«Ходили чутки, що Харків здадуть до обіду»
У першому епізоді подкасту «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» згадуємо, як українські захисники знищили російські колони під П’ятихатками і не дали окупантам прорватися до міста.
Новим подкастом «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» «МедіаПорт» відкриває серію матеріалів про райони воєнного Харкова. Свідчення очевидців, учасників подій, історії місцевих — через що пройшли харків’яни і як підтримують одне одного? Cлухайте у подкасті Тетяни Федоркової та Ксенії Чешко.
Коментують: журналісти «СТБ» Марія Малевська та Сашко Бринза, нацгвардійці — учасники боїв під П’ятихатками «Пітбуль», «Холодний», «Гром» (Герой України Євген Громадський), доброволець, а нині військовослужбовець ЗСУ Іван Діденко, його дружина Валентина, жителі П’ятихаток.
Наступна серія — в YouTube, Google Podcasts та Apple Podcasts 24 грудня.
Бій під П’ятихатками
У перші дні повномасштабного вторгнення російська армія намагалася швидко захопити Харків. Під вогнем окупантів з землі та повітря у бік окружної сунула броньована техніка. Позначені «зетками» танки, бронетранспортери, «Гради». Ситуація змінювалася щохвилини, але місто не капітулювало.
Телеоператор Сашко Бринза згадує, які тоді ходили чутки: «Були чутки, що до обіду Харків здадуть, багато таких було розмов. Що 92 бригада розбита, що її не існує, вона розбита вщент. Гуляло, що представники влади, ті, хто приймав рішення, не відповідали на дзвінки. Пішли чутки, що чиновники всі втекли з міста. Тобто було незрозуміло, що відбувається. Була повна невизначеність. І ми їхали і знімали. Працювали. Знімали те, що можемо зняти, те, до чого дотягнуться камера і мікрофон».
Мобільні вогневі групи Збройних сил України знищували колони окупантів з усіх боків. Оборону Харкова тримала Нацгвардія.
«Нас було 30 чоловік. Їх йшло дві колони. Одна не доїхала, а другу зустріли ми тут, де її всю ліквідували та взяли на той момент першого полоненого».
«…Пару «Градів» їхало, машини забезпечення і МТЛБха».
Це нацгвардійці «Пітбуль» та «Холодний» розповідають, як на підступах до міста розбили росіян. Окупанти проривалися з північної околиці — через Салтівку і П’ятихатки.
Марія Малевська, журналістка телеканалу СТБ: «Наш ранок 24 лютого розпочався саме з П’ятихаток, куди ми приїхали фіксувати прильоти. Там в асфальті біля церкви стирчав набій від Урагану».
Журналістка Марія Малевська разом з оператором Сашком Бринзою одними з перших побачили наслідки обстрілів районів на околиці.
«І потім ми увійшли до висотки поряд, до квартири на восьмому поверсі і побачили там так само снаряд від «Урагану», який пробив 9-й поверх і зупинився лише на 8-му поверсі, в ліжку хлопця, який спав у цей момент. Він показував нам свою подушку, на якій він лежав. Як він вцілів, я і досі не розумію».
Житель П’ятихаток, 24 лютого, фрагмент сюжету: «Він біг поверхами, не знаю, куди добіг, до п’ятого добіг, його там швидка забрала. Стукав у всі двері, кричав, що обстріл, щоб евакуювалися кудись у підвал».
«Ми тоді познімали у П’ятихатках і я сказала хлопцям: «Давайте проїдемо трошки далі Бєлгородською трасою, бо всі розуміли, якщо Росія йде, то вони заходитимуть і цим шляхом. Тоді ніхто з нас не розумів, наскільки все серйозно. Ми не розуміли, де вже окупанти, куди вони дійшли. Звісно, це було дуже необачно, але ми поїхали Бєлгородським шосе (зараз — Харківське — ред.), у бік Гоптівки… І ми зупинилися біля зупинки «Слатине», це не населений пункт, а зупинка на Бєлгородській трасі. Побачивши наших армійців, зупинили автівку трошки далі від них. Я вийшла з автівки дізнатися, що, як, але по поведінці наших військових побачила, що відбувається щось не те, бо вони повзали посадкою, стали показувати мені, щоб я ховалася. Я підійшла до них ближче і спитала, а що там далі? Що на Гоптівці? Вони сказали: «Русские танки, бля*ь». І до автівки назад я вже бігла, сказала заводитися і повертатися назад у П’ятихатки».
