Web Analytics
Харківський Шевченко: урочисте відкриття та залаштункові реалії | MediaPort

24 березня 1935 року тільки-но упокорена голодом радянська Україна отримала від влади розкішний подарунок — у Харкові відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку.

За кілька десятиліть, що минули відтоді, всі можливі компліменти його авторам — Матвію Манізеру і Йосипу Лангбарду, були відважені. Не раз і не два поіменно називали акторів, які позували скульптору, зображуючи героїв Тарасових віршів. А про 400 тонн волинського лабрадориту, що пішли на п’єдестал, не писав хіба що ледачий.

Натомість значно менше уваги приділяли самим урочистостям. Тому, вибачайте на слові, «месиджу», який вони несли. А ось він — у всій своїй красі. Чітко і недвозначно відбитий обласною комсомольською газетою.

«Ленінська зміна» за 24 березня 1935 року
«Ленінська зміна» за 24 березня 1935 року

Головний, начебто, герой урочистостей — далеко внизу. А зверху, крупним планом — герої справжні. Серед яких, зауважте, жодного українця. Дивно, чи не так?

Здивування лише посилиться, коли глянути, що писав про пам’ятник напередодні його відкриття «Харьковский рабочий»:

«17 разнообразных фигур, сложная композиция, сложные художественные детали. И на все это будут смотреть миллионы трудящихся страны. Они съедутся со всего Союза посмотреть не только на торжество ленинско-сталинской национальной политики, но и на высокое мастерство литейщиков».

Тут просто гріх не спитати: а сам по собі Шевченко хоч когось мав зацікавити? Правильна відповідь — ні! Вшанування поета від початку було не метою — лише засобом. Для демонстрації успіхів радвлади у вирішенні національного питання. А величний монумент мав стати потужною зброєю для боротьби з ідеологічними противниками більшовизму.

Під час його відкриття промовці та журналісти не так хвалили Тараса, як лаяли «українських націоналістів» і «ундо-фашистську банду» за «фальсифікацію революційної творчості поета».

Змушений був долучитися до загального хору і галичанин Амвросій Бучма, який позував для двох фігур на пам’ятникові: «Пам’ятник Шевченкові у Харкові є гідна відповідь нашої партії, всієї трудящої людності Радянської України на всілякі націоналістичні наклепи».

Карикатура з «Харьковского рабочего». Український націоналіст з розпачу рве на собі волосся. Бо більшовики відкрили пам’ятник Шевченку
Карикатура з «Харьковского рабочего». Український націоналіст з розпачу рве на собі волосся. Бо більшовики відкрили пам’ятник Шевченку

Чи були такі насправді — Господь відає. А от наклепами комуністичними тодішня преса просто рясніла.

Перший секретар Харківського обкому Микола Демченко:

«Заходи радянської влади для вшанування пам’яті великого поета-кріпака зустріли також шалений опір з боку українських націоналістів і їх агентури в комуністичній партії — шумськістів та скрипниківців, які весь час боролися проти ленінської національної політики, робили все, щоб зірвати і перешкодити рішення радянського уряду про вшанування пам’яті Шевченка».

Начальник будівництва Рудяков ще й не таку дурницю зморозив:

«Контр-революціонери-націоналісти, що ховалися за спиною Скрипника, весь час саботували побудову пам’ятника Шевченкові».

Як саме вони ховалися, знають хіба що дослідники паранормальних явищ. Бо Скрипник застрелився 7 липня 1933 року, а котлован під пам’ятник почали копати лише 10 березня 1934-го.

Але мертвого Скрипника і ув’язненого на той час Шумського згадали геть не випадково: треба було призначити винних у ганебному зриві анонсованих раніше термінів відкриття монументу. Адже публіка не забула, що 12 березня 1934 року «Харьковский рабочий» урочисто проголосив: «Все работы по сооружению памятника будут закончены к 17 годовщине Октября». Тобто не пізніше, ніж 7 листопада 1934 року.

Перш, ніж встановлювати Шевченка, треба було прибрати Каразіна. Фото зроблене не пізніше, ніж 5 березня 1934 року
Перш, ніж встановлювати Шевченка, треба було прибрати Каразіна. Фото зроблене не пізніше, ніж 5 березня 1934 року

З листопадом не склалося. Тому придумали нову «прив’язку»: «На відзнаку 121 роковин від дня народження Т. Г. Шевченка». Але і тут намалювалася двотижнева дірка! Бо Шевченко народився 9-го, а не 24 березня.

