз і церковного посуду.
Ще до пожежі парафіяни вирішили будувати нову церкву — кам’яну і на новому, більш зручному місці. У 1786 році нетеченці почали збирати гроші, у 1789-му отримали затверджений план і фасад, а закладка храму відбулася 7 червня 1789 року. Побудувати храм взявся купець Федір Медвєдєв за 5900 рублів. Але будівництво затягнулося. Лише у 1793 році були виведені його стіни, без остаточного оздоблення. Проте нетеченських парафіян спіткав новий удар: того ж нещасливого 1794 року щойно зведений кам’яний храм обвалився повністю! Підрядник був змушений будувати новий вже власним коштом і за новим планом, складеним губернським архітектором Петром Ярославським. Початок будівництва вже четвертого Воскресенського храму прийшовся на весну 1795 року. До того часу парафіяни зробили тимчасову дерев’яну капличку.
Нова церква була закінчена й освячена 18 жовтня 1797 року. Вона була багато прикрашена, мала і старовинне церковне начиння. Іконостас, прикрашений кришталем, містив гарні живописні ікони. Кілька старих Євангелій, у тому числі XVII століття, були прикрашені багатими окладами з художніми прикрасами — зображеннями у рельєфах, або черню, або фініфтю. Був срібний хрест 1786 року із зображенням черню розіп’ятого Христа — чудової роботи з неприхованим наслідуванням найкращим західним зразкам. Було і кілька ікон XVIII століття, зокрема храмова ікона Воскресіння Христова, Охтирської Божої Матері, Святої Трійці, Святого Харлампія… Дзвіниця храму спочатку мала два яруси. Лише у 1875 році був добудований третій і встановлений годинник. Поруч із новим храмом були зведені будинки для причту, братський будинок, школа і зроблена кам’яна огорожа.
За радянських часів Воскресенська церква була знищена.
На 1798 рік Нетеченська слобода відносилася до другої частини Харкова, де налічувалося 144 двори. Населення незначно, але змінилося. Частина колишніх військових обивателів тепер були записані як цехові. Тут жили представники м’ясницького, римарського, шевського і кушнірського цехів. Доволі значна частина жителів Нетеченського посаду займалася випічкою звичайного житнього хліба. Справа в тому, що з весни до осені топити печі в місті заборонялося, аби запобігти масштабним пожежам. А на обмеженій території між річкою і протокою пожежа якби й сталася, була б локальною.
Новими власниками дворів у посаді стали купці, які так чи інакше були пов’язані з перегоном скота до столиць, продажем м’яса, скупкою і продажем шкіри. Серед найбільш відомих можна назвати Герасима Гончаренко, Федора Лелюка, Бориса Гуєвського, Михайла Бутенка, Івана і Матвія Ващенків, Якова Піюка, Івана Кушиннікова, Андрія Анікєєва, Якова Мізерного, Степана Липку. Вже у першій третині XIX століття дехто з них матиме чималі капітали, перейде до другої гільдії і побудує дво- чи триповерхові кам’яні будинки в центральній частині Харкова. А до того більшість купців мали такі самі хати, що і обивателі, — на одну чи дві кімнати. Серед заможних лише Липка, Кушинніков та Ващенки мали великі дерев’яні будинки на кілька кімнат, а купець Анікєєв міг похвалитися кам’яним будинком (на 1798 рік на все місто таких було не більш ніж десять).
Із середини XVIII століття на Нетеченській слободі стояла і садиба козацької старшини Куликівських. Наприкінці століття садиба Куликівських перейшла до підпоручика Петру Бєлашову. Це був дерев’яний будинок на сім кімнат, два флігелі, кухня, льохи, сараї, великий сад…
На початку XIX століття до міста відносилися лише дві вулиці Нетеченської слободи: Воскресенська та М’ясницька (сучасний Ващенківський провулок). Під час складання конфірмованого плану Харкова 1822 року з’явились нові топоніми: Воскресенська площа (сучасна Ірини Бугримової), Заїківська вулиця (з 1838 року і дотепер Греківська), Набережна (з 1838 року Нетеченська вулиця).
Нетеченський базар, що існував з XVIII століття, вів доволі активну торгівлю м’ясом, але до складу міста його включили тільки у 1846 році. Тоді ж були сформовані Нетеченська площа та Нетеченська набережна, яку селяни використовували для продажу різних їстівних запасів, тому влада відкрила тут дерев’яну двоповерхову харчову галерею (критий ринок за старих часів) для продажу сільгосппродукції. А в середині XIX століття додала ще нові фруктові ряди з лавками, де торгували овочами, фруктами і зеленню.
Попри перехід Нетеченського базару до міської смуги, весною та восени тут, як і до того, була непролазна багнюка. От як описували його у 1879 році «Харьковские губернские ведомости»: «…жалкие мясные лавки и столы тонут среди грязи; столы хлебные – тоже; торговцы зеленью, плодами, молоком, маслом не знают где приютиться, равно как и крестьяне из близ лежащих деревень не могут найти себе места, на котором удобно стать со своим крошечным возиком. Каждый — и продавец и покупатель — ищут как бы стать или пройти поудобнее, посуше, и все вместе чуть не купаются в жидкой навозной грязи…» Проблема вирішувалася лише частково, і базар потерпав від неї, доки його не закрили у радянські часи.
Через заболоченість територій, прилеглих до протоки Нетеча, наявність стариць і заболочених левад, та й загалом понижений рельєф місцевості, населення страждало від повеней майже щороку. Багато хто після повені 1853 року обзавівся човном, аби перевозити людей і товари під час розливів. Такса була така ж, як і у ваньків-візників, але часом човнові перевізники нахабніли й вимагали більшої плати. Скарги на таку їхню зухвалість доходили навіть до губернаторів. Востаннє сильна повінь, від якої постраждала Нетеченська слобода, сталася 1913 року.
Вирішити проблеми, пов’язані із заболоченістю поблизу протоки Нетеча, вдалося лише за радянської влади, у 30-ті роки минулого століття. Після цього протока фактично стала підземною, хоча подекуди і з’являється на поверхні у вигляді канави.
За часів Незалежності історичні назви, пов’язані з Нетечею, чомусь були перекручені. Вона сама перетворилася на Нетічу, відповідно змінилися і назви вулиці, бульвару, площі… Прикро, що через невігластво чи неуважність, або через те і інше, у топоніміці міста з’являється все більше спотворених назв, і поки що немає жодних натяків на те, що міська топонімічна комісія збирається виправляти ці помилки.
Дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов — автор циклу матеріалів «Фортеця Харків». Читайте колонку Андрія Парамонова на MediaPort