«Пітбуль», Нацгвардія: «У них була поставлена задача: заїхати у місто. І заїхати чимдалі, тим краще. Коли розповідав полонений, куди вони направлялися, вони направлялися в центр».
Марія Малевська продовжує: «Наступного дня, 25 лютого, ми знову поїхали у П’ятихатки, бо знали, що там стоять підбиті російські «Гради». І біля будівлі фізтеху ми дійсно їх побачили. Це така була чорно-біла картинка, яку я ніколи не забуду. Ще лежав сніг, біла земля. І ось ці зчорнілі, почорнілі «Гради», почорнілі тіла окупантів, які лежали біля них, якийсь боєкомплект, якась зброя, щось періодично гупало. Потім наставала суцільна тиша, знову щось гупало. Ми зробили пряме увімкнення звідти…».
Фрагмент включення наживо у нацмарафоні, 25 лютого: «Оресте, вітаю! Ми перебуваємо на околиці Харкова, це виїзд на Бєлгородську трасу, у бік Бєлгородської області Росії…»
Марія Малевська: «Показали в ефірі марафону, як тліють досі ці російські «Гради», які фактично дійшли до П’ятихаток, і наші хлопці їх там зупинили».
Фрагмент включення наживо у нацмарафоні, 25 лютого: «Є загиблий російський солдат, не будемо показувати, є опізнавальні знаки на машинах, така ситуація. І тут поряд пошкоджено будівлю, один з корпусів фізтеху університету, саме в цьому районі вчора ракети потрапили у 9-поверховий житловий будинок та в асфальт. Також, за останньою інформацією, є потрапляння в один з житлових будинків у середмісті Харкова, є постраждалі, це вся інформація, яку маю на цю годину. Оресте».
— Машо, дякую тобі і бережи себе.
Пліч-о-пліч російську атаку поблизу П’ятихаток відбивали 92 механізована бригада, прикордонники, Нацгвардія, добровольці.
«Ми були просто добровольцями. [З Олегом Громадським] більше по волонтерській темі спілкувалися».
Харків’янин Іван Діденко згадує перший день: його та інших охочих захищати місто зібрав учасник АТО, полковник у відставці Олег Громадський.
На полі бою вже перебував його син — 21-річний лейтенант Нацгвардії Євген.
«Встали боронити Харків, Україну».
Добровольці зі стрілецькою зброєю добровольці посилили лінію оборони Харкова.
«Декілька людей тоді встигли офіційно встати в Нацгвардію, декілька ще не встигли оформитися, але вже наступ був, тому ми всі вирішили вийти на найкоротшу дистанцію, в бік Руської Лозової, Бєлгорода, звідкіля йшов один з основних нападів. Найголовніше — що ми налагодили між собою зв’язок і нормально розуміли одне одного, перекривали, де тонко».
«Пішла на нас російська колона. 92 працювала здалеку, ПТУРами, ще чимось, хлопці з Нацгвардії теж працювали. У нас була просто стрілецька зброя. Відхід і прикриття. Ми також забирали зброю, боєкомплект, багато чого, щоб не дісталася ворогу. Змогли перегрупуватися біля П’ятихаток і тоді вже попрацювати».
Добровольці поверталися до П’ятихаток. Навкруги рвалися снаряди знищеної техніки. Прориваючись крізь вогонь, Олег Громадський загинув. Іван Діденко каже: дивом уцілів.
«Громадський ще кудись відходив, відстрілював, але небагато бою було. І ми вже поїхали тоді назустріч 92-й, 92 бригада тимчасову позицію тоді взяла, стала на П’ятихатках. Ми якраз були усередині колони, яка вибухала. Громадський зістрибнув з водійського ліворуч, я випригнув праворуч. Поки ми переміщалися до узбіччя, до нього було декілька прильотів снарядів. Біля мене поруч пролетіло, але пощастило. Машина була підірвана, в неї було БК, вона теж вибухала довго, тому ми з 92 очікували або нападу подальшого з російської колони, я вже приєднався до 92, але до тіла вже неможливо було підійти».
«Олег не тільки професійний військовий був, але він був ще, як то кажуть, армія народу. Він сам на себе взяв відповідальність, взяв людей, які можуть боронити, повів за собою боронити Харків. Потрібно було підтримати 92, Нацгвардію. 92 відходила з інших позицій, поступово, відбиваючись від ворога, Нацгвардія займала якісь сектори, бували великі проміжки, які треба було закривати хоча б стрілецькою зброєю, хоча б гранатометом, РПГ».