Публічно озвучити реальну причину затримки ніхто не насмілився. Оскільки сувора правда прямо суперечила тому, про що кричали харківські газети: пам’ятник є символом непорушної дружби українського та російського народів.

Не було її вже тоді — одне лише співробітництво. І геть не взаємовигідне, як показали матеріали перевірки будівництва, здійсненої у лютому 1935-го.

Підрядчиками виступали, дійсно, росіяни. Каменем займалася ленінградська промислова артіль «Мрамор-Гранит», а бронзо-ливарні роботи провадив Комбінат наочної агітації Ленінградської міськради.

Ленінградський ливарник Сергій Рєпін, якому маємо дякувати за харківського Шевченка
Ленінградський ливарник Сергій Рєпін, якому маємо дякувати за харківського Шевченка

Договір з ними був укладений дуже цікаво: будівництво зобов’язувалося «не использовать свои права в части взыскания неустойки за невыполнение работ в срок». Тому артіль «Мрамор-Гранит» дозволила собі зірвати роботи на місяць (грудень 1934 –го). Що обернулося для будівництва додатковими витратами у сумі 66 680 карбованців.

14 лютого 1935 року харківський «Держбудконтроль» знайшов і ще одну цікавинку:

«Контора строительства и артель «Мрамор-Гранит» не ведут журнала выполненных работ, вследствие чего установить количественный объем выполненных работ на 1/I – 1935 г. невозможно. Насколько он преуменьшен или преувеличен за счет повторных переделок, установить также невозможно… Кроме того, часть бухгалтерских документов переслана в Ленинград».

І кінці у воду!

Натомість точно були встановлені… вияви націоналізму. На відміну від газет, компетентні органи побачили на будівництві не дружбу, а «антагонизм между украинцами и русскими». І причину його визначили чітко: «русским дают лучшую работу».

Людина в шинелі — начальник обласного УНКВС Карл Карлсон, головний «борець з українським буржуазним націоналізмом». Теж прийшов на відкриття пам’ятника
Людина в шинелі — начальник обласного УНКВС Карл Карлсон, головний «борець з українським буржуазним націоналізмом». Теж прийшов на відкриття пам’ятника

Згідно з матеріалами перевірки, ленінградські робітники отримували по 700-800 карбованців на місяць. В той час, коли середньорічна зарплатня на будівництві у межах УСРР складала 1484 карбованці. Розділи на дванадцять і відразу станеш лютим націоналістом!

Від гіркої образи українські будівельники пиячили. Самі, а чи з ленінградцями — достеменно невідомо. Але збереглися догани, оголошені каменяреві Стеценку і полірувальнику Войтенку за появу на роботі у нетверезому стані.

На щастя для майбутніх істориків, спорудження монументу припало на час всесоюзної партійної чистки. Гори документів, що зашилися від неї, дозволяють стверджувати: особливого піднесення у зв’язку з отриманням відповідального завдання, серед робітників не спостерігалося і близько. Газети брехали!

Зате на будівництві ходили «контрреволюційні анекдоти», працювали «класово чужі» і, звісно ж, квітнуло стукацтво. Бо звідкіля б іще ми про все це дізналися?

Але і у пресі знайшлися несподіванки! 23 березня 1935 року «Харьковский рабочий» впевнено прорік: «Сегодня закончены ВСЕ работы по постройке памятника Т. Г. Шевченко». Та 5-го липня (!!!) газета змінила свою думку: «На площадке вокруг памятника грязно, разбросан щебень, камни и прочее».

«Харьковский рабочий» за 9 липня 1935 року
«Харьковский рабочий» за 9 липня 1935 року

Прозрінню посприяв той факт, що повз пам’ятник випадково проходив працівник харківського корпункту московської «Правды». Ошелешений побаченим безладом, він накатав критичну статтю до головної газети Радянського Союзу. Харків’янам накрутили хвоста, і майданчик біля монументу почали приводити у належний вигляд. Орієнтовно 7-8 липня. Між урочистим відкриттям пам’ятника і фактичним закінченням робіт пролягла відстань у три з половиною місяці.

Між реальною харківською історією і нашими уявленнями про неї — вона ще більша. Там просто прірва, яку конче треба подолати.

Читайте такожЯк Тарасу Шевченку місце підшукували: хроніка давньої суперечки