«Перший день і перший тиждень були дуже ключові, тому що ворог, напевно, думав, що ми його будемо зустрічати квітами, ми зустрічали не квітами».
Після бою з речей Івана залишився лише автомат, згадує його дружина Валентина.
«Коли вони приїхали після цих подій, звісно, було так… Чомусь перша думка була: лаятися за ці навушники, згорів тоді рюкзак. А я якраз перед виїздом дала активні навушники, кажу: «Іванко, бери!» Він приїжджає і каже: «Блін, тільки дала!» А насправді всередині було дуже складно. Сильно переймаєшся за людей. Навіть коли у твоєму підрозділі з’являються нові люди, не ті, з якими ти товаришував, все одно за них дуже переймаєшся. Я розумію весь обсяг цієї справи (участі Івана в обороні Харкова та відбитті атаки на місто 24 лютого — ред.), але наразі це сприймається як, знаєте, як щось органічне. Інакше не могло бути».
Тієї ночі військові, нацгвардійці та добровольці не дали росіянам прорватися до Харкова. А невдовзі Євген Громадський, який разом із побратимами знищив ворожу колону, дізнався про загибель батька.
Євген Громадський, Нацгвардія: «Під час нападу на місто Харків та спроби прориву наших позицій я залишився на позиціях разом зі своїм водієм бронеавтомобіля, а також чотирма військовими строкової служби, а також залишився на позиції мій батько, який прикривав нашу групу, щоб ми зайшли у тил противника і надали йому жорсткої відсічі. Я дізнався зранку, що мій батько загинув під час прориву в оточенні. Але в той день ми спалили російську техніку, МТЛБ, два «Гради» і підвозку снарядів до неї».
Пізніше стане відомо, що президент України Володимир Зеленський присвоїв Євгену найвищу нагороду — Герой України.
Коли ситуація у Харкові стала спокійнішою, на виїзді з міста у бік П’ятихаток з’явився банер пам’яті Олега Громадського.
Міській владі пропонують назвати іменем захисника одну з харківських вулиць.
«МедіаПорт»: Доброго дня! Про П’ятихатки хочемо розказати, як тут у вас?
— Гарно! От ми сидимо, гарно!
— Як магнітом усе сюди летіло!
— І як могли, так і вижили.
Сергій мешкає в одній з пошкоджених п’ятиповерхівок у П’ятихатках. Дорогою додому з пакетом гуманітарної допомоги зустрічає приятелів.
Сергій: «З 24 лютого ми нікуди не виїжджали. Він, я, ми кожен день… Нема куди, бабла немає».
«Найближчий до Бєлгорода! Тому район і постраждав.
— З пів на 5:00 24-го, як почали лупити! От тоді було красиво.
— Страшне! І над головою!
— От вона окружна — он Харківське шосе. Як рокада було».
«Іду я від Гряника, зі школи старої, з баклажкою води. Набрав, Серього. А тут пролетіла ракета. І висипало. Мене тут одна так штовхає. Мужик з бабою. Кажуть, а шо ви несете, чоловіче? Я кажу: воду. Яку воду? Кажуть, вона вся розлилася. Я кажу: дякую. Довелося баклажку викинути і заново йти. Це було! А скільки води, світла не було».
«Ви ж розумієте 26 кілометрів до кордону. Для сьогоднішнього озброєння, ну шо це таке? Це нічого».
Як Збройні сили України давали відсіч агресору на підступах до Харкова, жителі П’ятихаток чули. А згодом і побачили.
«Там побита техніка була, люди побиті. Бухало і бухало, а самих боїв ніхто не бачив. Що ж там дивитися, коли стріляють? Тут ховатися треба. Вони хотіли так, на арапа, легко зайти. Ну не получилося у них нічого».
Російська армія тримала Харків в облозі і била по П’ятихатках із захоплених сіл. Тепер це один з найпошкодженіших обстрілами районів Харкова. Частково зруйновані будинки, школа, магазини, будівля фізтеху, інститут
— Усі пошкоджені. Відсоток шкоди — різний. А так дісталося… Бачите, як? Отам кут — увесь знесло, діра у підвал. Коли води не було, газу не було, нічого не було, у бутилях воду набирали. Бачиш, дрова лежать? Три місяці тут готували собі їжу.
Сергій веде до підвалу кооперативного будинку, де у перші місяці вторгнення ховалися десятки людей. Попри відносну тишу, яка встановилася після контрнаступу української армії, чоловік ночує в укритті.
«Сьогодні чотири штуки, як чиркнуло кудись на південь. Куди вони полетіли? Якийсь збій — усе у ноги. Жахливо, що тут скажеш. Поки ховаємося, то у нас бомбосховище — підвал. Але якась гарантія. Хтось приходе, а ми з одним хлопцем ночуємо постійно… (Показує підвал) Тут люди спали кругом. І жінки, і діти, і собаки, і кішки. У війні що важливо? Фактор раптовості. Хто ж його знав, хто ж його готувався? Думали, що кордон нормально працював, люди туди-сюди їздили».
(Закриває підвал)
— Хоча багато людей вже переселилися до квартир. Живуть у квартирах.
— Он Паші постав пару питань! Може, що відповість.
Інженер фізтеху Павло Калашник переїхав з П’ятихаток до центру міста. Це сталося у березні — коли окупанти обстріляли будинок…
«Прямісінько ракета між другим і третім поверхом. Чітко!»
…та вдарили по черзі у продуктовий магазин. У прокуратурі того дня підтвердили інформацію про загибель чотирьох людей та 15 поранених.
«Коли в наш будинок влучили, на третій день жінка сказала: досить. Там людей пошматувало біля магазину… Я бігав, носив їжу і мав стояти у тій черзі. А жінка сказала: «Досить!» І якраз в чергу магазина влучило, в «Хазар». Пам’ятаєш?»
«У магазин так не запускали. Три-чотири людини. З тобою ходить людина, ти вибираєш. Виходиш. І знову — три-чотири людини заходять. І черга була».
Павло намагається навідуватися у П’ятихатки і разом з іншими сусідами підгодовує покинутих тварин.
Сергій: Це П’єру, так?
Павло: Так, насипав там на сходах. Може, Іра дасть ще. Насипав.
«МедіаПорт»: Носите їжу?
Павло: Ну приїхав у П’ятихатки, купив, побачив, голодні бігають, дав їсти.
— Багато покинутих тварин у П’ятихатках?
— На жаль, так. Є варіанти й гірше. У квартирах позачиняли.
Сергій: От Джеріка ми з Андрюхою увесь час годували. Через вікно. Господарка приїхала, забрала тварину.
Павло: Дайте тварині, як кажуть, поганий шанс вижити, випустіть хоча б.
Павло: «У мене дружина п’ятихатська. Я вже тут прожив близько 30 років… Всі свята, все поруч. У нас школа організовувала… Ми одне одного хоча б в обличчя знаємо. Це інше! Харків — це місто».
Сергій: «Повернулися ті, у кого гроші закінчилися. У кого є гроші, ті ще не повернулися. Наїждають, подивилися, щось зробили, якихось зимових речей зібрали, повезли, усе… Ви ж бачите, нічого не закінчилося, вибухи йдуть, все літає, ну куди повертатися? Де працювати? На що жити? Там десь люди влаштувалися».
Павло: «Фізтех розбили, в університеті зараз теж вікон купи немає. З теплом незрозуміло що буде. Економфак розбили! В центрі проїжджали, бачили. В труху рознесли. Тут треба виймати плити, великі аудиторії порозбивали. Працюємо, а шо робити! Розумних дітей у нас в Україні, на щастя, багато. Фізики потрібні не тільки Україні, а усьому світу, а українські фізики є фізики».
«МедіаПорт»: Можливо, у Росії така мета — зруйнувати науковий потенціал? Чи це хаотичні обстріли?
Павло: «Їм знищити все! Довести, що ми живемо тут гірше, ніж вони. Ми жили краще до війни, ніж вони».
— Як ви думаєте, є такий ризик, що молодь, люди залишаться за кордоном і не повернуться?
Павло: «Донька, 26 років, сказала: «Я хочу додому». Вона прожила шість років в Америці, карантин, повернулася додому. «Я не для цього поверталася додому, щоб зараз сидіти у Словаччині. Частина людей повернуться, частина залишиться, на жаль. Але моя донька хоче повернутися».
«З дружиною вирішили: з вікнами, якщо поможуть, добре. Ні — самі. Поставимо вікна — і додому. Це мій дім».
Як згуртувалися П’ятихатки під час війни і що змінилося у селищі, слухайте у наступному епізоді подкасту «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки».
— Над головою бахка, а вже [не звертаю уваги]. Цілий — цілий. Попало… судьба така.
— А не попало — значить, живий!
Подкаст «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» Тетяни Федоркової та Ксенії Чешко створено за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).